ДВОМОВНА ПРЕСА В УМОВАХ БІЛІНГВІЗМУ В УКРАЇНІ: ІСТОРІЯ, ПРАКТИКА, ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ : Двуязычная ПРЕССА В УСЛОВИЯХ билингвизма В УКРАИНЕ: ИСТОРИЯ, ПРАКТИКА, ТЕНДЕНЦИИ РАЗВИТИЯ

Краткое содержание

Актуальність теми обґрунтовано у вступі. Також сформульовано мету й завдання дослідження, визначено об’єкт,  предмет,  методи  дослідження,  фактологічну та джерельну базу, наукову новизну, розкрито практичну цінність отриманих результатів, подано відомості про особистий внесок здобувачки, публікації, апробації й структуру роботи.

У першому розділі – «Виникнення та особливості функціонування двомовних видань у білінгвістичному суспільстві: історіографія питання» проаналізовано теоретичні  підходи закордонних та українських дослідників щодо білінгвізму взагалі та білінгвістичних видань зокрема. Основну увагу приділено дослідженню особливостей розвитку мовної ситуації в Україні.

Проблему двомовності та її вплив на формування громадської думки вивчають чимало наук – від мовознавства до психології. Для журналістики вона цікава тим, що розглядається в різноманітних сферах – державно-політичній, освіті, культурі, побуті й є темою для дискусій та обговорень громадсько-політичних та суспільних діячів. При цьому більшість друкованих видань застосовують  різні механізми впливу на формування  в аудиторії певного ставлення до двомовності.

Терміни «білінгвізм» та «білінгвістичне суспільство» формувалися впродовж багатьох віків і лише у 60-х рр. ХХ ст. увійшли в мовознавчу практику. Закордонні дослідники розглядають двомовність як перемінне користування чи вільне володіння двома мовами, зазначаючи, що при цьому діють соціальні, психічні та ментальні особливості громадян, які впливають на вибір мови спілкування.

Висновки вчених із «соціалістичного табору» переважно обмежувалися тезою про «гармонійне співіснування двох мов в УРСР». Нині така думка здається упередженою, заангажованою, необ’єктивною, оскільки з’явилася в умовах тоталітарної системи, ворожої до всього національного. Наслідки такого співіснування наявні й сьогодні, вони завдали значної шкоди українській мові, зокрема збіднили її лексичний запас, запозичили чимало кальок з російської.  У сучасній Україні білінгвістичний соціум формується як стихійно (у процесі мовних контактів), так і цілеспрямовано, у тому числі й під впливом двомовних видань. 

Більшість українських лінгвістів і журналістикознавців розглядають двомовність у контексті політичних і суспільно значущих подій, які відбуваються в державі.

Розвиток двомовної періодики в Україні налічує майже два століття, але не відзначається послідовністю: історичні обставини в той чи інший період обумовлювали зростання зацікавлення (водночас зростала і кількість української періодики) до мови корінної нації чи, навпаки, переважання офіційної мови держави, в межах якої перебували українські території (царська Росія, Радянський Союз).

Значного поширення білінгвізм набуває в часи СРСР, коли масово починають виходити паралельні двомовні випуски газет, перекладаються на російську більшість науково-популярних журналів.

У процесі дослідження виявлено деяку невідповідність між українськомовними й російськомовними книгами, газетами, журналами і телепередачами та потребами масової аудиторії. Фактично попит українськомовного населення на продукцію своєї масової культури не забезпечено.

Двомовністю українського суспільства у своїх інтересах маніпулюють окремі політичні сили, закликаючи до проголошення російської мови державною. Так, останні події в Україні, зокрема пропагування ідей федералізації суспільства, які набували значного поширення на Донеччині та Дніпропетровщині під час президентських виборів 2004 р, засвідчили, що білінгвізм преси не розв’язує питання конкуренції між мовами, не сприяє консолідації суспільства. Комфортне ж співіснування української та російської мов – річ неможлива, бо призводить до певних зрушень у свідомості громадян.

