ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ОСОБИСТІСТЬ: ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ : ГРАЖДАНСКОЕ ОБЩЕСТВО И ЛИЧНОСТЬ: ФОРМЫ ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету дослідження та відповідні їй завдання, висвітлено наукову новизну і практичну значущість результатів, а також охарактеризовано апробацію дисертаційної роботи.

У першому розділі «Ступінь розробки проблеми. Огляд літератури і методологічні засади дослідження» зроблено загальний огляд літератури, присвяченої проблематиці дослідження і зроблено аналіз методологічних засад дослідження взаємодії особистості і громадянського суспільства на різних етапах розвитку соціальної філософії.

У підрозділі 1.1 «Постановка проблеми дослідження» зазначено, що необхідність дослідження взаємодії особистості і громадянського суспільства зумовлена посиленням процесів глобалізації і виникненням нових соціальних трансформацій, які прагнуть до створення єдиного цілісного світового інформаційного та економічного простору. Особливість цієї взаємодії полягає в тому, що вона вже не може актуалізуватись у громадянських асоціаціях індустріальної доби, оскільки цим спілкам притаманна певна обмеженість у реалізації свободи. Тому, є підстави вважати, що особистість, починаючи розуміти власну громадянську свободу, повинна вдосконалювати та формувати новітні соціальні цінності і процеси суспільної самоорганізації шляхом вироблення мотивів побудови і розвитку специфічних недержавних колективностей. Саме через сучасні недержавні колективності, які виступають елементами громадянського суспільства й визначають характер соціальних зв’язків у соціумі, утворюється зміст і основні призначення постіндустріального громадянського суспільства.

У підрозділі 1.2 «Ступінь дослідження проблеми. Огляд літератури» на підґрунті робіт вітчизняних і зарубіжних дослідників показано, що еволюцію громадянського суспільства доцільно представити у вигляді чотирьох послідовних етапів. Першому етапу притаманне протиставлення, конфронтація «природне-громадянське», завдяки яким розкривається сутність громадянського стану суспільства, хоча реальність саме природного стану не заперечується.

Другий етап характеризується протиставленням громадянського суспільства і держави; громадянське суспільство розглядається особливою формою розвитку людства, яка складається з виникненням держави, коли утворюється інститут приватної власності. Інтерпретація ж громадянського суспільства, за його відношенням до держави, залежить від позицій окремих мислителів. Так, чільні представники філософської думки вважають, що воно є першим за часом виникнення. Інші дослідники підкреслюють, що раніше від громадянського суспільства виникає держава; вона – більш авторитетна та важлива інституція; звідси громадянське суспільство є або складовою держави, або посідає відносно неї підлегле становище.

Третій етап, пов'язаний з посиленням класових антагонізмів у другій половині ХІХ століття, відходить від обґрунтування позитивних аспектів розвитку громадянського суспільства і концентрує увагу на його негативних якостях, а саме на його «здичавілості», яка спричинюється зростанням індивідуалізму, звеличенням рівня майнової диференціації у трудових класах і викликає втрату ними почуття громадянської спільності.

Початок четвертого, сучасного етапу розвитку громадянського суспільства часто-густо пов’язують з закінченням Другої світової війни, а його розквіт – з так званою Третьою хвилею демократизації країн світу. В цей період досліджуються особливості взаємодії особистості і громадянського суспільства постіндустріальної доби.

У підрозділі 1.3 «Методологічні засади дисертаційного дослідження» з’ясовано, що дослідження розвитку громадянського суспільства здійснювалися на підґрунті двох методологічних принципів: етатистського і антиетатистського. Для розмежування цих філософських традицій, а також з метою теоретичного усвідомлення процесу формування громадянського суспільства в конкретних соціально-історичних умовах у дисертаційному дослідженні використано компаративний підхід. Крім того визначено, що у індустріальну добу інтерпретацію та обґрунтування громадянського суспільства, як певної структурно-функціональної цілісності, що виникає і розвивається під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, забезпечує системний підхід. Водночас обґрунтовано, що для дослідження сучасного громадянського суспільства (тобто постіндустріального або інформаційного) постає характерним новітній, пост-фундаціоналістичний нормативний підхід, згідно з яким громадянське суспільство визнає, шанує й активно зміцнює множинність неспівмірних нормативних кодів та форм сучасного соціального життя, а власне термін «громадянське суспільство» розуміється у вигляді знаку множинності, плюральності. Тому, громадянське суспільство треба розглядати як специфічну форму суспільної самоорганізації, яка виражає сферу приватних відносин у контексті взаємодії індивідуальних і колективних потреб осіб, що детермінуються сферою свободи особистості і реалізуються через вплив недержавних колективностей на всі сфери суспільного і особистого життя.

