Социальная зрелость групп современного украинского общества в условиях трансформации : СОЦІАЛЬНА ЗРІЛІСТЬ ГРУП СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ

Краткое содержание

У вступі розкрито сутність, стан наукового завдання та його значення, підстави і вихідні дані для розробки теми, обгрунтування необхідності проведення дослідження і подано загальну характеристику дисертації.

Перший розділ дисертаційного дослідження (“Теоретико-методологічні основи розуміння трансформаційних процесів у сучасному українському суспільстві”) присвячений загальному аналізу трансформаційних процесів, визначенню об'єкта і суб'єкта соціальних перетворень і загальній характеристиці соціальної структури пострадянських суспільств.

У  підрозділі 1.1 (“Особливості процесів трансформації і cоціальних систем, що трансформуються”) автор доводить необхідність періодизації трансформаційних  процесів, аргументуючи це тим, що соціальні процеси, які відбувалися в історичний відрізок часу, що характеризується як трансформація, відрізняються за ступенем інтенсивності, результатами, емоційно-психологічним сприйняттям процесу в суспільній свідомості та іншими чинниками. І якщо в середині 90-х років проблема періодизації трансформації ще не була актуальна, то вже на початку 2000-х років, коли спостерігаються тенденції пом’якшення трансформаційних процесів, що  характеризуються непевністю ситуації, непередбачуваностю подій у всіх сферах життєдіяльності суспільства, така періодизація необхідна. Наприкінці 90-х - початку 2000-х років, з одного боку відбувається “стабілізація претензій” різноманітних суб'єктів соціальної дії, їхні оцінки ситуації стають більш об'єктивними, а з іншого боку, функціонування нових соціальних інститутів закладає основи раціоналізації соціальної дії.

Автор виділяє періоди, істотні для цілей подальшого аналізу. Підставою періодизації виступає ступінь певності соціальних процесів і динаміка сприйняття перспектив майбутнього в суспільній свідомості. Запропонований аналіз трансформаційних процесів стосується середнього етапу трансформації (приблизно 1993-1999 роки), коли в соціальних процесах переважала характеристика мінливості, непередбачуваності поворотів подій, а також поширення негативного сприйняття та очикувань у відношенні до майбутнього. Ці риси відрізняють другий єтап від початкового, коли спостерігалась відсутність або незначна роль негативної оцінки суспільних процесів в силу того, що хвиля трансформації порушила соціальну сферу суспільства пізніше, ніж економічну та політичну сфери. Найбільш активна та болюча трансформація соціальної структури проходить саме в середній етап трансформаційних процесів. Третій етап, що почався наприкінці 90-х, відрізняється і стабілізацією функціонування соціальних інститутів, і поліпшенням соціального самопочуття.

У підрозділі наводиться загальна характеристика трансформаційних процесів, підкреслюються розходження соціальної трансформації пострадянських і західних країн, які також переживають етап інституціональних перетворень у всіх підсистемах суспільства. Особлива увага приділена специфіці соціальної структури суспільств, що трансформуються, зокрема, появі нових соціально-групових утворень і формуванню нових соціально-групових норм і цінностей. Відзначається необхідність теоретичного осмислення категорії соціального статусу у зв'язку з поширенням явища статусної неконсистентності, притаманного не тільки для пострадянських країн, що трансформуються, але і для розвинутих західних.

На підставі аналізу соціологічних даних автор характеризує основні соціальні розколи сучасної України як суспільства, що трансформується.

В цілому, у першому підрозділі розкрито суттєві якості проміжного етапу трансформації, що характеризується, з одного боку, активним реформуванням, а отже, нестабільною роботою нових і старих соціальних інститутів, а з іншого, панічним переживанням громадянами погіршення соціального стану, звуженням часової перспективи і негативними очікуваннями у відношенні майбутнього.

У другому (“Визначення об'єкта і суб'єкта трансформаційних процесів” ) і третьому (“Характеристика стратифікаційної системи суспільства, що трансформується”) підрозділах виділено основні характеристики об'єкта і суб'єкта трансформаційних процесів, а також системи стратифікації суспільства, що трансформується, описано специфіку стратифікаційних зсувів, запропоновано бачення стратифікаційної моделі українського суспільства під час змін.

Відзначається, що трансформація охопила усі основні суспільні структури: структуру ідеального, нормативну структуру, структуру інститутів, соціально-групову структуру. Проте, процеси трансформації постають внутрішньо суперечливими, і тому потребують деякого часу для встановлення подібності змін. Автор звертає увагу на розбіжність трансформацій, які відбуваються на інституційному і діяльнісному рівнях, і стверджує, що утворення єдиної інституційно-діяльнісної структури призводить до завершення процесів трансформації і функціонування суспільства в новій якості.

               Вирішення питання щодо суб’єкта трансформаційних процесів у багатьох роботах сучасних соціологів зумовлюється бажанням відмовитися від концепта “класу” та конкретизувати суб’єктів перетворень у менш абстрактному соціальному понятті. Більш того, деякі дослідники навіть відмовлюються від категорії “соціальної групи” і використовують набагато вужчу і принципово інакшу категорію “практичної групи”. У роботі відзначається необхідність усіх трьох типів груп для аналіза суспільних процесів та аргументується вибір категорії “соціальної групи”. У подальшому дослідженні трансформації під соціальною групою розуміється стала велика група, що поєднує в собі всі елементи соціальної структури, котрі мають подібні соціальні характеристики. При цьому автор принципово стоїть на позиціях реальності соціальних груп у дискусії про реальність – номінальність соціальних груп. Група мислиться не як модель “лідер+ядро – активні учасники – пасивні учасники (периферія)”, де реальними постають тільки перші, явні учасники перетворень. Навпаки, даводиться, що життєспроможність та функціонування групи зумовлюються індивідуальною діяльністю кожного з членів групи. Група реальна в той мірі, в якій вона зберігається саме в ідентифікаційних практиках та поведінці. При цьому інтереси та цілі групи не завжди бувають експліцитно виражені та сприйняті.

Автором підкреслено, що побудова стратифікаційної моделі дозволяє не тільки виділити соціальні групи, вагомі з точки зору перспективи суспільної дії, але й припустити характер найважливіших для груп соціальних інтересів. В свою чергу, взаємодія та конфлікт конкретних інтересів зумовлюють подальший розвиток суспільних відносин. Зміна осів соціального конфлікту не тільки зміщує та змішує найбільш напружені сфери суспільного життя, але й впливає на стратифікаційну модель суспільства, при цьому деякі соціальні позиції стають більш актуальними, а деякі нівеліруються.

          У підрозділі доводиться, що суспільство, що трансформується, не може бути розглянуто за допомогою стійких індикаторів, що традиційно використовуються для побудови стратифікаційної моделі. Скоріше, треба розглядати соціальні ресурси, що будуть вирішуючими для стабілізації соціальних позицій, і аналізувати конфлікт вагомих вимірів суспільства. Більш того, у суспільстві, що трансформується, поширеною стає практика статусного компромісу, а тому самоідентифікація та інтерпретація соціального положення індивідів стають складнішими.

Обгрунтовано висновок про те, що процеси перетворення в соціальній сфері більш повільні, ніж у політичній, правовій, економічній, культурній та інших сферах. У результаті цього соціальне дозрівання груп відбувається нерівномірно, групові зв'язки відрізняються рухливістю і підвищеною сприйнятливістю до інституційних перетворень.

Аналіз даних соціологічного дослідження, проведеного за проблемою змін у соціально-класовому просторі українського суспільства колективом кафедри соціології Харківського національного  університету ім. В.Н. Каразіна у 1996-1998 роках та у 2000 році за участю автора, дозволив розкрити особливості соціальної структури пострадянського українського суспільства.

 У другому розділі дисертаційного дослідження (“Сутність, рівні виявлення та ознаки процесу визрівання груп в системах, що трансформуються”) розкрито механізм соціального визрівання груп як єдність ідеальних і реальних процесів, що здійснюються у сферах соціальної свідомості та соціальної практики.

У підрозділі 2.1 (“Особливості інституціоналізації в системах, що трансформуються”) розкрито особливості процесу інституціоналізації та становлення нових інституційних форм у суспільствах як  системах, що трансформуються. Під інституціоналізацією діяльності та суспільних відносин автор розуміє процес втілення суспільних відносин в тих чи інших соціальних інститутах. Для виділення специфіки трансформаційних систем автор пропонує розглядати їх у порівнянні зі стабільними і конфліктними типами станів соціальних систем. Типи станів соціальних систем виділяються на підставі тих форм, що приймає взаємодія інертних інституційних механізмів і соціальних груп як носіїв ідей про належне і бажане.

          Перший тип стану - стабільна соціальна система, для якої характерна когерентність між елементами системи, між уявленнями про належний устрій суспільства і функціонуючими інститутами. Дії соціальних суб'єктів (включаючи інститути) і ті форми, що фіксують цю діяльність і сприяють її відтворенню у майбутньому, мають легітимний характер і не викликають сумніву у суспільній свідомості.

          Другий тип стану  соціальної системи визначено як конфліктні соціальні системи. Це такий стан соціальної системи, де уявлення про належне у діяльності впливових суб'єктів соціального процесу різко розходяться з існуючими соціальними інститутами і при достатньому накопиченні незадоволення призводять до революційних змін функціонуючих інститутів, а при недостатніх можливостях змінити положення - до напруженості між соціальними групами, групами й інститутами і пошуку шляхів вирішення цієї напруженості.

          Третій варіант - варіант систем, що трансформуються, тобто такий стан соціальної системи, у якому інститути і соціальні відношення знаходяться у процесі становлення і контури їх ще не визначені. З одного боку, можуть існувати моделі, на підставі яких відбуваються перетворення, з іншого боку, специфіка діючих соціальних суб'єктів і давнішніх інститутів зумовлює достатньо оригінальні соціальні процеси і структуру, що перетворюється. У такій соціальній системі відбувається сутичка незрілих соціальних форм і, частіше за все, незрілих соціальних груп. Дана особливість  принципово відрізняє соціальні структури, що трансформуються, від конфліктних соціальних структур.

Автором запропоновано розгляд ознак стабілізації соціальної ситуації у взаємодії двох основних векторів розвитку системи, що трансформується.

Перший вектор можна разглядати як той, що складається з  трансформації дестабілізуючих чинників (наприклад, прийняття нових інституційних форм) у ході соціальної практики, їхньої адаптації та інтеріоризації в життєдіяльності соціальної системи, а також з появи  чинників,  що стабілізують, покликаних пом'якшувати  негативні наслідки роботи дестабілізуючих чинників.

Другий вектор поєднує в собі усталеність дестабілізуючих чинників до спроб позитивної трансформації, а також суспільну відгородженість від прагнення до позитивної трансформації дестабілізуючих чинників, вступ у логічне замкнуте коло негативізму.

Розділяючи переконання, що суспільні процеси мають хвилясту природу, автор відзначає, що питання про стабілізацію соціальної ситуації або вирівнювання трансформаційних процесів, пов'язаних із роботою нових інституціональних форм, розглядається у дисертації перш за все не як новий етап у послідовному ланцюзі суспільних перетворень, а як зростання стабілізуючих тенденцій у загальному трансформаційному контексті.

          У підрозділі аналізуються можливості неоінституціонального підходу щодо визначення  механізмів інституціоналізації у соціальній системі.

У підрозділі  2.2 (“Стан суспільної свідомості як показник соціального визрівання груп”) автор зосереджується на питанні соціальної свідомості; механізми соціального визрівання груп в умовах трансформації аналізуються в аспекті кристалізації ідеологічної сфери, роздрібненої на початкових етапах соціальної кризи, розширенні її впливу на сферу психологічну і сферу соціальних дій.

Соціальні суб’єкти відрізняються не тільки об’єктивним становищем в структурі суспільства, але й відношенням до соціального миру та власному місцю в ньому. Внаслідок цього вони відрізняються і потенціалом перетворення соціальної дійсності. В цьому контексті аналіз поняття соціальної зрілості проведено за допомогою категоріального апарату, який було сформульовано в дискусіях  про характер та структуру суспільної свідомості у вітчизняній соціології в 80-х роках. Зокрема, підкреслено подвійну природу суспільної свідомості, а саме знання та відношення до дійсності, розведено гносеологічну та соціологічну сутності суспільної свідомості.

За думкою автора, в основі регуляції суспільного життя існують різні рівні інтеграції суспільних процесів. Чим нижчим є рівень інтеграції, тим менш усвідомлені дії індивідів. Гносеологічна та соціологічна сутності суспільної свідомості у такому разі ледве проявлені: перша тому, що пізнання має нестійкий характер і не може бути охарактеризовано багатством внутрішньої структури та зв'язків, а друга тому, що діяльність має не активний, а скоріше реактивний характер. Чим вищим є рівень інтеграції, тим більш проявленими стають ці плани. Свідома регуляція суспільного життя перш за все базується на прогнозуванні благотворних результатів діяльності завдяки осмисленому відношенню до минулого та порівняльному досвіду. Гносеологічна функція свідомості постає в такому разі основою діяльнісної, і дії індивідів не розбігаються з їх пізнанням навколишньої дійсності.

Періоди соціальних криз та трансформацій відрізняються падінням рівня інтеграції. Насамперед, розуміння соціальних процесів, а разом з тим і формування смислів, набувають характеристик непевності. Внаслідок цього гносеологічна функція свідомості стає ненадійним орієнтиром для діяльності; посилюється роль функції ідеального перетворення, яка визначає вектор розвитку соціальної ситуації.

Питання про соціальну зрілість суб'єкта соціальної дії пропонується розглядати у зв'язку з питанням про структуру суспільної свідомості, а проблема визрівання суб'єкта постає як таке упорядкування структури його свідомості, що забезпечує зв’язок усіх його елементів і підпорядкування цінностям і цілям, які визначають  ядро його ідеологічної сфери. Соціальна зрілість суб’єкта, на думку автора, характеризується єдністю несвідомих імпульсів та свідомої інтерпретації, яка відсутня при низькому рівні інтеграції елементів свідомості. Зрілість – це стан свідомості, що відрізняється стійким сприйняттям свого місця і цілей та відповідне їм утворення завдань життєдіяльності.

Підрозділ 2.3 (“Особливості соціального визрівання груп”) безпосередньо присвячений питанню соціального визрівання груп. Автор пропонує виділяти 4 етапи визрівання суб'єкта соціальної діяльності, характеристика яких наводиться.

На першому етапі зміна соціальної ситуації призводить до невідповідності колишніх практик поведінки новим умовам, наслідком чого стає криза ідентичності - усвідомлення ситуації, що змінюється, формування уявлень про ідеальне з урахуванням нової ситуації, пошук шляхів реалізації усвідомлених ідеалів і інтересів, формування оновленої ідентичності, що передбачає інституціоналізацію інтересів та вступ в активну взаємодію з різноманітними соціальними силами з власними інтересами на підставі оновленої ідентичності. На першому етапі відбувається переосмислення не тільки власної ідентичності, але й активний процес соціального пізнання у відношенні категоризації інших суб'єктів соціальної взаємодії і загальної схеми соціальних відношень.

Даний етап соціального визрівання є критичним внаслідок того, що коли криза ідентичності призводить до негативних результатів (наприклад, нездатність сформувати адекватне уявлення про соціальну дійсність, власні інтереси і можливості діяльності), інституціоналізації (тобто закріплення в соціальній практиці) інтересів не відбувається, або відбувається така інституціоналізація інтересів, котра не призводить до поліпшення становища суб’єкта соціальної дії,  і тоді за цим випливає чергова криза ідентичності.

Другий, стабілізуючий етап визрівання, відбувається як результат активної соціальної взаємодії, при якому інтереси або затверджуються і реалізуються в соціальній практиці, або губляться, змінюються, стримуються з боку інших суб'єктів соціальної взаємодії. Тут акцент ставиться на взаємодії індивідів, що належать до якісно різноманітних груп, чи то статусних, чи то ідеологічних груп, або інших. Тобто, якщо процес ідентифікації має у своїй основі механізм включення - виключення, солідаризації - відчуженості, симпатії - антипатії, то процес взаємодії в деякому розумінні знімає межі визначеності - невизначеності інших суб'єктів соціальних процесів і ставить їхніх учасників у ситуацію, що характеризується в західній літературі як ситуація виклику (challenge).

На цьому етапі, як аргументовано у дисертації, центральним стає усвідомлення не стільки власних інтересів, скільки інтересів і цінностей інших соціальних суб'єктів уже не завдяки ідеальним (абстрактним) уявленням, які були  характерними для першого етапу, а завдяки реальній реалізації інтересів інших сторін. На першому етапі відбувається формування суб'єкта діяльності (наприклад, групи), на другому етапі - взаємодія різноманітних сформованих і несформованих суб'єктів, і ця взаємодія змінює соціальну реальність, але таким чином, при якому не відбувається криза ідентичності, і ситуація не повертається до першого стану. Іншою особливістю другого етапу є розширення уявлень про соціальну дійсність, затвердження полісуб’єктного, а не моносуб’єктного сприйняття. При полісуб’єктному сприйнятті враховуються і погоджуються інтереси різноманітних соціальних суб'єктів. Цей етап характеризується не спрощеним, тільки функціональним включенням у соціальні відношення, а складним суб'єктно – суб’єктним функціонуванням, що враховує різницю перспектив і наслідків соціальної дії. Наприклад, якщо на першому етапі соціального визрівання усвідомлюється необхідність у якомусь інституціональному перетворенні в інтересах певної групи і це перетворення відстоюється, то на другому етапі відбувається осмислення наслідків цих перетворень для інших суб'єктів, і результат цього осмислення впливає на первісне рішення. Інакше, цей етап можна позначити як координуючий. Такий процес Е.Гіденс визначив як “рефлексивний моніторинг дій”.

Третій і четвертий етапи - етапи кооперації\конфлікту і трансформації.

В цілому автор вважає, що соціальне визрівання груп є критичним фактором щодо зміни адаптаційної і реактивно-протестної поведінки на конструктивну. Саме перші два Т.І.Заславська розглядає як найбільш важливі різновиди поведінки в трансформаційних процесах. Проте трансформаційні процеси, приводячи до оформлення нових інституціональних і соціально-групових структур,  вичерпують себе, при цьому на зміну непередбаченості соціальних процесів приходить передбаченість функціонування інституційних структур, а разом з тим і можливість повернення до конструктивної, планованої соціальної діяльності.

У підрозділі розроблені показники соціальної зрілості для великих груп. На думку автора, до соціально зрілих груп відносяться ті, що:

- виконують певні соціальні функції;

- мають достатню згуртованість або спільну ідентичність, що перетворює їх у реальних агентів соціальної дії;

- мають уявлення про сутність соціальних процесів і про своє положення в системі соціальних зв'язків;

- виділяють свої інтереси й орієнтуються на об'єднання зусиль щодо їхнього досягнення;

- розділяють визначені  цінності і виробляють подібні цільові настанови у відношенні до своїх соціальних намагань, можливостей їх реалізації, а також ідеальні уявлення щодо характеру соціальних відносин, сприятливих для досягнення цілі;

- мають стратегії дії і відстоювання своїх інтересів, а також формують організації, що сприяють об'єднанню зусиль представників групи.

У підрозділі 2.4 (“Взаємодія  соціальних груп та інституційних форм”) акцентовано увагу на необхідності аналізу не тільки соціальної зрілості груп, але й зрілості інституціональних форм, у яких розгортається взаємодія груп. Незважаючи на те, що інституційні зв’язки зумовлюють групові, сталі зв’язки або ті, що з’являються, також можуть потребувати зміни інституційної форми. Така взаємодія постає основою розвитку як соціальних груп, так і інституційних форм. Розглядаються протиріччя, що виникають із взаємодії незрілих інституційних форм і незрілих соціальних груп. Процес стабілізації трансформаційної ситуації розкривається як адаптація нових інституційних форм до глибинних базових інститутів суспільства, обумовлених інституціональною матрицею, з одного боку, і як формування усвідомлено конструктивних позицій соціальних груп у результаті соціального визрівання, з іншого боку.

Одним з індикаторів інституційної та соціально-групової структури є усвідомлення можливостей поліпшення свого положення, тобто прийняття нових інститутів та тих можливостей, які вони розкривають. Не можна сказати, що населення України в повній мірі прийняло чи пристосувалося до інституційних змін, але стійкою виявляється тенденція збільшення частки громадян, що вступають у взаємодію з новими інститутами не на підставі їх несприйняття, руйнування чи страху, а на підставі їх використання для досягнення власних цілей. Ці висновки підтверджено за допомогою спеціальних соціологічних досліджень.

Третій розділ дисертаційного дослідження (“Особливості соціального визрівання середнього класу та інтелігенції в українському суспільстві, що трансформується”) присвячений особливостям формування, соціального стану  і соціальних функцій середнього класу й інтелігенції.  Подібно першим двом розділам, при розробці даного розділу також використовувалися результати соціологічних досліджень.

У першому підрозділі (“Соціологічний аналіз перспектив становлення середнього класу в українському суспільстві”) аналізуються новітні підходи щодо вивчення даної соціальної групи, порівнюється реально існуючий середній клас західних суспільств із групами середнього класу України і Росії, а також потенціал для розвитку середнього класу в Україні та Росії. Зокрема, відзначається, що російські соціологи вважають 20-25% населення як тих, що складають середній клас, а за оцінками українських соціологів, потенціал для складання середнього класу в Україні – 7- 8%.  Розглядаються соціальні функції середнього класу, виявляються  чинники, що його структурують, визначаються емпіричні показники положення середнього класу. Погоджуючись з тими соціологами, що вважають, що середнього класу як основи  соціальної структури в Україні немає, автор на прикладі досліджень соціально-класової структури з'ясовує потенціал для формування середнього класу. Обгрунтовано висновок про те, що соціальні функції, які традиційно приписують середньому класу, залишаються соціально необхідними, але ці функції середнім класом не виконуються з причин його нечисленності і незрілості.

У другому підрозділі (“Процес соціального визрівання інтелігенції як суб’єкта трансформаційних процесів”) соціальна група інтелігенції розглядається в порівнянні з концепцією середнього класу. Відзначається, що група інтелігенції займає особливе місце в соціальній структурі, тому що ця група представлена на всіх рівнях суспільної ієрархії - як серед елітних груп, так і серед груп середнього і базового прошарків.

Для пояснення процесів у пострадянських державах стратифікаційна теоретична модель західного типу з елітами, середнім класом, традиційним робітничим класом і андеркласом ненадійна, бо не враховує високі соціальні домагання громадян пострадянських держав, особливе сприймання масовою свідомістю середнього класу і той факт, що основна маса населення не задоволена власним соціальним станом. Крім того, така форма соціальної структури небезпечна можливістю легкого розколу, коли нечисленний середній прошарок та еліта будуть жити в одному соціальному світі, а інші групи - в іншому, із зовсім іншими соціальними можливостями та ціннісними вимірами.

Автор приходить до висновку, що в пострадянських державах основою розвитку і стабільності може виступати не горизонтальний прошарок середнього класу, а вертикальний, що пронизує всю соціальну ієрархію, - інтелігенція. Група інтелігенції, яка зайнята, насамперед, не в матеріальному, а інтелектуальному і духовному виробництві, завдяки специфіці цих сфер людської діяльності орієнтована насамперед на подолання соціальних розколів  як таких, що вносять дисгармонію в соціальні відношення. Можливості подібного “зняття” проблеми соціальної напруженості не існують як готові соціальні рецепти, вірогідніше, вони розкриваються в процесі соціального визрівання групи інтелігенції і є результатом синтезу діяльнісних потенцій групи й рефлексії соціальної ситуації.

Аналіз матеріалів всеукраїнського дослідження 2000 р. дозволив автору виявити особливості сприйняття сучасної соціальної ситуації в Україні групами респондентів, що ідентифікують себе з інтелігенцією.

ВИСНОВКИ

          У висновках дисертаційної роботи узагальнені результати вивчення впливу соціальної зрілості груп  та інституційних форм на трансформаційні процеси суспільства, позначені перспективи подальшого дослідження проблеми.

Стабілізація функціонування нових соціальних інститутів закладає основи для раціоналізації соціальної дії. Утворення єдиної інституційно-діяльнісної структури є необхідною передумовою для переходу суспільства в нову якість. У свою чергу, фактором таких зрушень є переростання діяльності соціальних суб'єктів  з реактивних і адаптивних форм у конструктивні. Соціальне визрівання груп є тим механізмом, що дозволяє формувати бачення ідеального соціального порядку і діяти з метою по його досягненню.

У рамках дисертаційного дослідження були вирішені такі  дослідницькі завдання:

1)    Подано характеристику суті трансформаційних процесів із

виділенням їхніх етапів і розкриттям відмінних рис кожного з них. Етапи виділяються на підставі ступеня невизначеності соціальної ситуації, непередбаченості подій в усіх сферах життєдіяльності суспільства та іх осмислення, а також їх емоційно-психологічного сприйняття у суспільній свідомості. Саме стабілізація функціонування нових соціальних інститутів, з одного боку, і соціальне визрівання груп, з іншого, закладають основи накопичення суспільством нової якісної визначеності.

2)    Розроблено систему показників соціальної зрілості груп і

виділено 4 етапи їхнього визрівання. На думку автора, до соціально зрілих груп належать ті, що:

-  виконують певні соціальні функції;

- мають достатню згуртованість або спільну ідентичність, що перетворює їх у реальних агентів соціальної дії;

- мають уявлення про сутність соціальних процесів і про своє положення в системі соціальних зв'язків;

- виділяють свої інтереси й орієнтуються на об'єднання зусиль щодо їхнього досягнення;

- розділяють визначені цінності і виробляють подібні цільові настанови у відношенні до своїх соціальних намагань, можливостей їх реалізації, а також ідеальні уявлення щодо характеру соціальних відносин, сприятливих для досягнення цілі;

- мають стратегії дії і відстоювання своїх інтересів, а також формують організації, що сприяють об'єднанню зусиль представників групи.

3)    На матеріалах  спеціальних соціологічних досліджень,

проведених колективом кафедри соціології Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за участю автора у 1996-2000 роках, проаналізовано сучасний етап трансформаційних процесів в Україні з точки зору соціального визрівання великих соціальних груп.

4)    Розкрито характер взаємозв'язку між становленням нових

інституціональних форм і соціальним визріванням груп, а також механізм взаємозв'язку між соціальним визріванням груп і стабілізацією трансформаційних процесів. Доводиться, що стабілізація соціальних процесів відбувається завдяки визріванню нових інституціональних форм і їхнього співвідношення з базовими інституційними матрицями під  впливом розкриття адаптивного потенціалу населення і соціального визрівання великих соціальних груп, з одного боку, і процесів цілеспрямованого регулювання, з іншого боку.

5) На матеріалах емпіричних  досліджень розглянуто перспективи становлення середнього класу в Україні, а також особливості розкриття соціального потенціалу інтелігенції в суспільстві, що трансформується. Доводиться, що з приводу нечисленності і незрілості груп середнього класу, соціальні функції, що традиційно є притаманними середньому класу, залишаються соціально необхідними, але такими, що середнім класом не виконуються. Разом з тим в ситуації рухомості соціальної структури група інтелігенції, яка представлена на всіх рівнях суспільної ієрархії в соціальному просторі України, набуває додаткового функціонального навантаження. Завдяки тому, що така соціальна функція інтелігенції, як формування цілей суспільного розвитку, пов’язана з соціальною відповідальністю, соціальне визрівання групи інтелігенції постає необхідною умовою стабілізації трансформаційного процесу і нової якісної визначенності соціальної системи.