ПОЛІТИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗБАЛАНСОВАНОГО ЕКОЛОГІЧНОГО РОЗВИТКУ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА

Краткое содержание

        У Вступі обґрунтовуються актуальність теми дослідження та ступінь її наукової розробки, визначені об’єкт і предмет дослідження, формулюються мета і завдання дослідження, обґрунтовуються наукова новизна  і практичне значення  роботи, окреслюються  рівень апробації  її результатів та структура.

                                                               6   

        У першому розділі „Політичні стратегії збалансованого розвитку  в контексті сучасної екологічної ситуації” здійснено аналіз наукової літератури та категоріального апарату з проблематики дослідження та узагальнено стан сучасної екологічної ситуації, можливостей впливу на неї політичних стратегій  соціального розвитку.

        Загальновідомими в контексті пошуку екологічної парадигми співжиття людини і природи стали наукові праці В.Вернадського, Е.Гертнера, Е.Гірусова, А.Гора, Ж.Дорста, Р.Дюбо, Б.Коммонера, М.Абіха, Г. та Е. Одумів, К.Паавера, Р.Парка, П.Тейяр де Шардена, А.Урсула, Б.Уорда, В.Хьосле, Г.Хефлінга  та ін. У виробленні важливих концептуальних підходів до  обґрунтування збалансованого екорозвитку велику роль відіграв „Римський клуб”, який у 70-х роках ХХ ст. гостро поставив проблеми глобальної екологічної кризи і подальшого розвитку людства. Не можна не помітити, що в перших  доповідях  клубу  провідна роль відводилась науково-технічним аспектам екологічних проблем, що досить виразно відображено в праці групи М.Медоуза  „Межі зростання”, та в наступних доповідях –„Людство на поворотному рубежі” М.Месаровича і Е.Пестеля, „Перегляд міжнародного порядку”  Я.Тінбергена. Поглиблений розвиток екологічної проблематики мав місце в моделі „Глобальні обмеження і новий погляд на розвиток”, розробленій групою японських вчених під керівництвом І.Кайя; латиноамериканській моделі дослідження шляхів вирішення глобальних проблем країнами, що розвиваються, створеній під керівництвом А.Еррери; моделі „Цілі глобального розвитку” (керівник Е.Ласло),  в якій  відображено необхідність перебудови  системи цілей і оріентирів соціального прогресу; розробці Д.Габора з ін. „За межами  епохи  марнотратства”, А.Пестеля „За межами зростання”, А.Печчеї „Людські властивості”; доповіді  І.Боткіна  та ін. „Нема меж навчанню”, праці А.Гора „Земля у рівновазі. Екологія і людський дух” та ін.  – суттєве місце приділяється соціальним і культурним  передумовам пом’ягшення екологічної ситуації.

        Зазначається, що глобальні моделі допомогли сприйняттю екологічних проблем як першочергових  і, безперечно, стимулювали розвиток як неформального „зеленого руху”, так і створення відповідних державних  (міністерств, агенств по охороні природи ) і міжнародних (ЮНЕСКО, ЮНЕП) органів і організацій, на які покладено регулювання діяльності в галузі природокористування. Це увінчалось прийняттям у 1972 р. на Першій всесвітній конференції по навколишньому середовищу  міжнародних природоохоронних принципів (Стокгольмська декларація)  і створенням спеціального органу - Програми ООН по навколишньому середовищу  (ЮНЕП). У 1983 р. ООН створила Всесвітню Комісію по навколишньому середовищу і розвитку, якою було розроблено затверджену Генеральною Асамблеєю ООН у 1987 р.  „Всесвітню стратегію охорони природи”. У  звіті цієї  Комісії  „Наше спільне майбутнє”  вперше  в  міжнародних   документах

                                                                 7

  було використано термін  „Sustainable development”, який в українському перекладі інтерпретується як „сталий розвиток”.

       Підкреслюється, що Комісія Брундтланд визначила сутність поняття „сталого розвитку” двома ключовими  моментами: принципом справедливості для прийдешніх поколінь (збереження для них природних ресурсів) і комплексним прийняттям рішень (врахування екологічних обмежень при прийнятті економічних рішень). Комісія зазначила, що загальною ідеєю стратегії сталого розвитку є необхідність інтегрування екологічних та економічних підходів у реальних діях, що передбачає як інституційні угоди на всіх рівнях, так і зміну стратегічних державних пріоритетів. Програму сталого розвитку Комісії Брундтланд було підтримано в цілому ряді наукових досліджень і звітів міжнародних організацій, а також на Конференції по навколишньому середовищу та розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) та Йоганнесбургу (2002 р.).

