АНТРОПОЛОГІЗМ У КУЛЬТУРІ «СРІБНОГО ВІКУ»

Краткое содержание

У вступі розкривається актуальність теми дослідження, стан розробки поставленої проблеми, формулюються мета й основні завдання дослідження, його теоретичні та методологічні основи, визначаються об'єкт i предмет дослідження, обґрунтовується наукова новизна, окреслюється сфера науково-практичного застосування отриманих результатів.

Перший розділ – «Бібліографія та методологія дослідження антропологізму в світовій і вітчизняній культурі» – присвячено розгляду бібліографії та методології дослідження антропологізму в світовій і вітчизняній культурі.

Історичний аналіз зародження й розвитку антропологічної проблематики у філософії та мистецтві дав змогу дійти висновку, що вона постійно видозмінювалася, пройшла складний шлях становлення і набула нової значущості для людства на початку ХХІ сторіччя.

Дослідження історії розвитку світової думки з огляду на антропологічну проблематику засвідчило, що наприкінці ХІХ сторіччя, вперше після довгого панування раціоналістичної філософії і науки, акцент було зроблено на несталості та змінності природи людини. У некласичній філософії людина набуває статусу висхідного пункту філософування. Значну роль у європейській культурі взагалі, і в художній зокрема, відіграв створений Ф.Ніцше міф про надлюдину, завдячуючи якому наприкінці ХІХ сторіччя стало ясно, що мистецтво понад усе потребує визначеної концепції людини. Великий вплив на мистецтво, зокрема мистецтво «срібного віку», також справив антропологізм в українській і російській філософській думці, позначений працями Г.Сковороди і Вол.Соловйова, який ґрунтувався на моральнісних засадах людства, на добрі, закладеному в людині, людяності й любові, на інтересі до її творчості як акті змінення самої себе і навколишнього світу. Таким чином, на межі ХІХ–ХХ століть людина перетворюється на носія творчої свідомості.

Дослідження антропологічної проблематики у вітчизняній думці радянського періоду дало змогу дійти висновку, що в ті часи вона не була основною і розглядалася з критичних позицій матеріалізму. Найбільш значущими працями цього періоду є праці Г.С.Батіщева, Б.Т.Григор’яна, Б.М.Кедрова, П.В.Корнєєва, К.Н.Любутіна, О.Г.Мисливченка, К.Свас’яна, Т.Ярошевського.

Огляд дослідницької літератури кінця ХХ сторіччя засвідчив, що на початку ХХІ сторіччя відбулася переорієнтація свідомості людей щодо цього питання. З’являються праці, присвячені антропологічній проблематиці та історії її розвитку. В працях сучасних дослідників, таких як І.В.Бичко, М.В.Бойков, В.Є.Бугера, П.С.Гуревич, Ю.М.Давидов, М.С.Каган, З.М.Какабадзе, В.К.Кантор, М.К.Мамардашвілі, В.В.Марков, М.В.Попович, Ю.В.Синєока, В.С.Стьопін, В.Г.Табачковський, Г.Л.Тульчинський, Н.В.Хамітов, Г.П.Чміль, В.І.Шинкарук, з’явилася тенденція до різнобічного погляду на антропологічну тематику у філософських науках. При цьому багато уваги почали приділяти темі «людина – суспільство», оскільки люди все більше переймалися своїм становищем у соціумі, а також питанням самореалізації як показника розкриття людини як особистості. В їх працях розглядаються проблеми людини, людського буття, самосвідомості, творчості, сутності людини, взаємовідносин людини і суспільства, свідомості людини в сучасному світі, переоцінки цінностей тощо.

Сутності людського життя, його цілісності як філософсько-антропологічній проблемі, людській самосвідомості, суперечностям людського «я», здатності людини до філософування у повсякденному житті, особливостям перебування людини в просторі культури і її творчим виявам присвячені праці О.О.Базалука, І.Р.Карпенко, С.М.Ковальова, С.А.Смирнова, О.В.Соловйова, Н.А.Тельнової, А.Г. та Ю.О.Шиманських,.

Прагнення осягнути людину як особистість знаходить своє відображення в працях таких українських дослідників початку ХХІ сторіччя, як В.Ф.Барановський, Л.В.Батліна, а також у дисертаційних дослідженнях І.В.Агієнка, Л.Ю.Левченка, Н.В.Лубенець, Л.А.Никифорова, Л.А.Подолянка, І.В.Усанова, Н.Ф.Юхименко, де йдеться про самовиявлення та самоздійснення людини як особистості, що полягають у свободі самовиявлення, душевному просторі й духовності, у самотності як кризі людської суб’єктивності та гуманістичних параметрах самореалізації особистості (потреби, інтереси, цінності).

Антропологічній проблематиці присвячені дисертаційні студії українських дослідників С.Грабовського, М.В.Колеснікова, І.М.Нещерет, О.С.Петриковської, В.С.Соловйова та Т.С.Троїцької, які піднімають питання про стан людини у вимірах ХХ сторіччя, про феномен трансформації свідомості людини в сучасному світі, про творчість як філософсько-антропологічну проблему. Отже, антропологічна проблематика в наш час все більше привертає до себе увагу.

Важливим фактором є те, що бажання зрозуміти людину виявляється в численній дослідницькій літературі, присвяченій аналізові епохи межі ХІХ–ХХ століть, зокрема в дослідженнях культури «срібного віку». Все більшої актуальності набуває ідея дослідження сутності людини, її внутрішнього світу й буття через призму мистецтва, тобто шляхом звернення до творчості провідних митців, оскільки саме мистецтво виявляється здатним розкрити людину в її цілісному бутті. В працях українських і російських дослідників 80–90 років ХХ століття – Г.Андрєєва, М.М.Бахтіна, М.В.Бикової, М.І.Гаріна, М.Л.Гаспарова, Л.К.Долгополова, О.В.Єрмілової, Л.А.Колобаєвої, Г.Ю.Мережинської, В.А.Саричева, І.І.Севрук, В.І.Силантьєвої, В.В.Стебляк, а також у працях європейських дослідників, таких як Майкл Баскер, Ален Луї, Альфред Норт Уайтхед, Едіт Клюс, Ханзен-Леве Аге – здійснюється показ внутрішніх змін у мистецтві й людській особистості, різноплановість сприйняття світу в цілому і суспільства зокрема, відтворюється стан культури «срібного віку», її виникнення та історичні передумови, внутрішній світ представників творчої еліти того часу.

Однак, проведений аналіз виявив недостатню розробленість теми антропологічної проблематики в культурі «срібного віку».

Другий розділ – «Проблема людини в європейській самосвідомості епохи кінця ХІХ–ХХ сторіч» – містить аналіз загального стану перехідного часу епохи межі ХІХ–ХХ сторіч із розкриттям проблем людини, притаманних тому часові; аналіз основ російського символізму як літературно-художнього напряму з виявленням у пошуках його представників нового розуміння соціуму і людини.

У підрозділі 2.1. – «Загальний стан епохи межі XІХ–XX століть» – показано, що переломні періоди в історії розвитку людства часто припадають на час межі епох. Безумовно, разом із цим відбуваються зміни в свідомості людей і, як наслідок, зміна усталених життєвих стереотипів. Здебільшого нове мислиться всупереч старому, або ж є пошуком нових методів вирішення поставлених раніше і невирішених проблем. Межа ХІХ–ХХ сторіч виявилася насиченою винаходами в усіх сферах життя людини, багатою різними, часом надто протилежними за своїми художніми концепціями шедеврами, суперечливими художніми течіями, що набули найбільшого вияву на початку ХХ століття і поруч із кількома напрямами філософії і політичними віяннями створили складний візерунок соціальної реальності того часу. Це була епоха нового Ренесансу, епоха відродження всіх форм духовної життєдіяльності суспільства, що згодом отримала назву «срібний вік», епоха переоцінки цінностей і нового погляду на життя.

По-новому почав уявлятися і світ у цілому. Сприйняття світу в єдності всіх сфер людського життя давало людині змогу відчути себе причетною до влади, історії, природи, у зв’язку із чим формувалася нова свідомість. Поставивши митця перед обличчям невідомого, період межі сторіч допомагав зрозуміти, що світ неможливо осягнути тільки розумом і логікою. Тому погляди мислителів і художників звернулись до сфери чуттєвих переживань, інтуїції і області підсвідомого. Безумовно, це наклало свій відбиток на перебіг роздумів про сутність людської природи, про її особистісну унікальність. У світі мистецтва кожен напрям прагнув до утвердження власного типу нової особистості, проте загальний акцент на проблемі людини залишався незмінним. А відбувалося все це за тісної взаємодії культур Росії і Європи, що наочно демонструвало нерозривність світових, загальнолюдських проблем і пошуків.

Дослідження епохи межі ХІХ–ХХ сторіч дало нам змогу зробити висновок про те, що характерні для неї суперечливість і несталість, наявність посиленої динаміки та психологізму, песимізму й апокаліптичних настроїв, так само як і прагнення віднайти нову парадигму життя, сприяли висуненню на перший план питання про природу людини, її призначення, вимагаючи від людини визначення особистої життєвої позиції і глибокого самовиявлення. Звідси походить і бажання або відсторонитися від того, що відбувається, заради збереження власного «я», або ж проявити власні творчі потенції на теренах суспільного життя. Те й інше спонукало замислитися над тим, якою має бути людина майбутнього.

У підрозділі 2.2. – «Образно-символічна природа й релігійна спрямованість російського символізму» – проведено аналіз творчості представників символізму «срібного віку», який засвідчив, що головним є усвідомлення ними символічності мистецтва, чому їхня увага була прикута до символу як полісемантичного феномена, що опосередковує зв'язок між світом духовним і світом матеріальним. Важливим для символістів було прагнення осягнути Першосимвол, шлях до якого, як і шлях до духовного світу, ототожнювався ними з певною абсолютною реальністю, з Єдиним, Софією, Богом. Отже, замислюючись над змістом мистецтва, теоретики символізму дійшли висновку щодо його релігійного походження, вважаючи, що дійсна сутність мистецтва полягає в його перетворювальній силі і що саме символізм покликаний, ставши на шлях теургічного творення, повернути мистецтву релігійне забарвлення.

Проповідуваний ними принцип теургії служить зверненням до вищих начал буття, тому що «теургічний перехід» мистецтва за межі заповідні стає можливим, в їхньому розумінні, за умови віднайдення співзвучності душі художника і вищого начала. Таким чином, оголосивши головною метою мистецтва піднесення людини до духовних світів, представники символізму бачили у власному художньо-літературному напрямі багатомірний феноменальний світ духовно-матеріального буття людини.

Образно-символічна природа і релігійні пошуки представників російського символізму розкривали не тільки їхні уявлення про світ і людину, а й виступали способом пізнання і світу, і людини. Символи, слугуючи орієнтирами в складному перехідному часі межі ХІХ–ХХ сторіч, сприяли зверненню до цінностей світового масштабу. Все це виявилося в образах Сонця й Місяця, Аполлона та Діоніса як двох різних ставленнях до світу, що розкривають суперечливі сторони людського Духа; або ж у образах Христа й Антихриста, язичництва й християнства; або ж у фантастичних образах, через посередництво яких відбувається осягнення дійсності несвідомою стороною людської психіки, що відбиває індивідуальне буття людини. Отже, символісти намагалися показати засобами символіки тонкощі внутрішнього життя людини, зміну її світорозуміння, а піднімаючи питання релігії, прагнули подолати тогочасну духовну кризу, тим самим звільнити й пізнати саму людину.

