РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК СУБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Краткое содержание

У Вступі розкривається актуальність теми дисертації, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, вказуються мета й завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, формулюються наукова новизна й основні положення, що виносяться на захист, висвітлюється їх практичне й теоретичне значення, надається інформація про апробацію результатів дослідження, зазначаються публікації за темою дисертації.

Розділ 1 «Релігійні організації як різновид непідприємницьких юридичних осіб» складається із двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Становлення релігійних організацій в Україні» авторка, враховуючи, що визначальний вплив на формування правової системи сучасного цивільного права України, його суб’єктного складу мало римське право, досліджує появу, становлення і розвиток релігійних організацій, починаючи з публічних жрецьких і релігійних колегій Давнього Риму, і доходить висновку, що союзи релігійного характеру – найдавніші суб’єкти права, які стали підґрунтям для утворення окремої самостійної системи, в основі якої лежить релігійна віра фізичних осіб. Тому церква і її складники розглядаються не тільки як об’єднання віруючих – союзи осіб, але і як установи для віри. Для внутрішнього устрою релігійних колегій як юридичних осіб запозичується досвід місцевих організацій (муніципій), як юридичних осіб, які вже існували. Проте для релігійних організацій юридична особа – це лише одна з можливих форм участі в цивільному обороті.

Простежуючи процес виникнення і становлення релігійних організацій на Україні на прикладі Української Православної Церкви (далі – УПЦ), зроблено висновок, що його можна умовно поділити на декілька етапів: перший – від заснування УПЦ при князі Володимирі Великому до занепаду Києва і Київської держави (988 – 1240 рр.), другий – від занепаду Київської держави до поділу Київської митрополії на Київську (Литовську) і Московську (1240 - 1458 рр.); третій – окреме існування УПЦ у Литовсько-Польській державі до підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії (1458–1686 рр.); четвертий – перебування УПЦ (українських єпархій) у складі Російської Православної Церкви до початку революції 1917 р (1686–1917 рр.); п’ятий – від 1917 р. і до теперішнього часу.

Кожний із зазначених етапів, за винятком другого, має особливості щодо виникнення та існування релігійних організацій. Так, якщо перший етап характеризується виникненням монастирів, які за своїм первинним походженням є приватними релігійними товариствами, то третій етап (поділу Київської митрополії на дві церкви: православну й католицьку) характеризується утворенням при церквах і монастирях православних релігійних братств, що являли собою товариства православних осіб, мета яких – служіння потребам і користі православної церкви. На цьому етапі виникають також братські школи (колегії), більшість з яких давала початкову освіту для всіх верств українського суспільства. Четвертий етап характеризується існуванням різних релігійних організацій (монастирів, духовно-навчальних закладів, богаділень, недільних шкіл при церквах або монастирях тощо), які, проте, не можна підвести під якусь одну організаційно-правову форму юридичної особи. Щодо п’ятого етапу, то він характеризується неоднозначно з погляду на те, що УПЦ пережила і часи занепаду і часи відродження.

У підрозділі 1.2. «Поняття, ознаки, види релігійних організацій і їх місце в системі юридичних осіб України» розкривається сутність релігійної організації як учасниці цивільного обороту. Виходячи з того, що, хоча одним із проявів секуляризації у сучасному світі є відхід частини віруючих від колективного сповідування релігії, основною організаційною формою, за допомогою якої більшість віруючих задовольняє свої релігійні потреби, залишається релігійна організація. Тому з точки зору права нагально необхідним стає вирішення проблем визначення а) істотних організаційно-правових ознак, що характеризують соціальне утворення як релігійну організацію; б) правових моделей, які застосовуються для участі релігійних організацій у цивільних відносинах; в) організаційно-правових форм юридичної особи, у яких можуть створюватися ці організації. При цьому в дослідженні зазначено, що релігійна організація – це не тільки юридична особа, вона може існувати і в іншому, не правовому стані. В роботі наводяться ознаки (критерії), які характеризують релігійне утворення як соціальну і як правову структуру.

