ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної теми, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету і завдання дослідження, об'єкт, предмет та методи дослідження. Зазначено теоретичну основу дослідження та наукову новизну одержаних результатів.

Розділ 1. «Генезис правового регулювання інтелектуальної власності та роль держави у його еволюції» складається з двох підрозділів, у яких досліджуються питання трансформації правового регулювання інтелектуальної власності, а також місце і роль держави у забезпеченні такого регулювання.

У підрозділі 1.1. «Історичний аналіз правового регулювання інтелектуальної власності» розглянуто історію правового регулювання інтелектуальної власності та проаналізовано витоки понятійного апарату, яким користується сучасне право інтелектуальної власності.

Висвітлюючи питання про еволюцію правового регулювання промислової власності, автор розкриває систему прав, які надавалися першими охоронними документами; показує зміну критеріїв, що наразі є умовами для визнання результату інтелектуальної діяльності – винаходом, корисною моделлю, промисловим зразком. Динаміку інституту засобів індивідуалізації учасників цивільного обігу показано через: а) функції торговельних марок; б) права, що надавалися на торговельні марки; в) підстави для визнання права на торговельні марки.

Еволюцію інституту авторського права простежено за такими аспектами: матеріальний – встановлено права, що надавалися авторам та визначено правові засоби їх захисту; ідеологічний – розкрито вплив філософських концепцій на розвиток авторського права.

У підрозділі 1.2. «Місце і роль держави в охороні інтелектуальної власності» розкрито знакове місце і роль держави в охороні інтелектуальної власності, наголошено, що результати інтелектуальної діяльності (зокрема щодо об’єктів права промислової власності) не можуть стати товаром, який вільно використовується у цивільному обігу, якщо не будуть визнані таким державою.

Розкрито функції держави щодо охорони інтелектуальної власності, зокрема зазначено, що за усталеною традицією функції держави у даній сфері зводилися переважно до закріплення прав на об’єкти права інтелектуальної власності. Проте, враховуючи вимоги сьогодення, виникає необхідність внести корективи у відповідні державні функції — розширити їх за рахунок державних завдань з підтримки винахідництва та виробити комплекс заходів державного регулювання комерціалізації об’єктів права інтелектуальної власності.

Розділ 2. «Загальнотеоретичний понятійно-категоріальний інструментарій дослідження інтелектуальної власності та основи правового регулювання відносин у цій сфері» містить чотири підрозділи, в яких досліджено категорію «інтелектуальна власність» у теоретико-правовій площині, основні теорії права інтелектуальної власності, розмежування матеріальних та процесуальних норм щодо інтелектуальної власності, а також основні види регулювання відносин у цій сфері.

У підрозділі 2.1 «Інтелектуальна власність і суміжні з нею категорії у теоретико-правовому вимірі» на підставі аналізу впливу права на інтелектуальну власність дається визначення фундаментальних категорій права інтелектуальної власності, як «загальносоціальне право», «суб’єктивне право», «зміст суб’єктивного права», «здійснення суб’єктивного права», «обмеження здійснення суб’єктивного права», «використання прав», «використання об’єктів права інтелектуальної власності», «розпорядження майновими правами».

Дослідження загальносоціального права інтелектуальної власності є новим як для теорії права, так і для теорії права інтелектуальної власності, але передумовами появи цього поняття були філософські дослідження сутності інтелектуальної власності та загальнотеоретичне осмислення таких категорій: а) свобода творчості та її необхідність; б) соціальні фактори спонукання до реалізації свободи та її обмеження; в) справедливість стосовно інтересів творця (приватна сфера) та суспільства (публічна сфера). Введення категорії «загальносоціальне право інтелектуальної власності» дає змогу глибоко зрозуміти сутність об’єктивного та суб’єктивного права інтелектуальної власності та наблизитися до пізнання їх ролі у розвитку особи та в еволюції суспільства.

У підрозділі наголошується на важливості аналізу права інтелектуальної власності як спеціально-юридичної категорії, тобто на її об'єктивному вираженні. Встановлено, що у правовій науці право інтелектуальної власності як об'єктивна категорія досліджено ґрунтовніше, ніж суб’єктивна категорія. Проте з аналізу поняття права інтелектуальної власності, яке наведено в Цивільному кодексі України (ЦКУ), можна дійти висновку, що змістом суб’єктивного права інтелектуальної власності є система виключних майнових прав, майнових прав та немайнових (особистих) прав на об’єкти права інтелектуальної власності. Пропонується внести відповідні доповнення до існуючих визначень прав інтелектуальної власності та надати їм характеру уніфікованого тлумачення.

