| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, її зв'язок із науковими програмами, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, його хронологічні рамки й територіальні межі, розкривається наукова новизна обраної теми, а також практичне значення отриманих результатів.
У першому розділі «Історіографія, джерельна база та методологія дослідження» проаналізовано основні наукові праці з історії вивчення проблеми, узагальнено й класифіковано джерела за темою роботи, охарактеризовано їхні інформаційні можливості та визначено методологічне підґрунтя дослідження.
Аналіз історіографії теми має певні складності. Передусім це пов’язано з кон’юнктурним характером багатьох праць, присвячених інтелігенції, написаних за часів радянської влади, у яких проблема подавалася у викривленому, догматичному вигляді. Інша складність полягала в тому, що для аналізу деяких теоретичних питань, пов’язаних із визначенням понять і категорій, необхідно було залучати праці соціологічного, політологічного, культурологічного, філософського характеру.
Історіографія теми автором поділена на такі блоки: історіографія радянської доби, сучасна вітчизняна та зарубіжна історіографія.
Дослідження радянської доби відрізняються тенденційністю, що зумовлено тоталітарним устроєм держави. Проте цінним для дослідження є фактологічний матеріал, який міститься в роботах, присвячених діяльності партійних органів і творчих організацій.
З урахуванням специфіки теми заслуговують на увагу праці, присвячені партійному керівництву в сфері культури. Ці дослідження допомагають відтворити механізми партійно-державного контролю над культурними процесами у державі.
Так, підсумки діяльності творчих організацій в УРСР представлені у низці робіт радянських дослідників. Мережа мистецьких організацій та установ, їх нормативна і економічна діяльність досліджена у працях В. Бадяка, Л. Шевченко, В. Сиснева, С.Чернишової. Історія розвитку українського мистецтва, його основні етапи, тенденції та здобутки знайшли відображення у ряді фундаментальних мистецтвознавчих праць.
Так, у монографії Л. Шевченко «Повышение культурного уровня трудящихся УССР в период 60-х – первой половины 80-х годов: На материалах УРСР» розглянуто роботу партійно-державних органів, які силами творчої інтелігенції здійснювали культурно-просвітницьку діяльність серед населення республіки. Особливу увагу звернено на шефську роботу, яка в окреслений період отримала особливо широкий розмах. Автор висвітлює питання культурних обмінів між республіками СРСР, акцентуючи увагу на співпраці з творчими колективами та окремими митцями РРФСР.
Механізм відтворення інтелігенції як соціальної категорії розглянули у своїх роботах Ю. Курносов «Роль інтелігенції України в комуністичному вихованні трудящих (1959-1965 рр.)» та А. Шокалюк «На принципах интернационализма: подготовка кадров национальной интеллигенции в СССР, 1951-1958 гг.». У них проаналізовані напрямки діяльності інтелігенції, однак поза полем зору дослідників залишились такі аспекти теми, що пов’язані з реальними процесами, які мали місце в духовному житті українського суспільства.
Сучасна вітчизняна історіографія представлена широким колом джерел, характерною рисою яких є звільнення від ідеологічних штампів у висвітленні історичного процесу. Задля об’єктивності варто зазначити, що дослідження періоду незалежної України теж відрізняються тенденційністю. Але на перевагу радянській історіографії в сучасних роботах спостерігається суб’єктивна оцінка і критика радянської влади та її ставлення до представників інтелігенції, а особливо творчої. Інтерес дослідників до проблем творчої інтелігенції України відбився у низці дисертаційних робіт: Р. Дудки, О. Бажана, О. Шевчука, І. Стасюка, Л. Крупник та інших .
У роботі О. Бажана розглянуто опозиційний рух в Україні у другій половині 1950-х – 1980-х років. Автор звертає увагу на основні форми опору і політичні репресії, як засіб придушення і роз’єднання національно свідомих мас. Участь творчої інтелігенції у дисидентському русі автором розглянуто лише в комплексі з іншими питаннями.
І. Стасюк досліджує український національно-патріотичний рух у 1950-х – наприкінці 1980-х років, досліджуючи політичний курс союзно-республіканського керівництва, форми і методи спротиву опозиційних сил в УРСР.
Л. Крупник у своїй дисертації аналізує сутність і висвітлює еволюцію державної політики та її вплив на стан і розвиток українського мистецтва. У своєму дослідженні автор визначає ідеологічно-політичні засади управлінських структур, їх вплив на характер та художній рівень мистецької творчості, висвітлює основні особливості функціонування українського професійного мистецтва та творчі досягнення митців.