Другий розділ «Державно-ідеологічні чинники формування двомовної преси України в умовах тоталітаризму та перших років незалежності: історичний огляд» присвячено детальному аналізу виникнення та розвитку білінгвістичних видань на території України. У ньому розглянуто головні чинники, що визначають вибір редакційною колегією мови періодичного видання. Розвиток двомовної преси на території Східної  України умовно можна поділити на три історичні етапи: 1) доба Російської імперії; 2) епоха УРСР; 3) період незалежної України, що відображає процеси розвитку періодики на українських землях – від зародження до сьогодення.

У підрозділі 2.1 «Зародження двомовної періодики на українських землях у складі Російської імперії» з’ясовано історичні причини, що обумовили виникнення та розвиток друкованих видань на українських землях мовою інших держав, зокрема російською. Розглянуто наслідки, до яких призвели Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876), а саме: уповільнення процесів розвитку власної журналістики національною мовою. Детально проаналізовано перебіг дискусій, до яких прилучалися провідні тогочасні історики, літератори та журналісти (зокрема на сторінках петербурзького журналу «Основа» і тижневика «Черниговский листок»), наведено приклади численних спроб українських видавців друкувати видання національною мовою, більшість із яких, на  жаль,  не увінчалися успіхом. У підрозділі охарактеризовано вплив постреволюційних подій на мовну картину України в цілому та на періодичні видання зокрема.

  Проаналізовано змістове наповнення та мову київських двомовних видань, що були засновані впродовж 1912–1917 рр. 

У підрозділі 2.2 «Тенденції розвитку білінгвістичних видань в Українській Радянській Соціалістичній Республіці!» розглянуто процеси в мовній політиці держави, що відбувалися в СРСР. Політика радянської влади (за винятком першого періоду – доби українізації 1923–1933 рр.) полягала в послідовному процесі русифікації всіх державних сфер і преси зокрема. Однак навіть нетривала доба українізації була спрямована не на розвиток української мови, культури, збереження самобутніх народних звичаїв, а на комуністичну пропаганду та агітацію. За задумом партійних лідерів, їх мали здійснювати тією мовою, яка народу ближча й зрозуміліша. Шпальти газет у цей період заповнюють матеріалами українською мовою, проте, змістова палітра всіх радянських видань має яскраво виявлене соціалістичне спрямування. На зміну українізації настала доба русифікації, яка тривала до останніх днів СРСР.

Основний лейтмотив розділу – радянська влада руйнувала мовний механізм та наполегливо нав'язувала  народу штучні, нетипові слова та вислови. Власне сам процес русифікації розпочався з двомовності: запровадження другої, російської, мови у школах, надання їй переваг у вищих навчальних закладах, у виробничій сфері. Проте вивчення  змістового та жанрового наповнення тогочасної української періодики та порівняння її з центральною пресою наводять на думку, що ЗМІ України у всьому копіювали московські друковані видання – від тем до способів подання матеріалу.

Основна мета двомовності видань – закріпити у свідомості наших співвітчизників тезу про гармонійне співіснування двох мов. Проте, проведений в дослідженні аналіз довів, що розвиток двомовної преси від 1935 р. і до нашого часу не відповідає кількісному розподілу громадян України за мовною ознакою.

Потужний наступ тоталітаризму на українськомовні видання свідчить  про цілеспрямоване намагання влади применшити роль української мови, обмежити використання побутовим спілкуванням і водночас максимально розширити права російської. Першим етапом у цьому процесі стало запровадження  двомовності. Другим – специфіка подання матеріалів.

У підрозділі зазначено, що в УРСР за тиражами і якістю переважали всесоюзні російськомовні видання, що зумовлено великою кількістю передплатників центральної періодики в Україні. Адже така преса оперативніше реагувала на суспільно-політичні події, а республіканська лише копіювала її. Тож центральні видання мали більший попит.

Водночас, не зважаючи на русифікацію, українська мова в періодиці мала досить міцні позиції. У кожній області і кожному районі виходило впливове українськомовне видання обласного чи районного підпорядкування.

У підрозділ наведено таблицю і графік, в яких простежується процес зростання одномовної та білінгвістичної періодики, починаючи від 1925 до 1991 р.

Історія української радянської преси доводить, що двомовні паралельні видання нетипове для України явище. Радянська преса починалась як україномовна, однак, паралельна двомовність запроваджувалась в реґіонах, куди приїздили росіяни: у Донецьку, Дніпропетровську, Херсоні, Одесі; починалась вона з додатків до регіональних видань. Влада розглядала процес запровадження двомовності лише як другий крок (після  штучного наближення української мови до російської) до утвердження російської мови  на всій території України.

У  підрозділі 2.3 – «Специфіка розвитку двомовної преси в пострадянській Україні (1990–1996)»  окреслено період у мовній картині країни, коли розпочалося становлення України як незалежної держави, її національне та духовне відродження. Ці процеси вплинули і на видавничу справу. Зібрані та згруповані дані свідчать, що за станом на 1996 р. існувало 1260 українськомовних видань, а також 619 російськомовних. Із кожним роком кількісні показники російськомовних та українськомовних видань скорочуються. Найбільш значущими двомовними проектами стали всеукраїнські газети «День», «Дзеркало тижня», «Голос України», «Високий замок».

Детально проаналізовано змістове, тематичне та жанрове наповнення зазначених газет. Не тримається осторонь проблеми двомовності і суто українськомовна та російськомовна преса. Зокрема матеріали про роль і значення білінгвізму та його вплив на  суспільно-політичну ситуацію в країні  подаються на шпальтах «Літературної України» та «Киевского телеграфа». Видання розмірковують про причини розвитку білінгвізму на українських землях та  наслідки, до яких це явище призвело. У підрозділі зазначено, що внаслідок становлення незалежної України відбулася зміна цінностей, зокрема  пріоритетними у пресі стають матеріали, присвячені духовному та фізичному  розвиткові особистості. Також з'ясовано, що двомовна періодика значно впливає на становлення громадської думки та сприйняття «двомовності» як явища. Кожне  українське білінгвістичне видання має свою сформовану позицію, своє бачення та розуміння двомовності, що визначає підбір матеріалів, тем для дискусій, обговорень, надання шпальт для публікації інтерв’ю, аналітичних статей, досліджень тих або інших авторів.

            Зауважимо, що у незалежній Україні суспільне значення двомовної періодики відрізняється від  того, яким воно було за часів УРСР. Перша суттєва відмінність в тому, що  двомовна преса  УРСР слугувала для зближення двох мов, а нинішня періодика покликана через російську мову, яка внаслідок кількасотлітнього панування на території України стала рідною або більш зрозумілою для багатьох представників нацменшин: ознайомлювати українських громадян з культурними, релігійними, обрядовими надбаннями нашого народу, з історією України; популяризувати серед білінгвів українську мову та спонукати до української одномовності; закликати до міжкультурного діалогу представників різних культур; організовувати на своїх шпальтах дискусії та обговорення щодо мовної картини в Україні.

Однак, чимало двомовних видань не виконують покладену на них місію і обмежуються інформаційною функцією. Вищезазначені завдання частково або й у повному обсязі виконують газети «День», «Дзеркало тижня», «Високий замок», «Голос України».

Методом зіставлення матеріалів у виданнях  царської Росії, УРСР та незалежної України з'ясовано, що раніше російській відводилася роль мови точних наук, а українська застосовувалась переважно в літературно-художніх, інформаційних жанрах. Нині російська мова панує у ділових, розважальних  та жіночих виданнях, шоу-бізнесі. Українською мовою повною мірою послуговується історична та національно-патріотична сфери.

У третьому розділі «Суспільно-політичні та національно-психологічні чинники формування преси» визначено мотиви, якими керується читач, обираючи видання певною мовою, детально проаналізовано законодавчу базу України та її вплив на вихід у світ двомовних газет і додатків до них, розглянуто етнічний чинник та його вплив на існування багатомовних видань.

У підрозділі 3.1 «Психологічна орієнтація читацької аудиторії у білінгвістичному суспільстві» українська періодика розглядається як явище не інформаційне, а духовне, національно-емоційне. Інтелігенція, що намагалася бути в центрі суспільно-політичних подій, могла задовольнити свої потреби, читаючи видання російською, французькою, німецькою, польською, однак, свідомо прагнула мати свою пресу, близьку по духу й мові. Група російськомовних читачів за своєю ментальністю агресивніша та діяльніша від українськомовних, які є більш толерантними та поступливими, що доведено сучасними дослідниками білінгвізму. До того ж, російська мова домінує у великих містах України, у Києві зокрема. У нинішній ситуації спроби розширити сферу панування української  мови провокують агресивну реакцію російськомовних громадян, які вдаються до різких заяв про утиски за мовною ознакою.

У підрозділі визначено мотиви, якими керується особистість, обираючи певне видання, з'ясовано роль, яку відіграє при цьому мовне питання та причини вибору тої чи іншої мови для спілкування, у родинному колі, на роботі, для читання, перегляду телебачення та прослуховування радіопрограм. 

Окремі двомовні видання, використовуючи політику білінгвізму, намагаються збільшити свою читацьку аудиторію, однак розширення відбувається незначне, натомість у суспільстві прогресує "суржик" та «напівмовність».

У підрозділі 3.2 «Українськомовні ЗМІ та національне законодавство: здобутки й прорахунки» досліджено важелі впливу української законодавчої бази на формування  періодики загалом, а також досвід інших країн у розв’язанні цього питання, зокрема, взято за приклад Швейцарію, Канаду, Прибалтику. Водночас ситуація в Україні відмінна від тої, що склалася у згаданих країнах, оскільки у нас мовний поділ залежить від реґіону.

Детально розглянуто переваги і прорахунки українського законодавства в галузі ЗМІ. Зокрема проаналізовано Закони України: «Про рекламу»,  «Про інформацію», «Про пресу», «Про телебачення і радіомовлення», «Про видавничу справу», що дає можливість зробити такі висновки:

1)      українська влада однаково ставиться до видань на всіх мовах, без жодних переваг для тих, які опікуються українською. Наприклад, стосовно друкованої продукції зазначено, що держава заохочує випуск українських видань, однак, не виписано поняття «заохочення» та в чому воно полягає;

2)      законодавство України не передбачає жодних обмежень для преси, що виходить у світ мовою сусідньої держави і для завезеної із  Росії періодичної продукції, що підриває імідж української мови, друкуючи антидержавницькі матеріали та гасла.

Білінгвізм процвітає і на телевізійній ниві, хоча законодавство передбачає, що телебачення має бути українськомовним. Зокрема у Законі України про телебачення і радіомовлення зазначено, що «телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою. Мовлення на певні регіони може також здійснюватися мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території. Мовлення на зарубіжну аудиторію ведеться українською та відповідною іноземною мовою». 

У незалежній Україні за антидержавну агітацію не було закрито жодного ЗМІ, але не тому, що таких підстав не було, а через те, що більшість законів  мають декларативний і неконкретний характер.

На основі аналізу співвідношення між етнічною належністю та вибором рідної мови встановлено, що в різних регіонах переважає та мова, яка має більшу комунікативну потужність.

Детальне вивчення законодавства європейських держав дозволяє виробити певні рекомендації для України, що передбачають вжиття заходів, спрямованих на підтримку рідної мови:

1)      надання дотацій виданням, що відстоюють національні інтереси;

2)      запровадження таких заборон, як: вживання у ЗМІ кальок з російської мови; лайливої, нецензурної лексики, що суперечить моральним нормам та кодексу журналістської етики; 

3)      здійснення жорсткого контролю за виконанням мовного законодавства; 

4)      встановлення покарання за пропагування в ЗМІ закликів, що мають антидержавницький, антинаціональний зміст, і матеріалів, спрямованих  проти утвердження української мови, української державності.

  Дослідження полімовної ситуації у країнах Європи, до яких належить й  Україна, дозволяє зробити висновок: ситуація, коли мова на теренах певної держави опиняється під загрозою витіснення, більш імовірна, якщо:

1)  дві контактуючі мови належать до однієї мовної сім’ї;

2) мова не вивчається у навчальних закладах, не використовується у ЗМІ; 

3) мова не становить літературної та художньо-публіцистичної цінності;

4) розвиток певної мови не підтримується економічними важелями; 

5) вживання  мови не врегульовано законодавчо.

У підрозділі 3.3 – «Етнічний чинник як передумова виникнення дво- та кількамовних періодичних видань» проаналізовано як впливають етнічний склад населення  та його кількісні зміни на мовну картину в столиці. Також з’ясовано, що етнічний склад країни є одним із основних чинників формування як мовної ситуації у державі й ЗМІ, так і його найчисленніших груп та їх мов.

Результати перепису населення від 1900 до 2001 рр., на основі яких побудовано  таблицю і графік, дозволяють зробити такі висновки:

  1) зі зростанням на території України кількості росіян збільшувалася і чисельність громадян, які вважали російську рідною мовою;

   2) значний відсоток серед іншомовних етнічних груп, які мешкають на території України (наприклад білорусів, євреїв, болгар, циган та ін.), розмовляють російською, що пояснюється історичними обставинами: впродовж багатьох років ця мова насильно нав'язувалася  як «друга рідна».

З’ясовано, що певний відсоток членів етнічної групи, яка опинилась на чужині, завжди прагне зберегти власну мову і традиції. Найкраще це зробити через освітньо-виховні заклади та періодику власною мовою. В Україні «етнічна преса» функціонувала й у радянські часи, відбиваючи  інтереси найчисленніших меншин, що проживали на території колишнього СРСР. Поширеним це явище стало в місцях компактного проживання певних національностей: в Закарпатті (угорська) та  в Криму (кримськотатарська).

За статистичними даними, у 2007 році в Україні налічувалося 11 видань загальнодержавного розповсюдження, які виходили мовою національних меншин. Крім того, на всій території держави зафіксовано ще 103 друковані видання національних меншин, із яких 13 двомовні, 17 тримовні та кількамовні. Це видання вірмен, поляків, грузинів, татар, євреїв, греків, узбеків, арабів, росіян. Під час дослідження цієї періодики було встановлено, що вона виходить несистематично, невеликими тиражами і є дво- або тримовною. Другою та третьою мовами така преса декларує російську чи українську. Хоча більшість видань лише зрідка вдаються до друку на своїх шпальтах  матеріалів  зазначеними мовами.

Вивчивши мовну ситуацію в українських ЗМІ, констатуємо, що українське населення демографічно превалює на території Української держави, а отже, переважає і демографічна потужність української мови, тобто саме вона  є перспективною.

Однак за комунікативним показником ситуація неоднорідна.  В окремих реґіонах популярною є російська мова, в інших – українська. Саме цей факт обумовлює значну присутність «української російськомовної» преси на теренах Української держави. 

Такі результати можна інтерпретувати як те, що національний склад населення справляє безпосередній і безперервний вплив на мовну ситуацію в Україні, яка визначає присутність української та російської мов у таких галузях, як освіта, державотворення, преса,  телебачення та радіо, створюючи специфічне двомовне середовище не лише в інформаційному просторі, а й в інших сферах життя суспільства.

Простежено, як змінювався етнічний склад населення впродовж ХХ століття (1900–2000), яким було ставлення українців та росіян за національністю до власної мови. Результати дослідження свідчать, що більшість росіян, які мешкають на території України вважають російську мову рідною, українці ж охоче асимілюються, і з кожним десятиліттям усе більша частина населення називає рідною російську. Дослідження проведено на основі даних переписів населення 1900, 1929, 1959, 1970, 1979, 1989 та 2001 рр. На  підставі  результатів побудовано таблицю та графік, які підтверджують, що Україна є багатомовною державою, де переважають російська та українська мови. Водночас зрозумілим є прагнення громадян мати в перспективі одну мову – українську. Задля цього слід засуджувати антинаціональні виступи проти власної мови, шанувати свої національні традиції, відстоювати власні інтереси.

У четвертому розділі «Тенденції розвитку двомовної української преси  наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття» розглянуто типи сучасних українських видань та їхнє сприйняття білінгвізму, проаналізовано дискусії стосовно питання двомовності на сторінках періодики та запропоновано можливі шляхи популяризації та утвердження української мови у пресі.

У підрозділі 4.1 «Види сучасних українських двомовних видань, їхнє сприйняття білінгвізм» визначено три типи газет:

– паралельні різномовні випуски (версії) одного й того ж видання;

– двомовні газети, що друкують на своїх шпальтах матеріали одночасно кількома мовами (українською та російською – найчастіше);

– видання, які виходять у світ мовою оригіналу.

Аналіз періодики, що поєднує дві мови в одному номері чи випуску, засвідчив: подібна преса менш впливова, аніж та, що виходить паралельними випусками. До цієї категорії належать рекламно-інформаційні, рекламні бюлетені, що видаються в усіх регіонах України («Київ на долонях», «Ріо-Київщина»), вузькопрофільні журнали та газети.

Кількісний та змістовий аналіз періодичних видань 1997–2007 рр. дозволяє зробити висновок: в Україні постійно зростає кількість двомовних українсько-російських видань. Вивчення вихідних даних про видавців і засновників періодичних видань свідчить, що російськомовними та двомовними переважно реєструються ЗМІ, що належать приватним установам. Коли ж співзасновниками виступають обласні та районні ради, періодика видається українською мовою. У дослідженні встановлено, що російськомовна преса переважає у південних реґіонах України та в Автономній Республіці Крим.

В підрозділі з’ясовано, з якими проблемами стикаються двомовні проекти та як редакційні колективи їх розв'язують. 

Методом контент-аналізу досліджено кількість уживань у негативному та позитивному контекстах слова «двомовність», а також словосполучень «українська мова» та «російська мова» у таких двомовних виданнях, як «День», «Голос України», «Дзеркало тижня». З’ясовано, що у «Дні» двомовність розглядалася найчастіше, як нейтральне або негативне явище, у «Голосі України» вживання поряд словосполучень «російська мова» та «українська мова»  найчастіше трапляється в нейтральному контексті; у «Дзеркалі тижня» російська мова жодного разу не згадується позитивно, а українська  – лише раз. Аналіз матеріалів у «Голосі України» та «Дзеркалі тижня» здійснювався з 1 жовтня 2006 до 31 жовтня 2007 р.; у «Дні» аналізувалися матеріали від 1 січня 1997 до 1 січня 2007 р.

У підрозділі 4.2  – «Дискусії про двомовність на сторінках періодики, їх вплив на громадську думку» проаналізовано, як білінгвізм сприймається українським соціумом, як це питання обговорюється в сучасній українській пресі, що виходить у світ різними мовами. До подібних дискусій активно залучаються відомі історики, політики, діячі культури та науки. На сторінках окремих видань, наприклад, «Дзеркала тижня», «Високого замку», «Киевского телеграфа», відбуваються серйозні мовні баталії, які широко обговорюються  під час президентських, або парламентських перегонів і припиняються одразу після виборів. Аналіз листів читачів, що друкують деякі видання, дозволяє стверджувати: впродовж десяти останніх років питання надання російській мові статусу державної порушується переважно в таких реґіонах, як Крим, у містах –  Дніпропетровськ і Донецьк, де доволі часто політики виводять на вулиці людей, які влаштовують мітинги та демонстрації на підтримку російської мови.

Досліджено ідею федералізму як крайнього вияву бажання агресивно налаштованих російськомовних мешканців України довести свою відмінність від українців не лише через мову, а й шляхом територіальної відокремленості. Досить активно варіант федеративного устрою обговорювався у період президентських виборів 2004 р. на сході та півдні України. Сама ідея федералізації, яка бентежить розум українських політиків, надто небезпечна для України, оскільки вона розділяє громадян на «східняків» і «західників», на російськомовних та українськомовних, штучно створюючи напругу в суспільстві. Значну роль у створенні конфлікту на мовному ґрунті відіграють ЗМІ, які оприлюднюють неправдиву інформацію, перекручують факти, своїми антинаціональними матеріалами порушують Конституцію України.

У підрозділі 4.3 – «Шляхи та перспективи популяризації державної мови у ЗМІ» розглянуто можливі методи утвердження української мови у південних та східних регіонах; визначено чинники, від яких залежать ці процеси; досліджено, як періодика може викликати бажання вчити українську мову та пишатися своєю національною належністю.

Наголошено зокрема, що деякі державні заходи можуть піднести престиж української мови та зацікавити білінгвів читати українські книги, періодику, дивитися телевізійні програми та фільми тощо. Серед таких заходів можуть бути: вищі високі гонорари для авторів, які пишуть українською; відзначення на престижних національних конкурсах журналістів, які пишуть і розмовляють державною мовою; відзначення преміями та нагородами виключно українськомовних працівників ЗМІ тощо. Крім того, змістове наповнення видань має бути патріотичним, за статті антинаціонального змісту автори повинні нести відповідальність (штрафи та інші санкції). Держава ж має гарантувати створення таких соціальних умов, за яких розмовляти українською мовою буде престижно..

Водночас зауважимо, що для подолання стереотипу «російська мова –  престижніша» діяльності лише мас-медіа замало. До пропаганди мають прилучитися й навчальні заклади. Насамперед ті, що готують майбутніх працівників ЗМІ. Поряд із завданням – підготувати професіонала, вищі навчальні заклади мають виховувати патріота. Адже саме від рівня національної свідомості й патріотизму журналіста значною мірою залежить інтерпретація ним певних подій і фактів, а його позиція, у свою чергу, формуватиме громадську думку.

 Для забезпечення якісного мовного оформлення статей серед кореспондентів українськомовних та двомовних видань слід проводити атестацію, яка  визначатиме рівень знання мови. Найуспішніших треба заохочувати матеріально. Для журналістів регіональних ЗМІ (особливо Сходу та Півдня) доцільно влаштовувати практику за державний кошт у провідних українськомовних виданнях. Практика має полягати в опануванні норм української мови та розширенні свого лексичного запасу. 

Головна небезпека білінгвістичної преси полягає в тому, що вона може використати двомовність як для пропагування національних інтересів, культури та мови серед національних меншин, так і для пропагування ідей сепаратизму та розбрату в суспільстві.

У висновках узагальнено результати дослідження. 

1. Двомовність на українських землях не виникла спонтанно. Вона є наслідком багаторічної та продуманої експансії російської мови на територію України, що була складником політики царської Росії, а згодом – радянської влади. Ця політика обумовила появу двомовних видань в Україні. Процес розвитку білінгвістичних ЗМІ умовно можна поділити на три історичні віхи: період панування царської Росії, епоха УРСР, пострадянська доба.

Нав'язування російської мови як другої державної відбувалося паралельно з переселенням росіян в Україну, нищенням української інтелігенції шляхом голодоморів та розстрілів. Політичний курс СРСР був спрямований на максимальне зближення двох мов – російської та української і забезпечив розвиток двомовності в періодиці УРСР, у побуті. У радянській Україні дедалі частіше люди спілкуються вдома українською, а в громадських місцях, на роботі – російською, говорити якою вважалося престижніше.

