ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВЕКСЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ (НА МАТЕРІАЛАХ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВЕКСЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ (НА МАТЕРІАЛАХ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ)
Альтернативное Название: Гражданско-правовое регулирование ВЕКСЕЛЬНЫХ ОТНОШЕНИЙ В УКРАИНЕ (НА материалы судебной практики)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 


  У Вступі обґрунтовуються актуальність теми дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, мета і завдання дослідження, визначаються об’єкт і предмет роботи, методи, науково-теоретичні засади   дослідження та наукова новизна одержаних результатів, сформульовано нові науково-теоретичні висновки та практичні рекомендації, які виносяться на захист, висвітлено практичне значення отриманих результатів,  наводяться інформація щодо апробації основних положень роботи та публікації результатів дослідження, указуються її структура та обсяг. 


   У розділі першому «Загальна характеристика вексельних правовідносин»,  який складається з двох підрозділів, розглянуто питання про поняття та склад вексельних правовідносин, досліджено місце векселя як об’єкта цивільних правовідносин та надана характеристика джерел правового регулювання вексельних правовідносин.   


 У підрозділі 1.1. «Вексель як об’єкт цивільних правовідносин»  визначається поняття векселя як об’єкта цивільних правовідносин та характеризуються його ознаки. Звертається увага на те, що поняття «об’єкт цивільних прав» належить до найбільш спірних категорій, дискусія з приводу яких триває довгий час у доктрині цивільного права.


Відповідно до ст. 177 ЦК України, векселі, як цінні папери, є об’єктами цивільного права. Водночас хоча вони і належать до цінних паперів, як правило, не є предметом масових емісій. Здебільшого учасниками цивільного обігу векселі видаються в обмеженій кількості, іноді навіть в одному екземплярі (на підставі одного договору). Індивідуалізуючими ознаками векселя виступають найменування векселедавця, платника/акцептанта (для переказного векселя), сума векселя, строк платежу та інші обов’язкові реквізити векселя. Ураховуючи кількість реквізитів векселя, важко уявити декілька векселів з абсолютно однаковими реквізитами, хоча така ситуація не може бути виключеною. Окрім названих обов’язкових реквізитів, векселі можуть індивідуалізувати права, які цей цінний папір надає своєму власнику.


Визначення векселя як цінного паперу, який посвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю), закріплене в Законі України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р. не містить усіх притаманних векселю основних ознак.


Проведений аналіз вексельного зобов’язання дає підстави виділити його основні риси: а) договірне відношення векселездатних осіб; б) безумовне; в) абстрактне; г) формальне; ґ) одностороннє; д) грошове; е) що володіє «вексельною строгістю».


Особливого значення набуває те договірне правовідношення, що породжує саме вексельне зобов’язання.


Вексельне зобов’язання вважається таким, що виникло, коли вексель у встановленому порядку перейшов у володіння іншій особі, яка у даному випадку стає кредитором за цим векселем. Вексельне зобов’язання не виникає виключно за одностороннім волевиявленням векселедавця. Необхідним є зустрічне волевиявлення щодо прийняття векселя. Вексель породжує зобов’язання не тільки через те, що він створений, а й в силу його передачі іншій особі, яка проявляє готовність його прийняти.


На підставі аналізу такої ознаки вексельних зобов’язань, як безумовність, у дисертації обґрунтовується висновок про те, що зобов’язання або наказ сплатити певну суму грошей, яке міститься у векселі, не може бути пов’язане будь-якими умовами, застереженнями або посиланнями на них.


Вексельне законодавство прямо не встановлює такої ознаки, як абстрактність. У загальному вигляді абстрактність вексельного зобов’язання розуміється як повна відокремленість векселя від підстави його видачі. Однак, як свідчить аналіз вексельного законодавства, говорячи про абстрактність векселя, слід врахувати те, що посилання боржника на особисті відносини з векселедержателем допустимі лише у відносинах між безпосередніми учасниками вексельного правочину (наприклад, основний боржник проти ремітента або індосант проти свого індосанта), а також коли особа, якій пред’являється вимога щодо оплати векселя, не є відповідальною перед іншими зобов’язаними за векселем особами, окрім векселедержателя. Тобто вексельне законодавство визнає добросовісним держателем лише другого та наступних держателів векселя, і не встановлює загальної презумпції добросовісності для ремітента  – першого векселедержателя, що підтверджує  висновок щодо допустимості заперечень, які ґрунтуються на особистих відносинах між безпосередніми учасниками вексельного правочину.


