ЦИВІЛЬНО –- ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРИТРИМАННЯ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність та наукова новизна теми дисертаційного дослідження, зазначається зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, встановлюються мета та завдання дослідження, визначається об’єкт та предмет дослідження, характеризуються методи роботи, описуються основні положення роботи, висвітлюється наукова новизна одержаних результатів дослідження, їх теоретичне та практичне значення, зазначаються відомості про апробацію результатів дослідження на науково-практичних конференціях та їх публікацію.

Розділ 1 «Становлення та правова природа притримання як способу забезпечення виконання зобов’язань» складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню сутності інституту притримання, його правової природи, становлення та розвитку притримання як способу забезпечення виконання зобов’язань у вітчизняному законодавстві. 

У підрозділі 1.1. «Виникнення та розвиток притримання у вітчизняному законодавстві», досліджуючи проблему виникнення права на притримання, автором дослідження було виділено елементи, які є необхідними для виникнення у особи права на застосування даного способу забезпечення виконання зобов’язань: 1) існування основного грошового зобов’язання; 2) тимчасове володіння кредитором річчю боржника; 3) невиконання боржником у визначений строк основного зобов’язання; 4) настання строку виконання обов’язку кредитора повернути річ власникові. Дослідження та аналіз зазначених складових елементів, необхідних для виникнення у особи права на притримання, дозволив автору даного дослідження зробити ґрунтовний висновок, що для виникнення у особи права на притримання необхідним є існування всіх складових елементів у сукупності. Виключення хоча б одного з елементів не дозволяє стверджувати, що у кредитора виникає право на притримання речей боржника для забезпечення виконання ним основного зобов'язання.

У підрозділі 1.2. «Притримання як цивільно-правовий правочин» проаналізувавши характерні ознаки правочину, дослідивши нормативно-правові акти вітчизняного і зарубіжного права та проаналізувавши точки зору сучасних цивілістів, автор даного дослідження підтримує точку зору науковців  щодо правової природи притримання як одностороннього правочину, відповідно з яким кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання.

У підрозділі 1.3.«Притримання як захід оперативного впливу» автором дослідження було здійснено порівняльний аналіз притримання та заходів оперативного впливу, адже єдиної точки зору щодо правової природи досліджуваного способу забезпечення виконання зобов’язань в сучасній науці цивільного права не існує. Крім того,  в науковій літературі з цивільного права було висловлено думку, що притримання є заходом оперативного впливу (Грибанов В.П., Карпов М.С., Вітрянський В.В. та інші).

Керуючись викладеними в роботі позиціями прибічників віднесення притримання до заходів оперативного впливу та проаналізувавши їх характерні ознаки, автором дослідження було зроблено ґрунтовний висновок, що досліджуваний спосіб забезпечення виконання зобов’язань є заходом оперативного впливу, адже характерні особливості останніх повною мірою характеризують і притримання.

Розділ 2 «Зміст притримання» складається з трьох підрозділів, які присвячено дослідженню предмета притримання, визначенню прав та обов’язків сторін під час застосування досліджуваного способу забезпечення виконання зобов’язань, встановленню часових меж реалізації та правових підстав припинення притримання.  

У підрозділі 2.1. «Предмет притримання» на підставі аналізу норм чинного цивільного законодавства України, автором дослідження було зроблено висновок, що предметом притримання є річ, в тому числі цінні папери на пред’явника в документарній формі , готівкові грошові кошти (з деякими застереженнями), визначена індивідуальними ознаками, рухома, необмежена в цивільному обороті, а в деяких випадках – обмежено оборотоздатна, та, яка належить боржникові. Кредитор (ретентор) не може притримувати власну річ, оскільки неможливо навіть припустити, що власник речі повинен отримати задоволення своїх грошових вимог за рахунок вартості своєї власної речі. З урахуванням зробленого висновку, автором було запропоновано конкретизувати ч.1 ст.594 ЦК України та викласти її в наступній редакції: „Кредитор, який правомірно володіє рухомою, визначеною індивідуальними ознаками річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній ним...”.

У підрозділі 2.2. «Права та обов’язки сторін під час застосування притримання» автор дослідження визначає правомочності кредитора та боржника, якими вони наділяються при виникненні та застосуванні притримання. Норми цивільного законодавства, наділяючи повною мірою кредитора правами щодо отримання задоволення за невиконаним або неналежним чином виконаним зобов’язанням, вказують на єдину правомочність боржника – право розпорядитися притриманою річчю. На підставі цього, автор дослідження пропонує додати до § 7 гл.49 ЦК України статтю, яка б надавала боржникові право на відстрочення реалізації притриманої речі:

«Боржник має право звернутися до суду із заявою про відстрочення продажу його майна, яке стало об’єктом притримання. Суд, за наявності згоди кредитора, має право прийняти рішення про відстрочення продажу притриманої речі з публічних торгів. Строк відстрочення продажу встановлюється судом, але не може перевищувати одного року з моменту винесення рішення судом. Відстрочення продажу не звільняє сторін від виконання основного зобов’язання, забезпеченого притриманням».

У підрозділі 2.3. «Часові межі реалізації та правові підстави припинення притримання» автор дійшла висновку, що можливість застосування притримання як способу забезпечення виконання зобов’язань обмежується строком позовної давності за основним зобов’язанням. Окрім цього, зазначається, що між моментом застосування кредитором притримання і моментом, коли він має право ініціювати звернення стягнення на притримані ним речі боржника, повинен пройти певний час, зокрема, час, протягом якого боржник міг би задовольнити пред’явлені вимоги кредитора в добровільному порядку. З приводу цього, автор дослідження вважає цілком можливим застосування для інституту притримання правила ч.3 ст.530 ЦК України, яка передбачає семиденний строк для виконання зобов’язання з моменту пред’явлення вимоги. Так, автор даного дисертаційного дослідження пропонує доповнити § 7 гл. 49 ЦК України наступною статтею:

«1. Кредитор має право ініціювати звернення стягнення на притриману річ боржника після спливу семи днів з моменту пред’явлення кредитором вимоги щодо виконання зобов’язання.

2. Даний строк добровільного виконання зобов’язання може бути збільшено кредитором з урахуванням особливостей забезпеченого зобов’язання, інших фактичних обставин неналежного виконання, керуючись вимогами розумності у здійсненні цивільних прав та обов’язків».

Аналізуючи підстави припинення зобов’язань автором було виявлено, що правовідносини притримання можуть припинятися як на загальних, передбачених гл. 50 ЦК України, так і спеціальних підставах, які випливають із сутності досліджуваного нами цивільно-правового інституту. Серед спеціальних підстав припинення притримання автором виділено: 1)остаточне вибуття речі боржника, яка стала предметом притримання, із фактичного володіння кредитора; 2)припинення основного зобов’язання шляхом його належного виконання з боку боржника припиняє і акцесорне зобов’язання притримання; 3)недійсність основного (забезпеченого) зобов’язання автоматично припиняє і притримання, яким забезпечується його виконання; 4)загибель притриманої речі, адже на відміну від заставних правовідносин, чинне цивільне законодавство не передбачає можливості заміни або відновлення предмету притримання; 5)задоволення вимог кредитора з вартості притриманої речі шляхом її продажу з публічних торгів.

Розділ 3 «Порівняльно-правова характеристика інституту притримання яз іншими інститутами цивільного права» складається з трьох підрозділів, які присвячено дослідженню співвідношення інституту притримання з інститутом самозахисту, інститутом застави, відмовою від виконання обов’язку в рамках зустрічного виконання зобов’язання, а також аналізу застосування притримання в окремих видах цивільно-правових договорів.

У підрозділі 3.1. «Порівняльно-правова характеристика інститутів притримання і самозахисту», на підставі порівняльно-правового аналізу співвідношення інститутів самозахисту і притримання, автором дослідження було зроблено висновок, що притримання і самозахист у вузькому значенні (тобто, як застосування управомоченою особою не заборонених законом фактичних дій, спрямованих на попередження настання, зменшення негативних наслідків правопорушення) є способами реалізації самозахисту в широкому розумінні даного поняття. Іншими словами, притримання і самозахист є діями фізичних і юридичних осіб, які спрямовані на охорону цивільних прав і охоронюваних законом інтересів та, які вчинюються ними самостійно, без звернення за допомогою до компетентних органів державної влади.

