| Краткое содержание: | У вступі обґрунтована актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, визначені основні проблеми, охарактеризований стан їх наукової розробки, сформулювані мета і основні завдання дослідження.
У першому розділі – «Концептуальні засади нелінійності в контексті пізнання динаміки соціальних трансформацій» – досліджуються передумови виникнення і становлення парадигми нелінійності, обґрунтовується доцільність використання нелінійної методології в процесі моделювання соціально-історичної динаміки, розкривається методологічний та евристичний потенціал нелінійного мислення при осмисленні проблем гуманітарного знання, зокрема соціально-історичного, міститься філософський аналіз становлення нелінійної концепції історичного часу.
У підрозділі 1.1 «Методологічні інновації та евристичний потенціал нелінійного мислення в соціально-історичному пізнанні» розкривається евристичний потенціал нелінійного мислення.
Автор зосереджує увагу на тому, що постнекласична наука, орієнтуючись на опис складноеволюціонуючих систем, актуалізує такі характеристики їх розвитку і функціонування, як відкритість, нелінійність, циклічність, незворотність та ін. Наголошується евристична філософсько-методологічна цінність нелінійної методології, яка полягає в тому, що її понятійний апарат здатний відобразити особливості функціонування відкритих нестабільних складноеволюціонючих систем. Доведено, що ці властивості стають домінуючими і виходять на перший план у період глобальних трансформацій, радикальних соціально-економічних і політичних реформ. Ідея нелінійності, зокрема, ініціювала парадигмальні зрушення в науковій картині світу та привнесла кілька важливих методологічних інновацій: ідею темпоральності, орієнтацію сучасної науки на ідіографічні форми опису, нове розуміння детермінізму, формування нелінійного постнекласичного стилю мислення тощо.
Аналіз тенденцій та етапів розвитку науки дозволив дійти висновку, що сучасна нелінійна концепція стала можливою завдяки комплексу природничо-наукових, математичних і філософських інновацій. Акцентується увага на тому, що нелінійність не виключає лінійного бачення, але діє в локалізованих просторах-часах. Лінійність є частковим випадком нелінійності.
На підставі викладеного робиться висновок, що, маючи певний специфічний інструментарій, науковці дістають можливість окреслити певні межі горизонту передбачення (як щодо майбутнього, так і минулого), визначити його можливі траєкторії і за допомогою резонансних впливів вивести систему на більш оптимальний сценарій, уникнувши небажаних катастроф.
У підрозділі 1.2 «Становлення нелінійної концепції пізнання соціально-історичних явищ» досліджується сутність нелінійної концепції історичного часу, визначаються її основні характеристики з метою висвітлення специфіки постнекласичного бачення процесів формування теоретичних тенденцій відображення явищ та процесів в соціально-історичному пізнанні.
Слід зазначити, що вироблена в рамках постнекласики нелінійна концепція історичного часу надає можливість конституювати схему, яка б враховувала аксіологічні установки конкретної епохи і, таким чином, акцентувала увагу на інтерпретації змісту історичних процесів.
Специфіка постнекласичного бачення історії полягає в тому, що, безумовно, існує відмінність між історією як ланцюгом подій і історією як викладом цих подій. Як зазначає Е. Гідденс, людські істоти самі творять свою історію. Що саме вони роблять? Що в даному разі мається на увазі під терміном «історія»? Історія – це перш за все часовість (темпоральність), події у своїй протяжності і тривалості. Ми схильні асоціювати часовість з лінійною послідовністю, а тому історія уявляється нам як рух у видимому напрямі. Дисертант, слідом за Е. Гідденсом, констатує, що насправді подібний підхід може бути культурно-обмеженим способом роздуму про час. Щільна низка флуктуацій і біфуркацій призводить до втрати цілісного сприйняття стабільного образу світу, до пошуку нових цінностей.
