ІНСТУЦІЙНІ ЗАСАДИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В УКРАЇНІ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт і предмет, мету й завдання дисертаційної роботи, розкрито її наукову новизну, теоретичне та практичне значення результатів дослідження, наводяться дані про апробацію, публікації і структуру роботи.

Перший розділ роботи – “Теоретико-методологічні засади дослідження проблем етнонаціональних меншин” присвячено розгляду теоретико-методологічних засад комплексного аналізу проблеми захисту прав національних меншин, з’ясуванню суті та змісту поняття “етнонаціональна меншина”, його теоретико-пізнавальної функції, базуючись на компаративному аналізі різних концептуальних підходів зарубіжних і вітчизняних політологів і правознавців щодо визначення та специфіки застосування цієї дефініції в наукових дослідженнях.

Проблемам етнонаціональних меншин присвячено публікації зарубіжних учених та аналітиків. Серед них: Г. Альфредссон, Ф. Гекман, Г. Гільберт,
Й. Динстейн, Ж. Дюпарк, А. Ейде, Ф. Ермакорі, І. Клауд, Н. Лернер, К. Мінтті, Т. Мусгрейв, Ф. Бенуа-Ромер, А. Росс, А. Спілопулу-Акермарк, П. Торнберрі, А. Хонор, Р. Хофманн, М. Шоу, Д. Якоб та ін. Чимало цікавого матеріалу міститься в працях учених країн пострадянського періоду: А. Абашидзе,
Р. Абдулатіпова, Г. Вітковської, Н. Вороніної, А. Казіна, В. Михайлова,
І. Ігрунова, Г. Марченка, В. Межуєва, В. Мукомеля, С. Романенка, Т. Полоскової, Т. Регент, В. Тішкової, С. Юрьєва та ін.

Важливу складову історіографії етнополітичних процесів і міжнаціональних взаємин в Україні становлять праці вітчизняних учених, у яких ґрунтовно проаналізовано окремі аспекти та складові як захисту, так і реалізації прав етнічних спільнот в Україні: О. Антонюка, І. Варзара, В. Євтуха,
І. Кресіної, О. Картунова, В. Котигоренка, В. Крисаченка, І. Кураса,
О. Майбороди, В. Макара, В. Марчука, О. Мироненка, В. Наулка, М. Обушного, І. Оніщенка, М. Панчука, М. Пірена, В. Ребкала, Ю. Римаренка,
С. Римаренка, М. Степика, Ю. Шемшученка, Л. Шкляра та ін. Найповніше ця проблема, базуючись на систематизації основних зарубіжних і вітчизняних теоретико-методологічних підходів до її правового й історико-політологічного аналізу, знайшла відображення в докторських дисертаціях Л. Рябошапки “Правове становище національних меншин в Україні (1917–2000)” (Х., 2002) та О. Рафальського “Національні меншини України в ХХ столітті: історіографія” (К., 2001), а також у дисертаційних дослідженнях С. Коч, В. Нікітюка,
Г. Потеряйко, Л. Савченко, О. Стадніченко, М. Товта та ін. Водночас, підсумовуючи внесок зарубіжних та українських учених у дослідження проблеми політико-правового статусу етнонаціональних меншин, слід зазначити, що нові етнополітичні реалії потребують нових спроб осмислення досліджуваної проблеми. З огляду на багатогранність джерельної бази й історіографії вітчизняного етно- та націогенезу, дана робота здебільшого зосереджується на питаннях реалізації прав етнонаціональних меншин у нашій країні.

У першому підрозділі “Поняття “етнонаціональна меншина” та його теоретико-пізнавальні функції” розглядаються основні підходи до створення дієвих політико-правових механізмів захисту та реалізації прав етнонаціональних меншин, спричинених появою різних концептуальних підходів зарубіжних і вітчизняних політологів і правознавців щодо розгляду комплексу питань, пов’язаних з їх конституційно-правовим статусом; посилення уваги наукової спільноти до юридичних аспектів розгляду цієї проблеми. Констатується, що в універсальних міжнародних договорах, передовсім, у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, відсутнє чітке визначення дефініції “національна меншина” (“етнічна меншина”). При цьому як у більшості зарубіжних країн з усталеними традиціями демократії, так і в постсоціалістичних країнах ставлення до запровадження дієвих організаційно-правових механізмів інституціалізації національних меншин є неоднозначним. Подано авторське бачення сутності поняття “етнонаціональна меншина” як специфічної соціальної групи осіб, які є громадянами даної держави, постійно й тривалий час проживають на її території, є менш чисельними за титульний етнос, характеризуються комплексом специфічних етнічних, мовних, культурних, релігійних та інших ознак, виявляють почуття національного самоусвідомлення та постійне прагнення до самоідентифікації.