У формулюванні теоретичних засад дисертаційного дослідження на допомогу прийшли праці філософського, політологічного, культурологічного напряму, в яких знайшли відображення питання, пов’язані з інтелігенцією.
Розвитку української культури, творчій і громадській діяльності інтелігенції в системі тоталітарної держави присвячені праці сучасних українських дослідників В. Барана, В. Даниленка, І. Довжука, С. Кульчицького, Б. Лановюка, Б. Лазаровича, А. Павловського, Я. Грицака. Так, праця В. Барана та В. Даниленка «Україна в умовах системної кризи. 1946–1980-і роки» розкриває суть політики лібералізації в галузі літератури і мистецтва, пов’язані з її втіленням суперечності; висвітлює основні причини і умови виникнення культурницької течії, а згодом шістдесятників в Україні. Дослідження має чітку періодизацію, відповідно до змін курсів влади, ґрунтується на багатьох архівних документах. Усі ці аспекти є корисними для розуміння процесів, що відбувалися у 1953-1964 роках навколо творчої інтелігенції .
Особливий інтерес становлять регіональні дослідження, присвячені економічним, політичним, соціальним, культурним аспектам, що утворює цілісну картину життя Донбасу в досліджуваний період. Цей блок історіографії презентований у дисертації низкою робіт як вітчизняних так і зарубіжних авторів. Корисною для об’єктивного вивчення стала праця японського дослідника Гіроакі Куромії «Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870-1990-і роки», один із розділів якої присвячений періоду хрущовської «відлиги». Ця праця має узагальнюючий характер подання матеріалу й цінна тим, що спирається на величезний архівний матеріал, у тому числі на фонди архівів СБУ.
Зарубіжна історіографія також не позбавлена кон’юнктурного характеру, у роботах представників діаспори домінують націоналістичні стереотипи. Цей блок містить матеріали зборів і конгресів, що проводилися українською діаспорою за кордоном.
Зарубіжні автори у своїх розвідках доволі аргументовано розкрили теми взаємовідносин між суспільством і владою в Радянському Союзі, інтелектуального опору в тоталітарній державі, взаємодії творчої інтелігенції з суспільством за умов ідеологічної диктатури. Низка робіт цього блоку присвячена розвитку українського мистецтва та долі окремих митців у тоталітарному суспільстві досліджуваного періоду.
Одним із найяскравіших прикладів зарубіжної історіографії є стаття «Ворог порядку – людина», що є уривком окремого дослідження Нобелівського лауреата, польського дослідника Ч. Мілоша. Ця праця розгортає картину інтелектуального терору в тоталітарних державах, показує становище митця за умов ідеологічної диктатури «держави-партії». На думку автора, від того, у якій мірі партія «зможе канонізувати ірраціональні людські нахили і вжити їх для своїх цілей, залежить її диктатура над земною кулею». Тож, оскільки «відхилення від лінії в оцінці якогось твору мистецтва може стати каталізатором політичних переворотів», «партія бореться проти будь-яких сягань вглиб людської істоти, особливо в літературі й мистецтві».
У дослідженні використані роботи зарубіжних дослідників, які поставили перед собою завдання проаналізувати формування дисидентства в УРСР та етапи його становлення. Так, Кен Фармер у книзі «Український націоналізм у післясталінську еру: міф, символи та ідеологія в радянській національній політиці», висвітлюючи рух опору в Україні, аналізує активність опозиції, простежує її склад за віковими та професійними ознаками.
Окрему групу в історіографічному огляді становить кілька наукових розвідок мистецтвознавчого характеру, предметом дослідження яких постають творчі здобутки літераторів і митців України періоду контрольованого лібералізму.
Отже, охарактеризовані праці переважно висвітлюють механізми керування у сфері культури, загальні проблеми розвитку культури в Україні або присвячені мистецтвознавчому аналізу професійного мистецтва 50-60-х років ХХ століття. У той же час причини духовного і професійного зламу творчої інтелігенції Донбасу, проблеми діяльності творчої інтелігенції та механізми керування творчим процесом в аналізованому регіоні висвітлювалась у цих виданнях епізодично.