У підрозділі 3.2. «Співвідношення інституту притримання із суміжними цивільно-правовими інститутами (відмова від виконання обов’язку в рамках зустрічного виконання зобов’язання та інститут застави)» автором дослідження було визначено, що основною ознакою, яка відрізняє притримання і відмову від виконання обов’язку в рамках зустрічного виконання зобов’язань є різна мета зазначених цивільно-правових інститутів. Так, відмова від виконання зустрічного зобов’язання має своєю метою надати стороні, яка виконує свої обов’язки, можливість не понести збитки в результаті виконання нею зобов'язання. Тобто, відмова від виконання обов’язку має мету не допустити настання небажаної ситуації, коли одна сторона, виконавши першою свій обов’язок не зможе забезпечити свої інтереси. Що стосується притримання, то кредитор на момент невиконання боржником зобов’язання вже поніс певні збитки або вчинив витрати. А тому, метою досліджуваного нами способу забезпечення виконання зобов’язань є забезпечення інтересів кредитора, який вже поніс збитки або має іншу (не пов’язану з основним зобов’язанням) невиконану вимогу до боржника.

На підставі проведеного аналізу норм чинного цивільного законодавства, автором дослідження було встановлено, що притримання і застава є самостійними інститутами цивільного права і переростання або «трансформації» досліджуваного нами способу забезпечення виконання зобов’язань у заставу не відбувається.

В підрозділі 3.3. «Застосування притримання в окремих видах цивільно-правових договорів» автором було досліджено застосування притримання в договорах підряду, перевезення та комісії. Аналіз чинного цивільного законодавства та практики свідчить, що незважаючи на законодавчу регламентацію, застосування даного способу забезпечення виконання зобов’язань у практичній діяльності суб’єктів господарювання є достатньо складним. Адже існують суперечності між загальними та спеціальними нормами, які регулюють притримання. Автор дослідження пропонує доповнити зміст загальної норми про притримання та зафіксувати в ній, що: «Спеціальні підстави та умови  застосування притримання можуть визначатися законом, іншими нормативно-правовими актами або випливати із сутності зобов’язання». Автор підтримує позицію сучасних цивілістів, що регламентація притримання лише в трьох видах договорів Цивільного кодексу України не виключає можливості застосування кредитором притримання і в інших зобов’язаннях, за умови наявності необхідних для цього підстав.

У висновках дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми щодо правової природи притримання та особливостей його застосування, а також пропозиції стосовно вдосконалення норм чинного цивільного законодавства, які регламентують притримання. Основні висновки дисертаційного дослідження полягають у наступному:

1.     Притримання за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Ознаки, притаманні цивільно-правовому правочину, є цілком характерними і для притримання. Притримання є свідомою, вольовою дією особи, яка спрямована на досягнення правового результату (виникнення, зміну або припинення існуючих цивільних правовідносин) та знаходиться у причинному зв'язку з правовими наслідками, спричиненими даною дією.  Таким чином, автор дослідження підтримує позицію сучасних цивілістів, що притримання за своєю правовою природою є одностороннім правочином, зміст якого полягає в тому, що кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання.

2.     Юридичний склад, який породжує право на притримання, включає в себе наступні юридичні факти: наявність грошового зобов’язання; тимчасове знаходження речі боржника у володінні кредитора; невиконання боржником у встановлений строк основного зобов’язання,  настання строку повернення речі власникові. Відсутність хоча б одного із зазначених фактів, позбавляє кредитора права на застосування притримання. 

3.     Проведене дослідження притримання в системі суб’єктивних цивільних прав дозволяє охарактеризувати його як правоохоронний інститут, з ознаками відносності та невідчужуваності. На охоронну сутність інституту притримання вказує його похідний характер від основного зобов’язання; факт виникнення притримання виключно в результаті правопорушення; існування в рамках охоронного правовідношення, а також його спрямованість на примусову реалізацію цивільного права власними діями кредитора або за допомогою компетентних органів державної влади.

