| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв’язок з науковими програмами, визначено мету і завдання, об’єкт та предмет, методологічну основу, хронологічні і територіальні рамки дослідження, розкрито його наукову новизну і практичне, апробацію результатів та структури роботи.
У першому розділі „Джерельна база та історіографія дослідження” охарактеризовано широке коло, використаних джерел за темою роботи, та проаналізовано стан наукової розробки проблеми.
Джерельна база дисертаційного дослідження представлена широким колом документів та матеріалів, пов’язаних з зовнішньополітичною діяльністю Республіки Вірменія, взаємодією вірменської держави з Туреччиною, Великою Британією, Францією, Сполученими Штатами та радянською Росією, а також документів внутрішнього характеру щодо розбудови міждержавних зв’язків Вірменії з державами Закавказзя, Грузією та Азербайджаном, - в період 1918-1920 рр.
Документально-джерельну базу можна умовно розділити на кілька груп. До першої групи ми віднесли документи з Центрального Державного Історичного Архіву Вірменії, що розкривають та деталізують зміст досліджуваної проблеми. До таких першоджерел варто віднести документи з фонду 57 - Архів католикоса всіх вірмен, фонд 1999 Рада міністрів Республіки Вірменія, фонд 200 - Міністерство закордонних справ Республіки Вірменія, фонд 201 - Міністерство внутрішніх справ Республіки Вірменія, фонд 275 - Дипломатична місія в Азербайджані, фонд 276 Дипломатична місія в Грузії, фонд 370 - Документи з приватного архіву А.Т. Озаняна 1865-1920 рр., фонд 430 - Документи Вірменської національної делегації 1914-1924 рр., фонд 1022 - Інституту історії партії ЦК К(б)ПВ, фонд 4007 - документи з приватного архіву С. Шаумяна та фонд 4047 - документи про діяльність партії Дашнакцутюн.
До другої групи джерел належать збірники документів. Перш за все, це збірники документів та матеріалів, що розкривають зміст та напрями зовнішньополітичної лінії уряду Дашнакцутюн, зокрема, «Вірменія в документах міжнародної дипломатії та радянської зовнішньої політики (1828-1920 рр.)», «Республіка Вірменія 1918-1920 рр.: політична історія», «З історії іноземної інтервенції у Вірменії в 1918 році», «Геноцид вірмен в Османській імперії», «Погроми вірмен в Бакинській та Єлизаветпольській губерніях в 1918-1920 рр.», а також збірник архівних документів «Нагірний Карабах в 1918-1923 рр.».
Автором були використані документальні збірники, що вийшли в Лондоні та Вашингтоні, в яких розглядаються проблемні аспекти формування зовнішньої політики Великої Британії та Сполучених Штатів щодо Республіки Вірменія в період 1918-1920 рр. До таких джерел належать: «Документи про британську зовнішню політику» (Documents on British Foreign policy) та «Документи щодо міжнародних відносин Сполучених Штатів Америки» (Papers relating to the foreign relations of the United States).
Для всебічного вивчення зовнішньополітичної діяльності Республіки Вірменії досліджувались мемуари, збірники виступів, статті, книги політичних діячів, які суттєво вплинули на формування концептуальних засад політики уряду Дашнакцутюн й брали участь в їх практичній реалізації –А. Хатісян, С. Врацян, О. Качазнуні, С. Тігранян, П. Нубар, А. Агоронян та інші. Дана група джерел дозволяє більш детально зрозуміти політичний механізм та організаційні форми, до яких вдавались вірменські урядовці, відстоюючи національні інтереси. Зокрема, О. Качазнуні наводить власне бачення геополітичної ситуації на той час, а також аналізує та вказує на помилки вірменського уряду.
На думку автора, існуючу наукову літературу з досліджуваної теми умовно можна розподілити за проблемно-хронологічним принципом на наукові дослідження радянського періоду та сучасні вірменські й зарубіжні наукові розвідки. Головна увага радянських вчених зосереджувалась на розгляді проблем внутрішнього порядку Вірменії, її історичного розвитку після встановлення радянської влади.