Важливою ознакою векселя є формальність, тобто визначена форма та наявність обов’язкових реквізитів. Особливістю формальності векселя є те, що вона означає не лише письмову форму документа та наявність усіх обов’язкових реквізитів, а ще й заповнення їх в строгій відповідності до вексельного законодавства.


У підрозділі 1.2. «Джерела правового регулювання вексельних правовідносин» проводиться аналіз історії виникнення інституту вексельного зобов’язання, динаміки його правового регулювання, і він є не тільки доволі цікавим, а й дозволяє більш чітко уявити як сучасну систему вексельного законодавства, у тому числі українського, так і визначити подальшу перспективу його вдосконалення.


Узагальнюючи історичний досвід становлення та розвитку вексельного обігу, можна дійти висновку про те, що вексельне законодавство розвивалось протягом багатьох століть. Зміст вексельних законів та практика їх застосування в різних країнах на початку XX ст. суттєво відрізнялись,  що обумовило потребу уніфікації вексельного законодавства, усунення існуючих колізій. Це завдання було вирішене Женевськими конвенціями 1930 року: Конвенцією № 358, що встановлювала Уніфікований закон про переказні та прості векселі; Конвенцією № 359, що мала за мету подолання деяких колізій законів про переказні та прості векселі та Конвенцією № 360 про гербовий збір за переказні та прості векселі.


Більшість країн Європи та інших країн світу або ратифікували уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі і тим самим увели його в дію на своїй території, або уніфікували своє законодавство на основі даного міжнародно-правового акта. Ці країни входять до так званої женевської системи вексельного права.


Країни, що не приєдналися до женевських вексельних конвенцій, базують своє вексельне законодавство, спираючись на англійський закон про переказні векселі від 18 серпня 1882 р. Це країни англо-американської вексельної системи права. Є також держави, вексельне законодавство яких не можна віднести ні до женевської, ні до англо-американської систем з огляду на їх певні особливості.


З метою уніфікації вексельного права різних країн за ініціативою ЮНСІТРАЛ була підготовлена у Нью-Йорку 9 грудня 1988 р. відповідна Конвенція про  міжнародні переказні векселі та міжнародні прості векселі. На сьогодні Конвенція не набрала чинності, оскільки її підписали лише три країни, а дві приєднались до неї.


Що стосується вексельного законодавства України, то воно за радянських часів фактично не застосовувалося, а відтак вексель не виконував функції юридично-фінансового інструменту.


У роботі аналізується розвиток в Україні вексельного законодавства протягом 1991–2001 рр. і відзначається, що з ратифікацією Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Закон про переказні та прості векселі (січень 2000 р.) та прийняттям Закону України «Про обіг векселів в Україні» (квітень 2001 р.) створені певні нормативно-правові передумови до розвитку вексельного обігу та функціонування вексельних правовідносин.


Розділ другий «Підстави виникнення вексельних правовідносин»  складається з 3-х підрозділів, у яких досліджуються питання  поняття та умови дійсності вексельних угод, підстави і правові наслідки визнання їх недійсними та умови, порядок і правові наслідки визнання векселя недійсним.


Підрозділ 2.1. «Поняття та умови дійсності вексельних угод» присвячено з’ясуванню сутності поняття та умов дійсності вексельних угод.


У дисертації зазначається, що спроби дати визначення дійсності договорів, як правило, зводяться до загальної характеристики умов дійсності його правочину, а безпосереднє визначення дійсності договору залишається поза увагою. 


ЦК України закріпив на нормативному рівні одну з ознак правочину – правомірність, установивши презумпцію «правомірності правочину». Загалом ідея нормативного закріплення «правомірності правочину» є правильною, але виокремлення цієї ознаки правочину в самостійну правову норму є не зовсім вдалою, логічно було б включити ознаку «правомірності» дій до поняття правочину, визначеного у ст. 202 ЦК України.


В юридичному відношенні дійсність договору визначається не лише тим, що договір є юридичним фактом та відповідно дійсним правочином, а й тим, що необхідна наявність усіх умов, за яких державна влада готова надати юридичну забезпеченість правочину.


З урахуванням наведеного, а також особливостей, притаманних господарським договорам, їх ролі та функцій, які вони виконують, можна визначити дійсність господарських договорів як здатність їх при дотриманні всієї сукупності умов, передбачених законодавством, встановлювати, змінювати, припиняти правовідносини у сфері господарської діяльності, та породжувати той правовий результат, настання якого прагнули сторони договорів, юридична сила яких забезпечується державою.


ЦК України оперує, крім поняття дійсності/недійсності правочину (договору), ще й поняттям чинності правочину (договору). Так, у ст. 203 ЦК України встановлені вимоги до чинності правочину. Статтею 631 ЦК України передбачено, що договір набирає чинності з моменту його укладення. Крім ЦК України, низка спеціальних нормативних актів, що регулюють порядок укладення тих чи інших видів договорів оперують поняттям чинність договору, у зв’язку з цим виникає питання: відносно тотожності понять «дійсність» та «чинність» договору. Слід зазначити, що ці поняття не можна ототожнювати, вони є різними за своєю природою. Чинність договору означає, що договір діє, набрав чинності. Однак сам факт вступу договору в силу (чинність договору) ще не свідчить про настання правових наслідків, тобто встановлення, зміну або припинення правовідносин. Дійсність договору означає, що договір є реальним, можливим та необхідним для виконання, і спричиняє певні правові наслідки, настання яких прагнули його сторони. Тобто дійсність договору зводиться лише до вступу договору в законну силу, до його дії, оскільки дійсний договір це завжди чинний договір. І, в той же час, не кожний чинний договір є дійсним договором. Скажімо, договір, укладений з порушенням законодавства щодо його змісту, може набути чинності з моменту укладення, незалежно від такого порушення. Водночас такий договір є недійсним з моменту укладення. З огляду на викладене необхідно розмежувати поняття «чинності» та «дійсності правочинів (договорів)», що вживаються в ЦК України, та привести кодекс до єдиного понятійного апарату.


Характеристика поняття та умов дійсності вексельних правочинів дала підстави для висновку про те, що вексель є зобов’язанням щодо визначеної грошової суми, що не залежить від тієї матеріальної підстави, на основі якої воно виникло. Вексель, який посвідчує зобов’язання, що регулюється спеціальними вексельними нормами, як документ, повинен містити в собі такі необхідні складові частини (елементи), які б за змістом і формою не залишали ніяких сумнівів щодо волі векселедавця.


У підрозділі 2.2. «Підстави, правові наслідки визнання вексельних угод недійсними», виходячи з того, що у вексельному обороті слід виділяти вексельну угоду (правочин) і вексельне зобов’язання, проводиться аналіз підстав визнання недійсним саме вексельних угод та правових наслідків їх недійсності.


Дисертант наголошує на тому, що ст. 4 Закону України «Про обіг векселів в Україні» встановлює, що видавати векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.


Аналіз цієї норми, а також статей  203, 215 ЦК України дає підстави для висновку про недійсність договору, який передбачає видачу векселя без поставки товарів, виконання робіт або надання послуг на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК. Відповідно до ст. 216 ЦК України, у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. 


Важливим є питання про можливість застосування реституції в цьому випадку і розглядається проблема про співвідношення норм законодавства, про захист прав добросовісного набувача та застосування наслідків визнання правочину недійсним.


У дисертації аналізується правова позиція Верховного Суду України в цьому питанні. Зокрема, при добросовісності покупця договір купівлі-продажу може бути визнаний недійсним у тому разі, коли, згідно зі ст. 145 ЦК УРСР, власник вправі витребувати від нього майно. Таким чином, Верховний Суд України наголошує на необхідності при визнанні недійсним правочину та застосуванні відповідних наслідків враховувати норми ЦК, які захищають право власності добросовісного власника.


Дисертант погоджується з такою точкою зору стосовно вексельного обігу і зазначає, що при вирішенні питання щодо застосування реституції повернення векселя від добросовісного набувача є можливим лише у випадках, коли останній придбав вексель несумлінно або припустив при його придбанні грубу необережність, причому незалежно від підстав втрати векселя власником (у тому числі і внаслідок укладення недійсного договору). У випадку, коли вексель був ремітентом відчужений третім особам без порушення чинного законодавства, ремітент повинен відшкодувати векселедавцю вартість векселя в грошовій сумі. Причому вартість векселя буде визначатись сумою, зазначеною в самому векселі.


Відповідно до п 1.2 Положення про порядок здійснення банками операцій з векселями в національній валюті на території України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 16 грудня 2002 р. № 508, врахування векселя визначається як придбання банком векселя до настання строку платежу за ним у векселедержателя за грошові кошти з дисконтом.


За договором врахування (урахування) векселів векселедержатель передає у власність банка вексель, а банк сплачує за це власнику векселя певну суму коштів.


Відповідно до ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.


Таким чином, фактично договори врахування векселів б за своєю природою договорами купівлі-продажу векселів, незважаючи на те, що Положення про порядок здійснення банками операцій з векселями відносить операції з урахування векселів до кредитних операцій.


У підрозділі 2.3. «Умови, порядок та правові наслідки визнання векселя недійсним» аналізуються підстави виникнення вексельного зобов’язання, а також розглядаються певні особливості у визначенні умов, порядку та правових наслідків встановлення дефектів як вексельної угоди (правочину), так і самого векселя.


Сам вексель породжує нове (відмінне від первісного цивільного чи господарського) зобов’язання, тому він має відповідати встановленим правилам вексельного обігу, зокрема містити чітко визначені основні елементи (реквізити). Під реквізитами векселя розуміють сукупність тих основних елементів вексельного тексту, які всі разом визначають вексельне    зобов’язання та підтверджують дійсність векселя як окремого цінного паперу.


Виходячи з положень чинного законодавства України, дисертант  стверджує, що реквізити векселя можуть бути як обов’язковими – написи, відсутність яких призводить до дефекту форми векселя, внаслідок цього останній втрачає вексельну силу (статті 1 і 75 Уніфікованого закону), так необов’язковими – написи, за відсутності яких Уніфікований закон дозволяє встановити їх зміст на основі змісту обов’язкових реквізитів (статті 2 та 76 Уніфікованого закону), суттєві написи, це написи, які породжують зобов’язання за векселем (статті 11–20, 25, 31, 77 Уніфікованого закону), написи, які містять вказівки зобов’язаних за векселем осіб (статті 4, 25 Уніфікованого закону), написи, які містять застереження зобов’язаних за векселем осіб (статті 5, 15, 22 Уніфікованого закону) і тощо.


Відсутність суттєвих написів на векселі не призводить до визнання його недійсним. Утім, залежно від форми написів, векселі можуть бути визнані недійсними або ненаписаними. Правильне оформлення суттєвих написів сприяє зростанню вексельної сили векселя, тобто збільшує його «привабливість».


У вексельному праві під несуттєвими написами на векселі розуміються такі, що сприяють «позавексельним» відносинам. Зокрема, сюди можна віднести позначку про відправлення чи не відправлення авізо (повідомлення) платникові.


 Враховуючи те, що Уніфікований закон передбачає недійсність векселя лише у випадках його видачі з порушення вимог, передбачених статтями 1 і 75 цього Закону слід вважати, що дефекти інших написів, котрі містяться у векселі можуть стосуватися дійсності чи недійсності лише його окремих умов. На підставі наведеного можна дійти висновку про те, що порушення векселедавцем ст. 4 Закону України «Про обіг векселів в Україні», яка передбачає, що видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги, не є підставою визнання самого векселя недійсним. 


Третій розділ  «Реалізація та захист прав учасників вексельних правовідносин» містить три підрозділи, в яких аналізуються теоретичні та практичні проблеми  здійснення вексельних платежів, опротестування неакцептованих та неоплачених векселів та проблеми цивільно-правової відповідальності у вексельних правовідносинах.


У підрозділі  3.1 « Особливості здійснення вексельних платежів» здійснюється дослідження виконання вексельних зобов’язань з точки зору загальних засад і принципів виконання цивільно-правових зобов’язань, з урахуванням їх особливостей.