4.     Притримання наділено усіма характерними ознаками, які дозволяють кваліфікувати його як реалізацію заходу оперативного впливу. Досліджуваний спосіб забезпечення виконання зобов’язань, по-перше, має своєю задачею охорону прав та інтересів суб’єктів цивільних правовідносин, тобто є правоохоронним заходом. По-друге, притримання має характер односторонньої дії, оскільки для його застосування кредитором не вимагається звернення до суду і, окрім цього, волевиявлення власника притриманої речі (який на момент застосування притримання є боржником) не має юридичного значення. Адже, право на застосування притримання з’являється у кредитора після порушення зобов'язання з боку боржника і реалізовувати надане законом право чи ні, залежить виключно від його волі. По-третє, правильність застосування притримання гарантується можливістю оспорювання боржником дій кредитора в судовому порядку. По-четверте, застосування і заходів оперативного впливу, і притримання спричинює настання невигідних майнових наслідків для зобов’язаної особи. Такі наслідки можуть бути значно зменшені, або взагалі виключені за умови позитивної реакції з боку боржника, тобто належного виконання зобов'язання. По-п’яте, основним функціональним призначенням як заходів оперативного впливу, так і притримання є забезпечення належного виконання суб’єктами цивільних правовідносин покладених на них обов’язків. Керуючись зазначеним вище, автор вважає, що досліджуваному нами способу забезпечення виконання зобов’язань притаманні характерні ознаки заходів оперативного впливу.

5.     Предметом притримання може бути річ, в тому числі документарні цінні папери на пред’явника, готівкові грошові кошти (з деякими застереженнями), визначена індивідуальними ознаками, рухома, необмежена в цивільному обороті, а в деяких випадках – обмежено оборотоздатна, та, яка належить боржникові. З урахуванням зазначеного, автор дослідження пропонує конкретизувати ч.1 ст.594 ЦК України та викласти її в наступній редакції: „Кредитор, який правомірно володіє рухомою, визначеною індивідуальними ознаками (виділено мною – О.І.) річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання…має право притримати її у себе…”. Така конкретизація, на думку автора, виключить неоднозначності щодо об’єктів  цивільного права, які можуть бути притриманими для забезпечення виконання зобов’язання.

6.     Дослідивши права та обов’язки сторін, які виникають під час застосування притримання, автор пропонує наділити боржника правом на відстрочення продажу предмету притримання. І на підставі цього, доповнити § 7 гл.49 ЦК України статтею наступного змісту:

«1.Боржник має право звернутися до суду із заявою про відстрочення продажу його майна, яке стало предметом притримання.

2.Суд, за наявності згоди кредитора, має право прийняти рішення про відстрочення продажу притриманої речі з публічних торгів.

3.Строк відстрочення продажу встановлюється судом, але не може перевищувати одного року з моменту винесення рішення судом.

4.Відстрочення продажу не звільняє сторін від виконання основного зобов’язання, забезпеченого притриманням».

7.     Притримання і самозахист у вузькому значенні, тобто, як застосування управомоченою особою не заборонених законом фактичних дій, спрямованих на ненастання, зменшення негативних наслідків правопорушення,  є способами реалізації самозахисту в широкому розумінні даного поняття. Іншими словами, притримання і самозахист є діями фізичних і юридичних осіб, спрямованими на охорону цивільних прав і охоронюваних законом інтересів, які вчинюються ними самостійно, без звернення за допомогою до компетентних органів державної влади.

8.     Притримання і зупинення виконання свого обов’язку, можливість відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі в рамках зустрічного виконання зобов’язань не є тотожними інститутами цивільного права. Можливість невиконання зустрічного зобов’язання хоча і захищає інтереси кредитора, але все ж таки не являє собою спосіб забезпечення виконання зобов’язань.

9.     Право на застосування притримання є обмеженим у часі. Право притримувати річ виникає у кредитора в момент невиконання в строк основного зобов’язання (тобто, прострочення виконання боржником). Щодо моменту виникнення права на звернення стягнення на притриману річ, то воно не співпадає з моментом виникнення права на застосування притримання і повинно визначатися на підставі критеріїв добросовісності та розумності. Ідеальне вирішення проблеми строку, протягом якого право на застосування притримання підлягає захисту, можливе лише в законодавчому порядку. Оскільки такого закріплення ще не існує, то припинення правового захисту притримання одночасно зі спливом строку позовної давності за основним зобов’язанням, на думку автора дослідження, вбачається єдиним можливим.

На підставі результатів проведеного дослідження у висновках автором надаються пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення цивільно-правового регулювання притримання в чинному цивільному законодавстві України.