На наш погляд, великий внесок у дослідження проблеми утворення та зовнішньополітичної діяльності Республіки Вірменії в період 1918-1920 рр. здійснили сучасні вірменські та західні дослідники, зокрема, Г. Аветісян, А. Саркісян, Г. Махмурян, А. Оганесян, Дж. Кіракосян, М. Волхонський, Р. Гованесян, А. Мелкомян, Г. Петросян та інші дослідники.
Таким чином, аналіз наукової літератури з досліджуваної проблеми, свідчить, що зовнішня політика вірменського уряду Дашнакцутюн (1918-1920 рр.) дотепер ще не стала предметом спеціального дослідження, хоча попередники зробили чималу роботу в даному напрямку в цілому. Переважна більшість наукових публікацій присвячена вивченню окремих аспектів зовнішньополітичної діяльності Республіки Вірменії, а це свідчить, що в рамках даної проблематики не існує узагальненого та об’єктивного дослідження.
Другий розділ – „Відносини Республіки Вірменія з Туреччиною” – поділяється на три підрозділи. У першому підрозділі – „Міжнародні умови створення Республіки Вірменії” – розглянуто сукупність внутрішніх та зовнішніх чинників, що сприятливо вплинули на створення вірменської держави, а також проаналізована низка факторів, які гальмували державотворчий процес в Республіці Вірменії. Доведено, що досвід державотворення Республіки Вірменії був коротким – приблизно два-три роки. За цей короткий період Республіка Вірменія досягла суттєвих зрушень у внутрішній та зовнішній політиці. Протягом 1918-1920 рр. було створено управлінський державний апарат, який здійснював свою діяльність та вів кореспонденцію вірменською мовою. Крім того за цей період була створена дипломатична служба, повноцінно свої функції виконувало міністерство внутрішніх справ, на демократичних засадах діяла судова система. Вперше вірменський уряд здійснив спробу об’єднати Східну і Західну Вірменію в єдину і незалежну державу.
Вірменський уряд мав тісні міждержавні та дипломатичні зв’язки з українською державою. 17 квітня 1918 року в Києві почав функціонувати Вірменський Військовий Комісаріат, який займався мобілізацією в Україні та передислокацією вірменських військових до Вірменії. В червні 1919 року урядом Павла Скоропадського в Тифлісі було відкрито Генеральне Консульство Української Народної Республіки, віце-консульства відкривались в Батумі, Поті, Баку та Єреван. Натомість, у жовтні 1919 року в Києві відкрилось дипломатичне представництво Республіки Вірменії, де головою представництва був А.Джамалян. Відносини Республіки Вірменії з Українською державою мали позитивну динаміку розвитку та стабільні політичні контакти. Загалом характер міждержавних відносин був партнерським, держави надавали одна одній дипломатичну підтримку, за період 1918-1920 рр. не виникло жодного спірного питання або ж загострення вірменсько-українських відносин. Крім того, на території України існувала велика вірменська діаспора, понад 5 тис. осіб, які активно приймали участь в державному будівництві та політичному житті України
Геополітичне положення Вірменії в період 1918-1920 рр. було вкрай важким. По-перше, точилась гостра боротьба з сусідніми державами Грузією та Азербайджаном за території, по-друге, Вірменія не мала виходу до моря, що негативно впливало на розвиток економіки Республіки та ставило вірменську торгівлю в залежність від сусідніх держав, по-третє, відсутність покладів природних копалин на території вірменської держави зменшувала інтерес союзних держав до мандата на вірменську територію і зацікавленість у вирішенні вірменського питання.