У добу українізації російськомовні видання масово переходили на українську мову, в період русифікації розпочався зворотний процес. Історичні обставини визначили тривалість періоду переваги російської мови над українською у всіх сферах. У радянські часи за українською мовою закріпився статус другорядної. Через відсутність державної підтримки та переваг для українськомовних спеціалістів країні не вдалося піднести престиж мови титульного народу. Лише впродовж останніх 17 років російська та українська  мови конкурують між собою без державного втручання. Велика  розповсюдженість російськомовних видань у наш час пояснюється стереотипом про «престижність мови», який нав’язувався  впродовж багатьох несприятливих століть.

2. Не зважаючи на закріплений Конституцією за українською мовою статус державної, вона нині неоднаково поширена у різних реґіонах. Зокрема  в  Центральній Україні міцно вкоренилася двомовність, на сході та півдні держави в побуті переважає російська мова. Ефективним методом популяризації української мови в таких умовах є послуговування нею в засобах масової інформації. Мова преси, радіо, телебачення часто стає тим еталоном, на який орієнтується суспільство. Отже, журналісти мають стежити за мовною чистотою більше, ніж будь-хто інший і не наповнювати інформаційний простір суржиком.

Досвід СРСР та європейських держав свідчить, що розвиток мовної ситуації визначають не лише склад населення та ментальні особливості певної нації, а й законодавчі документи, що забезпечують правове функціонування мови. Престиж мови підносить її вільний повноцінний розвиток у таких галузях, як освіта, мас-медіа, література, офіційні відносини. Задля досягнення відчутної переваги української мови у названих сферах потрібне фінансове заохочення українськомовних працівників, жорсткий податковий кодекс для іншомовних видань та сприятливі умови оподаткування для преси, яка виходить у світ українською і пропагує національні цінності. Крім нагальної потреби урегулювати законодавство згідно з державними інтересами, варто також стежити за дотриманням уже існуючих законів, застосовувати санкції до  їх порушників. 

  3. За типами двомовні видання поділяються на: паралельні різномовні випуски (версії) одного й того ж видання; двомовні газети, що друкують на своїх шпальтах матеріали одночасно кількома мовами (українською та російською – найчастіше); та видання, які виходять у світ мовою оригіналу

 Всі вищезгадані типи видань стикаються з проблемою перекладу, якість якого в текстах таких газет страждає, якщо він виконаний комп’ютерною програмою. Тому для двомовних паралельних версій необхідною умовою конкуренції є наявність професіоналів, які здійснюватимуть досконалий літературний переклад.

4. Досягнути утвердження української мови у пресі та побуті – завдання, яке ставить перед собою свідомий своєї національної належності журналіст. Водночас процес запровадження державної мови в південних та східних реґіонах відрізняється від подібного процесу на заході нашої держави, що пояснюється різною поширеністю української мови. Заходами щодо зміцнення позицій української мови можуть бути: законодавчі норми, які фінансово заохочуватимуть видання  українськомовної періодики; доступніша ціна українськомовних аналогів  двомовних видань; створення соціальних умов в державі, які забезпечуватимуть зростання престижності української мови; створення комітету, який простежуватиме мовну ситуацію в пресі й застосовуватиме штрафні санкції до видань, що друкують антинаціональні матеріали та виступають проти української мови; дотримання чітких гарантій вживання української мови, закріплених  Конституцією.

ЗМІ мають потужний вплив на громадську думку. Їм під силу зацікавити  російськомовних громадян українською мовою, привертаючи їхню увагу до мовної ситуації в Україні, шляхом обговорення  цього питання у пресі; запровадженням обов’язкового традиційного до Дня української мови разового переходу всіх видань на українську мову; наданням сторінок, колонок, «підвалів» на шпальтах видань, де подаватимуться уроки з української мови; публікацією матеріалів  про унікальні та значущі в архітектурному чи історичному плані  міста України, їх історію та культурну цінність; про заповідники з їх фауною та флорою; про історію та легенди українських гір, озер, морів, фортець тощо.

 Перспективними зазначені методи стануть за умови державної підтримки та урегулювання законодавчої бази згідно з національними інтересами.