Джерельну базу дисертації складають різноманітні за походженням і змістом документи і матеріали. Авторка класифікує джерела за принципом фондоутворення та за походженням. Таким чином, основними групами проаналізованих матеріалів є:
· неопубліковані документи п’яти архівів України;
· опубліковані збірники документів;
· мемуари, листування безпосередніх учасників подій;
· періодичні видання, що публікувалися в досліджуваний період.
Архівні документи, що становлять основу джерельної бази, зберігаються у фондах п’яти архівів України: Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО), Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО), Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтв України (ЦДАМЛМ), а також місцевих архівів: Державного архіву Донецької області (ДАДО) та Державного архіву Луганської області (ДАЛО).
Архівні матеріали з питань розвитку культури УРСР, що зберігаються у фонді «ЦК КП України – особий сектор» (Ф. 1) ЦДАГО України дозволили комплексно розглянути механізми державного регулювання у сфері українського мистецтва за роки правління М. Хрущова. В описах 31, 53 і 70 (несекретні справи секретаріату ЦК КПУ) та 24 (секретна частина) були використані матеріали з питань пропаганди, агітації, розвитку науки, освіти, літератури, мистецтва та видавництва, які презентують інформацію про творчу і суспільну діяльність творчої інтелігенції та реакцію на неї системи.
Важливе значення для висвітлення проблеми мають архівні фонди ЦДАВО України, за матеріалами яких проаналізовано кадрову, репертуарну, бюджетну політику державних органів щодо управління у сфері культури. Архівні матеріали проілюстрували роботу професійних спілок (Ф. 2605), Головного управління з охорони державних таємниць у пресі при Раді Міністрів УРСР (Ф. 4605) та Міністерства культури УРСР (Ф. 5161). Базуючись на даних ЦДАВО України вдалося показати фінансово-господарську, кадрову, організаційну роботу, а також окремі напрямки діяльності Головного управління з охорони державних таємниць у пресі. Тим не менше, слід зазначити, що матеріали, які б висвітлювали роботу органів цензури у сфері професійної творчості, представлені не в повній мірі.
Збагатили дослідження фактичним матеріалом документи Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтв України. Фонди «Національної спілки письменників України» (Ф. 590), «Національної спілки художників України» (Ф. 581), «Українського кооперативу художників» (Ф. 488) містять інформацію щодо творчої діяльності, гастролей, виступів, фестивалів літераторів і митців України. Особливу цінність становлять матеріали з особистих фондів Г.О. Світличного (Ф. 1217), І.М. Дзюби (Ф. 1242).
Інформація, накопичена в Державних архівах Донецької і Луганської областей, допомогла у відображенні ієрархічної системи мистецьких організацій, установ, творчих об’єднань. У фондах обласних архівів знайдено цінний матеріал, що містить твори молодих композиторів, художників, відображення їх взаємодії з обласними чи центральними комітетами партії. Зберігаються у фондах перші оцінки творчості молодих митців регіону у вигляді листів, звернень, нагород.
Опубліковані джерела, що були використані у дисертаційній роботі, містяться у збірках документів, у яких відображено засоби і механізми впливу партійного керівника на діяльність творчої інтелігенції. До цієї групи джерел відносяться опубліковані виступи представників влади в УРСР.
Інформаційно насиченими виявилися спогади і листування сучасників подій, висвітлених у дослідженні. Незважаючи на яскравість подання матеріалу в цій групі джерел, нами був зроблений висновок про упередженість авторів мемуарної і епістолярної спадщини. Тим не менш, для повного наукового аналізу вони були введені до джерельної бази.
Атмосфера досліджуваного періоду та його ідеологічні засади повною мірою відображені в періодичній пресі, яка виходила з 1953 по 1964 рр.
Використовуючи різноманітні джерела, авторка намагалася уникнути однобічності у висвітленні й оцінці історичних подій та їх дійових осіб.
Отже, проведений аналіз історіографії та джерельної бази за темою дослідження дав підстави стверджувати, що проблеми професійної праці митців у тоталітарній державі на сучасному етапі представлені низкою праць історичного характеру. Проте наразі не існує комплексного наукового дослідження, яке б висвітлювало умови творчої праці й причини культурницької активізації представників літературно-мистецької інтелігенції Донбасу.