Таким чином, автором проаналізовано відмінності лінійного та нелінійного підходів та зроблено висновок, що історичний прогноз, заснований на екстраполяції, втрачає свою однозначність та стовідсоткову передбачуваність. Введення параметрів порядку в історичне пізнання дозволяє максимально розширити горизонт прогнозування розвитку соціуму і навіть задавати його межі залежно від жорсткості введених параметрів. Нелінійна концепція збагатила сучасну історичну науку постулатом про взаємодетермінованість зв’язків у тріаді часу, а також про складний і нелінійний характер цих зв’язків. Постнекласичні інтерпретації метаісторичних процесів обґрунтовуються рефлексивним самоусвідомленням людини в часі. Людиновимірність як світоглядна установка постнекласики, проголошена В. Стьопіним, стає онтологічною ознакою сучасності, історичність – явищем буття кожної конкретної людини. Вимірною одиницею сенсу історії в постнекласиці стає людина, буття якої визначається, з одного боку, низкою випадковостей, з іншого – реалізацією тих чи інших можливостей.
У другому розділі – «Можливості нелінійної методології при осмисленні ґенези української державності» – переосмислюється зміст інститутів державності за доби постнекласики На основі нелінійної концепції історичного часу здійснюється філософський аналіз генези інститутів української державності, на підставі якого робиться висновок про кореляцію між державним устроєм України і середовищем, що його породжувало, тобто інтенціями сукупності індивідів, що складали український народ, народність, націю. Важливим етапом розроблення нелінійної концепції української державності є спроба розглянути еволюційні моделі української державності: які з них були можливими або оптимальними, за яких обставин і до яких змін могли б призвести.
У підрозділі 2.1 «Постнекласичне переосмислення змісту державності» розглядається сучасний підхід до організації і управління в соціальних системах з позицій теорії нелінійної динаміки, досліджуються теоретико-методологічні засади самоорганізації в державі, переосмислюється зміст громадянсько-правових інститутів з позицій постнекласики.
Сутність держави висвітлюється в лінійній та нелінійній інтерпретаціях. Наголошується, що у лінійній парадигмі держава домінує над суспільством і є замкнутою та в певний період часу самодостатньою. Від імені держави виступає правляча еліта. Права суспільства на владу формалізовані в особі державних інститутів, відбувається ідентифікація владної еліти з інститутами держави.
Постнекласичне переосмислення концепту «державність» стає можливим на основі усвідомлення самоорганізаційних інтенцій суб’єктів національних співтовариств, які здатні активно конструювати навколишню соціальну реальність.
До прихильників такого підходу належать, зокрема, такі системні теоретики, як Н. Луман та Т. Парсонс. Останній визнавав головним у політиці досягнення поставлених цілей. Реалізація такого завдання покладається на політичну еліту, яка задля цього має розвивати й удосконалювати свої маніпулятивні здібності. Держава ж виконує лише функцію регулювальника в колообігу влади. Суспільство, за Н. Луманом, – це складна мережа соціальних систем. Він оцінює поняття держави щодо його корисності: воно слугує як шифр для самоопису політичної системи. Держава не є самостійним «актором», політика ж визначається не через державу, але відносно держави. Поняття держави необхідне лише як точка співвіднесення для самореферентних процесів соціальних систем. Посилаючись на Н. Лумана, дисертант наголошує, що система здійснює свою активність через розрізнення себе і довкілля і через автопоезіс. Це основне положення загальної теорії самореферентних автопоетичних систем, що має методологічне значення для дослідження становлення української державності.
Акцентується увага на правомірності тези про те, що становлення державних структур відбувається за принципом самоподібності, тобто фрактальності. Засадничий принцип правової держави – принцип поділу влади – запропоновано розглядати як один із параметрів порядку, який виконує роль системи заборон і противаг (особливо в періоди біфуркації) і пронизує усі горизонтальні та вертикальні рівні влади. Цей трикутник влади формує фрактальну структуру правової держави. Наголошується, що випадкові флуктуації в станах нестійкості зумовлюють формування атракторів у нелінійному середовищі і подальше виникнення нових параметрів порядку, тобто призводять до перерозподілу влади і/або нового розподілу повноважень між гілками влади в державі. Підставою становлення держави, на думку дисертанта, є архетипи соціальної самоорганізації – загальнонаціональні підстави соціально-психічної життєдіяльності індивідів, спрямовані на формування соціального порядку, успадковані, а не сформовані на базі життєвого досвіду.
Таким чином, становлення сучасної політичної системи в державі має бути фундоване глибоким розумінням принципів коеволюції та нелінійної
методології. Конструювання природної і соціальної дійсності породжує когерентний, взаємоузгоджений світ. Людина, яку конструюють в державі, і людина, яка конструює державу, складають процесуальну єдність. Конструювання означає, що людина як суб'єкт державної діяльності бере на себе весь тягар відповідальності за отримуваний результат. Суспільство, що самоорганізується, може стійко існувати і тривалий час динамічно розвиватися, якщо кожен його член поводиться так, ніби він у міру своїх можливостей був відповідальний за ціле. Цей принцип відповідальності близький до категоричного етичного імперативу Іммануїла Канта. На основі викладеного правомірно зазначено, що держава є структурою самоорганізаційною.
Підрозділ 2.2 «Філософський аналіз ґенези української державності з погляду нелінійності» містить системний виклад історії можливостей української державності та її інституцій на основі нелінійної методології. Наведено аналіз процесу становлення самоорганізаційних структур у соціальному середовищі на прикладі українського суспільства протягом всієї його історії, що дало змогу зрозуміти, якого вигляду набувають або можуть потенційно набувати ці структури, виявити закони їх еволюції – самоорганізаційні закони, що є іманентними для українського соціуму.
Дисертантом обґрунтовано підхід, згідно з яким під інституалізацією державності розуміється становлення державної влади, фундоване самоорганізаційними процесами в суспільстві. Центральними при розгляді стають кризові моменти соціальної історії – точки біфуркації, оскільки основу зміни самоорганізаційно виникаючого соціального порядку складають зміни рисунків структури самоорганізації в точці соціальної біфуркації. Це точки відліку в становленні української державності. Розкриття цих процесів починається зі Скіфського царства, що розглядається крізь призму міфологічного простору гри, потім на прикладі Київської Русі аналізується конфлікт між гілками влади як архетип соціальної самоорганізації українського суспільства. Наступна точка відліку – державність козацької доби: хаос vs порядок. Показано, що на території України внаслідок впливу двох центрів – Австрії та Росіїї – процесси саморганізації визначаються різними структурами: на Заході – міфом свободи, на Сході – грою в таємні товариства, партії і т. ін. На думку автора, цим, зокрема, можна пояснити таку чітку атрактивність на виборах до парламенту України наприкінці XX – початку XXI століття та на виборах президента у 2004 році.
На підставі висновку Л. Бевзенко про те, що процес самоорганізаційної структуризації соціального простору йде шляхом спонтанного, нетелеологічного виникнення таких соціальних атрактивних структурних утворень, як натовп, ігрове співтовариство, співтовариство, інтегроване спільним міфологічним простором, стверждується, що процеси інституалізації, зокрема в українському суспільстві, стають можливими за умови, якщо соціум і його еліта інтегровані спільним міфологічним простором. Зазначене доводиться на численному історичному матеріалі.
Досліджені автором еволюційні моделі розвитку українського суспільства виявили його розгалуженість, яка була історично закріплена в архетипах самоорганізації. Посилаючись на Е. Гідденса, автор зазначає, що несвідоме охоплює ті форми пізнання і спонукання до дії, які або цілком витиснені зі свідомості, або виявляються в спотвореному вигляді. Згідно з теорією психоаналізу, підсвідомі мотиваційні компоненти діяльності мають власну внутрішню ієрархію, яка відображає «глибину» історії життя конкретного актора. Останнє не означає некритичного визнання ключових положень концепції Фрейда. Звертається увага на існування двох форм редукціонізму, які приховані або позначені в його роботах. Перша – спрощене уявлення про інституційні утворення, згідно з яким фундаментальну основу інститутів слід шукати в царині несвідомого; тут практично повністю ігнорується роль автономних соціальних сил. Друга полягає в досить примітивній теорії свідомості, яка, прагнучи продемонструвати, наскільки глибоко соціальне життя обумовлене дією прихованих, підводних течій, що часто не усвідомлюються акторами, не здатне адекватно осягнути рівень контролю рефлексії, підтримуваного останніми відносно власної поведінки.