У зв’язку з відсутністю визначення поняття «здійснення суб’єктивного права інтелектуальної власності» у чинному національному законодавстві автор пропонує власну дефініцію – це дії особи, спрямовані на матеріалізацією належних їй прав на об’єкти права інтелектуальної власності. Що стосується змісту здійснення суб’єктивного права інтелектуальної власності, то ним є система дій особи – носія цих прав, спрямованих на використання об’єкта права інтелектуальної власності, надання дозволу (ліцензії) на використання об’єкта права інтелектуальної власності, перешкоджання та (або) заборону неправомірного використання об’єкта права інтелектуальної власності, передання виключних майнових прав на об’єкт права інтелектуальної власності. Здійснення права інтелектуальної власності можна об’єднати у такі групи: 1) дії щодо використання прав на об’єкти права інтелектуальної власності; 2) дії щодо використання об’єктів права інтелектуальної власності (тобто дії, спрямовані на використання матеріального носія, у якому втілено об’єкт права інтелектуальної власності).

Оскільки реалізація суб’єктивного права інтелектуальної власності можлива шляхом розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, а його визначення у кодексі немає, автор пропонує власне визначення зазначеної дефініції.

Далі аналізуються поняття абсолютного і обмеженого здійснення права інтелектуальної власності. Система обмежень поділяється на групи: державно-юридичні (загальні й особливі) та добровільні (договірні); дається визначення понять кожного з них.

У підрозділі 2.2. «Характеристика основних теорій права інтелектуальної власності» аналізуються основні теорії, що пояснюють природу прав на результат інтелектуальної діяльності: проприєтарна теорія та теорія виключних прав. Згідно з проприєтарною теорією інтелектуальна власність, зміст її прав, розглядаються у межах права власності. Водночас зазначається, що права на результати інтелектуальної діяльності не можуть бути точно охарактеризовані класичною тріадою правомочностей права власності (володіння, користування, розпорядження), оскільки останні відображають матеріальний характер об'єкта-речі.

Теорія виключних прав полягає у виділенні «виключних прав» у самостійну правову категорію, та розумінні прав на результат інтелектуальної діяльності як прав sui generic (особливого роду). Встановлено, що конструкції, засновані на теорії виключних прав, у багатьох випадках виявляються «важкими» для сприйняття, є не завжди практичними, оскільки потребують численних винятків і застережень.

У підрозділі пропонується для забезпечення повноцінної правової охорони інтелектуальної власності поширити поняття «право власності» як на матеріальні об’єкти (регулюється речовими правами), так і на нематеріальні об’єкти (регулюється правом інтелектуальної власності ).

Правова охорона результату інтелектуальної діяльності, як правило, зводиться до надання можливості певній особі визначати долю результату інтелектуальної діяльності (фактично розпоряджатися ним). Тому при визначенні місця прав на результат інтелектуальної діяльності у системі абсолютних прав запропоновано розглядати їх як виключний вид права власності, що є системою прав на сприйманий результат інтелектуальної діяльності.

У підрозділі 2.3. «Розмежування матеріальних та процесуальних норм у сфері інтелектуальної власності» досліджуються питання про: дихотомію норм права інтелектуальної власності (матеріальні та процесуальні); реалізацію норм права інтелектуальної власності завдяки механізмам, передбаченим процесуальними нормами; виокремлення процедурних норм у межах норм матеріальних і виявлення їх специфіки.

 Підкреслюється, що матеріальні процедурні норми регламентують порядок реалізації права завдяки такій її особливі формі, як застосування норм права відповідними державними органами. Аргументується ідея про необхідність вдосконалення та уніфікації матеріально-процедурних норм у сфері інтелектуальної власності.

Далі детально аналізуються процесуальні норми, що стосуються захисту прав інтелектуальної власності. Пропонується системно виробляти відповідні процесуальні норми, спроможні ефективно реалізувати охорону прав на об’єкти права інтелектуальної власності, проголошену матеріальними нормами, зокрема, поширити на спори щодо інтелектуальної власності порядок наказового провадження, а позовне провадження поділити на дві стадії.

Підрозділ 2.4. «Нормативно-правове та договірне регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності» присвячений аналізу основних видів регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності – нормативно-правовому (загальному і особливому) та договірному; наголошено на необхідності збалансованості їх регулювання; окреслено ознаки кожного з цих видів.

Результатом загального нормативно-правового регулювання є видання компетентними органами держави нормативного акта, спрямованого на врегулювання певних відносин. Особливе нормативно-правове регулювання виявляється у правовідносинах між суб'єкта­ми, з яких одна сторона користується спеціальними владними повноваженнями, що й реалізуються в цій ситуації. Зазначаючи знакову роль публічно-правового характеру нормативно-правового регулювання інтелектуальної власності (здійснення через відповідні органи охоронної і захисної функцій щодо інтелектуальної власності; визнання результату інтелектуальної діяльності об’єктом права інтелектуальної власності), автор підкреслює переваги приватноправової форми договірного регулювання інтелектуальної власності, що дає змогу оперативно реагувати на вимоги сучасного розвитку науки, техніки та динамічних відносин. Особливу увагу приділено типовим договорам, якими можуть передбачатися істотні умови, здатні захистити творця від недобросовісних контрагентів.

