ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНІ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ ТА СУБРЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ : Трансформация политического режима в УКРАИНЕ На региональном и субрегиональном УРОВНЕ

Краткое содержание

У вступі розкрито актуальність обраної теми, визначено ступінь її наукової розробки,  окреслено предмет та об’єкт, сформульовано мету та завдання, зазначено теоретико-методологічні засади дослідження, наукову новизну отриманих результатів, їх апробацію.

У розділі 1. Теоретико-методологічні основи дослідження трансформації політичних режимів здійснено огляд літератури, присвяченої дослідженню політичного режиму як такого та його трансформації на регіональному та субрегіональному рівні. У підрозділі 1.1. Політичний режим на загальнодержавному, регіональному та субрегіональному рівні систематизовано політико-системний та транзитологічний підходи в рамках політичної регіоналістики, а також уточнено поняття політичного режиму, сутність якого полягає у багаторівневій системі способів і методів взаємодії держави та суспільства, що є результатом конфігурації політичних акторів, їх ресурсів та впроваджуваних ними стратегій в рамках певного набору формальних і неформальних інститутів (норм та правил політичної діяльності). Уточнене нами поняття політичного режиму дозволяє сприймати політичний режим України як багаторівневе ціле. Вказано, що ціле може мати властивості, яких не має жодна з його частин і навпаки. Зроблено висновок, що повне осмислення політичного режиму вимагає дослідження його (суб)регіонального рівня.

Доведено доцільність віднесення громадськості до групових політичних акторів у випадку організованого та безпосереднього впливу на процес прийняття політично значущих рішень (всупереч позиції політичних регіоналістів, які вважають громадськість ресурсом для політичних акторів).

За характером взаємодії із загальнодержавними політичними акторами стратегії (суб)регіональних політичних акторів запропоновано поділяти на відцентрові, наступальні та узгоджувальні. Відцентрові стратегії можуть реалізовуватися у рамках формальних і неформальних  інститутів, зокрема за умови децентралізації влади. Наступальні стратегії мають на меті якісне розширення можливостей політичних акторів формувати порядок денний та брати участь у процесі прийняття рішень щодо (суб)регіону та держави загалом через зміну статусу з (суб)регіонального на загальнодержавний. Узгоджувальні стратегії (суб)регіональних політичних акторів покликані збільшити їх ресурсну базу на місцях завдяки підтримці позицій загальнодержавних політичних акторів на рівні (суб)регіону.

З огляду на дослідницькі завдання дисертаційного дослідження, обрано визначення регіону як адміністративно-територіальної одиниці (тобто регіонами вважаються області України, Автономна республіка Крим, міста Київ та Севастополь, а субрегіонами – райони та міста України).

У підрозділі 1.2. Методологічні та концептуальні підходи до осмислення трансформації політичного режиму за допомогою синергетичного інструментарію обґрунтовано вибір "нелінійного" підходу для аналізу трансформації політичного режиму. Вказано, що у ситуації невизначеності (біфуркації) траєкторії переходу невідомі. Лише вибір сценарію виходу з ситуації невизначеності (вибір домінантного атрактора) дозволяє визначити напрямок "прибуття" (траєкторію трансформації) політичного режиму як складної та відкритої системи, що самоорганізується.

У рамках синергетики як галузі пізнання політичний режим визначено як складну та відкриту систему, внутрішні властивості якої є джерелом саморозвитку. Необхідність врахування закономірностей трансформації політичного режиму на (суб)регіональному рівні пояснено тим, що саме під час біфуркації, якою є трансформація політичного режиму, відзначається можливість підсистем впливати на систему.

Запропоновано виключити з класифікації виходів з ситуації невизначеності сценарій "війна всіх проти всіх" через невідповідність її ключовому критерію. Доведено, що використання акторами силових стратегій у випадку відсутності домінуючого актора не веде до досягнення рівноваги, але свідчить про продовження трансформації. Натомість вказано на доцільність виокремлення додаткового сценарію виходу з ситуації невизначеності (змішаного), що продукує моноцентричність та вибір компромісних стратегій за умови переваги формальних інститутів (приклад Івано-Франківської області після Помаранчевої революції (Україна) та район Вількавіскіс (Литва)).