Методологічні засади дослідження базуються на діалектичних принципах пізнання історичного процесу. Термін «творча інтелігенція» автор трактує як соціально-професійну групу людей, яка складається з різних підгруп, що суттєво відрізняються за характером праці; в основі її діяльності лежать види духовної праці, які включені до сфер творчої діяльності, до якої відповідно, відносимо діяльність літераторів, критиків, художників, скульпторів, театральних і музичних діячів, працівників кіно. Творча інтелігенція – складова національної еліти, яка бере активну участь у вирішенні економічних, політичних та соціальних проблем, виступає головним чинником гармонійного розвитку суспільства. Для досягнення поставленої мети та виконання завдань дослідження дисертантка використала принцип об’єктивності, який передбачає неупереджене ставлення до проблеми. Слід зазначити, що досягти безсторонньої історичної оцінки не завжди вдавалося, адже кожний дослідник висвітлює тему крізь призму власного досвіду, менталітету, уподобань. Обов’язковим при науковому дослідженні є використання історичного принципу.
Впровадження у дослідження системного і комплексного підходів дозволило авторці при аналізі теоретичних засад проблеми спиратися на філософський, політологічний, соціологічний, мистецтвознавчий науковий інструментарій.
Всебічному обґрунтуванню положень та висновків дисертаційної роботи сприяло застосування авторкою, окрім загальних, ряду спеціально-історичних методів дослідження: історико-генетичного, порівняльно-історичного, проблемно-хронологічного.
У другому розділі «Духовний злам творчої інтелігенції в рамках нового курсу влади» проаналізована зміна вектору творчої і громадської діяльності митців у нових політичних умовах.
Окреслено комплекс об’єктивних і суб’єктивних причин, що викликали реформування всіх сфер життя держави, яке було розпочате за правління М.С. Хрущова. Зовнішні обставини, що вплинули на впровадження нового курсу влади, об’єктивно зумовлювалися швидкими темпами розвитку науково-технічної революції. Участь Радянського Союзу в технологічних змаганнях із Заходом вимагала нових темпів, імпульсів у розвитку радянського суспільства, прискорення економічного розвитку, підвищення соціальних стандартів. Серед причин, які передували процесу десталінізації, вбачаємо суб’єктивні прагнення частини партiйно-державної бюрократії, зацікавленої в змінах розширити сферу її компетенції за рахунок усунення від влади представників сталінської епохи. Першою в цьому ряду постає особа М. Хрущова, якому, на нашу думку, необхідно було розвінчати культ особи попередника заради здобуття авторитету, що було неможливо на тлі величі Й. Сталіна.
У дисертації підкреслено, що ліберальні реформи впроваджувалися переважно у сфери культурного життя, не впливали на галузі ідеології та політики, здебільшого носили непослідовний, обмежений характер і були сповнені протиріч. Така політика М. Хрущова визначається як контрольований лібералізм, для якого характерно декларування розширення політичних, економічних, соціальних і культурних свобод, але зміни здебільшого не несли глибинного характеру.
При дослідженні творчої праці й суспільної діяльності митців у нових політичних умовах було детально окреслено процес трансформації їхніх суспільно-політичних поглядів, який мав місце з початку 50-х років. Духовний злам творчої інтелігенції відбувся саме після смерті Й. Сталіна і дістав подальшого розвитку з промовою М. Хрущова у лютому 1956 р. Цей процес висвітлено на прикладі особи і життєвого шляху М.Д. Руденка – письменника, критика, правозахисника з Луганщини. Базуючись на мемуарній і епістолярній спадщині літераторів і митців, духовний злам яких відбувся саме після зміни курсу влади, авторка дійшла висновку, що приклад трансформації ідеологічних переконань М.Д. Руденка висвітлює аналогічні процеси в професійній і суспільній діяльності представників творчої інтелігенції України. У цьому контексті показово, що літератори, у творчості яких вперше і найяскравіше втілюються нові суспільні, політичні та, головне, ідеологічні мотиви, здебільшого є вихідцями з Донбасу. Серед них І. Світличний, І. Дзюба, Н. Світлична, Г. Тютюнник, М Руденко, О. Воробйов, Г. Гайовий та ін. Саме ці представники літературно-мистецької інтелігенції Донбасу наприкінці 60-х рр. створили осередок українського дисидентства в Києві. Найяскравіші й найактивніші діячі руху шістдесятництва мали своє коріння в Донбасі. Але через контроль з боку партії і посилену в регіоні цензуру розпочали творчу і громадську діяльність в столиці.
Дотримуючись системного підходу у роботі, були досліджені зрушення, які відбулися в кожній галузі мистецтва з середини 50-х до середини 60-х рр., і характер, який мали ці процеси в Донбасі. Через специфічні особливості кожної мистецької галузі втілення митцями своїх ідей у творчий продукт мало нерівномірний характер. Мистецький продукт, який представлявся публіці із застосуванням певних матеріальних витрат і проходив певний ланцюг контролюючих заходів, передусім містив ідеологічні засади, які підтримували існуючий у країні устрій. До таких видів мистецтва належать кіно і театр, репертуар яких пильно контролювався державними органами.
Доведено, що головна особливість періоду «відлиги» полягає в спрямованості перших ліберальних зрушень у державі на творчу інтелігенцію, яка мала акумулювати нові, запропоновані партійним керівництвом ідеї та втілювати їх у своїх творах. Керівництвом держави не був врахований творчий та ідейний потенціал літераторів і митців, які через творче сприйняття не могли працювати у чітко обмежених і дозованих рамках лібералізації.
У дисертації зазначено, що нове покоління інтелігенції вирізняло серед інших те, що, крім більшої свободи та інформованості, воно мало в активі вищий культурний рівень, талант і смак. Представники нового поління митців України вважали природним своє право на розкутість, щирість почуттів, звернення передусім до внутрішнього світу людини, прагнули до відновлення чистої естетики, культивували красу, палко бажали новизни й подолання провінційності своєї культури. У результаті творчість і громадська діяльність дисидентів стали справжнім проривом у монолітній системі заідеологізованої офіціозної культури.
Дослідивши творчу працю літераторів і митців Донбасу в період зміни державної політики, доходимо висновку, що процес лібералізації, який вплинув на всі сфери життя і діяльності республіки з приходом до влади М. Хрущова, став каталізатором і для представників творчої інтелігенції. Адже до кінця 50-х років творчі пошуки нових форм і сюжетів у мистецькому середовищі не викликали відвертого невдоволення з боку партійної верхівки. Незважаючи на пильну увагу до митців Донбасу з боку ідеологічного сектору, у середині 50-х років з’являються творчі угрупування, які в зазначений період мають культурницьке спрямування.
У третьому розділі «Творчість митців з початком згортання процесу лібералізації» аналізуються особливості творчої діяльності літераторів і митців Донбасу в період переслідування в державі інакомислення.
З приходом до влади М. Хрущова в культурному житті республіки, як і в інших сферах, відбулося певне послаблення тиску тоталітарної системи, яке носило непослідовний, реверсивний характер, що відобразилося у всіх сферах громадського життя. Реабілітуючи митців, репресованих за правління Й. Сталіна, постанови і накази вищих органів влади чітко регламентували творчу діяльність сучасників. У свою чергу, контроль за ідейною складовою художнього твору виконували органи цензури і Комітет державної безпеки, що дає можливість стверджувати наявність тиску з боку партії на діяльність творчої інтелігенції.
Тож розгалужена система державних і громадських установ та організацій у сфері професійного мистецтва мала на меті консолідувати творчу інтелігенцію, а це дозволяло полегшити керівництво і контроль за її діяльністю. А головним завданням, покладеним партією на митця, стало впровадження у свої твори ідеологічних стандартів. Такі механізми керування творчим процесом насаджувалися правлячою верхівкою задля легітимації своєї влади, тобто суспільного визнання і виправдання дій партії.
Авторкою підкреслено, що на літераторів і митців Донбасу, порівняно з іншими регіонами України, здійснювався більший ідеологічний тиск через специфічний склад населення. Матеріальне забезпечення представників творчої інтелігенції, яке залежало від функціонування виробничих підприємств при творчих спілках, у Донбасі було вищим, ніж в інших регіонах, і відрізнялося постійним характером надходжень через велику кількість творчих замовлень. До того ж активна пропаганда переваг комуністичного устрою, яка проводилася агітаційними бригадами, породжувала у свідомості літераторів і митців упевненість у вірності ідей пануючої партії. Звідси бере початок мистецький конформізм, що мав широке втілення у літературних і художніх творах, театральних і музичних виставах досліджуваного періоду.