Розділ 3. «Гармонізація національного законодавства у сфері охорони права на інтелектуальну власність з правом ЄС» містить три підрозділи, в яких висвітлено найактуальніші завдання законотворчої діяльності в цій сфері, адаптацію законодавства України до європейських стандартів та систематизацію законодавства України.

У підрозділі 3.1. «Сучасний стан та перспективи розвитку законодавства України щодо інтелектуальної власності» на основі загальної характеристики законодавства України у сфері інтелектуальної власності визначено такі найактуальніші завдання, що стоять перед законодавцем: 1) формувати систему реалізації прав інтелектуальної власності, за якої захист права інтелектуальної власності був би швидким та ефективним; 2) спрямувати вектор законотворчої роботи на закріплення за державними та громадськими організаціями обов’язків із захисту прав інтелектуальної власності, зокрема запобігання правопорушенням.

Визначено, що законотворча діяльність у сфері інтелектуальної власності спрямовується у двох головних напрямах – гармонізація національного законодавства з правом ЄС через його адаптацію; уніфікація законодавства у процесі його систематизації, що зумовлені факторами як «зовнішніми» (орієнтацією на вступ до ЄС), так і «внутрішніми» (потребами реформування законодавства).

Підрозділ 3.2. «Адаптація законодавства України до європейських стандартів у сфері інтелектуальної власності» присвячений дослідженню одного з векторів законотворчої роботи у сфері інтелектуальної власності, яким є адаптація законодавства України до законодавства ЄС. Адаптацію можна кваліфікувати як один із ефективних способів досягнення стратегічного завдання – гармонізації законодавства у цій сфері з правом ЄС. Адаптація законодавства можлива, зокрема, шляхом приєднання до міжнародних угод у цій сфері. Так, положенням про захист права інтелектуальної власності присвячено кілька статей і додатків до угод про партнерство і співробітництво, укладених між ЄС і третіми країнами. Авторське право, патенти, промислові зразки, товарні знаки, топографії інтегральних схем, захист від недобросовісної конкуренції – це далеко неповний перелік категорій інтелектуальної власності, на які поширюється зобов’язання сторін, що уклали угоди про партнерство і співробітництво.

Аналіз зазначених питань розпочато з дослідження проблем понятійного апарату, яким користується законодавець у ході правового регулювання процесу адаптації. Ґрунтовно висвітлено інституційний механізм адаптації у сфері інтелектуальної власності. Зазначено, що процес адаптації вимагає оновлення процедури законотворчості. Проаналізовано вимоги до законотворчої діяльності, спричинені адаптаційним процесом, та проблеми контролю за дотриманням цих вимог.

У підрозділі 3.3. «Систематизація законодавства України про інтелектуальну власність» стверджується, що процес адаптації законодавства України щодо інтелектуальної власності до права ЄС доповнюється таким вектором законотворчої діяльності, як його систематизація.

Питання про подальшу кодифікацію законодавства про інтелектуальну власність було поставлено в науковій літературі одразу ж після прийняття ЦКУ. Ідея повної кодифікації норм про інтелектуальну власність шляхом внесення їх до ЦКУ загрожувала послабленням позицій ЦКУ як основного акта цивільно-правового характеру, оскільки норми права інтелектуальної власності мають значною мірою процедурну спрямованість і, отже, публічно-правовий характер. В той же час, охорона інтелектуальної власності будується переважно на системі приватного права (ініціюється власником прав за його волею).

Неможливість обмежитися внесенням багатьох найважливіших для права інтелектуальної власності публічно-правових положень у такий переважно цивілістичний акт, яким є ЦКУ, спонукає до поєднання правових матеріалів з інтелектуальної власності, вміщених у нормативні акти різної галузевої належності, у єдиний акт за зразком «Основ законодавства України про інтелектуальну власність». В такому акті знайшли б місце як публічно-правові, так і приватноправові методи правового регулювання інтелектуальної власності.

 

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнено основні результати загальнотеоретичного дослідження правового регулювання інтелектуальної власності.

З метою адекватного правового врегулювання інтелектуальної власності запропоновано поширити розуміння права власності як на матеріальні об’єкти (речове право власності), так і на нематеріальні – результати інтелектуальної діяльності (право інтелектуальної власності).

Інтелектуальну власність визначено як сукупність прав на сприйманий результат інтелектуальної діяльності. Обґрунтовано, що право інтелектуальної власності є виключним видом права власності.

Розроблено загальнотеоретичний понятійний апарат права інтелектуальної власності, здійснено диференціацію права інтелектуальної власності на загальносоціальне, об’єктивне, суб’єктивне; конкретизовано зміст кожного з них.

Сформульовано дефініцію загальносоціального права інтелектуальної власності – суспільне усвідомлення загальновизнаних природних прав абстрактної особи на результат інтелектуальної діяльності.

Досліджено право інтелектуальної власності як об'єктивну категорію, що становить собою систему специфічних соціальних норм про інтелектуальну власність, які існують незалежно від волі окремих індивідуумів (фізичних чи юридичних осіб), поширюють свою дію на територію певної країни або на групу країн та можуть не бути відображеними у нормативно-правових актах (звичаї ділового обороту).

Суб’єктивне право інтелектуальної власності досліджено через аналіз немайнових та майнових прав особи на об’єкти права інтелектуальної власності; обґрунтовано авторське визначення суб’єктивного права інтелектуальної власності – юридично визначена можливість особи задовольнити свої немайнові (особисті) та майнові потреби щодо об’єктів права інтелектуальної власності, які охороняються державою.

Дано визначення категорії «здійснення суб’єктивного права інтелектуальної власності» – дії особи, спрямовані на матеріалізацією належних їй прав на об’єкти права інтелектуальної власності та встановленого його зміст.

Проаналізовано форми здійснення суб’єктивного права інтелектуальної власності: активна (вчинення певних дій) та пасивна (утримання від дій); визначено, що активна форма здійснення права інтелектуальної власності становить: а) використання прав на об’єкти права інтелектуальної власності; б) власне використання об’єктів права інтелектуальної власності. Дано визначення категорій «використання прав на об’єкти права інтелектуальної власності» та  «використання об’єктів права інтелектуальної власності». Крім того, запропоновано авторське визначення категорії «розпорядження майновими правами інтелектуальної власності».

Досліджено категорію «обмеження здійснення суб’єктивного права» та винесено на науковий розгляд її поняття – визначені законом умови здійснення особою суб’єктивного права інтелектуальної власності задля узгодження інтересів особи (творця, власника прав) і суспільства, а також звуження суб’єктивного права інтелектуальної власності, які добровільно бере на себе особа з метою отримання прибутку. Виділено державно-юридичні та добровільні (договірні) обмеження здійснення прав та визначено їх дефініції.

Охарактеризовано проблеми співвідношення матеріальних і процесуальних норм. З метою підвищення ефективності правового регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності запропоновано поширити на сферу захисту прав інтелектуальної власності порядку наказового провадження, а позовне провадження поділити на дві стадії.

З’ясовано регулятивний вплив права на інтелектуальну власність. Аргументовано необхідність збалансованого регулювання інтелектуальної власності як публічно-правовими (нормативно-правове регулювання) так і приватноправовими методами (договірне регулювання), що забезпечить оперативне реагування на вимоги сучасного розвитку науки, техніки та динамічних відносин.

Здійснено класифікацію нормативно-правового регулювання: загальне та особливе; розглянуто зміст кожного з них. Досліджено договірний вид правового регулювання. Визначено, що найбільш доцільним є підготовка типових договорів для найтиповіших видів використання об'єктів інтелектуальної власності, а також доктринальне узагальнення результатів правотворчої та правозастосовчої практики.

Критично проаналізовано законодавство України у сфері інтелектуальної власності. Визначено найважливіші завдання, що стоять перед законодавцем – формування системи реалізації прав інтелектуальної власності, за якої захист права інтелектуальної власності був би швидким та ефективним. Для забезпечення ефективності законодавства, запропоновано спрямувати вектор законотворчої роботи на закріплення за державними та громадськими організаціями можливостей захищати права інтелектуальної власності, передусім запобігати правопорушенням у цій сфері.

Розглянуто законотворчу діяльність у сфері інтелектуальної власності та визначено, що законотворча діяльність у цій сфері спрямовується у двох головних напрямах – гармонізація національного законодавства з правом ЄС; уніфікація законодавства у процесі його систематизації, які зумовлені факторами як «зовнішніми» (вступ до ЄС), так і «внутрішніми» (реформування законодавства).

Як спосіб гармонізації законодавства України з правом ЄС проаналізовано адаптацію законодавства України у сфері інтелектуальної власності до права ЄС. Наголошено, що цей процес не повинен обмежуватися лише приведенням законодавства України у відповідність до законодавства ЄС, а має враховувати всі джерела права ЄС.

Досліджено систематизацію законодавства як актуальний вектор законотворчої діяльності у цій сфері. На підставі розуміння права інтелектуальної власності як комплексної приватно-публічної галузі права запропоновано систематизувати законодавство про інтелектуальну власність у єдиному акті – «Основи законодавства України про інтелектуальну власність», в якому об’єднати норми публічного і приватного права, що діють у цій сфері.