Авторка доходить висновку, що релігійна організація – це окремий функціональний вид непідприємницьких юридичних осіб, який створюється з єдиною метою для задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру, і називає конституційні ознаки релігійної організації: а) спільність інтересів громадян, які об’єднуються для сповідування віри; б) добровільність об’єднання; в) відсутність фіксованого членства; г) дію на підставі статутів; д) наявність відповідної системи органів управління. Авторка не погоджується з Г.П. Лупаревим, який до ознак релігійних організацій відносить рівноправність їх членів (учасників) та самоврядування, доводячи, що для організацій, у яких існує церковна ієрархія, а релігійні служителі і парафіяни мають різний обсяг прав і обов’язків, ці ознаки не можуть визнаватися конститутивними. Саме тому вони і не знаходять свого закріплення в установчих документах релігійних організацій. Не погоджується дисертантка і з Ю.В. Кривенко, яка розглядає релігійні організації як окремі організаційно-правові форми юридичних осіб, зазначаючи, що організаційно-правова форма – це визначена нормами права сукупність пов’язаних між собою ознак, які дають підставу за зовнішньою проявою відрізнити один вид юридичної особи від іншого. Критиці піддано і позицію В.Д. Фучеджі, яка вказує, що релігійні організації як суб’єкти цивільних відносин не можуть мати власної волі, не доводячи цього.

З погляду на те, що в літературі існує точка зору, що релігійні організації можна прирівнювати до громадських організацій (Є.О.Суханов), авторка зазначає, що релігійні організації – функціональні види непідприємницьких юридичних осіб, загальними ознаками яких є: а) спільність інтересів громадян, які об’єднуються; б) добровільність об’єднання; в) відсутність фіксованого членства; г) дія на підставі статутів; д) схожа система органів управління; є) подібне розподілення коштів та майна після ліквідації вказаних організацій. Проте ці організації не можна ототожнювати (саме такий підхід відбивається в законодавстві України), бо дія Закону України «Про об’єднання громадян» не поширюється на діяльність релігійних організацій, які на відміну від громадських організацій створюються з єдиною метою для задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють на підставі конституційного принципу відокремлення від держави і відповідно до своєї ієрархічної і інституційної структури.

У дисертації звертається увага на те, що, хоча Законом закріплено вичерпний перелік видів релігійних організацій та їх прав, а також положення, що на інші організації, утворені за релігійною ознакою, дія його не поширюється, вадою цього Закону авторка вважає відсутність понять різновидів розглядуваних організацій, за винятком поняття «релігійна громада», що свідчить про те, що релігійні громади є основною формою організації віруючих. Не заперечуючи останньої тези, вона доводить необхідність закріплення на рівні закону понять усіх різновидів релігійних організацій, враховуючи, що кожен із них входить в певну систему і виконує відведену йому роль.

Запропоновано авторське визначення таких видів релігійних організацій, як монастир, релігійне братство, місіонерське товариство (місія), духовний навчальний заклад, релігійне об’єднання. Так, монастир – це релігійна організація, створена за рішенням релігійного об’єднання шляхом об’єднання фізичних осіб, які спільно проживають за особливими правилами і традиціями чернечого життя з метою свого духовно-морального удосконалення. Релігійне братство – це релігійна організація, яка створюється для проведення релігійно-просвітницької діяльності: поглиблення вивчення основ віровчення, виховання дітей та молоді на основах християнської моралі та культури. Місіонерське товариство (місія) – релігійна організація, заснована виключно релігійними управліннями (центрами) з метою поширення через місіонерську роботу певного віровчення серед населення, яке сповідує іншу віру.

Щодо духовних навчальних закладів зауважується, що їх лише умовно можна віднести до релігійних, переслідуючи на рівні Закону мету єдиного правового регулювання зазначених організацій. За своєю сутністю духовний навчальний заклад – це установа, призначення якої є здійснення освітньої діяльності з підготовки кадрів священнослужителів.

Дисертантка приділяє увагу питанню визначення правового статусу релігійних об’єднань, підкреслюючи, що в окремих країнах, наприклад, у Російській Федерації, у випадках, встановлених законом, воно вирішено на користь визнання централізованої релігійної організації (церкви) юридичною особою. Зокрема, це стосується Руської Православної Церкви. Релігійні об’єднання в Україні, такі як Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ КП), Українська Православна Церква Московського патріархату (УПЦ МП), Українська Греко-католицька Церква (УГКЦ), не є суб’єктами права, вони представляються своїми центрами (управліннями). Це означає, що правосуб’єктністю наділяється не релігійне об’єднання в цілому, а центральний виконавчо-розпорядчий орган – релігійний центр (управління), який утворюється на з’їзді (конференції) релігійних об’єднань (церков) і діє за статутом, який приймається на такому з’їзді (конференції). З моменту реєстрації статуту цей орган здійснює керівництво підпорядкованими йому релігійними організаціями, які входять до складу релігійного об’єднання.

Зазначається, що кожен з різновидів релігійних організацій має складну правову природу, і доводиться, що це зумовлено: а) метою створення певної релігійної організації; б) різною організаційною структурою; в) порядком заснування. Хоча всі релігійні організації створюються для задоволення релігійних потреб громадян, кожна з них забезпечує досягнення цієї мети різними засобами, зокрема безпосереднім проповідуванням, відправленням відповідних обрядів, тощо і через релігійне просвітництво, навчання. Це дає можливість класифікувати релігійні організації на культові – релігійні громади та монастирі і не культові – релігійні управління (центри), духовні навчальні заклади, релігійні братства. Безумовно, мета створення будь-якої юридичної особи регламентується і закріплюється в спеціальному законодавстві, але вона уточнюється, конкретизується в установчих документах з урахуванням сфери діяльності юридичної особи і наповнення конкретними правами і обов’язками цього суб’єкта. Це характерно і для будь-якої релігійної організації, яка функціонує на підставі свого статуту. Тому авторка не погоджується з Ю.В. Кривенко, яка вважає, що мета діяльності релігійних організацій визначена виключно законом.

Проведений аналіз правового статусу релігійних організацій дозволяє дійти висновку, що ці організації в цілому не можна підвести ні під одну з організаційно-правових форм юридичної особи – товариство чи установу. Так, релігійні громади, релігійні братства, місіонерські товариства (місії) формуються на засадах добровільності вступу до них учасників і нематеріальному інтересі з боку останніх, тобто мають ознаки товариства. Щодо інших видів релігійних організацій (монастирів, релігійних управлінь (центрів), духовних навчальних закладів), то кожен з них має ознаки іншої організаційно-правової форми. Так, монастир має ознаки як громадського об’єднання, тобто непідприємницького товариства, так і ознаки установи; релігійні управління (центри) та духовні навчальні заклади – ознаки установи.

З погляду на те, що на законодавчому рівні релігійним громадам дозволено діяти без державної реєстрації, робиться висновок, що такі громади можна віднести до квазісуб’єктних утворень (груп віруючих), і відстоюється точка зору, що вони повинні повідомлять державні органи про своє заснування. Проте, авторка доводить, що це не стосується сект, які через відсутність організаційної і канонічної підпорядкованості релігійним об’єднанням не можна віднести до таких релігійних груп. Секта – це спільнота, що відокремилася від пануючої (традиційної) церкви, зосередивши увагу на окремих положеннях віровчення про «спасіння душі».

Досліджено також і процес виникнення релігійних організацій, цивільно-правову природу статуту релігійних організацій, а також сутність релігійної організації як юридичної особи. Авторка доходить висновку, що релігійні організації створюються в нормативно-явочному порядку, тобто на тих умовах і за тими правилами, які передбачені в Законі, а відповідний державний орган лише контролює дотримання законності створення цього суб’єкта засновниками і реєструє статут такого нового первісного суб’єкта права. Досліджується процес прийняття статутів релігійних організацій і вказується, що, на відміну від інших релігійних організацій, статути яких приймаються на загальних зборах на підставі відповідного рішення релігійного управління (центру) про заснування цих організацій, релігійні об’єднання (церкви) приймають статути на своїх з’їздах (конференціях), причому це може бути або статут про управління релігійного об’єднання (церкви), або статут управління (центру). Перший з них є внутрішнім документом і прав юридичної особи релігійному об’єднанню не дає. У ньому визначається ієрархічна та інституційна структура, а саме: порядок утворення, заснування або створення тих чи інших церковних структур, їх цілі, завдання, права, обов’язки, функції, а також взаємовідносини між церковними структурами, підрозділами, їх підпорядкованість за канонами і традиціями церкви. На підставі цього документу приймається і реєструється цивільно-правовий статут релігійного управління (центру), а також окремо цивільно-правові статути кожного структурного підрозділу цього об’єднання. Якщо на з’їзді (конференції) приймається статут управління (центру), то після його реєстрації він стає цивільно-правовим статутом, за яким релігійне управління (центр) набуває права юридичної особи. Цей статут стає внутрішнім управлінським документом, за яким із відповідних структурних підрозділів (релігійної громади, братства, місії, монастиря, духовного навчального закладу) формується релігійне об’єднання (церков).