У другому підрозділі “Сучасні концепції та підходи щодо аналізу проблем національних меншин” зазначається, що захист прав національних меншин є органічною складовою захисту прав людини та її основних свобод, а дієвий захист національних меншин можливий лише за умов гарантування загальновизнаних прав людини. Структуру нормативної системи захисту прав національних меншин визначають і характеризують їхні особистісні, соціально-економічні, релігійні, культурні, освітні, мовні, інформаційні та інші права. Під захистом прав національних меншин розуміється сукупність інституційних і нормативних гарантій, норм і принципів права, спрямованих на забезпечення реалізації та запобігання порушенням прав національних меншин. Акцентується увага на актуальності саме правового вирішення питань визначення статусу представників національних меншин, що мешкають у тій чи іншій державі на законних підставах, але не мають її громадянства.  

Конкретизовано базові засади й основні напрями здійснення політики української влади у сфері національних відносин і захисту меншин за етнічною та національною ознаками, детермінованої рядом об’єктивних чинників на сучасному етапі. Серед загальних особливостей та основних тенденцій сучасного вітчизняного етногенезу виокремлюємо процеси вдосконалення етнонаціональної самоорганізації та активізацію пошуку етнічними групами дієвих форм і засобів реалізації своїх специфічних потреб, політизацію діяльності етнонаціональних громад, зовнішні фактори впливу на розвиток етнополітичної ситуації в Україні. Доведено неприпустимість політичних маніпуляцій навколо ряду положень міжнародних правових документів із питань захисту та реалізації прав етнонаціональних меншин, зокрема Рамкової конвенції про захист національних меншин та Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.

У третьому підрозділі “Політико-правова думка в контексті захисту та реалізації прав етнонаціональних меншин” з’ясовано, що нові етнополітичні реалії, а також помітне зростання рівня ідентифікації етносів як самостійних суб’єктів правовідносин і суспільно-політичного життя держави, актуалізують завдання суттєвого вдосконалення чинного законодавства з питань захисту та реалізації прав етнонаціональних меншин з урахуванням новітніх напрацювань міжнародного та європейського права. Значна частина підготовлених дотепер в Україні законопроектів із питань захисту та реалізації прав етнонаціональних меншин має проблемно-декларативний характер, потребує суттєвого вдосконалення. Перспективними напрямами забезпечення прав національних меншин визначено імплементацію міжнародно-правових стандартів захисту їх прав у національному законодавстві; уточнення правового статусу та запровадження дієвих правових механізмів реалізації індивідуальних і колективних прав; відкритість і прозорість державної етнонаціональної політики.

У другому розділі роботи – “Політико-правові механізми забезпечення прав етнонаціональних меншин” проаналізовано діяльність провідних міжнародних та європейських організацій, національних інститутів із питань захисту та реалізації прав національних меншин; акцентовано увагу на провідній ролі держави та її інститутів у формуванні й реалізації етнонаціональної політики, забезпеченні повноцінного функціонування сфери етнічного життя суспільства, розв’язанні етнонаціональних протиріч і конфліктів.

 У першому підрозділі “Основні міжнародні інституції та стандарти дотримання прав етнонаціональних груп” констатовано, що надзвичайно важливим чинником забезпечення захисту прав національних меншин і підтримання міжетнічної толерантності в перехідному суспільстві є нормативно-правова система гарантування прав меншин за міжнародним правом, яка являє собою сукупність відповідних нормативно-правових стандартів, гарантій, принципів і норм. У цьому контексті проаналізовано діяльність впливових міжнародних організацій відповідного профілю та спрямування, а саме: міжнародних інституцій ООН – ЮНЕСКО, Центру ООН з прав людини, Робочої групи з питань меншин, створеної з ініціативи Комісії з прав людини ЕКОСОР, а також управлінь верховних комісарів ООН з прав людини та біженців. На основі проведеного аналізу документів Робочої групи ООН з питань нацменшин конкретизовано головні принципи й положення міжнародного права з питань захисту та реалізації прав відповідних категорій меншин, зафіксованих у ст. 27 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Декларації прав осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин, в інших міжнародних документах. Чільне місце в дисертації відведено розгляду діяльності в цій сфері інституцій ЄС, ОБСЄ (Верховного комісара ОБСЄ у справах нацменшин) та Ради Європи. Зроблено висновок, що сукупність питань, пов’язаних із міжнародно-правовим захистом етнонаціональних меншин, є однією із складних проблем сучасного міжнародного права та міждержавних відносин.