        Зауважується, що інтерпретація поняття „сталого розвитку“ вимагає більш конкретного визначення. У цьому контексті робляться спроби осмислення „сталого розвитку”  через такі напрямки: технократичний („техніка створює проблеми, вона ж їх і вирішує”); природоохоронний („Земля це сад,  сад потрібно плекати й охороняти”); екосистемний („все в одному – одне в усьому”); управлінський („обмеження меж зростання”); культурологічний („подолати екологічне невігластво”) і т.п. Йдеться про те, що поняття „сталий розвиток” постійно уточнюється (О.Кіндратець).

       Базуючись на аналізі сучасних теоретичних та практичних підходів до стратегії сталого розвитку, визначаються наступні її основні положення:

·     сталий розвиток – це регульований процес, більш упорядкований порівняно з існуючим;

·     прагнення до безмежного збільшення обсягів виробництва і споживання врешті-решт веде до соціально-економічних потрясінь;

·     регуляторами сталого розвитку є чисельність населення, споживання і обсяги промислового виробництва які мають свої квоти і ліміти на викиди, а також технологія;

·     сталому розвитку притаманні регульований розвиток суспільства і біосфери, націленість ведення економічної діяльності та екологічного господарства на задоволення не індивідуальних, а суспільних інтересів;

·     чинниками соціально-економічної дестабілізації є погіршення стану здоров’я і скорочення середньої тривалості життя, економічний спад, етнокультурна деградація,  зростання соціально-політичної напруги і т.ін.;

·     у процесі сталого розвитку задоволення існуючих потреб здійснюється без втрат для сучасного і майбутнього поколінь;

·     сталий  розвиток   має  врахувати  геополітичне   розташування   країн,  їх

      культуру, особливості соціально-економічного розвитку;

                                                                     8

·     екологічний аспект сталого розвитку передбачає збереження стійкості біосфери як системи;

·     передумовою переходу до сталого розвитку є соціально-економічна стабілізація;

·     всі країни мають право застосувати власні концепції сталого розвитку.

      Вказується, що розробники стратегії сталого (усталеного, стійкого, стабільного, збалансованого) розвитку прагнуть врахувати не тільки відсутність рівноваги органічного світу, а й вкрай неврівноважені процеси соціально-економічного розвитку. Це зробити непросто, адже для досягнення сталого розвитку необхідні відповідні передумови, які розглядаються у цьому розділі.

         Зауважується, що термін „стійкий” чи „сталий” розвиткок, який зазвичай використовується в Україні, не в повній мірі відображає англійське словосполучення „Sustainable development” і більшою мірою передає статичну характеристику, в той час як у даному контексті важливим  є динамізм. З огляду на це, надалі в роботі автор буде притримуватись власного  варіанту „збалансований розвиток”. Під останнім розуміється такий розвиток країн і регіонів, коли економічне зростання, матеріальне виробництво і споживання, а також інші види діяльності суспільства відбуваються в межах, які визначаються здатністю екосистеми відновлюватися, поглинати забруднення і підтримувати життєдіяльність теперішніх і майбутніх поколінь.

        Підсумовується, що збалансований екологічний розвиток - це більш упорядкований та регульований розвиток. Як у теоретичному, так і в практичному плані його реалізація можлива за умови, якщо філософія політики, конкретні організаційні механізми такого регулювання будуть відповідними масштабам екологічної кризи та нейтралізуватимуть впливи другорядних, в порівнянні з проблемою збереження людства, чинників.

         У другому розділі „Класифікація та обґрунтованість пріоритетних цілей екологічної політики” розглядається проблема визначення приорітетів політики екологічно збалансованого  розвитку. Пріоритети визначаються: за метою (пріоритет суспільства, держави, особи); за рівнями (глобальні, регіональні, національно-державні); за просторово-часовими критеріями (довготривалі і ситуаційні). Кожен із  зазначених підходів має свою систему пріоритетів.