Вексельне законодавство встановлює обов’язок пред’явити вексель саме для кредитора, а тому в разі непред’явлення векселя у встановлений строк та настання в такому випадку прострочення виконання за векселем кредитор втрачає право отримання відсотків за прострочку платежу, передбачених ст. 48 Уніфікованого закону, оскільки в такому випадку невиконання має місце з вини кредитора.


Вексель може бути пред’явлений для платежу лише в межах встановленого вексельним законодавством строку та в місці платежу зазначеному у векселі.


У зв’язку з тим, що вексельне законодавство допускає пред’явлення векселя до платежу не боржнику або доміциліату, а в певну установу, у цьому підрозділі досліджуються проблемні питання пред’явлення векселя в розрахункову палату.


Статтею 7 Закону України «Про обіг векселів в Україні» передбачено, що функції розрахункових палат згідно зі ст. 38 Уніфікованого закону виконують установи банків та органи Державного казначейства України, що здійснюють розрахунково-касове обслуговування векселедавців простих векселів, трасатів (акцептантів) за переказними векселями. При цьому порядок здійснення функцій розрахункових палат для органів Державного казначейства України встановлює Кабінет Міністрів України, а для установ банків визначається Національним банком України за погодженням з Державною комісією цінних паперів та фондового ринку. Але аналіз Положення про розрахункові палати для пред’явлення векселів до платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України 25 вересня 2001 р. свідчить про те, що порядок пред’явлення векселя в розрахункову палату є недосконалим і не відповідає тому призначенню, яке покладається на ці структури.  Виходячи з цього, пропонується, з точки зору фіксації факту пред’явлення векселя до платежу, залучення до цього процесу комерційних банків.


Підрозділ 3.2 «Опротестування неакцептованих та неоплачених векселів» присвячується дослідженню проблемних питань опротестуванню неакцептованих векселів.


Акцепт векселя надпис платника на переказному векселі (тратті) про згоду на оплату. Правовідносини, що виникають з акцепту переказного векселя, регулюються спеціальними нормами вексельного права. Проте на практиці мають місце випадки, коли для визнання недійсності акцепту переказного векселя боржник посилається на загальні норми цивільного права, забуваючи, що акцепт векселя – це не волевиявлення сторони у формі правочину, а надпис, котрий підтверджує згоду платника на оплату векселя.


Ці теоретичні висновки у праці ілюструються значною кількістю конкретних судових справ, що розглядалися в період з 2001 р. по нинішній час різними судовими інстанціями, включаючи Верховний Суд України.


У даному підрозділі також розглядаються питання опротестування векселів та відмови у вчиненні протесту і робиться висновок, що підставами для відмови у вчиненні протесту можуть бути лише випадки дефекту форми векселя та порушення безперервності ряду індосаментів. Ця позиція потребує нормативного закріплення.


У підрозділі 3.3 «Цивільно-правова відповідальність у вексельних правовідносинах» досліджуються проблемні питання цивільно-правової відповідальність з точки зору її сутності та ознак.


 Вексельним законодавством України встановлюється спеціальна відповідальність за невиконання боржником зобов’язань за векселем, яка має свої особливості порівняно із загальною цивільною відповідальністю за невиконання грошових зобов’язань.


Відповідно до ст. 48 Уніфікованого закону, держатель може вимагати від особи, проти якої він використовує своє право регресу: суму неакцептованого або неоплаченого переказного векселя з відсотками, якщо вони були обумовлені; відсотки в розмірі шести від дати настання строку платежу; витрати, пов’язані з протестом і пересиланням повідомлень, а також інші витрати.


У цьому підрозділі детально розглядаються питання про нарахування, порядок обчислення і стягнення цих відсотків на підставі тлумачення статей 48, 49 Уніфікованого закону, а також аналізується позиція судової практики.


Зокрема, у п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання практики розгляду спорів, пов’язаних з обігом векселів» від 8 червня 2007 р. № 5 зазначається, що таке нарахування здійснюється з дня, наступного за тим, який визначено для здійснення платежу,  і припиняється в день, коли векселедержатель фактично отримав платіж з осіб, зобов’язаних у порядку регресу незалежно від того, чи було раніше ухвалено судове рішення про стягнення цих сум. Аналогічно слід вирішувати такі спори за вимогами особи, яка прийняла переказний вексель та здійснила платіж за ним (п. 2 ст. 49 Уніфікованого закону), за винятком того, що в цьому разі нараховування відсотків починається з дня здійснення платежу. Отже, зазначені відсотки мають нараховуватись виходячи з того, що це є річні ставки. Таке розуміння згаданої норми узгоджується зі ст. 625 ЦК України, передбачає сплату боржником, який прострочив виконання грошового зобов’язання, трьох процентів річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів. Будь-який інший механізм нарахування процентів ґрунтувався б на розширеному тлумаченні ст. 48 Уніфікованого закону.


Стягнення з осіб, зобов’язаних у порядку регресу, на нашу думку, не можна назвати відповідальністю, оскільки вексельне законодавство надає можливість відшкодувати всі свої витрати по оплаті векселя за боржника, за рахунок осіб, які є зобов’язаними перед ним в порядку регресу, при цьому особи, які оплатять вексель в порядку регресу, мають право отримати від зобов’язаних перед ними осіб не лише суму векселя, а й певну компенсацію за понесені у зв’язку з оплатою векселя витрати.


Учасники вексельних правовідносин не можуть своєю угодою змінити розмір цих відсотків, на відміну від відсотків, установлених законодавством України як відповідальність за невиконання грошових зобов’язань.


Таким чином, особливістю вексельної відповідальності, яка відрізняє її від загальної цивільної відповідальності за невиконання грошових зобов’язань, установленої ст. 625 ЦК України, є незмінний розмір відсотків, які сплачуються за невиконання зобов’язань по оплаті векселя, установлений законодавством. За таких обставин, передбачена ст. 625 ЦК України відповідальність за прострочення виконання грошового зобов’язання у частині сплати трьох процентів річних з простроченої суми не застосовується де правовідносин, урегульованих вексельним законодавством. Ця позиція обґрунтовано закріплено у постанові Пленуму Верховного Суду України.


Дисертант також розглядає питання щодо можливості застосування до вексельних правовідносин загального правила, встановленого ст. 625 ЦК України, про стягнення з боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, суми боргу з урахуванням індексу інфляції. Ця норма в законодавстві України пов’язана із загальною проблемою застосування до грошових правовідносин так званого «принципу номіналізму».


Дисертант підтримує позицію, що правила, встановлені цивільним законодавством, можуть застосовуватись до вексельних правовідносин у частині, що не врегульована нормами вексельного законодавства, у зв’язку з цим можна застосовувати до вексельних правовідносин положення ст. 625 ЦК України про стягнення суми вексельної заборгованості з урахуванням індексу інфляції. Однак індекс інфляції повинен нараховуватись саме на вексельну суму без врахування відсотків та витрат.


У Висновках за результатами здійсненого дослідження викладено найважливіші наукові та прикладні результати, отримані у ході дослідження.  Зроблений загальний висновок, що в даний час вітчизняне право в цьому питанні підлягає удосконаленню. Серед висновків виділяються такі.


1. Вексельне зобов’язання має самостійну  правову природу як цивільне правовідношення, за яким у його учасників виникають права і обов’язки стосовно сплати обумовленої у векселі грошової суми.


2. Законодавець не встановлює загальної презумпції добросовісності для першого векселедержателя. 


3.  Дефекти правочину, який став підставою для видачі векселя, можуть створювати негативні правові наслідки тільки для першого векселедержателя. 


4. Проводиться розмежування понять «дійсність» та «чинність» договору. Чинність договору свідчить про те, що він діє, а відтак має законну силу. Дійсність договору означає його відповідність певним умовам, установленим законом. Таким чином, ці поняття є різними за своєю природою та змістом.


5.  Умови дійсності договору можуть поділятися на суб’єктивні та об’єктивні.


До суб’єктивних віднесені умови дійсності, пов’язані із суб’єктним складом правочину, а саме: особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.


 


Об’єктивними умовами дійсності правочину визначаються такі: зміст правочину не може суперечити ЦКУ, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;  щодо форми правочину; спрямованість правочину на настання реальних правових наслідків тощо.  

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины