Формування і розвиток господарських судів в Україні (історико-правовий аспект)

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження та ступінь її наукового опрацювання. Визначається об’єкт, предмет, мета та коло основних завдань, які ставляться при дослідженні історико-правового досвіду становлення і розвитку органів господарської юрисдикції в Україні, поставлено проблеми, які вимагають свого розв’язання, обґрунтовується науково-практичне значення роботи, її методологічні та теоретичні основи, новизна дослідження, апробація результатів дослідження.

Розділ І  «Історіографія та методологія дослідження формування і розвитку господарських судів в Україні» складається з двох підрозділів.

          У підрозділі 1.1 „Історіографія дослідження” автором проаналізовано літературу та джерела за темою дослідження, окреслено основні етапи розвитку наукової думки за даною проблемою.

Оскільки суд займає  центральне місце в побудові кожної держави, а також має важливе суспільне значення, так як співвідноситься з такими загальносуспільними цінностями як законність та справедливість, він завжди був об’єктом дослідження. Зокрема, діяльність судів висвітлювалась у працях таких видатних стародавніх мислителів як Арістотель  (праця «Політика»), Платон (праці «Держава», «Закони»), Полібій («Історія в сорока книжках»), Епікур («Про природу») та інших. Принципи побудови незалежного суду віддзеркалені також  в працях Дж. Локка «Два трактати  про правління» і Ш.-Л. Монтеск'є «Про дух законів».

Проблемам історії виникнення і діяльності комерційних судів присвячено працю Д.В. Туткевича "Про наші комерційні суди". Він дослідив історію становлення комерційного суду, проаналізував  передумови його створення у країнах Європи та в Російській імперії, дав оцінку позиціям як прибічників, так і противників існування комерційного суду.

Проблеми історичного розвитку комерційних судів розглянуті в працях Г.Ф. Шершеневича «Несколько слов о коммерческих судах» та «Система торговых действий, критика основных понятий торгового права». У вказаних працях автор досліджував не тільки історію організації та розвитку комерційних судів, але й вивчав їх повноваження на різних історичних етапах; провів аналіз організації сучасних органів торгової (комерційної) юрисдикції.

Своєрідними історико-юридичними пам’ятками є ювілейні відомчі видання, які мають відношення до даної теми: "Министерство юстиции за сто лет, 1802-1902. Исторический очерк" і "Празднование 100-летия Коммерческого суда". Серед сучасних видань слід відзначити працю В.С.Балуха і О.О.Сурілова «Одесский коммерческий суд – два века истории». Їх праця в плані дослідження історії Одеського комерційного суду є найбільш повною і вагомою.

Питанням правової природи господарських (арбітражних) судів присвячені праці С.Абрамова, М.Гершеньова, М.Ліпецкера, В.Можейко, З.Шкудіна, які, зокрема, вважали державний арбітраж особливим державним органом і не відносили його ні до судів, а ні до адміністративних органів державного чи громадського управління.

Питанням формування судової гілки  влади присвячені праці вітчизняних  дослідників В.Авер’янова, Т.Андрусяка, С.Василюка, В.Городовенка, Ю.Грошевого, Г.Ковальчука, М. Козюбри, А. Колодія, В.Копейчикова, Є.Кубка, І.Марочкіна, Є. Мартинчика, М. Наума, І.Панкевича, П. Рабіновича, В. Сіренка, О. Скрипнюка, В. Стефанюка, В.Селіванова, О.Скакуна, В. Скоморохи, В. Тація, П. Чеберяка, В.Шаповала, Ю.Шевчука, Ю.Шемшученка, В. Шишкіна, Ф. Шульженка.

Особливостям діяльності господарських судів в умовах судово-правової реформи в Україні, питанням визначення окремих судових юрисдикцій, за якими мають створюватися ланки спеціалізованих судів, а також повноваження судів різних рівнів приділяється  значна увага в дослідженнях В.Баранкова, В.Бойка, Є.Борисової, В.Бринцева, С.Васильєва, О.Вінника, В.Гергелійника, В.Єршова, О.Задорожного, В.Зайцевої, В.Ліпки, В.Медведчука, В.Никонова, В.Палій, І.Панової, А.Половникової, В.Радченка, М.Разинкової, В.Савицького, Г.Свердлика, О.Святоцького, І.Сєрової, В.Стефанюка, Е.Страунінга, Т.Супатаєва, М.Треушникова, П.Чеберяка, Я.Шевченко, М.Штефана, В.Щербини, В.Яковлєва, В.Яркова.

Запропонований огляд літератури має за мету визначити коло проблем, на які спирається автор даної дисертації. В ній він зробив свій внесок у вивчення становлення і розвитку органів господарської юрисдикції та формування концепції судової реформи.

У підрозділі 1.2 „Методологічні основи дослідження організації господарського судочинства в Україні” автор аналізує методи, які ним використані при дослідженні процесу формування і розвитку господарських судів в Україні.

 Автором використано як загальнонаукові методи дослідження, зокрема, методи порівняння, аналізу, так і специфічні, такі як: історико-порівняльний, системно-структурний, функціональний, порівняльно-правовий методи дослідження. При дослідженні організації органів господарської юрисдикції також враховано історичний розвиток зазначених органів, цілі і завдання, які перед ними ставились на різних етапах. Досліджено зміст і форму, функції та завдання органів господарської юрисдикції.

Використання загальнонаукових і спеціальних методів дослідження відбувалось з врахуванням специфіки досліджуваного явища. При розкритті сутності органів господарської юрисдикції були виділені їх основні та другорядні ознаки.

Розділ ІІ «Виникнення і розвиток правових форм організації та функціонування органів господарського судочинства в Україні» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 „Комерційні суди як потреба соціально-економічного розвитку України” автор досліджує соціально-економічні та політичні передумови виникнення органів господарської юрисдикції – комерційних судів. У процесі дослідження було з’ясовано,  що потреба у судовому органі виникає саме через появу майнових відносин, прагнення людини захистити свій добробут. Саме розвиток економічних відносин, зокрема торгівлі, матеріального добробуту та потреба в захисті таких відносин викликали необхідність створення особливого суду.

Комерційні суди, як особливі суди для розгляду торгових спорів, увійшли у звичай з давніх часів. Вказівки на їх існування зустрічаються ще у давніх народів, але справжній розвиток вони отримують тільки в середньовіччі. Цьому сприяло, зокрема, бажання окремих станів населення створити власні суди для захисту своїх інтересів.

У підрозділі зроблений екскурс в історію розвитку  торгового судочинства, починаючи з часів Київської Русі до початку XIX століття.

 У зв’язку із значним розквітом торгівлі 30 січня 1699 року в Москві був створений особливий орган – бурмістерські палати, які поєднували у собі функції фінансової та судової установи. Створена у 1719 році Комерц-Колегія здійснювала не тільки судовий розгляд торгових спорів, але й нагляд за торгівлею.

 У добу правління Катерини ІІ було проведено судову реформу. Відповідно до прийнятих Установ для губерній від 7 листопада 1775 року була створена судова система, підвалиною якої став становий принцип формування судів. Саме в цьому акті вперше можна було відстежити принцип відокремлення судової влади від виконавчої (функцій управління). Крім того, запроваджувалась виборність судових органів, залучення громадськості до участі у процесі формування судів.

Формування спеціальних комерційних судів здійснювалось паралельно з формуванням загальних судів. Перший статут комерційного суду був прийнятий з ініціативи герцога де Рішельє для міста Одеси 10 березня 1808р.

У даному підрозділі автор встановив, що судова реформа 1864 року, суттєво вплинула на відношення як законодавця, так і суспільства до комерційних судів. Зокрема, проголошені судовою реформою 1864 року демократичні принципи судоустрою і судочинства зробили непотрібним самостійне комерційне судочинство. Все це призвело до масової ліквідації комерційних судів на теренах Російської імперії. Зокрема, у 1867 році ліквідували комерційний суд у Новочеркаську, у 1878 - у Тифлісі, у 1896 - в Архангельську, у 1898 -у Керчі, Кишиневі і Таганрозі. Справи, які відносились до підсудності комерційних судів, почали розглядатись загальними судами.

За законом від 24 липня 1875 року функції Одеського комерційного суду скоротились до ведення справ з торгової неспроможності, вексельним позовам і охороні торгового спадку.

Отже, зміни у комерційному судочинстві перебували у безпосередньому зв'язку з великими реформами другої половини XIX століття і, перш за все, з реформуванням судової системи та міського самоврядування.