        У розділі йдеться про те, що сьогодні існує нагальна необхідність усвідомлення і затвердження через  наукові заходи пріоритету природи, біосфери, життя перед будь-якими іншими цінностями і пріоритетами як домінування цілого над його частинами. Розглядаються зміст принципу екологічної рентабельності та деякі варіанти механізмів його впровадження.

      Основою системи пріоритетів екологічно збалансованого розвитку має стати поєднання досвіду спілкування з природою десятків поколінь доіндустріальної ери з кращими досягненнями сучасної науково-технічної,

                                                                    9

інформаційної  цивілізації.   Принцип  екологічної  рентабельності,  «економії  природи» повинен стати базовим як для національних економік, так і для світової фінансово-економічної системи.

      Глобальні екологічні проблеми - це складний комплекс проблем природного і антропогенного походження, що динамічно змінюється. У зв’язку з обмеженістю можливостей запобігання більшості загроз одночасно, треба мати адекватно субординарний перелік основних загроз, на підставі якого можна визначити пріоритетність відповідних протидій.

      Зауважується, що, незважаючи на певні недоліки підсумкових документів, на конференціях Ріо-92, Кіото-97, Йоганесбургу-2002 був здійснений якісний прорив стосовно рівня аналізу масштабів поінформованості щодо екологічних проблем. Але віддача подальших теоретично-наукових пошуків може бути реальною лише за умови підкріплення їх відповідною системою міжнародно-організаційних, фінансово-економічних та інших дій, які визнані необхідними на підставі попередніх наукових розробок. Відзначена більшістю спеціалістів декларативність міжнародних угод з питань екологічної безпеки може у майбутньому посилюватись.

     Ключовими моментами для визначення пріоритетів політики збалансованого екорозвитку є проблема аналізу критичної межі рівня споживання ресурсів біосфери і темпів зростання населення. Ці головні компоненти для визначення параметрів безпечного функціонування глобальної екосистеми є водночас і важливими чинниками протиріччя, яке зараз називають «часовою бомбою» сучасної міжнародної системи. Мається на увазі зростання напруження між розвинутою Північчю та відсталим Півднем.

      Зазначається, що у системі суперечностей «Захід-Схід» загроза гарантованого взаємного ядерного знищення була, хоч і деструктивним, але базовим фундаментальним фактором глобальної системи міжнародної безпеки. Так само і сьогодні загроза екологічного омніциду повинна впливати на всі блоки міжнародних суперечностей у напрямку їх компромісного розв’язання. Екологи мусять ще і ще раз наполегливо нагадувати, що наслідки екологічних катастроф можуть бути не менш жахливими, ніж наслідки ядерної війни.

        У третьому розділі „Суспільство збалансованого розвитку і реалізація стратегічних екологічних ініціатив” розглядаються основні джерела створення суспільства збалансованого екорозвитку та необхідність теоретичної розробки і практичної реалізації відповідних моделей.

        У розділі відзначається, що стосунки людини з природою, на жаль, відбуваються у режимі так званого „біологічного імперіалізму”, тобто природного прагнення будь-якого організму захопити побільше середовища для себе і своїх нащадків. У цьому плані людина мало чим відрізняється від інших  біологічних  видів, окрім  того,  що  має  власні технології  як знаряддя

                                                                 10

досягнення своєї мети. Але такий спосіб вирішення екологічних проблем у сучасних умовах не придатний, бо людство досягло критичної межі свого розвитку - вже немає ні місця для подальшої просторової експансії, ні достатніх резервів ресурсів.

      Аргументується, що людству потрібна всеохоплююча спільна екологічна програма, стратегічна за масштабами і практично придатна для виконання. Але, попри всі зусилля світової спільноти такої моделі немає. Визначаються   найважливіші заходи, які сприятимуть  її створенню.

       Найбільш адекватною моделлю життєздатного суспільства є така, що передбачає необхідність узгодження соціально-економічного поступу із законами природи й перехід до збалансованого природокористування, підтримку його стабільності, ландшафтного та біологічного розмаїття, а також встановлення соціальних механізмів, які, власне, і здатні забезпечити таку узгодженість.

      Підкреслюється, що першим суттєвим кроком по створенню моделі сталого екорозвитку спеціалісти вважають підготовку своєрідного „плану Маршала” екологічного спрямування. Передбачається, що він повинен поєднувати у собі такі елементи: розмах і довготривалість, ретельно вивірену фінансову допомогу країнам, що розвиваються, масовану розробку, а потім і передачу бідним країнам нових технологій, необхідних для усталеного економічного розвитку, всесвітню програму стабілізації чисельності населення країн світу і неодмінне зобов’язання індустріально розвинутих країн прискорити власний перехід до екологічного відповідального виробництва.

      Разом з тим, реалізація такого плану потребує вирішення принципової проблеми: як здійснити симбіоз сучасної моделі суспільства споживання і створеної на основі розвитку конкурентно-ринкових механізмів світової фінансової системи з моделлю екологічно сталого розвитку. Зважаючи на те, що в останні часи великомасштабні та непропорційні самообмеження держав є необхідним базовим елементом, нам уявляється, що без утворення (на зразок МВФ) відповідного Міжнародного Екологічного Фонду, наділеного можливостями найбільших світових фінансових інститутів, ніяких реальних зрушень  не відбудеться.

      Природньо, що проблема існування глобального центру, який  регулюватиме вплив на екологічний розвиток і буде здатним здійснювати не тільки фундаментальну наукову експертизу окремих проблем, виробляти відповідну стратегію, а й реалізувати її, тісно пов’язана з проблемою майбутнього ООН.

      Підсумовується, що модель збалансованого екорозвитку повинна подолати фрагментарний принцип та секторальність як у науково-експертних дослідженнях, так і в розробці практичних технологій виходу з екологічної кризи,  які   все  більше  входять  у  суперечність   з  глобальним   характером

                                                             11

екологічних проблем. Створення моделі збалансованого екорозвитку - це шанс зробити боротьбу за врятування довкілля головним організаційним принципом світової цивілізації, це шанс на виживання. Він потребує переосмислення основних правил життя цивілізації, пошуку і утвердження нових пріоритетів, зміни морально-етичних парадигм і правових норм, виховання високого рівня екологічної свідомості громадян. Виявлені як позитивні зрушення в цьому плані (розробка під егідою ООН фундаментальних міжнародних екологічних програм і підписання угод), так і  недоліки та резерви (низька практична реалізація цих домовленостей, ступінь відповідальності,  особливо розвинутих країн).

       Четвертий розділ „Етико-правова відповідальність у політичних стратегіях сучасного розвитку” присвячений розгляду проблеми етико-правової відповідальності при розробці та втіленні стратегій сучасного екорозвитку.

        Аналізується велика кількість міжнародних правових актів з питань охорони навколишнього середовища. Відзначається, що на сучасному етапі розвитку наукових знань і соціальної практики екологічна етика є своєрідною мірою сутності людини, держави, міжнародного співтовариства. Реалії нинішньої глобальної екологічної кризи висувають перед людством складні проблеми  його виживання і розвитку. Вони з кожним днем все переконливіше демонструють безперспективність проявів любої політики, яка не має грунтовного правового забезпечення. Екологічний імператив повинен формувати і розвивати планетарне мислення, яке може базуватися тільки на пріоритеті загальнолюдських, гуманних і демократичних цінностей розвитку і спрямовуватись на створення життєздатної людської цивілізації.

      Підкреслюється, що в цілому практика вирішення екологічних проблем світовим співтовариством свідчить, що природоохоронне законодавство потужно втручається в сферу політики і економіки. І не лише у формі заборон, обмежень, санкцій, пільг, а і як підгрунтя забезпечення життєздатного, екологічно безпечного, сталого розвитку. Досвід міжнародної природоохоронної діяльності показав головне: існує принципова можливість активної і конструктивної взаємодії держав у забезпечені сталого екорозвитку. У цьому плані здійснюються десятки масштабних  всеохоплюючих конвенцій і угод. Разом з тим, розвиток міжнародного правового законодавства сприяв розробці  національних природоохоронних програм.

      Однак, реалії життя показують, що люди все ще недостатньо розуміють неминучість і глибину наступаючої екологічної кризи. Поширена переконаність у тому, що для стабілізації екологічної ситуації достатньо локальних заходів, скажімо, запровадження безвідходних технологій, утилізація сміття тощо. Причому люди, що займаються конкретною організаційною діяльністю в галузі планетарної екології нерідко розглядають

                                                                12

її як ординарний бізнес, підпорядкований власним інтересам і прийнятим політичним стандартам.

     Вказується, що настав час зрозуміти, що сукупність окремих зусиль і навіть абсолютно необхідної загальної «екологічної грамотності» вже недостатньо, щоб подолати складності виживання людства. Необхідно перш за все визнати цю проблему найбільш фундаментальною, такою, що має найбільший пріоритет перед іншими. Слід усвідомити, що ця проблема вимагає об’єднання зусиль всього людства, зміни  поведінки людей на особистісному рівні..

       Прогнозується, що протягом найближчих десятиліть чимало наших етнічних уявлень і правових норм суттєво зміняться. Відбудеться глобальна «конверсія» свідомості людства в бік екологізації, з’являться нові моральні критерії, правові норми і навіть, загалом, нова життєва парадигма: врятування навколишнього природного середовища стане консолідуючим фактором усього людства.

        У п’ятому розділі „Збалансований екологічний розвиток в Україні: проблеми і можливості” розглядаються особливості державної екополітики України по забезпеченню усталеного екорозвитку. Аналізуються відповідні законодавчі акти, рівень їх реалізації.

        Зазначається, що для забезпечення збалансованого екорозвитку в Україні  необхідні:

       - стабілізація політичної влади та подолання управлінської фрагментарності;

       - подолання ейфоричних сподівань на автоматизацію ринкового самоврядування;

       - правове забезпечення природоохоронної діяльності, створення правової екологічної держави;

       - формування економічного механізму регулювання природокористування;

       - раціональне освоєння капіталовкладень, виділених на природоохоронні цілі;

       - своєчасність введення в дію природоохоронних об’єктів;

       - ресурсне забезпечення економіки і утилізація сміття;

       - проведення державної екологічної експертизи;

       -  організація державного екологічного моніторингу;

       - проведення заходів по збереженню біологічного різноманіття;

       - розробка державної екополітики в галузі екологічної освіти, виховання та інформування населення України;

        - активізація природоохоронної діяльності громадян, масових громадських організацій і рухів. Визначено ряд інших умов для успішної реалізаціїї і перспективної  політики збалансованого екологічного розвитку України.  Такими  є:  створення  правового  поля  здійснення   інституційної

                                                               13

модернізації системи державного управління у сфері охорони довкілля, зокрема створення Національної агенції зі збалансованого розвитку, розробка та впровадження системи її індикаторів; формування демократичного суспільства, зниження рівня соціально-економічної нерівності; структурна перебудова та оздоровлення економіки; збалансоване ведення сільського господарства; перехід до збалансованого природокористування; збереження біологічного і ландшафтного різноманіття; формування освітнього та наукового потенціалу  урівноваженого екологічного розвитку. Політико-правове забезпечення реалізації цієї моделі є важливим завданням науки і влади.

                          ВИСНОВКИ

        У висновках дисертаційної роботи узагальнюються результати дослідження, які мають науково-теоретичне і політико-практичне значення. На основі здійсненого аналізу визначено наступне:

         1. Збалансований екологічний розвиток – це екологічно орієнтований соціально-економічний розвиток, за якого зростання добробуту людей не супроводжується погіршенням середовища проживання і деградацією природних екосистем. Це економічно і екологічно узгоджений процес, який забезпечує збалансоване вирішення проблем соціально-економічного розвитку на перспективу, збереження природно-ресурсного потенціалу і надійного біосферного простору з метою задоволення життєво необхідних потреб людей і суспільства в цілому. У понятті „збалансований екорозвиток” акцент має бути зроблений на гармонізацію економіки й екології, переорієнтацію вектору розвитку з економічного на екологічний. Людство повинне зробити рішучий крок від психології підкорення до психології захисту природи, де діє правило: „Економічним є лише те, що екологічне”. Поняття „збалансований екорозвиток” потребує подальшого серйозного обгрунтування і у зв’язку з цим – визначення його якісних і кількісних індикаторів. Для забезпечення урівноваженого  екорозвитку кожна країна повинна виробити власну стратегію поведінки.

        2. Результати  міжнародних  зустрічей,  конференцій,  угод  з  екологічної  проблематики  мають  дещо  подвійну  оцінку.  Так,  з  одного  боку,  Конференція  Ріо-92, Йоганнесбург 2002  -  це  справжній  прорив  у  розумінні  масштабів  проблеми  переходу  до збалансованого  екорозвитку.  З  іншого, документи екологічних форумів,  що  базуються  на  розробках  кращих  представників  наукової  еліти  планети, схожі  на  художні  твори   митців,  яких  не  розуміє  переважна  більшість  сучасників. Досягти  безумовної   пріоритетності   екологічного   збалансованого   розвитку   для 

                                                                   14

більшості  країн  світу  і  світового  співтовариства  в  цілому  можливо  двома  шляхами.  Перший ,  це  планомірна  цілеспрямована   праця  по  підвищенню  екологічної  свідомості,  збільшенню  наукового  потенціалу  можливостей,  підсиленню  екологічних,  політичних,  міжнародних  факторів,  що  сприяють  переходу  до збалансованого  екорозвитку.  Цей   шлях -  керований,  у  певній  мірі  планомірний,  незважаючи  на  велику  різноманітність  суперечностей  з  “тактичних  питань”  і  підходів.  І  другий  - шлях  хаотичного  сповзання  у  прірву  екологічної  кризи,  коли  лише  катастрофічний  масштаб  екологічних  потрясінь  змусить  людство  усвідомити  себе  як  єдине  ціле. Найближчим  часом  ми  будемо, очевидно,   свідками  поєднання  обох  варіантів.  Але  у  якій  мірі  відбудеться  таке  поєднання  і  якою  ціною  доведеться  заплатити  за  розуміння  безальтернативності  збалансованого  екорозвитку -  залежить  від  нас.

        3. У сучасному світі існують міжнародні об’єднання типу Всесвітньої Федерації Профспілок, Соцінтерну і т.п., діючих як достатньо ефективні механізми політичної або соціально-економічної конкуренції за відповідні моделі суспільного розвитку в цілих регіонах. На жаль, „зелений” рух не зміг утворити подібного міцного міжнародного об’єднання. Пріоритетність стабільного екологічного розвитку неодноразово фіксувалася в офіційних документах провідних міжнародних організацій, регіональних об’єднаннях, урядових документах провідних світових держав. Але про безумовний пріоритет екологічних проблем в реальній політиці поки що говорити не доводиться. Партії „зелених”, маючи реальну політичну вагу в багатьох країнах,  не  змозі в своїй практичній роботі абстрагуватися від поточних тактико-політичних завдань. Звичайно, вони розуміють глобальний, планетарний характер екологічних проблем, але це розуміння виражається у вигляді малозобов’язуючих декларативних закликів на міжнародних симпозіумах та конференціях.

         4. Практика вирішення екологічних проблем свідчить, що природоохоронне законодавство потужньо втручається в сферу політики і економіки. І не лише у формі заборон, обмежень, санкцій, пільг, а і як підгрунтя забезпечення життєздатного, екологічно безпечного, збалансованого розвитку. Разом з тим, реалії життя показують, що люди все ще недостатньо розуміють неминучість і глибину наступаючої екологічної кризи. Настав час зрозуміти, що сукупність окремих зусиль і навіть абсолютно необхідної загальної „екологічної грамотності” недостатньо, щоб подолати складності виживання людства. Необхідно перш за все визнати цю проблему найбільш фундаментальною, такою, що має найбільший пріоритет перед іншими.

        5. Забезпечення збалансованого екорозвитку  проблема багатопланова. Його не можна досягти  без збереження у первозданному вигляді природних територій та об’єктів, без виконання рекреаційних програм, організації

                                                              15

відпочинку населення тощо. Такий широкий діапазон необхідних   (відзначених   і   невідзначених)   передумов  для   переорієнтації системи сучасного матеріало- та енергоємного, екологічно небезпечного природокористування підкреслює масштабність завдань, що постали перед Україною. Об’єднання  в єдиний комплекс різнопланових заходів - від удосконалення технологій до формування екологічної свідомості громадян і переосмислення засад та стратегій подальшого існування  - буде надзвичайно корисним для досягнення стану збалансованого розвитку, реалізації його головної установки – задоволення потреб нашого часу, не створюючи при цьому загрози самій можливості майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби.