концепция исторических систем в мир-системном анализе: Историко-социологический аспект : КОНЦЕПЦІЯ ІСТОРИЧНИХ СИСТЕМ В СВІТ–СИСТЕМНОМУ АНАЛІЗІ: ІСТОРИКО–СОЦІОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми, вказується зв'язок роботи з науково–дослідницькими темами, формулюються мета і завдання дослідження, визначені наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, містяться дані про апробацію роботи та публікації.

У першому розділі роботи "Становлення й розвиток світ–системного аналізу" розглядається процес формування й розвитку ССА, його ідейні джерела, теоретико–методологічні засади.

В роботі ССА визначається як історично орієнтоване теоретичне дослідження сталих системних та структурних властивостей, циклів і трендів розвитку соціальних цілісностей — історичних систем.

Автор зазначає, що виникнення ССА було зумовлено низкою причин як наукового, так соціального й політико–ідеологічного характеру.

З вступом світової капіталістичної системи на межі 1970–х. рр. у нову фазу розвитку суспільні науки зіткнулись зі зростаючими труднощами у поясненні характеру й напряму розвитку суспільних процесів. В цей час в західному суспільствознавстві поступово стверджується думка, з одного боку, про переломний характер сучасної епохи, з іншого — про неможливість пояснити соціальні зрушення в рамках класичних парадигм соціології й необхідність перегляду базових макросоціологічних уявлень, успадкованих від XIX ст.

Зростаюче незадоволення домінуючою методологією та теорією стимулювало науковий пошук альтернативних теоретичних підходів, які претендували на створення адекватної картини сучасного суспільства. Одним із таких підходів, що виникли на початку 1970–х рр., є ССА.

На думку автора, ССА виступає ініціатором фундаментальної перебудови сучасного суспільствознавства шляхом критики його парадигмальних засад і формулювання принципів дослідницької програми, результатом реалізації якої було б виникнення суспільної науки нового типу. ССА формулює свої теоретико–методологічні принципи на основі саме наукових вимог, що стосуються можливостей системного знання про сучасну складну соціальну реальність.

У роботі відзначається, що сутність запропонованих ССА змін полягає в переосмисленні просторових і часових рамок аналізу найбільш гострих проблем сучасності, виокремленні нової одиниці суспільно–історичного розвитку й аналізу, зміні розуміння характеру її розвитку, а також намаганні змінити спосіб її дослідження. З цієї точки зору найбільш новаторським у працях Валерстайна та його послідовників є реконцептуалізація соціальних змін через призму соціальних тотальностей як одиниці аналізу, намагання історизувати суспільну науку, а також діалектичне поєднання, синтез системного, логіко–теоретичного (номотетичного) та історичного (ідеографічного) підходів, відродження теоретично обґрунтованого історичного дослідження великомасштабних соціальних змін.

Таким чином, вихідним положенням ССА є уявлення про соціальний світ як про цілісну соціально–історичну систему, яка має власні унікальні часові й просторові характеристики, тобто сама є певним світом — світ–системою. Проблема, однак, полягає у тому, що суспільні науки у тому вигляді, в якому вони склались у XIX ст. і продовжують існувати до останнього часу, не дають можливості відобразити цілісний соціальний світ як тотальність, скласти цілісне уявлення про соціальну реальність.

У роботі підкреслюється, що схема Валерстайна загалом вірно зображує процес інституціоналізації й диференціації суспільствознавчих дисциплін, а також проблеми, що їх ставить перед сучасним суспільствознавством збереження домінування базових постулатів, котрі склались в XIX ст. Валерстайн аргументовано представляє ситуацію у суспільствознавстві як розірваність між "двома культурами" – науковою (пошук істини) і гуманістичною (пошук блага), протилежними епістемологічними моделями (номотетичною і ідеографічною), між системним дослідженням сучасного й історичним дослідженням минулого. До цього слід додати, що дія відцентрових тенденцій спостерігається не тільки на рівні соціальних наук у цілому, але й на рівні окремих дисциплін. В соціології, як і суспільствознавстві в цілому, точилася боротьба між натуралістською та культуроцентристською дослідницькою програмою, хоч домінуючою інтелектуальною позицією залишався позитивізм.

Аналіз стану сучасного суспільствознавства приводить до висновку про необхідність певним чином реконструювати організацію суспільних наук, щоб зробити її більш відповідною до вимог часу. Кожна з дисциплін займається дослідженням певного фрагменту соціальної реальності, але жодна з них не дає її цілісного розуміння. ССА намагається створити методологію дослідження людського суспільства як цілісності, що історично розвивається. Замість дисциплінарно фрагментованої науки ССА пропонує створити епістемологічно єдину соціально–історичну науку, на місце конгломерату фрагментованих знань поставити єдине системно організоване знання про суспільство.

Автор зазначає, що тезу ССА про єдність соціальної науки не можна сприймати як заперечення її внутрішнього розподілу, розгалуження й необхідності розподілу праці відповідно сфер дослідження. Скоріше цю критику слід інтерпретувати як спробу здійснити перехід від предмето– або сфероцентристського типу соціального знання, сутність якого полягає в ізольованому дослідженні соціальних явищ (виробництва, політики, культури) самих по собі, незалежно від їхнього контексту, до системоцентристського, тобто знання, що виходить із розуміння складності, комплексності соціальної дійсності. Соціальна реальність з цієї точки зору є не простою сумою різних незалежних сфер суспільного життя, а конкретною соціально–історичною тотальністю, тобто органічною динамічною єдністю різних аспектів і сторін, які вона формує й створює завдяки власній активності.

Це означає, що дослідження суспільства має бути трансепістемологічним та трансдисциплінарним — таким, що інтегрує номотетичний й ідеографічний спосіб пізнання, соціологічний, політологічний і економічний підходи. З іншого боку, соціальна наука має відповідати вимозі глобальності, тобто конструювати власні уявлення про соціальну реальність на основі дослідження світу в цілому як конкретної єдності існуючих і взаємодіючих у ньому форм соціальної організації замість того, щоб заганяти дослідження в прокрустове ліжко європоцентристських теоретичних рамок, створених на основі дослідження одного фрагменту світу, надаючи цьому партикулярному знанню статус універсального.

Одним із найважливіших елементів програми реструктурування суспільних наук є запропоноване ССА переосмислення проблеми соціального простору й часу, розробка якої за допомогою категорії структурного часу–простору дозволила Валерстайну підійти до власного вирішення проблеми визначення одиниці аналізу.

Одиницею історичного процесу й дослідження, що відповідає категорії структурного часу–простору, є не суспільство, яке девелопменталістські парадигми ототожнювали з державами–націями, а автономні соціальні організми, сформовані на основі не політичних, а економічних критеріїв, насамперед суспільного розподілу праці. Такі соціальні організми Валерстайн назвав історичними системами. Саме історичні системи є тривалими і сталими, але не вічними комплексами взаємодіючих структур, відносно яких можливо встановлення законів розвитку, що змінюються разом з історичними системами.

У роботі наголошується, що в категорії історичних систем Валерстайн знаходить теоретичний засіб вирішення проблем сучасного суспільствознавства, який дозволяє подолати дуалізм способів пояснення й опису соціальної реальності (номотетичних й ідеографічних способів пізнання), органічно поєднати системний і історичний підхід до дослідження суспільних явищ. При такому трансдисциплінарному підході загальне й одиничне, короткі відрізкі часу й тривалі історичні періоди, частини і ціле, структури й агенти аналітично взаємопов'язані в рамках цілісної одиниці аналізу.

На користь ідей, що розробляються ССА, можна сказати, що в цілому вони відповідають тенденціям розвитку сучасної науки, яка намагається створити єдину загальнонаукову картину світу на основі подолання відокремленості природничих і суспільно–гуманітарних наук та запровадження принципів "універсального еволюціонізму", який поєднує системний та історичний підходи і є їхнім утіленням у соціальному пізнанні.

На відміну від концепцій модернізації та залежності ССА має більш високу ступінь теоретичної та методологічної цілісності. Послідовне запровадження принципів холізму та есенціалізму чітко відрізняє ССА від інших підходів до вивчення глобального соціального розвитку.

Узагальнюючи світ–системні уявлення про історичні системи, автор пропонує визначення цього поняття. Історичні системи є відносно самодостатніми соціальними цілісностями, що будуються на основі єдиного розподілу праці і мають як просторові, так і часові межі. Їхні просторові кордони співпадають з межами розподілу праці, що забезпечує самодостатність системи. Самодостатність означає, що всі основні види суспільних взаємодій здійснюються, головним чином, всередині системи й порушення зв'язків з іншими такими системами не призведе до радикальних змін в способі її функціонування. Динаміка розвитку історичних систем, таким чином, визначається в основному ендогенними факторами. Часові межі розвитку історичних систем обумовлюються періодами часу, протягом яких вони відтворюються як соціальні цілісності.

Другий розділ "Дослідження історичних систем у світ–системному аналізі" присвячений аналізу картини всесвітньо–історичного процесу, створеної ССА, та сучасних тенденцій суспільного розвитку.

Синтезуючи ідеї К.Поланьї з марксистської ідеєю про спосіб виробництва як визначальний фактор існування й розвитку будь–якої соціальної системи, Валерстайн висуває гіпотезу, що в ході всесвітньої історії існувало три типи історичних систем: міні–системи (які базуються на реципрокно–лініджному способі виробництва, і які відповідають приблизно стадії первісної формації), світ–імперії (в їх основі лежить редистрибутивно–данницький спосіб виробництва; ця форма охоплює сукупність докапіталістичних формацій), та світ–економіки (в основі яких — капіталістичний спосіб виробництва). На противагу міні–системам дві останні форми є світ–системами. Це протиставлення покликане підкреслити більший масштаб часу–простору, охоплюваний самодостатнім розподілом праці світ–систем порівняно з міні–системами.

В ході дослідження світ–системної концепції всесвітньо–історичного процесу автор робить висновок, що хоча сам Валерстайн формулював свою позицію як протилежність лінійно–стадіальному розумінню історичного процесу в його ліберальній (теорії модернізації) або марксистській (теорія суспільно–економічних формацій) формі, якому притаманна віра в неминучий прогрес, і, згідно з яким усі окремі суспільства розвиваються по одному шляху, проходячи через однакову послідовність обов'язкових стадій, його типи історичних систем можна розглядати як стадіальні типи суспільства, тобто такі типи соціальних систем, які водночас є стадіями розвитку людського суспільства в цілому. На відміну від стадій розвитку в девелопменталістських парадигмах вони є стадіями не розвитку окремих суспільств–країн, а всесвітньої історії. В роботі відзначається, яким чином заміна суспільств на історичні системи як одиницю історичного розвитку й предмет дослідження впливає на марксистську концепцію історичного процесу.

Насамперед це означає відхід від розгляду виробничих відносин, способу виробництва як обмежених рамками окремої країни і вимагає розглядати системи транссоцієтальних взаємодій (світ–систем) не як вторинні та зовнішні порівняно із соцієтальним рівнем, а навпаки, як рівень, який визначає становище окремих суспільств, їх положення в ієрархічній транссоцієтальній системі та процеси, що відбуваються в окремих суспільствах. З методологічної точки зору лінійно–стадіальний підхід у марксизмі ґрунтується на розумінні загального як однакового. З цієї точки зору кожна формація як стадіальний тип суспільства є стадією розвитку окремих суспільств, а отже, простою механічною сумою країн, що мають однакові характеристики соціально–економічної структури. Невідповідність лінійно–стадіальної інтерпретації теорії суспільних формацій реальному історичному процесу є очевидною і залишає невирішеними багато проблем, особливо проблеми перехідних періодів та співвідношення різних соціально–економічних укладів у межах соціальної системи певного типу. Натомість ССА розглядає загальне згідно з вимогами діалектичної методології як взаємозв'язок, взаємодію. Це відкриває можливості іншої інтерпретації теорії суспільних формацій, яка ґрунтується не на підведенні окремого суспільства під загальну категорію формації, виведену з дослідження розвитку соціально–економічних структур у певних регіонах світу, що сприймаються як нормативна модель, до якої та чи інша країна наближається у тій чи іншій мірі. На відміну від такого підходу, соціально–економічну структуру, що визначає формацію, слід розглядати як результат утворення певної системи міжсоцієтальних зв'язків, в основі якої лежить певна система розподілу праці. Інакше кажучи, масштабом розгортання формаційних процесів є не країна, а історична система, і тому формація може бути визначена як тип історичних систем. Історичні системи одного типу утворюють суспільно–економічну формацію як етап всесвітньої історії. Формації таким чином є не ідеальною моделлю розвитку окремого суспільства, а відбивають процес розвитку людського суспільства загалом. Це означає, що одні формації втілюються в одних історичних системах, інші — в інших. Перехід від однієї формації до іншої означає водночас перехід від одних історичних систем до інших. Отже, ССА намагається задовольнити потребу суспільствознавства в синтезі в єдиній картині соціальної реальності суперечливих аспектів людського існування, а саме факту єдності людства і прогресивного характеру його розвитку з фактом розподілу людства на відносно відокремлені соціальні системи, які виникають, розквітають та гинуть.

Таким чином, ССА відкриває можливість створити новий підхід до дослідження всесвітньої історії, головними рисами якого є глобальність, важливість адекватного осмислення систем транссоцієтальних зв'язків, а також нелінійність, стохастичність суспільного розвитку. Останнє включає в себе розуміння множинності типів соціального часу–простору, а також розрізнення між змінами, які є результатом дій циклічних ритмів, та змінами внаслідок структурних криз історичних систем. Зміни, пов'язані зі структурними кризами, є процесом трансформації, переходу від існуючої історичної системи до нового історичного порядку. Вони мають тривалий незворотний та стохастичний характер, характеризуються невизначеністю результатів, багато альтернативністю. Таким чином, на місце невідворотного, безальтернативного прогресу ССА висуває концепцію можливого прогресу.

У роботі відзначається, що в процесі намагань представників ССА створити власну концепцію всесвітньо–історичного процесу найбільших успіхів вони досягли в історично–соціологічному дослідженні процесів генези, еволюції та подальшої трансформації історичної системи капіталізму — сучасної світ–системи, або капіталістичної світ–економіки (КСЕ). Теоретичний підхід до капіталізму представників ССА у значній мірі відрізняється від розуміння цього феномена в ліберальних та ортодоксально–марксистських концепціях.

На відміну від інших підходів, з точки зору ССА, перехід до капіталізму в Європі не був наперед визначеними процесом, а навпаки, несподіваним, не передбачуваним, не детермінованим попереднім розвитком і визначався співвідношенням сил та збігом багатьох історичних обставин. Врешті решт, протягом "довгого XVI ст." (1450–1640 рр.) в Європі виникла і ствердилася якісно нова історична система.

Сутнісною характеристикою КСЕ, що визначала її системну логіку й організацію, є безперервне накопичення капіталу, яке забезпечується створенням цілого комплексу інституціональних сфер: структурою світового виробництва, міждержавною системою, геокультурою .

У дисертації розглядається структура КСЕ, відбита у системі категорій ССА. Розкривається зміст понять, за допомогою яких ССА досліджує капіталізм, та характеризується відмінність світ–системного розуміння цієї історичної системи від інших підходів у суспільствознавстві.

Як вважає автор, одна з головних рис світ–системної концепції історичного капіталізму полягає в тому, що ССА розглядає капіталізм як соціальну систему, що з самого початку мала наднаціональний, світовий характер і бачить накопичення капіталу як цілісний глобальний процес, а не як сукупність паралельних національних процесів накопичення. Світоекономічні відносини виступають не як вторинні та похідні від національних економічних кругооборотів, а як первісний, основний вид відносин, що зумовлює відтворення та накопичення капіталу у світовому масштабі.

Ключовим аспектом накопичення капіталу є створення так званого осьового поділу праці, внаслідок чого КСЕ має гетерогенну ієрархічну структуру. В залежності від того, яку роль відігравали різні регіони в товарних ланцюжках, що пов'язували різні виробничі процеси в КСЕ, вони утворювали структурні рівні світ–системи – ядро, напівпериферію та периферію.

Поняття ядра та периферії є співвідносними, жодне з них не може існувати без своєї протилежності. З точки зору ССА, без периферії з характерними для неї виробничими процесами, соціальною організацією виробництва, соціальною структурою і політичною системою, не може бути ядра з притаманними для нього соціальними, політичними, виробничими структурами. Це дві нерозривні сторони глобального процесу накопичення капіталу.

Ще однією особливістю світ–системного підходу до капіталізму є намагання розглядати його як цілісне явище, яке не можна зводити до форм, набутих ним у ядрі КСЕ. Зазначається, що у переважній більшості досліджень спостерігається тенденція до темпоралізаціїї соціального простору, тобто перетворення просторово відмінних соціально–економічних структур і відносин, поєднаних у рамках однієї світової системи, на темпорально послідовні стадії розвитку. Це було наслідком домінування в суспільствознавстві західноцентристського погляду на світ, який сприймав усі інші форми суспільного життя як ранні стадії у процесі еволюції до культури сучасного Заходу, та застосування державоцентристького масштабу аналізу суспільних процесів.

За логікою ССА, такі уявлення слід розглядати як підміну цілого частиною. На думку представників ССА, капіталізм є системою, для якої характерно співіснування багатьох способів контролю над процесом праці. Тільки комбінація в КСЕ найманої й різних форм не–найманої праці забезпечує процес накопичення капіталу. Це структурна, а не перехідна або архаїчна риса КСЕ.

Відмінною рисою світ–системної концепції капіталізму є розуміння його як системи, що розвивається в постійній напрузі між силами конкуренції й монополії. Існування й розвиток капіталізму вимагає як функціонування ринку й конкуренції, так і їхнього обмеження, встановлення відносної монополії.

Автор приходить до висновку, що в ССА здійснюється реконцептуалізація капіталізму, в результаті якої він постає як історична тотальність – складна динамічна єдність різноманітних форм соціально–економічних структур, що їх він набуває в залежності від обставин простору й часу. Характерною рисою капіталізму є гнучкість, еклектизм, а не сталість форм, набутих ним у різні часи в різних місцях. Ключову роль у цій системі відіграють групи монополістичних капіталістів, які прагнуть диверсифікувати свою економічну діяльність і діють як антиринок. Вони використовують свою політичну силу для того, щоб створювати умови, за яких вільний ринок та необмежена конкуренція ніколи б не стали нормою.

У роботі підкреслюється, що на відміну від ліберальних уявлень, які вважають небажаним для ринкової економіки втручання держави, ССА стверджує, що капіталізм як історична система навпаки, потребував підтримки з боку державних структур, оскільки вони були інструментом створення сприятливих соціально–політичних умов процесу накопичення капіталу. Тому однією з базових структур КСЕ поряд із структурою осьового розподілу праці є міждержавна система – мережа суверенних держав, в рамках якої періодично виникають держави–гегемони, що створюють світові порядки, націлені на максимізацію можливостей накопичення капіталу.

Таким чином, сучасна світ-система є політично–економічною цілісністю, в якій міждержавна система складає політичну сторону капіталізму, а не аналітично автономну систему. Політичні й економічні процеси в КСЕ можна зрозуміти як такі, що мають єдину інтегровану логіку.

Інтеграція виробництва у світовому масштабі, утворення паралельно осьовому поділу праці сильних держав на противагу слабким державним структурам периферії стимулювали утворення такої міждержавної системи, яка сприяла посиленню нерівності між ядром й периферією й характеризувалась, по–перше, напруженням між державами ядра та периферії, по–друге, постійним суперництвом між пануючими групами великих держав ядра за домінування в системі накопичення капіталу, зростанням суперечностей між привілейованими й експлуатованими групами КСЕ. Відповідно особлива увага в ССА приділяється дослідженню трьох ключових аспектів міждержавної системи – імперіалізму, гегемонії і класової боротьби.

Концептуалізація історичного капіталізму як системи, що розвивається в діалектичній суперечності між монополією й конкуренцією, вільних і не–вільних форм праці, периферійних та ядротипових соціально–економічних структур є результатом реалізації програми дослідження капіталізму як органічної цілісності.

На думку автора, одним із найважливіших аспектів світ–системної концепції історичного капіталізму є дослідження механізмів функціонування, довгострокових змін і трансформацій КСЕ. КСЕ, як і більшість історичних систем, функціонує в межах різних моделей циклічних ритмів (насамперед довгих циклів Кондратьєва) і сторічних трендів, які є проявом внутрішніх протиріч системи і які пояснюють причини вступу КСЕ на початку 1970–х рр. у фазу системної кризи.

У роботі зазначається, що думка про те, що сучасна системна криза є не просто черговим циклічним спадом, а структурно кризою відтворення капіталістичної системи, котра за своєю глибиною, масштабністю та наслідками не має аналогів у минулому, все ширше визнається у світових академічних та громадських колах і досить добре документована.

Автор також розглядає розвиток світ–системної концепції історичних систем на другій фазі розвитку ССА, що пов'язана з корекцією або навіть ревізією початкових ідей і методологічних настанов ССА у працях Дж.Абу–Лугод, К.Чейз–Данна, Т.Холла, А.Г.Франка і Б.Гіллса.

У висновках дисертації підбито підсумки дослідження. Зазначається, що безумовним внеском ССА в розробку теорії соціальних змін є спроба з'ясувати питання про цілісну, відносно самостійну одиницю історичного процесу, розробити понятійний апарат для її дослідження. На противагу державоцентристькому підходу, який бачить світ на зразок механічної сукупності більярдних куль, дослідження ССА продемонструвало важливість дослідження ієрархічно організованих систем транссоцієтальної взаємодії. Таким чином, ССА піднімає питання про розуміння соціальних змін як таких, що відбуваються в рамках взаємопов'язаного соціального простору.

Стверджується, що вплив ССА на теоретичну соціологію полягає також у намаганні запропонувати нову епістемологічну модель суспільствознавства та розробити методологію пізнання соціальної реальності як соціально–історичної цілісності. Головним напрямом цих зусиль є подолання фрагментованого уявлення про соціальну дійсність, подолання дуалізму номотетичних і ідеографічного способів пізнання. Все це призводить до реконструкції структури соціального знання. Зазначається, що головна мета ССА – створити нову епістемологічної єдину соціально–історичну науку — заслуговує на увагу. ССА є лише віддаленим прототипом цієї науки та спробою рухатися у напрямку до неї.