2 грудня 1920 року в Єревані була підписана угода між Росією та Республікою Вірменією, за якою Вірменія проголошувалась радянською республікою. Вірменський уряд, на чолі з В. Врацяном, заявив про складання своїх повноважень. В той же час Туреччина, яка отримала перемогу у вірменсько-турецькій війні, примусила вірменський уряд підписати Олександропільський договір, відповідно до якого Вірменія поверталась до кордонів, що передбачались Батумським договором. Республіка Вірменія роззброювалась, відкликала своїх представників з європейських країн та відмовилась від умов Севрського договору. Правляча партія Дашнакцутюн в 1923 році була розпущена та заборонена на території Вірменії, керівництво та більшість відомих членів партії емігрували до європейських країн.
У другому підрозділі – „Вірменське питання в системі міжнародних договорів між країнами Антанти і Туреччиною (Батумський, Севрський, Олександропільський)” – розкрито умови підписання договорів та досліджено місце і роль вірменського питання в системі даних договорів. Встановлено, що вирішення вірменського питання залежало не лише від міжнародних подій, а й значною мірою і від внутрішньополітичної ситуації. Тому відбулась певна еволюція становища Республіки Вірменії в міжнародних відносинах, пов’язаних з підписанням Батумського, Севрського і Олександропільського договорів. 4 червня 1918 р. в Батумі від імені Республіки Вірменія був підписаний договір, умови якого були гірші, ніж умови Брест-Литовського договору. Визнана Республіка Вірменія мала територію всього 9 тис. кв. верст гірської і, в основному, неродючої місцевості. Інший знаковий договір для Республіки Вірменії було підписано 30 жовтня 1918 р. в порту Мудрос, коли Туреччина, розгромлена на всіх фронтах, підписала з країнами Антанти перемир’я, яке означало фактичну ліквідацію її державної незалежності і поділ більшої частини території між іншими державами. По відношенню до Західної Вірменії у статті 24 договору зазначалось, що у випадку безладу в одному з вірменських вілаєтів союзники зберігають за собою право зайняти його частину. Після підписання даного договору вірменським питанням опікувалась Ліга Націй. 10 серпня 1920 року було підписано Севрський мирний договір, відповідно до умов якого Республіка Вірменія визнавалась де-юре іншими 18-тьма сторонами, які підписали договір. Кордони між Вірменією, Грузією та Азербайджаном повинні були також визначатись прямими переговорами між цими державами, декларувався вільний обмін населенням, передбачались заходи щодо захисту національних меншин тощо.
Іншим важливим для Вірменії міжнародним договором був Олександропільський, підписаний 2 грудня 1920 р., згідно якого війна між Туреччиною і Вірменію оголошувалася закінченою, вірменський кордон відсувався до передмістя Єревану, а сама Вірменія фактично переходила під протекторат Туреччини. Виходячи з складної геополітичної ситуації, молода вірменська держава змушена була йти на важкі умови Батумського і Олександропільського договорів.
У третьому підрозділі – „Вірменія у зовнішній політиці Туреччини (1918-1920 рр.)” – розглянуто основні напрямки та засоби реалізації зовнішньополітичної стратегії Туреччини щодо Вірменії. Наголошено, що основними інструментами зовнішньої політики Туреччини щодо Вірменії було захоплення важливих територій за допомогою кровопролитних війн, приєднання і використання їх в своїх геополітичних цілях, застосування геноциду проти вірменського народу, намагання ізолювати Вірменію на міжнародній арені. Основна мета турецького уряду в міжнародній політиці полягала в тому, щоб максимально зберегти кордони Османської імперії, при цьому інтереси держав колишньої турецької імперії, що прагнули самостійності та незалежності, тлумачились, як такі, що несуть загрозу Туреччині.
Третій розділ – „Ставлення великих держав до Республіки Вірменія” - складається з п’яти структурних підрозділів.