У підрозділі 2.3. – «Проблема людини у творчих пошуках представників "срібного віку"» – мова йде про те, що «ідеологізм» епохи російського Ренесансу в усій її різноманітності, що розкривається і в містичних уявленнях про світ, і в науковому, і в історичному її усвідомленні, так чи інакше сприяв висуненню на перший план проблеми людини – її індивідуальності та особистості, котра бере участь у творенні буття, наданні йому змісту. Творча особистість була найбільше придатною для цього, оскільки в своїх творах втілювала жадання змін, нових уявлень про життя й людину. Проблема особистості – у житті, мистецтві, політиці – на початку ХХ сторіччя набуває соціального забарвлення. Суспільство все більше потребує нових лідерів, здатних повести до нового життя. Тому в переломні періоди, часи смут і революцій з’являються харизматичні люди, тобто яскраві особистості, котрі й формують свідомість певної частини суспільства.

Кожний художньо-літературний напрям того часу прагнув створити й утвердити власний тип особистості як втілення нового розуміння соціуму і людини. Головним було розкриття сутності людини, осмислення її призначення й пошуки гармонійної й сильної особистості. Проте до цієї мети діячі культури й мистецтва рухалися різними, часто протилежними шляхами. Кожен художній стиль демонстрував певні уявлення про людину і способи інтерпретації цієї проблеми.

Філософія та естетика символізму «срібного віку» виходили з ірраціонального розуміння життя, тому й природа людської особистості витлумачувалася ірраціонально. Визнаючи значущість ірраціональної глибини людини, символісти бачили в особистості самоціль, вважали її внутрішній світ проявом загального стану світу, а саме, трагічності дійсності, передчуття змін, що наближалися й лякали своїми масштабами. Представники символізму бажали осягнути світ і внутрішнє життя людини у всій їх нескінченності й глибині.

Третій розділ – «Антропологічна спрямованість російського символізму» – містить виявлення художньо-філософських витоків формування в свідомості діячів «срібного віку» антропологічної проблематики. В ньому обґрунтовано і доведено наявність антропологічної проблематики у філософських пошуках і творчості А.Бєлого та Д.Мережковського.

У підрозділі 3.1. – «Художньо-філософські витоки формування антропологічної проблематики у символізмі “срібного віку”» – показано, що відповіді на специфічні питання, підняті представниками символізму «срібного віку», шукали у філософських концепціях і літературній спадщині вітчизняних мислителів, таких як Ф.Достоєвський, Вол.Соловйов, а також у філософських вченнях представників інших філософських течій Заходу, зокрема І.Канта, Ф.Ніцше, Г.Рікерта, А.Шопенгауера, Р.Штайнера. Захоплення філософією у той час не тільки сприяло вирішенню глобальних проблем людства, а й було способом виявлення особистісного світосприйняття. Проте формування антропологічної проблематики в символізмі відбулося передусім під впливом творчих надбань Ф.Достоєвського, Ф.Ніцше, Вол.Соловйова.

Позначений Ф.Достоєвським поворот художньої й теоретичної думки до осмислення внутрішнього життя людини став відправною точкою для дедалі глибшого проникнення до проблеми пізнання людської сутності. Саме Ф.Достоєвський вперше почав досліджувати людську природу в усій її безмежності й незбагненності. Людина в нього виходить за межі космічного порядку й закону, а існування поза законом відкриває надскладні безодні душі. У Ф.Ніцше та Вол.Соловйова ми бачимо вихід на новий рівень розгляду питання про сутність людини. Хоч і з протилежних позицій, вони обидва прагнуть утвердити ідею подолання людиною самої себе. Для першого це – Надлюдина як майбутнє людства, призначене для обраних. У другого – Боголюдина й боголюдство як мета майбутнього людства, втілена в образі Христа. Це дало змогу російським символістам дійти висновку про наявність у людині двох іпостасей: добра і зла, що відбивають двоїстість природи людини. Однак поява вчення Р.Штайнера про троїстість людини привернула увагу до надчуттєвого, до необхідності відкриття його в людині, після чого вона зможе йти шляхом вдосконалення, долаючи добром зло, закладаючи підстави для явлення душ, здатних перетворювати зло на добро. Звісна річ, все це не могло залишитися поза увагою російських символістів: вони шукають «інші світи», прагнуть вдосконалення людини, намагаються усвідомити її місце у світі, осягнути власне індивідуальне буття.

У підрозділі 3.2. – «Антропологічна сутність теорії символізму А.Бєлого» – проведено аналіз творчості А.Бєлого, виявлено антропологічну сутність його теорії символізму та інших художньо-теоретичних пошуків. Намагання пізнати людину, зрозуміти її як індивідуальність проявляється у творчості А.Бєлого у витлумаченні простору та часу: передусім йдеться про художній простір, оскільки саме в ньому відбувається моделювання нових життєвих відносин. Він творчо переосмислює ідеї переоцінки цінностей Ф.Ніцше, пізніше теорію цінностей Г.Рікерта, що й заклали підвалини його власної художньої гносеології – теорії символізму, де через символістське бачення світу оприявлюються нові цінності, що пояснюють цей світ і людину в ньому. Пізніше він творчо переосмислює антропософію Р.Штайнера, яка наклала свій відбиток на його світорозуміння і розуміння людини.

Аналіз творчості А.Бєлого виявив, що пізнання людського буття він здійснював через пізнання художнє, а мистецтво вважав своєрідним розумінням людини, бо воно найбільш ясно виражає ідею творчості. Визначаючи індивідуальне буття, виявляючи ціннісну сутність людського буття, пояснюючи суть людської діяльності й акцентуючи увагу на пізнанні людини як основи пізнання її існування, оголошуючи мистецтво як головне (а головним в мистецтві є Символ як образ переживань, що показують істинний світ людини, а значить, і її сутнісну природу, суть), А.Бєлий доходить висновку, що головним, попри все, є Самопізнання як основа людського буття, що здатне пояснити людині її саму, світ, що її оточує, і є «живим символом-організмом». В цьому і полягає антропологізм теорії символізму і всієї творчості А.Бєлого. Оскільки Символ поставлений А.Бєлим на вершину гносеологічно вибудованої ним піраміди діяльностей людини, то він набуває величного статусу і очевидного антропологічного забарвлення. Отже, за основу всіх теоретичних і художніх пошуків А.Бєлим був узятий символізм, який, на його думку, репрезентує нову культуру в майбутньому і «нову людину в нас».

У підрозділі 3.3. – «Антропологічні принципи Д.Мережковського» – виявлено, що у художній творчості представників символізму «срібного віку», антропологізм, а саме, антропологізм символу, найбільш повно виражений у творах Д.Мережковського. Символ як форма пізнання перетворився у Д.Мережковського на форму символу епохи, який для кожної епохи виступає цінністю. Таким чином, за допомогою символу витлумачується сутність людини і сутність ціннісних відносин епохи. Проблема людини, двоїстості її сутності вирішується ним через дослідження історичних передумов появи та психологічних особливостей видатних осіб, які стали символами своєї епохи. Через їхні характери та долі Д.Мережковський показує характер і трагедію перехідних епох у житті людства та розвиткові культури. Багато в чому він розвинув далі висновки Ф.Достоєвського про синтетичну, суперечливу природу людини та її буття. У своїй творчості Д.Мережковський своєрідно переосмислює вчення Ф.Ніцше через призму філософії всеєдності Вол.Соловйова: сильні історичні й творчі особистості в романах Д.Мережковського поєднують у собі два протилежні начала,  чоловіче й жіноче, здатні вирішити світоглядні колізії, – примирити в собі християнство та язичництво.

Отже, проблема людини в творчості Д.Мережковського є багатогранною і знаходить безліч способів вирішення в межах антропологічного символізму. Важливим моментом є те, що пізнання людської сутності, її двоїстої природи відбувається на прикладі видатних особистостей, котрі в творчості романіста стали символами епох. Більш того, в кожній із них Д.Мережковський прагнув побачити месію і пророка, які визначають майбутнє людства і спрямовують його на шлях «істинного розвитку». Основою цих пошуків і бажання пізнати людську природу слугував притаманний символізмові в цілому потяг до синтезу. У Д.Мережковського – у вигляді створення Третього Заповіту як мети Третьої Статі, або ж синтезу християнства і язичництва та ідеї нової релігійної свідомості, здатної об’єднати всі релігії світу, тобто ідеї «всеєдності» як вирішення цієї проблеми.

У висновках дисертації сформульовані головні результати і підсумки проведеного дослідження, які висвітлюють розглянуту проблематику.

Аналіз історії зародження й розвитку антропологічної проблематики дав змогу дійти висновку, що сьогодні є зрозумілою вся відносність відповіді на запитання: «Що таке людина?». Проблема антропологізму в історії світової філософії набуває найбільшої актуальності в межові епохи, коли кардинальним чином змінюються суспільні відносини, а основні принципи духовної культури і проблема людини стають домінантними. Це й відбулося наприкінці ХІХ – початку ХХ сторіччя у багатьох країнах європейського континенту, коли визначальною для всіх сфер духовної культури стала проблема людини, її нове осмислення.

Саме цей процес відбився і в символізмі «срібного віку». Безумовним підґрунтям світогляду для теоретиків символізму є те, що має життєве значення і людський сенс. Ось чому антропологізм стає основою усіх філософських пошуків і принципів у символізмі. Антропологізм як філософська основа російського символізму спирається на тезу про визначальну роль смислоутворюючої функції людської свідомості. На думку його представників тільки самосвідомість людського «я» долає фрагментарність буття і може створювати, через пізнання, концепт цілісності, найбільш повно виявляючись у філософії і мистецтві символізму.

Дослідження гносеологічної теорії символізму А.Бєлого і художньої творчості Д.Мережковського дало змогу виявити їх взаємозв'язок. У творах Д.Мережковського отримує свій розвиток теорія символу А.Бєлого, оскільки символ, що є для А.Бєлого єдністю і цінністю і набуває антропологічного забарвлення, в головних образах романів Д.Мережковського розкриває такий самий зміст: показує ціннісну суть тієї чи іншої епохи, стає об’єднавчим принципом і для історичних епох і для людства в цілому. В творчості Д.Мережковського художньої форми набуває теорія переживань А.Бєлого, а саме, проповідь універсального переживання, втіленого християнством, через опис індивідуального, що врешті-решт розвивається до індивідуально-колективного. Вибудована А.Бєлим схема розвитку переживань у реальному світі – «індивідуальне – індивідуально-колективне – універсальне» – відбивається у художньому вигляді в історичних романах Д.Мережковського. Індивідуум у Д.Мережковського постає в образі історичної особистості, яка є символом епохи і перетворює індивідуальне переживання на переживання індивідуально-колективне і далі, через християнство, – на переживання універсальне.

Аналіз творчості символістів засвідчив, що філософія та естетика символізму ґрунтувалися на ірраціональному розумінні життя, тому глибоко ірраціональною поставала й природа людини. В символічно-образному ряді російських символістів: образи Сонця и Місяця, образи Аполлона і Діоніса як символ двох ставлень до світу, дві протилежні сторони людського духа, образи Христа й Антихриста, язичництва і християнства тощо засвідчили наявність несвідомої складової людської психіки і відбили її роль у пізнанні. Неспростовним є висновок про те, що через засоби символіки, міфології, релігії представники символізму «срібного віку» передавали уявлення про людину, пізнавали світ і місце людини в ньому.