Наголошується, що процесси самоорганізації в Україні визначаються різними структурами: на Заході – міфом свободи, на Сході – грою в таємні товариства, партії і т. ін. На основі аналізу відповідності очікувань середовища та його відгуку на заклики владної еліти зроблено висновок, що спільного міфологічного простору, здатного запустити процеси самоорганізації, не утворювалось до набуття Україною незалежності у 1991 р.
Отже, на засадах нелінійного світобачення дисертант вибудовує концепцію української державності, яка полягає в еволюції самоорганізаційних структур, що є іманентними українському суспільству та зберігаються у вигляді архетипів у його соціальній пам’яті.
У підрозділі 2.3 «Соціодинаміка сучасної української державності» досліджуються еволюційні моделі становлення української державності та міститься розвідка адекватного постіндустріальній цивілізації бачення шляхів розв’язання наявних проблем націєдержавного будівництва України. Основна увага приділена розгляду ролі так званої «помаранчевої» революції у становленні сучасного українського суспільства одночасно як результату розвитку української незалежної держави і як нереалізованої можливості побудови реального громадянського суспільства в сучасній Україні. На основі досліджень сучасних науковців (В. Андрущенка, Л. Бевзенко, Б. Бойко, І. Добронравової, С. Кара-Мурзи, М. Михальченка та інших) стосовно можливих оцінок подій 2004 року автором вироблені власні оцінки та прогнози подальшого розвитку української державності.
Якісно нове розуміння сучасних процесів було запропоноване українськими вченими В. Андрущенком та М. Михальченко. Так, М. Михальченко, використовуючи синергетичні метафори, окреслив механізми драматичного становлення сучасної України, розкрив закономірності державотворчого процесу, об'єктивно й неупереджено розглянув ключові проблеми суспільного поступу, з'ясував як системну взаємодію факторів невдач, так і моделі збереження, відтворення й зміцнення українського соціуму. Особливу увагу приділено визначенню ступеня відповідальності тих, хто поставив молоду українську державність на межу стагнації й безладдя.
Автор у своєму дослідженні спирається також на праці В. Андрущенка, який докладно аналізує засоби досягнення суспільства громадянської, демократичної самоорганізації. На його думку, організоване суспільство – це суспільство реабілітації гуманістичних цінностей, повернення до першооснов людського буття і культурного поступу, це суспільство розумної взаємодії людей на основі їхньої творчої співпраці і внутрішньої, детермінованої обов’язком і совістю поваги до Закону, Порядку і Справедливості. Це – реабілітація соціальності як ноосфери, людського буття в розумі, або розумне буття людини в суспільстві.
Зроблено висновок, що владні структури стримують розвиток самоорганізаційно породжених структур, які, у свою чергу, розмивають державні структурні утворення, що не збігаються з тими, які спонтанно породжені українським соціумом. Це зумовлює зростання ентропії в суспільстві. Результатом такого зростання і стала «помаранчева» революція, але невідповідність владних організаційних інновацій самоорганізаційній структурі суспільства може зробити неможливим подальшу конструктивну співпрацю. Тобто це небажаний сценарій розвитку українського суспільства, який заслуговує на те, щоб вихід на нього був закритий. Отже, актуальними є пошук законів самосборки державності, елементи якої нелокальні ні в просторі, ні в часі, але функціонально самоподібні в різних масштабах. Такий механізм можна реалізувати, зокрема, через процеси інституалізації влади на основі фрактальності, інтеграції соціуму та держави, фундованими самоорганізаційними інтенціями акторів.
ВИСНОВКИ
Узагальнення основних результатів дослідження дозволило автору дійти таких висновків:
1. Парадигмальні установки культурної традиції постнекласики завдяки евристичному потенціалу нелінійного мислення стали основоположними для вироблення наукових гештальтів, необхідних для осмислення соціально-історичних трансформацій. Процес становлення нелінійного мислення знаходиться на етапі утвердження парадигми нелінійності як такої, що визначає науковий дискурс та світоглядні установки сучасних вчених як гуманітарної традиції знання, так і природничо-наукової. Розвиток ідей нелінійності ініціював парадигмальні зрушення у загальнонауковій картині світу та привніс кілька важливих методологічних інновацій у соціально-історичне пізнання, а саме: неодетермінізм, ідіографізм, темпоральність та ін.
2. Методологічна база дослідження дала можливість здійснити перехід до якісно нового розуміння історичного процесу. Правомірним буде стверджувати, що ідея нелінійного розуміння історичних процесів конституюється протягом всієї історії осмислення людством проблеми континууму часу. Але саме постнекласика припускає існування різних концепцій історичного часу. Таким чином, можна констатувати наростання нелінійності у світоглядних орієнтирах людства.
Введення параметрів порядку в історичне пізнання дозволяє максимально розширити горизонт прогнозу розвитку соціуму і навіть задавати його межі залежно від «жорсткості» введених параметрів. Нелінійна концепція ввела в сучасну історичну науку постулат про взаємодетермінованість зв’язків у тріаді часу, а також про складний і нелінійний характер цих зв’язків. Постнекласичні інтерпретації метаісторичних процесів правомірно обґрунтовувати глибоким самоусвідомленням людини в часі. Вимірною одиницею історії в постнекласиці стає людина.
Такий висновок змушує переосмислити наявні підходи до організації і управління в сучасних соціальних системах, оскільки держава є єдиним реальним механізмом досягнення згоди і взаємопорозуміння між представниками різних політичних сил, соціальних верств та етнічних спільнот. Онтологічною властивістю такого узгодження стає людиновимірність.
3. Процеси інституалізації в сучасній державі осмислюються автором на основі евристичного потенціалу нелінійної методології. Постнекласична парадигма визначає місце суб'єкта управління в структурі суспільства, а об’єкт управління наділяється владними повноваженнями. Саме тому рівень державного управління визначається як когерентний рівню особистісного розвитку його учасників – як владної еліти, так і пересічних членів суспільства.
Зазначається поступове пом'якшення тлумачення основної функції держави, що полягає в її монополії застосовувати «силову дію» не тільки у випадках соціальної патології, але й у випадках процесів управління в загальному сенсі цього поняття. Роль формалізатора відносин між суспільством і державою відіграє інститут права, який розуміється як система норм і правил, вироблених і санкціонованих суспільством та формально-юридично закріплених державою і в основі якого лежать самоорганізаційні інтенції громадянського суспільства.
Зроблено висновок, що ефективність управління залежить від уміння владної еліти використовувати інноваційні впливи суб’єктів, що самоорганізовуються, при плануванні і досягненні тих чи інших результатів.
Суть постнекласичного конструювання державності полягає в коеволюції держави і соціальних суб’єктів та їх об’єднань на основі самоорганізації та позитивних зворотних зв’язків. Соціальний суб'єкт, що конструює, і конструйована ним держава складають процесуальну єдність.
Показаний взаємозв'язок психічних структур світосприйняття і уявлень про світопорядок та державний устрій. З позицій теорії самоорганізації проводиться аналіз архетипів К. Юнга і робиться висновок, що символіка архетипів реалізується в процесі організації держави та за принципами, ідентичними принципам універсального процесу самоорганізації світопорядку.
Обґрунтовується теза, що фрактальність є інваріантним принципом становлення державних структур. Принцип поділу влади є засадничим принципом правової держави, одним із параметрів порядку, що підтримують систему в межах стійкого динамічного розвитку, виконує роль системи заборон і противаг, особливо в періоди біфуркації. Отже, ми знову шукаємо закони самосборки державності, але тепер розуміємо, що її елементи нелокальні ні в просторі, ні в часі, але функціонально самоподібні в різних масштабах.
4. Піддавши постнекласичній інтерпретації сучасні теоретичні тенденції відображення історичних явищ та переосмисливши зміст основних інститутів державності з позицій нелінійності, автор вибудовує та обґрунтовує нелінійну концепцію становлення української державності.
Досліджуючи ґенезу громадянсько-правових інститутів української державності, автор виділив шість таких точок біфуркації – державні утворення скіфських племен ІV-ІІ ст. до н.е., падіння Київської Русі у ХІІІ ст., визвольна боротьба українського народу за часів Богдана Хмельницького, визвольна боротьба 1848–1849 рр., 1917–1921 рр., проголошення незалежності української держави у 1991 році. Це точки відліку розкриття логіки нелінійних уявлень процесу становлення української державності.
На її основі стає можливою побудова нелінійної концепції української державності, яка полягає у становленні самоорганізаційних структур в соціальному середовищі, що є іманентними українському соціуму та зберігаються у вигляді архетипів на основі гри та міфу свободи у його соціальній пам’яті.
Нелінійна методологія забезпечує нові можливості при осмисленні ґенези української державності, оскільки актуалізує пошук законів ставлення сучасної державності, елементи якої формуються на основі самоподібності. Особливе значення отримані результати можуть мати для осмислення не стільки проблем української історії та можливостей її інтерпретації, скільки соціального управління. Зазначені методологічні можливості окреслюють еволюційний шлях української держави або ті нереалізовані можливості, які теж є частиною історичного процесу і сприяють сучасному пошуку оптимальних шляхів переходу від індустріального до інформаційного суспільства та в такий спосіб підтримують процес трансформації української політичної системи.
5. Визначено, що ефективне управління сучасним українським суспільством можливе тільки в тому випадку, якщо самоорганізаційний потенціал різних регіонів країни буде підсилено управлінськими діями, що формалізує цю цілісність на рівні інтегрального ідентитету та суб’єкт-суб’єктного управління в державі на основі фрактальності. Суть цього підходу до управління полягає в тому, що він орієнтований не на зовнішнє, а на внутрішнє, на те, що іманентно властиве самому середовищу. Інакше кажучи, він орієнтований не на бажання, наміри, проекти суб'єкта експериментальної, конструкторської, реформаторської діяльності, а на власні закони еволюції і самоорганізації українського суспільства, підґрунтям яких є архетипи, засновані на грі та міфі свободи.
Методологічні інновації постнекласики дали можливість переосмислити на якісно новому рівні, зокрема, процес становлення української державності, розглянути сценарії його розвитку з позицій ідей нелінійності. Українська держава має цілий спектр можливих шляхів еволюції. Один з них – “помаранчева революція”. Це – активізація міфу свободи, що саме і є іманентним українському соціуму архетипом самоорганізації, який організував, упорядкував навколо себе спонтанно й дуже швидко безліч людей та став адекватним постіндустріальній цивілізації шляхом розв’язання наявних проблем націєдержавного будівництва України як іманентний українському соціуму архетип самоорганізації.
Нелінійне моделювання соціодінамічних процесів історії української державності дозволило виявити параметр порядку, який визначає асимптотичну поведінку еволюціонуючої системи, що самоорганізується, і її перехід до того чи іншого нового стійкого атрактору. Оптимальне функціонування трикомпонентної структури державної влади (виконавча, законодавча і судова гілки в системі державної влади) на основі фрактальності не тільки може забезпечити стійкий розвиток державної системи, але й, на думку автора, складає інваріант такого.
|