У дисертації зазначено, що після приходу до влади М.С. Хрущова і запровадження ним реформ у політичній, соціальній і культурній сферах життя творча інтелігенція, яка мала завдання бути провідником ідей партії, розпочала пошуки нових тем і форм. Таке сприйняття митцями реформ викликало зворотну реакцію правлячої верхівки. Щоб запобігти відхиленню літераторами і митцями від напрямку, визначеного ідеологією, партія сформувала розгалужену систему державних органів, діяльність яких мала на меті контроль за професійним мистецтвом.
Організації і підприємства, створені партією для консолідації творчої інтелігенції, здійснювали контроль за творчою діяльністю митців, за впровадженням ними у свої твори ідеологічних засад держави. Таке функціонування в системі культури виправдовувало дії партії.
Незважаючи на традиції державного замовлення у сфері літератури і мистецтва, не можна ігнорувати творчі здобутки літераторів і митців, творчість яких слідувала партійним вимогам, але завдяки їхньому непересічному таланту мала незаперечну художню цінність. Характерні риси соцреалізму, загальна підпорядкованість принципам партійності, прославлення людей фізичної праці, радянського способу життя проявилися у творчості відомих письменників Донбасу: Г. Кривди, К. Тесленка, Л. Колесникової, В. Соколова, М. Чернявського, П. Бондарчука, М. Лісовської, К. Міхеєва, Л. Талалая, О. Орача, І. Шкурая, С. Жуковського, Г. Мороза, П. Байдебура, Є. Летюка.
Заради об’єднання творчої інтелігенції навколо партійних ідеалів і стандартів застосовувалися різноманітні заходи впливу. Найпоширенішими серед них були матеріальне і соціальне заохочення. Так, митець, який впроваджує у своїх творах проголошений єдиним вірним метод соціалістичного реалізму, заохочувався передусім матеріально. До того ж він мав соціальний стимул – бути схваленим партійним керівництвом, для чого використовувалися національні й державні нагороди. Але, на нашу думку, найдієвішим засобом стимулювання творчої інтелігенції був ідеологічний тиск, що застосовувався ще на етапі здійснення контролю за діяльністю митців. Представник творчої інтелігенції через матеріальну і соціальну підтримку з боку держави і страх невиконання партійних завдань рятував власну кар’єру, ім’я, добробут, життя своє і сім’ї через пасивне сприйняття партійної ідеології і впровадження її в свої твори. Така поведінка була масовою на території Донбасу.
У висновках сформульовані основні результати дослідження, які виносяться на захист:
- структурована історіографія та джерельна база досліджуваної теми, аналіз наукової літератури дає підстави стверджувати, що, за винятком окремих праць загального порядку, комплексне спеціальне дослідження діяльності творчої інтелігенції Донбасу в період контрольованого лібералізму не проводилося;
- зміна політичного курсу, запроваджена М. Хрущовим, була зумовлена рядом зовнішніх і внутрішніх політичних умов. Протистояння тоталітарної держави Західному світу в період науково-технічної революції спонукало до реформування структурних складових систем. Вважаємо, що суб’єктивні прагнення частини партійно-державної бюрократії, зацікавленої в змінах, які б розширили сферу її компетенції за рахунок усунення від влади представників сталінської епохи, стали дієвим каталізатором, прискоривши лібералізацію, але глибинні причини були закладені в змаганнях двох полярних систем;
- виявлена особливість періоду «відлиги»: ліберальні реформи, спрямованість яких носила культурницький характер, викликали у представників творчої інтелігенції надії на гласність, що спричинило незворотні процеси протистояння митців державній ідеології. Така протидія стала причиною кризи тоталітарної системи;
- після засудження «культу особи» ідеологічний спротив набрав нових ознак, він у своєму розвитку пройшов два етапи: культурництво і шістдесятництво, які тісно пов’язані між собою. На першому етапі представники творчої інтелігенції опікувалися питаннями культурного розвитку, згодом стали звертатися і до суто політичних сфер діяльності суспільства. Зауважено, що творча інтелігенція не мала на меті зміни радянської влади, але після перших помітних ліберальних зрушень своєю професійною і громадською діяльністю протистояла тоталітарній системі;
- заходи стимулювання творчої інтелігенції в УРСР, котрі використовувалися партійним керівництвом, характерні для тоталітарних держав: ідеологічне, соціальне і матеріальне стимулювання. У Донбасі методи заохочення літературно-мистецької інтелігенції мали певні особливості, що було об’єктивно пов’язано з потребами вищого партійного керівництва у втіленні панівної ідеології в регіоні;
- потреби республіканського керівництва в активному розповсюдженні ідеологічних засад серед населення регіону через творчу працю митців знаходило відображення в практиці державного замовлення в галузі культури. Творчість митців мала підтримувати офіційну лінію, адже вплив на свідомість широких мас здійснювався безпосередньо за допомогою художніх творів, які, у свою чергу, розповсюджувалися виключно за рішеннями правлячих кіл;
- увага партійних керівників до діяльності творчої інтелігенції Донбасу зумовлювалася передусім національною і соціальною строкатістю населення регіону, що було спричинено демографічною і міграційною політикою влади в післявоєнні роки, яка провадилася з метою зміцнення промислового і економічного потенціалу Донбасу. Основний приріст населення в регіоні відбувся за рахунок трудової мобілізації, проведення оргнабору, мобілізації до шкіл ФЗН, повернення фронтовиків, остарбайтерів, репатріації та рееміграції;
- залежно від сприйняття представниками творчої інтелігенції Донбасу офіційної ідеології і втілення її в продукт своєї професійної діяльності, умовно виокремлюємо три групи митців:
а) літератори і митці, для творчості і громадської позиції яких характерна конформна поведінка. Завдяки втіленню у своїх творах ідеологічних засад тоталітарної системи представники творчої інтелігенції Донбасу виступили провідним засобом легітимації влади в регіоні. Конформісти заохочувалися не лише за допомогою матеріальних благ, а й рядом державних премій і нагород. Фундаментом радянського мистецтва протягом всього періоду «відлиги» є метод соціалістичного реалізму, який запроваджувався у всіх творчих жанрах;
б) окрему групу митців представляють діячі культури, які, використовуючи проголошені єдино вірні художні заходи і методи, протиставляють себе існуючій системі, але не виказують прихильності до ідей дисидентства. Представники цієї групи зазвичай не відчували політичного тиску, але й не отримували належного визнання;
в) митці-нонконформісти – покоління, об’єднане спільними цінностями, які суперечили офіційним. Їх творчість характеризується поєднанням нових підходів у творчості, запозичених зі світової мистецької практики, з традиціями відродженої національної культури;
- враховуючи результати дослідження, теоретичні висновки й узагальнення, дисертантка пропонує такі практичні рекомендації:
а) відродження національної ідеї в умовах морального занепаду суспільства можливе лише за умови активної громадської позиції літераторів і митців. Державна політика в сфері культури відіграє важливу роль у формуванні творчого потенціалу інтелігенції. Тому сьогодні актуальним постає питання підтримки, у першу чергу фінансової, письменників, художників, акторів на державному рівні. У такому вимірі позитивним постає історичний досвід функціонування розгалуженої системи керування в галузі культури за часів «відлиги»;
б) формування здорової нації залежить від втілення морально-етичних норм у творчість літературно-мистецької інтелігенції. На сучасному етапі розвитку України вважаємо за доцільне введення контролю в сферу культурного будівництва держави стосовно проявів антигуманістичних настроїв таких як ксенофобія, шовінізм, антисемітизм в творчості сучасних українських літераторів і митців.
Баран В. Україна після Сталіна. Нариси історії. 1953-1985 / Баран В. – Львів: Свобода, 1992. – 80 с.; його ж. Україна. 1950 - 1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи / Баран В. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1996. – 448 с.; його ж. Цензура в системі тоталітаризму / Баран В. // Сучасність. – 1996. – № 6. – С. 104–117.; його ж. Україна в умовах системної кризи. (1946-1980-і рр.) / В. Баран, В. Даниленко. – К.: Альтернативи, 1999. – 304 с.; Довжук І.В. Історія культури України: [підручник] / І.В. Довжук. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2009. – 552 с.; Кульчицький С.В. Спроби реформ (1956-1964) / С.В. Кульчицкий // Український історичний журнал. – Київ: Наукова думка. – 1998. – №2. – С. 102-114, №3. – С. 120-129, №4. – С. 91-102.; Литвин В.М. Історія України: [підручник] / В.М. Литвин. – К.: Наукова думка, 2006. – 728 с.; Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХIХ - ХХ ст. / Грицак Я. – К.: Генеза, 2000. – 360 с.; Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: [навч. посібник] / Лановик Богдан Дмитрович, Лазарович Микола Васильович. – [2 вид., перероб. і доп.] – К.: Знання-Прес, 2003. – 733 с. та ін.
|