Авторка доводить, що релігійна організація – це вид непідприємницької юридичної особи, яка має конкретне функціональне призначення – сумісне задоволення релігійних потреб фізичних осіб сповідувати і поширювати віру. У роботі виявлено і систематизовано сутнісні ознаки релігійних організацій: а) неприбутковість; б) спеціальна правоздатність; в) загальна мета створення.

Завершують розділ 1 стислі висновки проведеного дослідження щодо генези релігійних організацій, їх поняття, ознак, видів і міста в системі юридичних осіб України.

Розділ 2 «Участь релігійних організацій в цивільному обороті», складається з 3-х підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Правосуб’єктність релігійних організацій і її реалізація» дисертантка доходить висновку, що релігійні організації наділяються спеціальною правоздатністю, оскільки їх правомочності обумовлені виключно метою створення, а межі діяльності визначаються не тільки законом, а й внутрішніми канонічними настановами. Таким чином, здійснення правочинів, а також інших юридично значущих дій повинно бути підпорядковано встановленій законом і зафіксованій у статуті меті і не може їй суперечити.

Щодо релігійних груп, то у порівнянні з релігійними організаціями вони мають обмежений обсяг правоздатності і наділяються лише правами на здійснення богослужінь та інших релігійних обрядів і церемоній.

У підрозділі проаналізовано зміст правоздатності релігійних організацій, а саме майнові і немайнові права, які його складають, зокрема, право на найменування, право на здійснення культової і поза культової діяльності – освітньої, благодійної (добродійної), виробничої і господарської (остання в світлі положень ЦК України розглядається як тотожна підприємницькій діяльності). Авторка зазначає, що для встановлення меж, у яких може здійснюватися підприємницька діяльність цих організацій, недостатньо одного критерію відповідності такої діяльності статутним цілям останніх. Не менш важливим є засіб визначення відповідності або невідповідності діяльності цілям створення цих організацій.

Дисертантка доводить, що релігійні організації можуть або безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю, або шляхом заснування юридичних осіб, а саме господарських товариств, включаючи і товариство однієї особи, які і стають суб’єктами права власності на майно, яке їм належить. Релігійна організація – засновник має зобов’язальне право на свій вклад і не вправі розпоряджатися майном такого товариства. Останнє теж має спеціальну правоздатність, враховуючи те, що релігійна організація не може передати такому товариству більше прав, ніж має сама.

У підрозділі 2.2. «Майнова основа діяльності релігійних організацій» зазначається, що майнова основа цих організацій завжди залежала від того, на якому етапі еволюції знаходилась церква, і тих відносин, які існували між нею і державою. В сучасних умовах майновий стан релігійних організацій переживає етап свого зміцнення за рахунок повернення державою церковного майна, а також встановлення відповідних гарантій з боку держави для підтримання стабільності їх майнової основи. Так, наприклад, на майно культового призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів тощо.

Зроблено висновок, що майно релігійних організацій має цільове призначення і повинно використовуватися виключно для досягнення статутних цілей, а також тих, які за своїм характером спрямовані на досягнення релігійної мети. Використання його в інших, не передбачених установчими документами цілях, не допускається. Проте, як зазначає авторка, чинне законодавство не враховує цієї особливості, хоча канонічне право чітко спрямоване на це, про що свідчать такі його положення, як контроль центрами (управліннями) релігійних організацій за використанням майна за призначенням структурними підрозділами; надання згоди на використання церковного майна за першим спеціальним призначенням у випадках неможливості використання його за призначенням або необхідності використання його не за призначенням; заборона профанації священих сосудів, різницьких речей, які освячені застосуванням при відправленні богослужіння; заборона на заставу, а також на відчуження церковних речей шляхом продажу чи дарування тощо. Дисертантка вважає, що цільове призначення майна релігійних організацій, безсумнівно, впливає на оборотоздатність майна релігійного призначення, але це ні в якому разі не свідчить про те, що воно повинно бути виключеним з цивільного обороту, тобто визнано так званою «мертвою рукою».

Для вирішення спірного в науці цивільного права питання щодо суб’єктів права власності релігійного майна дисертантка аналізує ті теорії, які існували відносно цієї проблеми, і доходить висновку, що хоча в Україні на законодавчому рівні закріплена інститутивна теорія, відповідно до якої власниками майна визнаються релігійні організації, суб’єктами права власності на майно релігійного призначення слід визнавати об’єднання релігійних організацій, які діють через своїх законних представників – центри (управління), а також релігійні організації, що входять до складу таких релігійних об’єднань. Зазначені організації мають різний обсяг майнової правосуб’єктності, на що впливає як особливість самого майна релігійного призначення, так і норми, що містяться в локальних нормативних актах релігійних організацій, зокрема в їх статутах.