У другому підрозділі “Національні інститути захисту і реалізації прав етнонаціональних груп” проаналізовано головні принципи, цілі та структурні компоненти вітчизняної нормативно-правової системи захисту та гарантування прав нацменшин, створеної за внутрішньодержавним правом, з дотриманням положень міжнародного права, а також особливості формування і функціонування системи національних інститутів захисту та забезпечення реалізації прав національних меншин як головних носіїв етнонаціональної політики, що базується на усвідомленні та врахуванні реальних потреб етносоціального розвитку держави. Дотримання принципів державної політики у сфері міжнаціональних відносин потребують приєднання України до міжнародних угод, пактів, конвенцій, що регламентують права людини та меншин; взаємодії і співробітництва з міжнародними організаціями, незалежними експертами щодо моніторингу етнополітичної ситуації в Україні. Провідне місце в цій системі належить Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, Держкомітету у справах національностей та міграції, інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, іншим державним структурам. Позитивно оцінено діяльність Ради представників національних громадських організацій України при Держкомітеті України у справах національностей та міграції, а також дорадчо-консультативних органів, що діють при органах державної влади й місцевого самоврядування за активною участю представників національних меншин. На відміну від нормативно-правової системи, інституційна система захисту прав нацменшин, крім структур влади, включає органи судової влади, неурядові організації (громадські організації етнічних і національних меншин), підприємства, установи. На нашу думку, не лише етнічність у структурі управління етнонаціональними процесами є об’єктом безпосереднього впливу національних інститутів захисту та забезпечення реалізації прав меншин. Цим об’єктом є також економічні, політичні, культурні та інші відносини, що актуалізує завдання створення дієвих механізмів забезпечення природного етнічного розвитку за умови максимального врахування й погодження етнічних інтересів відповідно до реальних ресурсів конкретної етноспільноти, а не за рахунок і не всупереч інтересів інших етнічних груп.

У третьому підрозділі “Держава як гарант етнонаціональної політики” зазначено, що одним із визначальних параметрів діяльності держави, як головного інституту етнонаціональної політики, є створення комплексу політико-правових засад і принципів функціонування та регулювання суспільної діяльності етнонаціональних спільнот. Стратегічні напрями етнонаціонального розвитку України в цілому відображені в головних державних актах України – Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 р., Акті проголошення незалежності від 24 серпня 1991 р. і Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 р. В Україні склалися досить розвинені й чіткі структура та механізм здійснення державою, як головним інститутом етнонаціональної політики, регулювання міжнаціональних відносин. Їхні позитивні сторони неодноразово відзначалися такими найавторитетнішими міжнародними організаціями, як ООН, ОБСЄ, РЄ та ін.

          Основною метою державної етнополітики України є створення оптимальних умов для гармонійного й перспективного розвитку в складі держави всіх компонентів етнонаціональної структури українського суспільства – української нації, корінних народів, національних меншин, їхніх громадських організацій та об’єднань. Саме в останніх сконцентрувався досвід консолідації й організаційного структурування національних меншин в Україні. Це – основні форми їхньої самоорганізації й самовираження – етнічної ідентифікації та відродження етнічних коренів, самобутності, традицій, культури, мови та духовності.

У третьому розділі – “Етнонаціональні меншини в Україні та механізми реалізації їхніх прав” досліджено основні етапи формування й еволюції конституційно-правового статусу етнонаціональних меншин України; політико-правові аспекти забезпечення права етнічної спільноти на національно-культурну автономію; основні фактори забезпечення представництва нацменшин в органах державної влади та місцевого самоврядування, політико-правові механізми його гарантування, а також окреслено перспективні напрями оптимізації державного регулювання та гармонізації етнополітичних відносин в Україні (між владними інституціями й етноспільнотами, безпосередньо між етнічними групами).

У першому підрозділі “Конституційно-правовий статус етнонаціональних меншин у національному законодавстві” проведений аналіз зарубіжної практики захисту прав меншин, який свідчить про ключову роль різних гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової) й органів місцевого самоврядування у сфері управління міжнаціональних відносин для запобігання та локалізації конфліктних ситуацій, що виникають на етнонаціональному ґрунті. Констатується, що неефективність реалізації органами влади чинних законодавчих і нормативно-правових актів у сфері захисту прав національних меншин багато в чому зумовлена відсутністю необхідного або часткового їх фінансування, недотриманням вимог ст. 16 Закону України “Про національні меншини в Україні”, згідно з якою в державному бюджеті мають бути передбачені спеціальні асигнування на ці цілі – у жодному з держбюджетів України такої статті витрат дотепер не було передбачено. Принципове значення для належного забезпечення прав меншин в Україні має дієве функціонування нормативної системи захисту прав етнічних спільнот (соціально-економічних, мовно-культурних та ін.), створеної за внутрішньодержавним правом, ключові принципи якої зафіксовано в Конституції України, Декларації прав національностей України, Законі України “Про національні меншини в Україні”, інших правових актах. Доведено необхідність конструктивного вирішення питання реституції майна, яке належало в минулі роки окремим представникам національних меншин та їх організаціям, що, у свою чергу, актуалізує прийняття Закону України “Про реституцію” із чітким визначенням правового механізму повернення цього майна або виплати за нього компенсації, урахування інтересів національних меншин у сфері розвитку підприємницької діяльності, малого та середнього бізнесу, при проведенні в місцях їх компактного проживання приватизації об’єктів промисловості, соціально-побутової сфери, землі, майна тощо. Важливим напрямом державної етнонаціональної політики визначено захист освітніх, мовних, релігійних та інших прав національних меншин, забезпечення їхнього всебічного культурного розвитку, доопрацювання і ухвалення українським парламентом законопроекту “Про розвиток та застосування мов в Україні”. При цьому важливо не допустити скорочення за національною ознакою мережі освітньо-навчальних, культурно-просвітницьких та інших закладів, скорочення обсягів літератури, що видається мовами етнічних меншин. Констатується, що правові норми, які регулюють життєдіяльність національних меншин, сьогодні розосереджені в численних законодавчих і відомчих нормативно-правових актах. Існує нагальна потреба в розробленні та прийнятті єдиного нормативно-правового акта, спрямованого на захист колективних та індивідуальних прав і свобод національних меншин в Україні.

У другому підрозділі “Політико-правові аспекти забезпечення права на національно-культурну автономію” вказується на те, що Україна однією з перших пострадянських країн проголосила право на національно-культурну автономію для національних меншин. Вважаючи слушною думку ряду вчених про те, що національно-культурна автономія є одним з ефективних засобів вирішення проблем у сфері національних відносин, підкреслимо, що така автономія не повинна передбачати будь-якого адміністративно-територіального поділу, має бути спрямована на задоволення потреб етнічних інститутів у досить обмеженій кількості випадків із метою забезпечення самозбереження етнічних меншин. При цьому національно-культурний плюралізм має максимально домінувати в соціально-політичній сфері держави й суспільства, розглядатися, як базовий принцип здійснення державної політики в галузі культури. Розвиток самобутніх етнічних культур, мов і релігій не повинен призводити до ізоляції будь-якого етносу та до міжетнічного протистояння. З’ясовано причини обмеження в ряді зарубіжних країн практики надання територіальним громадам, самоорганізованим спільнотам громадян, об’єднаних за етнонаціональною ознакою, колективного права на місцеве самоврядування.

У третьому підрозділі “Права на політичне представництво та механізми його гарантування” здійснено аналіз прав національних меншин обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади до органів законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, які чітко закріплені в законодавстві України. Реалізації цього права активно сприяє діяльність постійно діючих комісій із питань міжнаціональних відносин і консультативно-дорадчих органів із представників етнічних громад, створених при органах державної влади та місцевого самоврядування. Серед основних юридичних гарантій політичної діяльності етнічних громад визначено законодавчо закріплене право громадян на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації. У розділі також проаналізовано зарубіжний досвід забезпечення повноцінного представництва етнонаціональних меншин в органах влади. У цьому контексті заслуговують на увагу досвід Польщі щодо забезпечення належного представництва етнічних меншин у Сеймі (парламенті республіки), внесені із цією метою відповідні зміни й доповнення до польського виборчого законодавства. Ключовими пріоритетами оптимізації системи суспільно-державного управління (регулювання) етнонаціональними процесами за внутрішньодержавним правом із дотриманням міжнародно-правових стандартів слід вважати проведення моніторингу проблем і ризиків, що виникають у сфері міжнаціональних відносин; діяльності органів центральної та місцевої влади з питань дотримання прав національних меншин і запобігання дискримінації за національною ознакою.

У висновках дисертації подано основні підсумки та сформульовано рекомендації щодо подальшого поглибленого вивчення досліджуваної проблеми.

1. Етнонаціональне розмаїття традиційних і модерних національних меншин є органічною і невід’ємною складовою сучасного українського суспільства. Дослідження проблем, пов’язаних із політико-правовим забезпеченням прав етнонаціональних меншин, базуючись на порівняльному аналізі новітніх тенденцій у міжнародному та вітчизняному законодавствах у сфері регулювання міжнаціональних відносин, багато в чому зумовлено потребами комплексного науково-теоретичного осмислення сучасних процесів творення української політичної нації з метою забезпечення гармонійного співжиття та взаємодії громадян різного етнічного походження, запобігання або розв’язання міжетнічних протиріч мирними правовими засобами. На нашу думку, етнонаціональна меншина являє собою специфічну соціальну групу громадян, які не належать до титульного етносу й не є представниками корінних народів і які самоідентифікують себе з певним етносом. Найбільш оптимальним слід вважати визначення “національної меншини”, подане в Спеціальній доповіді ООН 1977 року стосовно прав осіб, що належать до етнічних, релігійних та мовних меншин. Потребують також уточнення та чіткого формулювання поняття “корінний народ”, “титульна нація”, “національна ідентичність” та інші.

2. Практика державотворення країн з усталеними традиціями демократії показово свідчить, що ключовим показником належного забезпечення правового статусу національних меншин є відображення сутності цієї політико-правової дефініції в конституційному та національному законодавствах. Варто відмітити, що положення про статус національних меншин містяться в новому конституційному законодавстві майже всіх постсоціалістичних країн Центральної і Східної Європи та країн пострадянського простору. Україна в числі перших із цих країн прийняла спеціальний закон щодо захисту прав національних меншин, у якому відображено базові положення Декларації прав національностей України, передусім гарантування державою національним меншинам рівних політичних, економічних, соціальних і культурних прав. Зроблено акцент на тому, що реалізація прав національних меншин має гарантуватися за ефективної взаємодії та синхронного узгодження положень міжнародного й вітчизняного права у сфері національних відносин. При цьому мають бути враховані особливості етнополітичної ситуації в конкретно взятій країні, специфіка виникнення та функціонування етнічних спільнот, їхні конкретні проблеми, інтереси, потреби тощо; тим більше - в процесі та під час укладання двосторонніх і багатосторонніх міждержавних угод.

3. Загалом політико-правові засади захисту та реалізації прав етнонаціональних меншин в Україні, закріплені у відповідних законодавчих та інших нормативно-правових актах, відповідають основним критеріям і стандартам міжнародного права. Водночас існує сукупність чинників, які ускладнюють процеси реалізації прав етнонаціональних меншин і міжнаціональної взаємодії. Насамперед це проявляється в декларативності ряду положень українського законодавства щодо забезпечення прав національних меншин, у відсутності дієвих механізмів їх реалізації. Крім того, окремі політики та політичні організації сьогодні активно експлуатують проблеми захисту та розвитку національних меншин, що робить їх заполітизованими й спричиняє різноманітні політичні маніпуляції у сфері міжнаціональних взаємин. Особливо це стосується мовних питань, проблем збереження національно-культурної ідентичності, висвітлення різних питань, пов’язаних зі сферою етнічного життя суспільства, у засобах масової інформації, дотримання журналістами етичних принципів під час інтерпретації наявних проблем у цій сфері.

4. Проведений аналіз вітчизняних нормативно-правових актів із питань захисту прав національних меншин свідчить про те, що обсяги законодавчо визначених можливостей реалізації етнічними громадами виборчих прав під час виборів народних депутатів України та при виборах депутатів місцевих органів влади суттєво відмінні (з причин неузгодженості ряду положень Закону “Про вибори народних депутатів України” та Закону “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”), що потребує відповідного їх коригування та подальшої кодифікації.

Невирішеність ряду принципових питань, що належать до сфери етнонаціональної політики та міжнаціональних відносин призводить до того, що громадські об’єднання національних меншин змушені в силу об’єктивних обставин вдаватися до ряду взаємопротилежних організаційних заходів: з одного боку, до своєрідної політичної мобілізації етнічних спільнот, створення за етнічною ознакою політичних партій та організацій, з іншого, – до підтримки на виборах будь-якої політичної партії (виборчого блоку) за обов’язкової умови врахування їх вимог або включення до цих списків своїх представників.

5. Об’єктивно оцінюючи досягнутий рівень політико-правового забезпечення реалізації прав етнонаціональних меншин в Україні, зумовлений специфікою розвитку етнодемографічної та етносоціальної структур українського суспільства, активізацією етнічних спільнот у демонструванні й обстоюванні своїх інтересів, нами зроблено висновок про існування сьогодні нагальної потреби в усуненні наявних недоліків національного законодавства у сфері регулювання міжнаціональних відносин, невідповідності окремих його положень загальноєвропейським правовим стандартам захисту прав етнічних меншин, що не сприяє забезпеченню дієвої реалізації національними меншинами своїх прав. Відсутнє належне поінформування суспільства щодо реального становища національних меншин, їхніх взаємин із корінним народом.

6. Потреби адаптації національного законодавства й етнополітичної практики до міжнародних та євростандартів, стрімкий розвиток міжнаціональних процесів і зростаюча активність етнонаціональних спільнот вимагають подальшого суттєвого вдосконалення механізмів реалізації чинних нормативно-правових актів, а головне – оновлення політико-правового поля в частині захисту національних меншин і розвитку міжетнічних відносин, крім того, – проведення ґрунтовних наукових досліджень і масштабних загальнонаціональних дискусій із широкого кола питань, пов’язаних із забезпеченням прав етнонаціональних меншин. Доцільно, на нашу думку, продовжити практику розроблення та затвердження на високому офіційному рівні комплексних заходів щодо державної підтримки розвитку культур етнічних спільнот України; відновити роботу Ради керівників громадських організацій національних меншин при Президентові України й утворити при Кабінеті Міністрів України відповідну Громадську комісію з питань розробки та реалізації етнонаціональної політики, яка могла б узяти на себе експертно-консультаційні функції з питань захисту інтересів національних меншин.

7. З метою ефективного вирішення проблем національних меншин, які становлять життєво важливий інтерес їх існування як спільноти, вважаємо за необхідне вжити таких заходів:

– розробити й ухвалити Верховною Радою України ряд законопроектів із метою якісного оновлення законодавчого поля у сфері міжнаціональних відносин, затвердження нової редакції Закону України “Про національні меншини в Україні”, Закону України “Про порядок застосування мов в Україні” та прийняття Концепції державної етнонаціональної політики в Україні;

– вивчити можливості запровадження якісно нового інституту національно-культурної автономії етнічних меншин, ухвалити із цією метою Закон України “Про національно-культурну автономію в Україні”, а також квотний принцип національного представництва на заміщення посад в органах влади в регіонах компактного проживання етнічних меншин;

– визначити та закріпити на законодавчому рівні статус громадських об’єднань національних меншин в Україні та їхніх представницьких органів; конкретних зобов’язань держави щодо реституції колишнього майна та споруд національних меншин, у тому числі об’єктів культового призначення;

– удосконалити практику укладення двосторонніх міжнародних угод і договорів про взаємодію у сфері захисту прав і задоволення специфічних потреб національних меншин, створення всіх необхідних умов для подолання етнорегіональних бар’єрів, розвитку міжнародних міжетнічних контактів і транскордонного співробітництва, протидії ізоляціонізму, ксенофобії й сепаратистським настроям, нелегальній міграції та неконтрольованим міграційним потокам, надмірній політизації й радикалізації діяльності етнічних громадських організацій, закордонним деструктивним впливам і зовнішньому втручанню в міжетнічні суперечності, іншим глобалізаційним викликам і чинникам, що дестабілізують етнополітичне життя в сучасній Україні.