ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Конституція України у ст. 3 пріоритетним обов’язком держави визначила утвердження і забезпечення прав та свобод людини. Тому одним з найважливіших аспектів формування правової держави та здійснення судово-правової реформи в Україні є створення дієвих механізмів забезпечення правового статусу особи. Особливого значення правозабезпечувальна діяльність набуває в апеляційному, касаційному провадженнях, при перегляді судового рішення в порядку виключного провадження, при виконанні вироку, ухвали, постанови суду щодо кримінально-процесуального статусу особи, засудженої до позбавлення волі. Україна посідає третє місце після Росії і США за кількістю засуджених до позбавлення волі на 100 тис. населення. Зокрема, у 2001 р. таких засуджених було 60576 осіб, у 2002 р. – 61013, у 2003 р. – 60983, у 2004 р. – 54212, у І півріччі 2005 р. – 25700. Саме засуджений до позбавлення волі найбільше обмежений у конституційних правах та свободах. Але його кримінально-процесуальний статус, що виражає міру свободи, певну можливість поведінки, у Кримінально-процесуальному кодексі України врегульований недостатньо повно, а інколи – суперечливо. У теоретичному плані статус засудженого, його структура та механізм забезпечення комплексно і всебічно, на основі чинного законодавства та практики не досліджувались. Для того, щоб забезпечити кримінально-процесуальний, а, відповідно, і правовий статус засудженого до позбавлення волі, необхідно, насамперед, визначити його структуру, що не зводиться до прав та обов’язків, а включає значно більше елементів.

Теоретичним проблемам правового статусу особи взагалі і тієї, яка притягується до кримінальної відповідальності, присвячені праці В.Д. Адаменка, Н.В. Вітрука, А.М. Колодія, Л.Д. Кокорева, В.О. Котюка, О.А. Лукашевої, Є.Г. Мартинчика, Н.І. Матузова, Р.І. Назаренка, В.І. Новосьолова, П.М. Рабіновича та інших.

Щодо забезпечення процесуального статусу учасників кримінального процесу, то зазначена проблема була предметом дослідження таких учених, як С.А. Альперт, Т.В. Варфоломеєва, М.М. Видря, Ю.М. Грошевий, М.В. Джига, В.С. Зеленецький, А.Д. Кобліков, Л.Д. Кокорев, В.М. Корнуков, Є.Ф. Куцова, О.М. Ларін, В.Т. Маляренко, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, В.В. Молдован, Л.М. Москвич, Я.О. Мотовіловкер, В.Т. Нор, І.Д. Перлов, І.Л. Петрухін, Р.Д. Рахунов, О.Д. Святоцький, В.В. Сташис, Ю.І. Стецовський, М.С. Строгович, В.М. Тертишник, О.М. Толочко, І.Я. Фойницький, А.Л. Ципкін, М.О. Чельцов-Бебутов, В.П. Шибіко, О.Г. Шило, М.Є. Шумило та інших.

Однак у більшості наукових праць аналізуються забезпечення права на захист та процесуальне становище підозрюваного, обвинуваченого і підсудного. Проблема ж забезпечення процесуального статусу особи, засудженої до позбавлення волі, залишається недостатньо дослідженою. Це зумовлено неоднозначністю тлумачення терміна „обвинувачений”: у юридичній літературі розрізняють поняття обвинуваченого у вузькому розумінні - власне обвинувачений, і широкому - підсудний, засуджений, виправданий. Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України також чітко не визначає особу засудженого, момент появи цієї процесуальної фігури, а, відповідно, і обсяг її прав, свобод, обов’язків, гарантій тощо. Сукупність наведеного і зумовила вибір теми дисертаційного дослідження, визначила його структуру та зміст.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана з урахуванням основних положень Постанови Верховної Ради України „Про концепцію судово-правової реформи в Україні” від 28 квітня 1992 року, відповідає вимогам “Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки”, затвердженої Указом Президента України № 1376/2000 від 25 грудня 2000 р., а також плану наукових досліджень кафедри кримінального права і процесу юридичного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника „Актуальні проблеми боротьби та попередження злочинності”, затвердженого вченою радою Прикарпатського університету імені Василя Стефаника 17 січня 2002 р., протокол №5.