В роботі детально аналізуються підстави набуття права власності на майно релігійних організацій, серед яких виділяються як традиційні – придбання на легальних підставах майна або створення його за рахунок власних зусиль і коштів релігійної організації, так і специфічні – передача державою культових будівель і майна в безоплатне користування або повернення його безоплатно у власність релігійним організаціям. Приділяється увага договорам купівлі-продажу, дарування і пожертви, оренди нерухомості, договорам на надання ритуальних послуг (хрещення, вінчання, поховання), на надання туристичних послуг і паломництво. Авторка підкреслює, що особливістю договорів на надання послуг релігійними організаціями є неможливість визначення якості ритуальної послуги, яка надається останніми. Звертається увага на особливість договору пожертви, а саме на те, що пожертвувач не може відходити від функціонального призначення релігійної організації, а також на особливість грошей в церквах, храмах, молитовних будинках.

Щодо такої підстави, як передача державою культових будівель і майна, то авторка зауважує, що наявність цілої низки нормативно-правових актів, положення яких не узгоджуються між собою, не дають можливості ефективно вирішувати питання, яке саме майно слід повернути і на яких підставах це повинно здійснюватися. Зазначається, що в основі виникнення права безоплатного користування державним майном релігійних організацій лежить фактичний юридичний склад, який включає в себе договір позички і адміністративний акт. Поділяється точка зору, що речова природа цього права проявляється в особливій, не притаманній зобов’язальним правам, повноті правомочностей користувача на безоплатне і в більшості випадків безстрокове користування таким майном, а його зобов’язальна природа обумовлена тим, що воно виникає в силу договору.

Доводиться, що передача релігійним організаціям у користування або у власність культових будівель і майна, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність (пам’ятка), обтяжується зобов’язанням укласти з відповідним органом охоронний договір і відповідати за схоронність такої пам’ятки. При цьому підкреслюється, якщо в користування релігійним організаціям передається пам’ятка, то йдеться не про класичний договір позички, а про його модифікацію, бо обов’язковою умовою його, окрім відомостей щодо особливостей такої пам’ятки, а також вимог щодо забезпечення її схоронності, стає цільове призначення цієї пам’ятки, пов’язане з конкретною подією, яка обов’язково настане.

У підрозділі 2.3. «Проблеми вдосконалення законодавства у сфері регулювання правового положення релігійних організацій» на підставі аналізу конфесійних відносин, що склалися в різних країнах світу, включаючи і Україну, авторка доходить висновку, що на правовий статус релігійних організацій впливає існуюча модель взаємовідносин держави і церкви (моно конфесійна, диференційована на універсальна), а також звичаї, які склалися щодо впливу церкви на вирішення соціальних проблем.

Доводиться, що особливістю функціонування релігійних організацій в Україні є те, що їй діяльність базується на конституційно-правовому принципі відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави, і розкривається зміст і сутність цього принципу.

Дисертантка зазначає, що зміни, які відбулися останнім часом у державно-конфесійних відносинах України як багатоконфесійної країни, та проведений аналіз відповідних положень Закону і ЦК України свідчить про необхідність внесення змін і уточнень до деяких норм цивільного законодавства.

По-перше, зберегти назву чинного Закону і пропонує: а) виходячи з того, що жодна релігія не може бути визнана в Україні як обов’язкова закріпити норму, відповідно до якої відносини держави та релігійних об’єднань різних конфесій можуть регулюватися спеціальними законами; б) в окремій статті дати визначення основних термінів і понять за умови, що ці терміни використовуються не в загальноприйнятому, а в спеціальному значенні; в) визначити поняття та конститутивні ознаки релігійної організації, за якими її можна відрізнити від інших організацій – нерелігійних; г) ввести визначення всіх видів релігійних організацій, виходячи з того, що кожна з них виконує свої специфічні функції у сповідуванні віри; д) не збільшувати мінімальну кількість засновників релігійних громад віровчень, які вже існують в Україні (10 чол.), а при створенні релігійних громад, що належать до віровчень невідомих (неорухів) в Україні, встановити кількість засновників на рівні 25 чол.; є) зберегти положення про оподаткування доходів релігійних організацій, додавши, що доходи, отримані за рахунок підприємницької діяльності цих організацій, оподатковуються в загальному порядку, передбаченому для платників податків; ж) включити до переліку майна, що може належати релігійним організаціям на праві власності, земельні ділянки; з) закріпити переважне право купівлі майна релігійного призначення, яке відчужується у випадку припинення діяльності релігійної організації, за релігійними організаціями в межах одного віросповідання; і) виокремити положення про засади взаємовідносин держави і релігійних організацій; к) внести зміни до ст. 19 Закону, визначивши її як «Підприємницька діяльність релігійних організацій» і виклавши в наступній редакції: «Релігійні організації мають право здійснювати підприємницьку діяльність, якщо ця діяльність відповідає меті створення цих організацій і сприяє її досягненню».

По-друге, врегулювати в Законах України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» та «Про альтернативну невійськову службу» право на проходження альтернативної служби громадянами України на підставі релігійних переконань, а також право священнослужителів та ченців (монахів) зареєстрованих релігійних організацій на звільнення їх від проходження як військової, так і альтернативної служби.

По-третє, підтримати пропозицію щодо прийняття Положення про підстави і порядок проведення релігієзнавчої експертизи і зазначити орган і випадки, за яких вона обов’язково повинна проводитись.

У висновках до розділу 2 авторкою зроблено узагальнення щодо правосуб’єктності релігійних організацій, реалізації її останніми, майнової основи їх діяльності, а також запропоновано конкретні пропозиції по вдосконаленню законодавства у сфері регулювання правового положення релігійних організацій.

ВИСНОВКИ

У дисертації теоретично узагальнюється й по-новому вирішується наукове завдання, що виявляється у визначенні сутності релігійних організацій як суб’єктів цивільних правовідносин. Основні висновки, одержані в результаті дослідження й аналізу даного питання, полягають у наступному:

1. Релігійні організації – найстаріші суб’єкти права, які стали підґрунтям для утворення окремої самостійної системи, в основі якої лежить релігійна віра фізичних осіб. У правовому значенні «церква» – це система, що об’єднує релігійні організації.

2.Релігійна організація – окремий функціональний вид непідприємницьких юридичних осіб, який створюється з єдиною метою – задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру. Ознаки релігійної організації: спільність інтересів громадян, які об‘єднуються; добровільність об‘єднання; відсутність фіксованого членства; дія на підставі статутів; наявність відповідної системи органів управління (загальні збори віруючих); є) тотожне спрямування коштів та майна після ліквідації вказаних організацій.

3. Релігійні організації класифікуються на культові – релігійні громади та монастирі, та не культові – релігійні управління (центри), духовні навчальні заклади, релігійні братства.

4. Релігійні організації, за винятком об’єднань релігійних організацій, мають всі ознаки юридичної особи: організаційну єдність, майнову відокремленість, самостійну цивільно-правову відповідальність, виступ у цивільному обороті від свого імені. Проте для релігійних організацій юридична особа – це лише одна з можливих форм участі в цивільному обороті;

5. Секта – це спільнота, що відокремилася від пануючої (традиційної) церкви, зосередивши увагу на окремих частинах віровчення з метою спасіння всіх членів суспільства.

6. Релігійні організації як суб’єкти цивільних відносин створюються в нормативно-явочному порядку і набувають спеціальну правоздатність з моменту реєстрації статуту в державних органах. Вони можуть мати цивільні права, що відповідають цілям їх діяльності, які викладені в основах віровчення і передбачені в їх статутах, і мати з зв’язку з цією діяльністю обов’язки.

7. Релігійні організації можуть або безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю, або шляхом заснування юридичних осіб, а саме господарських товариств, включаючи і товариство однієї особи, які і стають суб’єктами права власності на майно, яке їм належить. Релігійна організація – засновник має зобов’язальне право на свій вклад і не вправі розпоряджатися майном такого товариства.

8. Майнова правосуб’єктність релігійних організацій залежить не тільки від їх виду, а й від об’єктів церковного майна, що їм належить на праві власності, а також положень, що містяться в локальних актах цих організацій.

9. Зміни в державно-конфесійних відносинах призвели до необхідності окрім загальної нормативно-правової форми регламентації діяльності релігійних організацій використовувати ще й договірну форму регулювання цих відносин, а саме угод про співробітництво в галузях освіти, кримінально-виправної системи, культурного життя, які укладаються релігійними організаціями і державою в особі відповідних органів, включаючи й органи місцевого самоврядування.