| Краткое содержание: |
Актуальність теми. На сучасному етапі формування демократичної правової держави особливої актуальності набуває налагодження партнерських взаємовідносин між державою і церквою заради соціального, культурного і духовного піднесення українського суспільства. Привертає увагу прагнення цих двох суспільних інститутів досягти визнання і чіткого окреслення в чинному законодавстві лише тих обмежень здійснення права людини на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій, які диктуються необхідністю захисту інтересів охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей, збереження традиційної релігійної культури суспільства, а також узгоджуються з нормами і принципами міжнародного права і міжнародними зобов’язаннями України.
Вдосконалення законодавчого забезпечення права людини на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій потребує конкретизації вміщеного у Конституції України, чинній редакції Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” № 987-ХІІ від 23 квітня 1991 року положення про відокремлення церкви від держави, а школи – від церкви як такого, що не означає заборону співпраці церкви і держави, неможливості присутності церкви в державних структурах, включаючи освітні заклади, фінансування державою суспільно корисних програм за ініціативою та участю церкви. Важливу роль у визначенні пріоритетності принципу партнерських взаємовідносин між державою і церквою – відокремлення церкви від держави, школи від церкви в його демократичному трактуванні, позбавленому ототожнення держави і суспільства, – відіграють методологічні підходи, до розробки яких у теорії та історії держави і права, теоріях галузевих юридичних наук зверталися українські і російські вчені С.С. Алексєєв, Т.Г. Андрусяк, В.Д. Бабкін, В.Д.Гончаренко, О.В. Зайчук, Д.А. Керімов, А.М. Колодій, О.Л. Копиленко, І.О. Кресіна, О.А. Лукашева, П.П.Михайленко, В.С. Нерсесянц, Н.М. Оніщенко, П.І. Рабінович, Ю.І. Римаренко, В.М. Селіванов, О.Ф. Скакун, В.В. Цвєтков, Ю.С. Шемшученко, Л.С. Явич, О.Н. Ярмиш та інші.
У соціально-філософських, релігієзнавчих, політологічних, історичних дослідженнях М.Ю. Бабія, В.Д. Бондаренка, О.В. Бучми, В.С. Журавського, В.Є. Єленського, Ю.Г. Кальниша, А.М. Колодного, І.Ф. Кураса, В.І. Лубського, М.В. Лубської, О.С. Онищенко, М.І. Одинцова, В.О. Пащенка, М.Ф. Рибачука, О.Н. Сагана, В.І. Силантьєва, О.В. Шуби, П.І. Яроцького, як і в працях західноєвропейських та американських науковців В.М. Аксючиця, Г.Дж. Бермана, Б.Р. Боцюрківа, Г.Л. Біддулфа, Ф. Гейера, К.В. Дьюрема, Я.Е. Замойски, Ш. Курільські-Ожвена, Д.В. Поспєловського, Л. Регельсона, Р. Реслера, К. Тіле, У. Флетчера, І.Р. Шафаревича та інших, утвердження і забезпечення свободи особистісного самовизначення, передусім можливості вибору того чи іншого варіанту віри та вільного її сповідування, підноситься на рівень найважливішого чинника поєднання зусиль держави і церкви у різних сферах життєдіяльності людини. Збереженню і відтворенню цієї тенденції сприяють успіхи правознавців України, вчених ближнього зарубіжжя С.А. Бурьянова, М.Ю. Варьяса, Н.П. Гаєвої, В.М. Калініна, І.Н. Компанійця, В.М. Малишка, О.С. Ловінюкова, Р.О. Подопригори, А.В. Пчелінцева, Ю.О. Розенбаума, В.М. Савельєва, В.Д. Титова, Ю.В. Тихонравова, О.Д. Форостюка, Л.В. Ярмол, П.П. Яшина та інших у студіюванні окремих сторін правомірної реалізації одного із загальносоціальних за генезисом та онтологічним статусом прав людини, а саме свободи віросповідання, що є наріжним каменем для багатьох інших прав і свобод.
Формування і здійснення державної політики у сфері забезпечення права людини на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій, правове регулювання суспільних відносин у зазначеній сфері, ґрунтується на визнанні необхідності врахування вітчизняних традицій, реалій і перспектив встановлення світського характеру держави. Досвід, набутий у процесі формально-нормативного закріплення об’єктивно існуючих у радянській Україні можливостей для задоволення природних духовних потреб людини, інтересів, здійснення відповідної діяльності, сприяє подоланню упередженості, викоріненню будь-яких проявів дискримінації на релігійному ґрунті, а відтак і вирішенню питання про ставлення до релігійного феномена як важливої складової державного і національно-духовного відродження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках та відповідно до вимог державних і галузевих наукових програм, планів і тем, зокрема плану науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України № 755 від 5 липня 2004 року “Про затвердження Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 років”, плану науково-дослідних та науково-конструкторських робіт Київського національного університету внутрішніх справ на 2007 рік. Її проблематика пов’язана з реалізацією перспективного плану невідкладних заходів щодо остаточного подолання негативних наслідків політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій, затвердженого Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 2066 від 27 вересня 2002 року “Про перспективний план невідкладних заходів щодо остаточного подолання негативних наслідків політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій”, а також пункту 2 Плану заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, затвердженого Указом Президента України № 39 від 20 січня 2006 року “Про План заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи”.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є ґрунтовне і послідовне опрацювання процесу правового регулювання суспільних відносин у релігійній сфері життєдіяльності людини у радянській Україні 1919-1929 років з використанням викладених у теорії та історії держави і права, інших юридичних науках поглядів на його сутність та значущість, підготовка пропозицій щодо вибору і розвитку напрямів в оновленні концептуальних засад державної політики щодо свободи совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій, в удосконаленні законодавства, що регламентує забезпечення відповідного права людини.
Хронологічні межі дослідження охоплюють період, що найрельєфніше відображає своєрідність функціонального призначення регулятивного впливу права на суспільні відносини у релігійній сфері життєдіяльності людини і неминуче підводять до вивчення норм, уміщених у декреті Раднаркому РСФРР “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”, що набув чинності в Україні з січня 1919 року, і закріплених у Конституції УСРР у березні того ж року. Вони засвідчували надання державою формальної (юридичної) загальнообов’язковості умовам, необхідним для того, щоб кожна людина змогла скористатися її правом на свободу совісті.
Наприкінці 1920-х років активна діяльність із реалізації санкціонованих державою в особі її уповноважених органів юридичних норм, у яких утілювалися принципи державно-церковних відносин, супроводжувалася створенням соціально-правових гарантій свободи релігійних віросповідань і антирелігійної пропаганди. Конституція УСРР 1929 року гарантувала громадянам свободу релігійних віросповідань і антирелігійної пропаганди замість свободи релігійної та антирелігійної пропаганди.
Намагання простежити спадкоємність, новизну у розвитку і поширенні уявлень щодо забезпечення реалізації права на свободу вільного вибору релігії, світоглядних орієнтирів і переконань змушують приділяти увагу канонічному праву і нормам світського законодавства про церкву, чинним на початку ХХ століття, приписам Конституції СРСР 1936 року, Конституції УСРР 1937 року про свободу совісті, свободу відправлення релігійних культів і свободу антирелігійної пропаганди.
Для досягнення мети дослідження були поставлені такі завдання:
– розглянути філософсько-методологічні, концептуальні підходи, орієнтовані на вдосконалення, розвиток, здійснення права людини на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій, а також можливість їх застосування у науково-теоретичній розробці проблем правового регулювання цього права;
– конкретизувати положення нормативно-правових актів, передусім Конституції УСРР 1919 року, в яких закріплюються принципи свободи совісті, розкриваються зміст та обсяг цього права;
– проаналізувати зміст розділів Кримінального кодексу УСРР 1922 року, поділів Адміністративного кодексу УСРР 1927 року, розділів Кодексу законів про працю УСРР 1922 року, Кодексу законів про народну освіту УСРР 1922 року, Кодексу законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР 1926 року та інших документів, важливих для відтворення процесу формально-нормативного закріплення і здійснення права на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій;
– дослідити передумови усунення релігійних моделей забезпечення державно-фіскальних і приватних майново-станових прав віруючих, а також забезпечення їхніх прав на дотримання приписів віровчення стосовно свят та днів відпочинку із діючої системи суспільних відносин;
– вивчити практику проведення реформи системи документування актів громадянського стану, встановлення святкових вихідних днів;
– виявити з-поміж напрямів реорганізації системи освіти і виховання такі, що перешкоджали забезпеченню права громадян на отримання релігійної освіти та виховання;
– розглянути роль, порядок, методи і засоби забезпечення реалізації Наркоматом внутрішніх справ УСРР та його органами права на свободу совісті, віросповідання і релігійної діяльності;
– простежити процес встановлення адміністративних обмежень щодо відправлення релігійних культів і ритуальних обрядів, здійснення іншої канонічної діяльності;
– визначити підстави та умови розподілу на церковні і релігійні громади, групи віруючих серед релігійних організацій, а також реєстрації їхніх статутів державними органами;
– здійснити класифікацію законодавства радянської України 1919-1929 років, за допомогою якого регулювалися суспільні відносини у сфері забезпечення права на свободу совісті, віросповідання і релігійну діяльність;
– охарактеризувати кримінальну відповідальність за порушення права на свободу совісті, віросповідання і релігійну діяльність як одну із гарантій його дотримання у радянській Україні досліджуваного періоду;
– на підставі аналізу конкретно-історичного досвіду регулювання відносин у сфері забезпечення права на свободу совісті і віросповідання за допомогою правових засобів сформулювати пропозиції щодо вдосконалення чинної редакції Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” № 987‑ХІІ від 23 квітня 1991 року, діяльності Державного комітету України у справах національностей та релігій (Держкомнацрелігій).
У межах зазначеного кола основних завдань об’єктом дослідження є суспільні відносини у релігійній сфері життєдіяльності людини, цільова спрямованість правового регулювання яких була передумовою здійснення права на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій.
Предметом дослідження є правове регулювання суспільних відносин у релігійній сфері життєдіяльності людини в аспекті завдань радянської України із забезпечення реалізації права на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій.
Методи дослідження. Спираючись на дослідницьку практику багатьох поколінь учених, автор звернувся до широкої методологічної бази, зокрема філософсько-світоглядних підходів і методів побудови наукових знань та емпіричних досліджень.
Засновані на системі загальнонаукових методів пізнання методи системного, синергетичного, функціонального, соціологічного, інформаційного підходів дозволили розглянути вихідні характеристики функціонування права як найважливішого чинника визнання, дотримання та забезпечення прав і свобод людини, серед них – свободи особистісного самовизначення і творчої самореалізації в системі настанов, координат світоглядного вибору, якщо він не виходить за межі загальнолюдської етики, не перешкоджає інтелектуальному, моральному розвиткові особистості, цивілізованому співжиттю громадян (підрозділи 1.1, 1.2 та ін.).
Методи (прийоми), покладені в основу людського мислення і характерні для всіх його рівнів і форм (аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування й узагальнення, спостереження, порівняння), сприяли отриманню уявлень про поняття, категорії і явища регулятивного впливу права на відносини у релігійній сфері життєдіяльності людини, як-то свобода совісті і віросповідання, рівність перед законом об’єднань громадян за релігійною ознакою (церков, інших релігійних організацій), відокремлення церкви від держави, школи від церкви тощо (підрозділи 1.1, 2.1, 3.1, 4,1 та ін.). Методи, характерні для теоретичного дослідження (сходження від абстрактного до конкретного та від конкретного до абстрактного, історичний, логічний), за допомогою таких прийомів, як моделювання, аналіз статистичних і архівних даних, надали можливість для знаходження, відбору, накопичення цілком визначених у соціально змістовному аспекті фактів утворення в системі центральних і місцевих органів влади, реорганізації і ліквідації спеціальних органів, до компетенції яких належали питання забезпечення права на свободу совісті і віросповідання, регламентації діяльності релігійних організацій; подій, пов’язаних із встановленням світського характеру радянської держави (підрозділи 2.2, 2.3, 2.4, 3.2 та ін.), а також їх подальшої раціональної обробки, систематизації. Наприклад, розуміння забезпечення реалізації органами Наркомату юстиції УСРР, органами Наркомату внутрішніх справ УСРР права на свободу совісті і віросповідання досягалося в результаті дослідження єдиного і цілісного механізму його здійснення (абстракції); і навпаки, охопити весь процес забезпечення реалізації права на свободу совісті і віросповідання не можливо було без отримання чітких і глибоких знань про забезпечення реалізації цього права органами Наркомату юстиції УСРР, органами Наркомату внутрішніх справ УСРР (елемент, конкретну ланку) (пункти 3.2.1, 3.2.2).
|