Спираючись на тезу В.Гельмана про сутність трансформації політичного режиму у втраті рівноваги його елементів, доведено, що саме інститутам – нормам та правилам політичної діяльності – належить ключова роль у його консолідації.

У розділі 2. Головні етапи інституційних змін на регіональному та субрегіональному рівні в Україні здійснено аналіз інституційних змін, які визначають функціонування та трансформацію політичного режиму в Україні на регіональному та субрегіональному рівні з часів перебудови дотепер, що дозволило виокремити такі три основні етапи:

1) входження в інституційну невизначеність (1985 – 1995 рр.);

2) спробу інституційної стабілізації (1996 – 2002 рр.);

3) пошук інституційного консенсусу (2002 – 2008 рр).

У підрозділі 2.1. Входження в інституційну невизначеність (1985 – 1995 рр.) зроблено висновок, що входження в інституційну невизначеність проявилося у частих змінах норм та правил політичної діяльності, які регулювали баланс сил у середовищі політичних акторів в центрі та на місцях. Йдеться про поділ управлінських та економічних ресурсів між місцевими радами, Представниками Президента, місцевими державними адміністраціями тощо в рамках формальних та неформальних інститутів.

Метою реалізації відцентрових (приклад регіональних політичних акторів АРК) та узгоджувальних (приклад регіональних політичних акторів Запорізької області) стратегій політичних акторів названо розширення власних можливостей формування порядку денного та прийняття рішень. Зменшення популярності відцентрової стратегії (суб)регіональних політичних акторів пояснено зростанням управлінської та економічної доцільності реалізації узгоджувальної стратегії взаємовідносин із загальнодержавними політичними акторами у рамках формальних та неформальних інститутів. 

У підрозділі 2.2. Спроба інституційної стабілізації (1996 – 2002 рр.) досліджено кроки до інституційного посилення загальнодержавного політичного актора – Президента – у рамках формальних (зокрема, Конституції) та неформальних (приклад "касикізму" за К.Мацузато) інститутів. Вказано на слабку здатність (суб)регіональних політичних акторів до самоорганізації в рамках формальних інститутів, недостатню для лобіювання власного бачення порядку денного країни. Натомість підтверджено їхню здатність до самоорганізації шляхом застосування неформальних інститутів, зокрема в рамках регіональних груп впливу, які, завдяки успішній реалізації узгоджувальних стратегій, стали вагомими суб’єктами політичного та економічного процесу в Україні. Відзначено реалізацію наступальних стратегій (суб)регіональних політичних акторів (приклад регіональних політичних акторів Дніпропетровщини).

Підрозділ 2.3. Пошук інституційного консенсусу (2002 – 2008 рр.) присвячено аналізу конституційної реформи та реформи виборчої системи, в рамках яких відбувається пошук інституційного консенсусу, зумовлений  неможливістю інституційної стабілізації в умовах крихкого балансу сил у середовищі загальнодержавних та (суб)регіональних політичних акторів.

У пункті 2.3.1. Конституційна реформа: перебіг та перспективи (2002 – 2008 рр.) зроблено висновок, що дотепер конституційна реформа не стала платформою для консенсусу у середовищі політичних акторів. Однією з ключових складових політичної та експертної дискусії на предмет її продовження названо визначення формату взаємин по лінії "центр – регіони". Крім змістовного наповнення конституційної реформи, вказано на актуальність питань визначення механізму підготовки проекту Конституції, а також способу її прийняття.

У пункті 2.3.2. Пропорційна виборча система: інституційні наслідки (2004 – 2008 рр.) вказано, що одним з основних наслідків запровадження пропорційної виборчої системи для парламентських та місцевих виборів в Україні стала зміна балансу сил у середовищі політичних акторів. Крім очікуваної ротації політичних акторів загальнодержавного, регіонального та субрегіонального рівнів, відзначено успіх регіональних блоків політичних партій і політичних партій та блоків "під місцевих лідерів". До наслідків впровадження реформи виборчої системи віднесено слабку представленість політичними партіями інтересів територій у органах місцевого самоврядування.

Зроблено висновок, що ані впровадження конституційної реформи, ані проведення парламентських та місцевих виборів за пропорційною виборчою системою не посприяли компромісу у середовищі політичних акторів, зокрема стосовно поділу управлінських та економічних ресурсів по лінії "центр – регіони".

У розділі 3. Процес трансформації політичного режиму в Україні на регіональному та субрегіональному рівні здійснено аналіз трансформації політичного режиму в Україні в усіх регіонах та низці субрегіонів, а також співвіднесено загальнодержавний, регіональний та субрегіональний рівні переходів, що дозволило виокремити фактори та виклики, які постають перед сценаріями виходу з невизначеності.

У підрозділі 3.1. Сценарії трансформації політичного режиму в Україні на регіональному та субрегіональному рівні підтверджено, що процес трансформації політичного режиму, що розмежовує політичних акторів на прибічників та супротивників збереження наявної моделі управління, є викликом їх консолідації. Також вказано, що сегментацію консолідованого середовища політичних акторів (суб)регіонального рівня можуть стимулювати їх відмінні стратегії щодо загальнодержавних політичних акторів. Серед факторів моноцентричності виділено концентрацію владних повноважень виконавчих та самоуправлінських структур, зокрема в рамках формальних інститутів. Підтверджено, що основним викликом моноцентричності є питання наступництва домінантного політичного актора. Крім питання наступництва, викликом для "картелю еліт" названо мобілізацію голосів виборців силами домінантного політичного актора у рамках формальних інститутів (норм та правил політичної діяльності). Розширення кола політичних акторів, долучених до процесу формування порядку денного та прийняття рішень на місцях (в тому числі через залученість громадськості), названо ключовим фактором вибору сценарію "боротьба за правилами". Фактором вибору змішаного сценарію переходу названо повторювану ситуація невизначеності, що стає свідченням неможливості консолідації попередньо обраного сценарію переходу. Основним викликом переваги формальних інститутів названо ротацію основних політичних акторів – ініціаторів вибору відповідного сценарію переходу, а також брак інституційної стабільності.

Вказано, що національна та регіональна ідентичності не мають обов’язково взаємовиключного характеру. Доведено, що регіональна ідентичність сприяє консолідації середовища політичних акторів та персоніфікації характеру їхньої взаємодії, що стає фактором полегшення домовленостей, досягнутих за допомогою неформальних інститутів, а також фактором їх легітимації серед громадськості. Водночас вказано, що регіональна ідентичність може виступити фактором консолідації громадськості, надаючи останній суб’єктності у питаннях формування порядку денного та процесу прийняття рішень на місцях. У такий спосіб, доведено, що регіональна ідентичність відіграє двовимірну роль у процесі консолідації політичного режиму, оскільки може сприяти моноцентричності у випадку консолідації середовища (суб)регіональних політичних акторів, а також обмежувати її за умови консолідації громадськості.

Зроблено висновок, що в умовах браку інституційної стабільності сценарії "переможець отримує все" та "картель еліт" виявляються більш стійкими, ніж "боротьба за правилами" та змішаний сценарій виходу з ситуації невизначеності на регіональному та субрегіональному рівні в Україні.

У підрозділі 3.2. Взаємозв’язок трансформації політичного режиму в Україні на загальнодержавному, регіональному та субрегіональному рівні відзначено одночасність входження політичного режиму у невизначеність на загальнодержавному та (суб)регіональному рівні, що розпочалося ще за часів УРСР. Доведено, що протягом інституційної невизначеності було підсилено суб’єктність (суб)регіональних політичних акторів, що дозволило їм впливати на вибір сценарію виходу з невизначеності на загальнодержавному рівні ("картель еліт") у рамках такого формального інституту, як Конституція (1996 р.). Відзначено, що президентсько-парламентська форма правління, закріплена у Основному законі, передбачала наявність домінантного політичного актора – Президента. Крім фіксації домінантності, вказано на широкі можливості використання неформальних інститутів (норм та правил політичної діяльності) в процесі прийняття та реалізації рішень з огляду на інституційне ускладнення розв’язання конфліктів між гілками влади в рамках формальних інститутів.

Зроблено висновок, що конкуренція у середовищі (суб)регіональних політичних акторів під час спроби інституційної стабілізації стала ресурсом управління загальнодержавного політичного актора. Каталізатором "дрейфу" до сценарію "переможець отримує все" на загальнодержавному рівні названо домінування цього сценарію у (суб)регіонах походження політичних акторів, які успішно реалізовували наступальні стратегії. Водночас саме численні імпульси політичних акторів загальнодержавного та (суб)регіонального рівня до поліцентричності унеможливили перехід до сценарію "переможець отримує все" на загальнодержавному рівні.

Обґрунтовано неможливість консолідації "картелю еліт" в умовах наявної на той час структури загальнодержавних та (суб)регіональних політичних акторів, свідченням чого названо Помаранчеву революцію. Вказано, що ступінь неприйняття сценарію виходу з невизначеності, що виключав з процесу прийняття рішень значну частину політичних акторів, в тому числі, (суб)регіонального рівня, виявився достатнім для зміни логіки трансформації політичного режиму в Україні. Зроблено висновок, що дестабілізація політичного режиму на (суб)регіональному рівні у постреволюційній Україні стала одним з наслідків затягнення пошуку інституційного консенсусу у середовищі політичних акторів. Відзначено, що участь політичних акторів (суб)регіонального рівня у цьому процесі є неоднозначною, оскільки вони більшою мірою залучені у процес формування порядку денного подальших інституційних змін, ніж у процес прийняття рішень щодо змін до Конституції та виборчої системи.

ВИСНОВКИ

У дисертації узагальнено теоретичні підходи до осмислення політичного режиму та запропоновано нове вирішення наукової проблеми трансформації політичного режиму в Україні, що полягає у визначенні закономірностей його трансформації на регіональному та субрегіональному рівні.

Застосування структурно-функціонального методу до дослідження політичного режиму, зокрема у рамках транзитології та політичної регіоналістики, включно із теорією міських режимів, дозволяє обґрунтувати багаторівневу природу політичного режиму як єдиного цілого, що є системою способів і методів взаємодії держави та суспільства як результату конфігурації політичних акторів, їх ресурсів та впроваджуваних ними стратегій в рамках певного набору формальних і неформальних інститутів (норм та правил політичної діяльності). За такого підходу регіони та субрегіони України виокремлюються за адміністративно-територіальним критерієм.

В умовах організованого та безпосереднього впливу на процес прийняття рішень громадськість як суб’єкт політики може бути груповим політичним актором.

Стратегії взаємодії (суб)регіональних політичних акторів із загальнодержавними варто поділяти на відцентрові, наступальні та узгоджувальні.

Застосування синергетичного методу дозволяє зробити висновок, що політичний режим є складною та відкритою системою, що самоорганізується, а його трансформація є нелінійним процесом, напрямок розвитку якого неможливо визначити у ситуації невизначеності (біфуркації). Траєкторію подальшої трансформації політичного режиму визначає лише вибір сценарію виходу з невизначеності (домінантний атрактор).

Доцільно виключити з класифікації виходів з ситуації невизначеності сценарій "війна всіх проти всіх" через невідповідність ключовому критерію. Перевага силових стратегій за умови поліцентричності не веде до встановлення балансу сил у середовищі політичних акторів. Дослідження переходів на регіональному рівні в Україні дозволяє виокремити змішаний сценарій виходу з ситуації невизначеності, який передбачає моноцентричність, використання політичними акторами компромісних стратегій та переважно формальних інститутів (достовірність висновку підтверджується практикою інших пострадянських країн, зокрема Литви).

Вбачаючи сутність трансформації політичного режиму у втраті рівноваги його елементів (за В.Гельманом), обстоюється думка, що саме інститути – норми та правила політичної діяльності – визначають етапи та траєкторії переходу. Систематизація та узагальнення основних інституційних змін у процесі трансформації політичного режиму в Україні на (суб)регіональному рівні дозволяє виокремити такі їх головні етапи:

1) входження в інституційну невизначеність (1985 – 1995 рр.);

2) спробу інституційної стабілізації (1996 – 2002 рр.);

3) пошук інституційного консенсусу (2002 – 2008 рр.).

Зміни балансу сил у середовищі (суб)регіональний політичних акторів внаслідок низки реформ управління на етапі входження в інституційну невизначеність визначили домінування відцентрових та узгоджувальних стратегій взаємодії із загальнодержавними політичними акторами. Вибір конституційної моделі засвідчив старт спроби інституційної стабілізації та виходу з ситуації невизначеності за сценарієм "картель еліт". Наступальні стратегії регіональних політичних акторів призвели до розширення участі у визначенні порядку денного та процесі прийняття політично значущих рішень та до спроб "експорту" сценаріїв виходу з ситуації невизначеності, що довели ефективність на регіональному рівні. Вичерпаність можливостей консолідації політичного режиму на загальнодержавному рівні за сценарієм "картель еліт" стала наслідком неможливості встановлених інститутів регулювати крихкий баланс сил у середовищі політичних акторів та зумовила пошук інституційного компромісу.

Порівняльний аналіз емпіричних даних, співставлення результатів польових досліджень, а також огляд теоретико-методологічної літератури щодо трансформації політичного режиму в Україні на (суб)регіональному рівні дозволяє доповнити та систематизувати основні фактори вибору та виклики стійкості сценаріїв виходу з ситуації невизначеності.

Регіональна ідентичність слугує фактором консолідації середовища (суб)регіональних політичних акторів. Піднесення регіональної ідентичності громадськості сприяє її суб’єктивізації, що породжує виклики моноцентричності. Концентрації владних повноважень виконавчих та самоуправлінських структур сприяють не лише неформальні, але і формальні інститути. Взаємодія із загальнодержавними політичними акторами може стати фактором сегментації консолідованого середовища політичних акторів (суб)регіонального рівня. Управлінські ротації у (суб)регіонах можуть сприяти як поліцентричності, так і моноцентричності та легітимізації використання силових стратегій. Перевазі компромісних стратегій у порівняно сегментованому середовищі політичних акторів сприяє політична традиція балансу сил.

Знаходить своє підтвердження положення політичних регіоналістів про доцільність віднесення політико-економічних структур управління до факторів вибору сценаріїв виходу з ситуації невизначеності. Ключовим фактором вибору сценарію "боротьба за правилами" є розширення кола політичних акторів, долучених до процесу формування порядку денного та прийняття рішень на рівні (суб)регіонів. Фактором вибору змішаного сценарію переходу стає повторювана ситуація невизначеності внаслідок нестійкості попередньо обраного сценарію насамперед через перевагу неформальних інститутів в умовах моноцентричності. Додатковим фактором змішаного сценарію є переконання (зокрема, підтверджене управлінським досвідом) домінантного політичного актора у необхідності обрання компромісних, а не силових стратегій задля досягнення більшості своїх цілей. Підтверджено, що основним викликом моноцентричності є питання наступництва, що постає перед домінантним політичним актором. Крім нього, викликом для компромісних стратегій сценарію "картелю еліт" є електоральна мобілізація. Основним викликом для переваги формальних інститутів є інституційна дестабілізація та ротація політичних акторів – ініціаторів вибору відповідних сценаріїв переходу. Зазначені виклики можуть спричинити не тільки входження в нову ситуацію невизначеності, але й поступовий "дрейф" до іншого сценарію.

Співставлення досвіду переходів на (суб)регіональному рівні в Україні протягом усіх етапів інституційних змін свідчить про порівняно більшу стійкість сценаріїв "переможець отримує все" та "картель еліт", ніж "боротьба за правилами" та змішаного сценарію.

Входження політичного режиму в Україні в інституційну невизначеність супроводжувалося піднесенням суб’єктності (суб)регіональних політичних акторів, що дозволило їм впливати на вибір сценарію виходу з невизначеності на загальнодержавному рівні ("картель еліт"). Крихкий баланс сил в середовищі загальнодержавних та (суб)регіональних політичних акторів під час спроби інституційної стабілізації став на заваді консолідації "картелю еліт" на загальнодержавному рівні. Наслідком пролонгації етапу пошуку інституційного консенсусу на загальнодержавному рівні стала дестабілізація політичного режиму в Україні на (суб)регіональному рівні.

Отже, дисертаційне дослідження дозволило виявити основні закономірності трансформації політичного режиму в Україні на регіональному та субрегіональному рівні, що відповідає на запит удосконалення теоретичних підходів та систематизації емпіричної бази політичної регіоналістики та транзитології в Україні.