Автором з’ясовано роль комерційних судів, яку вони відіграли в історії. Це, насамперед, цивілізація та розвиток економічних процесів,  правове регулювання торгівлі, забезпечення більш-менш рівних умов для здійснення комерційної діяльності, сприяння розвитку капіталістичних відносин.

          Важливою заслугою комерційних судів також було запровадження інституту неспроможності (банкрутства): відповідні напрацювання в цій галузі ми використовуємо до цього часу.

          У підрозділі 2.2 „Одеський комерційний суд – початок відліку історії господарських судів України” автором  досліджено діяльність Одеського комерційного суду. З’ясовано, що започаткування першого комерційного суду саме в Одесі, є невипадковим, цьому передувало соціально-економічне становище міста та його географічне положення. Cаме створення Одеського комерційного суду є початком відліку історії господарських судів України.

У даному підрозділі автором проаналізовано структуру, повноваження Одеського комерційного суду, його вплив на формування та розвиток економіки, основні нормативно-правові акти, які регулювали його діяльність.

Автором з’ясовано, що у роботі Одеського комерційного суду було використано досвід та практику діяльності комерційних судів, які діяли в інших державах. 

Одеський комерційний суд був унікальним в плані збереження світових та вітчизняних традицій морського та торгового права. Цьому сприяло застосування судами не тільки норм закону, але і ділових та торгових звичаїв, а також те, що відправлення правосуддя здійснювалось як фахівцями –юристами так і професійними купцями.

У підрозділі 2.3 „Орган державного арбітражу. Проблеми правового статусу державного арбітражу як органу державної влади в СРСР” автором досліджується діяльність державного арбітражу, розглядаються різні підходи у визначенні його правового статусу, повноваження та вплив на розвиток економічних відносин.

Як з’ясовано автором, інститут державного та відомчого арбітражу, створений у 1922 році, був пристосований для вирішення спорів між різними частинами єдиної, централізованої державної структури господарювання, оскільки економіка у той час не була саморегулюючим інструментом ринку, а функціонувала на засадах адміністративного управління, хоча формально і проголошувалась господарська самостійність суб’єктів господарювання.

Автором висвітлено також окремі аспекти діяльності органів арбітражу, проведено аналіз їх повноважень, з’ясовано місце в механізмі держави, зроблено порівняльну характеристику з правоохоронними органами та органами управління, досліджено різні підходи  у визначенні правової природи арбітражу.

Провівши аналіз повноважень органів державного арбітражу в різних організаційно-правових формах, автором зроблено висновок, що їм була властива подвійна природа, а сам державний арбітраж тривалий час не входив до системи органів державної  влади.

Розділ ІІІ «Трансформація арбітражних судів в господарські суди України» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 „Створення арбітражних  судів в Україні”  автором досліджуються політичні та соціально-економічні передумови створення арбітражних судів в Україні, їх структура, повноваження.

З’ясовано, що до кінця  80-х років організаційно-правовий механізм вирішення економічних спорів складався, крім системи  Держарбітражу СРСР і відомчих арбітражів, також з декількох інших ланок – органів, інстанцій, структур тощо. Державний арбітраж займав важливе місце у системі державних органів. Зокрема, його зобов’язували застосовувати  будь-які правові заходи для охорони соціалістичної власності, закріплення  господарського розрахунку, посилення режиму економії, підвищення ролі договору тощо. З часом виявилась невідповідність між завданнями державного арбітражу та наданими йому засобами для їх реалізації. Правові засоби, які застосовувались арбітражем, були в основному направлені на нижчі управлінські ланки економіки і майже не зачіпали вищі органи. Різне становище державного арбітражу у порівнянні з органами державного управління, правоохоронними і контролюючими органами перешкоджало закріпленню законності та дисципліни у вертикальних та горизонтальних відносинах господарських органів.

З метою закріплення  законності  в господарських відносинах, підвищення ролі та відповідальності державного арбітражу в цій справі, було кардинально змінено місце арбітражу в системі державних органів. Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР був перетворений в Державний арбітраж СРСР, а держарбітражі при Раді Міністрів союзних і автономних республік – в державні арбітражі союзних і автономних республік; держарбітражі при місцевих органах державного управління – в державні арбітражі областей. Повноваження щодо управління Державним арбітражем СРСР було надано Верховній Раді СРСР та її Президії. Органами держарбітражу на місцях керували місцеві ради народних депутатів.

          Автор встановив, що навіть такі зміни в організаційній структурі та відносна незалежність від органів виконавчої влади не змогли забезпечити неупереджене та ефективне правосуддя в умовах зародження ринкової економіки. В цих умовах різко зростала  й кількість господарських спорів між суб’єктами господарювання. Саме для врегулювання економічних суперечностей між господарюючими суб’єктами, виникає потреба в спеціалізованому судовому органі. Автором з’ясовано, що з цією метою необхідно було докорінно змінити діючу систему органів, що розглядали господарські спори, принципи  їх формування, компетенцію та функції. 

          Таку нову систему було вирішено створити  на базі діючого державного арбітражу, шляхом розширення його компетенції по розгляду спорів за рахунок віднесення до його юрисдикції всіх господарських конфліктів, які до того часу розглядались іншими органами, у тому числі  передати  на вирішення спори, що виникали між підприємствами одного міністерства чи відомства.

У червні 1991 року Верховною Радою Української СРСР було прийнято Закон „Про арбітражний суд”. З прийняттям  цього акту, фактично і відбулось перетворення  арбітражу в незалежний судовий орган,  для здійснення правосуддя в господарських відносинах.

          Автор встановив, що це була вже принципово нова форма здійснення правосуддя. Арбітражний суд був наділений повноваженнями і функціями незалежної судової влади і в такій якості підпорядковувався тільки нормам закону.

          Ідея Закону «Про арбітражний суд» полягала в тому, щоб наблизити арбітраж до суду, зберігши його оптимальні риси. Закон також зберіг внутрішню структуру ланок арбітражу, яка себе виправдала: арбітражні суди областей, міст Києва і Севастополя, Вищий арбітражний суд УРСР, які у сукупності становили єдину систему. Найвищий контроль  і нагляд  за діяльністю арбітражних судів республіки здійснювався Вищим арбітражним судом Української СРСР.

У підрозділі 3.2 „Судово-правова реформа в Україні та господарські суди” автор розкриває деякі правові аспекти здійснення судової реформи в Україні, зокрема, визначає кожний її етап та його вплив  на органи господарської юрисдикції. Автор досліджує   можливість приєднання господарських судів до системи судів загальної юрисдикції, наслідки такого приєднання, формулює пропозиції щодо вдосконалення організації та діяльності господарських судів.

 У підрозділі розкрито сутність принципів територіальності та спеціалізації, з’ясовано роль господарських судів у демократизації судової влади.

Автор доводить, що створення спеціалізованих судів, зокрема господарських, на чолі з вищими спеціалізованими судами має певні підстави. Зокрема, законодавцем врахований як міжнародний досвід щодо децентралізації судової влади (створення у Німеччині, Франції, Польщі, інших державах окремих спеціалізованих судів з різних судових юрисдикцій, в тому числі на рівні вищих судових інстанцій, існування у США Верховного суду із суттєво обмеженою судовою компетенцією), а також багаторічний досвід країн СНД та  України щодо відокремлення від судів загальної юрисдикції самостійної гілки судової влади — господарських (комерційних, арбітражних) судів.

З метою дослідження правової природи господарського суду як особливого правового явища, автор у даному підрозділі аналізує не тільки його завдання, а й глибинні процеси, що мають важливе теоретичне значення. Автором стверджується, що в процесі проведення судово-правової реформи господарський суд набув остаточних рис органу судової влади. Розгляд конфліктів у сфері господарювання саме інститутом судової влади однаковою мірою спричинявся як економічними інтересами, так і інтересами зміцнення режиму законності.

Автором запропоновано певну теоретичну базу, необхідну для вироблення конкретних пропозицій щодо здійснення судово-правової реформи в Україні, в рамках якої повинно відбуватись подальше реформування інституту господарського судочинства.

У підрозділі 3.3 „Господарські  (спеціалізовані) суди – європейська модель децентралізації судової влади” досліджується європейський історичний досвід побудови децентралізованої судової системи, застосування принципу спеціалізації, особливості організації та функціонування сучасних органів господарської юрисдикції в інших країнах.

За результатами узагальненого досвіду автор зробив висновок, що існування розгалуженої мережі спеціальних – адміністративних, трудових, соціальних та інших судів дозволяє враховувати специфіку окремих правових конфліктів.

Досвід функціонування європейської моделі судоустрою у багатьох розвинутих європейських країнах лише підтверджує ефективність застосування принципу децентралізації судової влади.