У першому підрозділі – „Вірменське питання на Паризькій мирній конференції” – розглянуто умови проведення конференції, показана хронологічність подій відносно вирішення вірменського питання, висвітлена участь вірменської делегації на Паризькій мирній конференції. Республіку Вірменію на Паризькій мирній конференції представляли такі політичні лідери, як П. Нубар та А. Агаронян, які звернулись до союзних держав з проханням визнати національні вимоги вірмен, а саме, геноцид вірменського народу та отримати грошову компенсацію за моральні збитки, визнати незалежність Республіки Вірменія в межах Сіми Вірменських провінцій та Кілікії, одна з союзних держав або Ліга Націй повинна гарантувати цілісність та незалежність території новоствореної держави, а також одна з союзних держав повинна отримати мандат на Вірменію терміном на 20 років. В ході проведеного дослідження зроблено висновок, що в результаті тривалих дискусій та перемовин Паризька мирна конференція прийняла рішення дати мандат на Вірменію Сполученим Штатам Америки. Це рішення було підтверджено Лігою Націй. Проте внаслідок тривалого вивчення даного питання в сенаті США, останній більшістю голосів 1 червня 1920 року не схвалив пропозицію президента В.Вільсона щодо прийняття мандата над Вірменією.
Другий підрозділ – „Еволюція політики країн Антанти щодо Республіки Вірменії” - містить інформацію про формування зовнішньополітичної стратегії Великої Британії та Франції у вирішенні вірменського питання. Відзначено, що вірменське питання у зовнішньополітичному курсі країн Антанти на Закавказзі відігравало політикоформуючу роль, а період 1918-1920 років був для британського та французького урядів визначальним у пошуках нової ролі й місця у світовій політиці, утвердження можливостей поновити свій вплив у різних регіонах світу після закінчення Першої світової війни. Вектор східної політики країн Британської імперії відносно Республіки Вірменія визначався, перш за все, геополітичним чинником, в основі якого – конкурентна боротьба з Францією та Росією за вплив на закавказький регіон та проведення партнерської політики в регіоні зі Сполученими Штатами. Однак, політична невизначеність вірменського уряду, виснажлива боротьба двох політичних течій у Вірменії, пасивний характер вірменської дипломатії, постійний пошук “опікунів” з боку Великих держав врешті-решт неминуче призвели до падіння інтересу Великої Британії до Республіки Вірменія. В результаті вірменська дипломатія стала шукати підтримки в радянській Росії.
У третьому підрозділі – „Відносини уряду Дашнаків і радянської Росії” - розкрито основні чинники, що впливали на розвиток вірменсько-російських відносин. В результаті проведеного дослідження автор стверджує, що російсько-вірменські відносини в період від розпаду царської імперії до встановлення влади Радянської Росії пройшли декілька етапів свого становлення. Перший етап (1917р.) характеризується проведенням спільних російсько-вірменських військових операцій на турецькому фронті. Другий етап (1917 – кінець 1918 років) характеризується тим, що російська армія залишила Кавказький фронт і тому відносини були фактично розірвані. Третій етап (1919 – 1920 роки)., який можна розділити на два періоди. Перший період обмежується 1919 – квітнем 1920 року. У цей період керівництво Вірменії займалось створенням політичних, економічних та соціальних структур держави, а тому і активізацію радянсько-вірменських відносин не розглядали як пріоритетні. Другий період, починаєтьсь з кінця квітня 1920 року, тобто з моменту створення Радянського Азербайджану; він характеризується фізичною присутністю Радянської Росії на Кавказі, веденням активних переговорів представниками більшовицької влади та вірменського уряду про спільну діяльність у політичній та військовій сферах.
28 жовтня 1920 року було підписано угоду між Радянською Росією та Республікою Вірменією, відповідно до якої до складу Республіки Туреччини входили спірні області Зангезур та Нахічевань, а Західна Вірменія залишалась у складі Туреччини.
Четвертий підрозділ – „Політика США щодо Вірменії” - висвітлює проблемний аспект прийняття рішення в політичних та владних колах США щодо американської політики в регіоні Закавказзя та прийняття мандата над Вірменією. Геополітичний інтерес Сполучених Штатів щодо регіону Закавказзя визначався економічними та політичними чинниками. Перш за все, США прагнули перехопити політичні ініціативи в кавказькому регіоні у британського уряду, а також закласти тверду основу для майбутньої співпраці з урядами Вірменії, Грузії, Азербайджану. У загальних рисах зовнішньополітична стратегія США щодо Вірменії мала соціальний характер, американські урядовці постійно наголошували на тому, що вони готові надати Республіці Вірменії не стільки політичну, скільки гуманітарну допомогу. В той же час, відсутність природних копалин на території Вірменії, значний економічний спад в державі та територіальні проблеми з сусідніми державами негативно вплинули на позицію Конгресу США щодо рішення про мандат на Вірменію. Крім того, Сенат, оцінюючи ситуацію в регіоні Закавказзя справедливо визнав, що політичний вплив та військова присутність американців в регіоні мінімальна, для її розширення необхідні суттєві фінансові важелі, проте активна боротьба Туреччини та Росії за вплив на Закавказзі держави, не дозволить Сполученим Штатам зайняти в регіоні стійку позицію.
У п’ятому підрозділі – „Політика держав Троїстого союзу щодо Вірменії” – розглянуто особливості формування й реалізації політичних відносин між державами Троїстого союзу та Республікою Вірменією, охарактеризовані зовнішні чинники, що прямо впливали на характер цих відносин. Під час дослідження автором було відзначено, що зовнішня політика держав-учасниць Троїстого союзу характеризувалась агресивністю та експансіонізмом. Лідером союзу виступала Німеччина, геополітичне положення якої не відповідало її економічній могутності та політичним амбіціям. Німецька держава відверто прагнула до світового панування, тому Туреччину в своїй зовнішній політиці вона розглядала як стратегічного партнера, який допоможе їй закріпити та згодом реалізувати свої інтереси на Закавказзі та Близькому Сході. Австро-Угорщина, у свою чергу, теж мала економічні інтереси в Османській імперії та прагнула їх реалізувати, об’єднавшись з Німеччиною. Основна мета зовнішньополітичної стратегії держав Троїстого союзу щодо регіону Закавказзя полягала у збереженні цілісності Туреччини та запобіганню впливу Російської імперії та держав Антанти в даному регіоні. Що стосується Вірменської держави, то фактично всі учасники Союзу не перешкоджали створенню Незалежної вірменської держави, проте жодна з них не була готовою підтримати фінансово або у військовому плані цю незалежність. Таким чином, зовнішня політика держав Троїстого союзу щодо Вірменії визначалась перш за все політичними інтересами Німеччини та Австро-Угорщини в регіоні. У свою чергу як німецький уряд, так і австро-угорський, виступали за посередницьку місію в регіоні, за роль спостерігача у турецько-вірменському переговорному процесі 1919-1920 років.
Четвертий розділ – „Розвиток відносин Республіки Вірменії з закавказькими державами” – містить два підрозділи.
У першому підрозділі – „Політичні відносини між Вірменією та Азербайджаном” – проаналізовано характер та структурні особливості вірменсько-азербайджанських відносин, досліджено чинники, що вплинули на виникнення кризи у відносинах Вірменії та Азербайджану. З’ясовано, що в період з початку 1918 до кінця 1920 рр. відносини Вірменії з Азербайджаном складались досить суперечливо в умовах політичної нестабільності. В основному це були лише спроби налагодження політичних та економічних контактів. Найбільш проблемним питанням у вірменсько-азербайджанських відносинах був Нагірний Карабах, який, не дивлячись на тривалу боротьбу Вірменії приєднати останній, залишився у складі Республіки Азербайджан. Ситуацію погіршувало втручання з боку інших країн, що мали діаметрально протилежні погляди на розвиток та взаємодію цих держав.
У другому підрозділі – „Конструктивний та деструктивний фактори вірменсько-грузинських відносин” – досліджено основні фактори, що вплинули на динаміку вірменсько-грузинських відносин. В результаті дослідження зроблено узагальнюючий висновок, що важливою проблемою вірменсько-грузинських відносин стала тривала відсутність незалежної державності в обох країнах. Парадоксальним є те, що грузини і вірмени, які живуть століттями поряд, не завжди мали прямі політичні відносини: їх контакти в політичній сфері були опосередковані різними імперіями і політичними системами. Саме на початку ХХ ст.. на грузинський політичний істеблішмент великий вплив мала Німеччина, а для вірменської держави важливою була позиція Великої Британії, Франції та США. Крім того неврегульованість територіальних проблем чинили негативний вплив на вірменсько-грузинські відносини. Аналізуючи розвиток вірменсько-грузинських відносин у період 1918-1920 рр., варто відзначити, що їхній характер з певних аспектів був деструктивним, переговори часто загострювалися та мали низьку інтенсивність. В умовах складного геополітичного становища у регіоні, постійних збройних сутичок та економічної кризи, культурні та гуманітарні вірменсько-грузинські взаємовідносини не отримали належного розвитку.
У висновках наводяться основні підсумки й теоретичні положення, що виносяться на захист:
- Проаналізований стан вивчення теми у зарубіжній та вірменській історіографії свідчить, що в сучасній історичній науці Вірменії фактично відсутні дослідження у яких всебічно висвітлено процес становлення вірменської держави та її міжнародної діяльності в період 1918-1920 рр. Водночас джерельна база є достатньо широкою, різноплановою для створення комплексного дослідження вірменського питання в системі міжнародних відносин в зазначений період. Автором вперше залучені до наукового обігу архівні документи, що містять значний обсяг інформації та дозволяють більш детально і змістовно дослідити умови створення та зовнішньополітичний курс Республіки Вірменії. Переважна більшість наукових публікацій присвячена вивченню окремих аспектів зовнішньополітичної діяльності Республіки Вірменії, а це свідчить, що в рамках даної проблематики не існує комплексного та об’єктивного дослідження;
- Досвід державотворення Республіки Вірменії був коротким, але надзвичайно плідним. Протягом 1918-1920 рр. було створено управлінський державний апарат, вдалось подолати голод, організувати поселення для біженців, отримати гуманітарну допомоги від союзних держав. Крім того за цей період була створена дипломатична служба, функціонувало Міністерство внутрішніх справ, на демократичних засадах діяла судова система. Вперше вірменський уряд здійснив спробу об’єднати Східну і Західну Вірменію в єдину і незалежну державу. Республіка Вірменія була визнана багатьма державами де-факто, але не була признана де-юре;
- В міжнародній політиці вірменське питання набуло гострого характеру, особливо на фоні війни з Туреччиною та непростих взаємовідносин із кавказькими країнами і радянською Росією. Виходячи з складної геополітичної ситуації, вірменська держава змушена була йти на важкі умови Батумського і Олександропільського договорів. Надією на територіальне об’єднання Вірменії і досягненням країн-переможців став Севрський мирний договір, положення якого, по-суті, залишилися на папері у зв’язку з націоналістичним визвольним рухом М.Кемаля;
- Основні напрямки політики Туреччини щодо Республіки Вірменії у досліджуваний період, де головним завданням політичного курсу кемалістського уряду було максимальне збереження територій колишньої Османської імперії за рахунок гальмування та перешкоджання державотворчим процесам різних народів Закавказзя. А тому, виходячи з їх теоретичного розуміння і практичного втілення в політиці турецького уряду, годі було сподіватися на справедливе, демократичне і ліберальне вирішення вірменського питання. У своїй зовнішній політиці Туреччина прагнула не допустити визнання незалежності Вірменії світовою спільнотою, а на умовах автономії залишити вірменські землі у складі оновленої Османської імперії;
- Під час запеклих дискусій та перемовин Паризька мирна конференція прийняла рішення дати мандат на Вірменію Сполученим Штатам Америки. Прийняте рішення на Паризькій мирній конференції було підтверджено Лігою Націй. Проте через тривале ознайомлення з даним питанням в сенаті США, а також через причини внутрішньополітичного та зовнішньополітичного характеру, сенат більшістю голосів 1 червня 1920 року відмовив пропозиції президента В.Вільсона відносно прийняття мандату над Вірменією;
- У закавказькій політиці Великої Британії та країн Антанти в період 1918-1920 рр. вірменське питання мало важливе значення. Зовнішньополітична стратегія британської імперії відносно Республіки Вірменія мала, перш за все, геополітичний чинник, в основі якого – конкурентна боротьба з Францією та Росією за вплив на закавказький регіон та проведення партнерської політики в регіоні зі Сполученими Штатами;
- Політичні відносини радянської Росії та Республіки Вірменії мали незбалансований та суперечливий характер. Так, в 1917 році російсько-вірменські військові провели спільні операції проти Туреччини для захисту кордону та територіальної цілісності Вірменії. В 1918-1919 рр. радянська Росія через внутрішні проблеми була політично малоактивна в регіоні, але вже в 1920 р. розглядала закавказькі держави та, зокрема, Вірменію, як важливу зону своїх геополітичних інтересів в регіоні. Тому динаміка її політичної діяльності в регіоні в цей період була досить високою, що в кінцевому результаті привело до радянізації Вірменії;
- Політика держав-учасниць Троїстого союзу щодо вірменського питання полягала у збереженні цілісності Туреччини та запобіганню впливу Російської імперії та держав Антанти в даному регіоні. Держави-члени Троїстого союзу зайняли нейтральну позицію щодо створення незалежної вірменської держави; вони зайняли пасивну позицію в наданні фінансової допомоги в процесі вірменського державотворення, а також відмовились від введення своїх військових контингентів на територію Республіки Вірменії. Хоча Австрія та Німеччина пропонували взяти на себе посередницьку місію в регіоні, наприклад, відігравати роль спостерігача у турецько-вірменському переговорному процесі 1919-1920 років;
- Особливою була роль США у вирішенні вірменського питання. В цілому можна констатувати, що дипломатичний вплив Сполучених Штатів у регіоні зростав у період з жовтня 1918 по листопад 1919 років, а потім з листопада 1919 по травень 1920 років почав спадати. До чинників, які мотивували зміну зовнішньої політики США у закавказькому регіоні можна віднести і дотримання принципів “доктрини Монро” – невтручання в європейські справи, і неготовність США до військових дій на іншому континенті, і високий рівень ризику економічних втрат та неповернення капіталовкладень у Вірменську державу;
- Вірменсько-азербайджанські політико-економічних відносини розвивались, але надто повільно і непослідовно. У багатьох областях взаємовідносини обох держав були надзвичайно гострими та конкурентними. Основною проблемою, що гальмувала розвиток вірменсько-азербайджанських відносин були територіальні суперечки, а саме: міжнаціональне протистояння, пов’язане з визначенням статусу Нагірного Карабаху.
- Аналізуючи розвиток вірменсько-грузинських відносин у період 1918-1920 рр. варто відзначити, що їхній характер у певних аспектах був деструктивним. Між державами існувала територіальна проблема, пов’язана з Карським, Ахалкалакським та Борчалінським повітами. Навіть, незважаючи на підписання угоди за англійського посередництва про розділ цих територій між Грузією та Вірменією, територіальні суперечності виступали вагомим чинником загострення міждержавних відносин. Негативно вплинув й зовнішній фактор на відносини Грузії та Вірменії. Грузинський уряд орієнтувався на підтримку Німеччини, а вірменський уряд шукав захисту у Великої Британії та Сполучених Штатів. В умовах складного геополітичного становища у регіоні, постійних збройних сутичок та економічної кризи, культурні та гуманітарні вірменсько-грузинські взаємовідносини не отримали належного розвитку.
|