Автором також з’ясовано, що після розпаду СРСР структура колишнього арбітражу пострадянських республік трансформувалась у незалежні органи господарської юрисдикції. Тенденція до повної або часткової відмови від господарських (арбітражних) судів та судочинства спостерігалась лише в окремих державах – колишніх республіках СРСР: Грузії, Вірменії, Азербайджані. В інших пострадянських державах, як і в Україні, успішно функціонують органи господарської юрисдикції.

Поряд із судами загальної юрисдикції в багатьох країнах світу діє підсистема спеціалізованих судів. Така підсистема спеціалізованих судів по-різному приєднується до системи судів загальної юрисдикції. Таке приєднання здійснюється через можливість перегляду рішень спеціалізованого суду у суді загальної юрисдикції, зокрема, таке приєднання може бути виконане і на рівні місцевого суду, апеляційного, чи  на рівні касаційної інстанції.

Автором доведено, що методологічно неправильним є шлях розбудови судової системи за однаковою логікою як для загальних так і для спеціалізованих судів, як запропоновано Концепцією удосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленою Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Як свідчить світовий та власний історичний досвід, логіка в обох випадках принципово різна. Пропозиція щодо формування для загальних судів чотирирівневої судової системи (Вищий кримінальний суд, Вищий адміністративний, Вищий цивільний та Верховний Суд) не відповідає  трьом основним функціям правосуддя (розгляд по суті, апеляція та касація), практиці демократичних унітарних держав і є кроком до явного погіршення умов доступу до правосуддя. Загальна юрисдикція — це центральна складова судової системи, її основа, яка повинна залишатися цілісною.

Побудова судової системи з чотирьох «рівновеликих» за змістом повноважень ланок судових юрисдикцій створює нерозв’язний конфлікт правил підвідомчості та підсудності.

У Висновках автором наводяться основні аспекти проведеного дослідження, формулюються результати дисертаційного дослідження.

Аналіз історії розвитку господарських судів дає підстави стверджувати, що вони відігравали і продовжують відігравати чи не одну з провідних ролей у регулюванні економічних відносин, сприяючи їх цивілізації; забезпечують впровадження ринкових механізмів регулювання економіки. Правові основи підприємницької діяльності у ХІХ столітті на теренах Російської імперії по великому рахунку визначались діяльністю саме комерційних судів.

Встановлено, що одним із важливих судів, з яким у певній мірі і пов’язують історію виникнення комерційного судочинства в Україні, був Одеський комерційний суд, що проіснував майже два століття.

          Автор дисертації дійшов висновку, що спроби ліквідації органів господарської юрисдикції робились неодноразово, але зрештою вони відроджувались, змінюючи лише організаційну форму. Дуже швидко ставало зрозумілим, що загальні суди неспроможні належним чином виконувати функції здійснення правосуддя в господарських спорах, оскільки не можуть оперативно їх вирішувати.

          Конкретні умови розвитку України визначали необхідність вирішення господарських спорів переважно спеціалізованим інститутом судової влади. Для врегулювання конфліктів між господарюючими суб’єктами ринкових відносин потрібен був посередник, незалежний від державних органів.

          Створення системи арбітражних судів на базі держарбітражу мало свої позитивні наслідки: в арбітражному суді було поєднано інституційні атрибути суду з арбітражною процедурою розгляду справ, яка була пристосована саме для розгляду господарських спорів.

Дисертант вважає, що реформування судової системи в цілому має відбутись на користь збереження господарської юрисдикції, як окремої ланки, про ефективність якої свідчить багатоетапний історичний  досвід, оптимальна процедура вирішення ними економічних спорів у відповідності до характеру відносин. Ідея недоцільності існування окремої господарської юрисдикції ігнорує реально існуючий стан судової системи. Аналізуючи системи правосуддя в європейських країнах, автор дійшов висновку, що у них  відображено насамперед історичні та судово-правові особливості, характерні для конкретної держави; водночас, фундаментальним для них є втілення таких цінностей, як демократія та верховенство права.

          Господарська юрисдикція перевірена часом і відповідає потребам господарських відносин в оперативному та кваліфікованому вирішенні спорів, забезпеченню доказів; вона мінімалізує формалізм, сприяє ефективному виконанню рішень, а тому повинна бути збережена як самостійна форма здійснення  правосуддя.