У другому розділі «Особистість і громадянське суспільство: соціокультурні передумови взаємодії» виокремлено і охарактеризовано первинні форми взаємодії особистості і громадянського суспільства, що дозволило обґрунтувати свободу особистості як головну передумову формування громадянського суспільства і на цьому тлі охарактеризувати прояви особистісної індивідуалізації та їх вплив на подальшу розбудову громадянського суспільства.

У підрозділі 2.1 «Первісні форми взаємодії особи і громадянського суспільства» з’ясовано, що взаємодія особи і громадянського суспільства може реалізовуватись у двох напрямках – індивідуалістському і суспільно-колективістському. Індивідуалістський напрямок ґрунтується на тезі первинної наявності у ізольованих індивідів природного права на необмежену свободу, що спричинює виникнення державної влади, яка припиняє «війну всіх проти всіх» і створює умови для формування і наступного функціонування елементів громадянського суспільства. Водночас показано, що цей індивідуалістський напрямок вимагає суворої правової регламентації суспільного життя, що пригнічує самодіяльність людини і суспільства в цілому, і зумовлює тим самим відчуження особистості. Тому, більш дієвим (особливо у теперішній час) вважається другий, суспільно-колективістський напрямок реалізації взаємодії особистості і громадянського суспільства. Він ґрунтується на тому, що кожна людина несвідомо (або, так би мовити, екзистенціально) несе на собі відбиток культури і суспільних відносин. А тому і держава, і громадянське суспільство є результатом історико-культурної еволюції. В цьому сенсі громадянське суспільство розглядається вже не як другорядне утворення за відношенням до держави, а як первинне об’єднання вільних людей, які формують законодавчу владу і через неї за допомогою моралі і релігії впливають на державу з метою захисту життя, свободи і майна громадян.

У підрозділі 2.2 «Свобода як головна передумова формування громадянського суспільства» доводиться теза про те, що головною передумовою виникнення громадянського суспільства є свобода. Вона реалізується у двох можливих формах: як первинна цілераціональна свобода («свобода від») і свобода як своєрідний екзистенціальний простір самореалізації особистості, що носить певний «понадраціональний» характер («свобода для»).

Показано, що у добу глобалізації, коли соціальна реальність вже не має чітко вираженої впорядкованості, побудувати гармонійні суспільні стосунки виключно на підвалинах «свободи від» неможливо, оскільки ця реалізація свободи має значущість лише для окремих індивідів і залишає поза увагою інших, спричинюючи тим самим суспільну «здичавілість». Особливий тип соціальної реальності, у яку потрапляє людина сьогодення, вимагає від неї не просто шукати, відчувати сутність цієї реальності, а ще й переживати цей пошук, робити певну душевно-розумову роботу для того, щоб здійснити акт самореалізації. Тобто процес осягнення будь-якої життєво-практичної установки є трансформацією суб’єкта, його духовне перетворення. Новизна цієї концепції свободи полягає в тому, що «свобода для» виявляється у процесі самостановлення людини і не є результатом її наперед визначених якостей і здібностей: особистість не тільки має здатність до духовного розвитку, але і повинна постійно виховувати себе у контексті цього розвитку.

У підрозділі 2.3 «Прояви індивідуалізації особистості та їх вплив на розвиток громадянського суспільства», виходячи з суперечливої єдності форм «свободи від» і «свободи для» показано, що особистість є цілісністю колективного і індивідуального, а процес індивідуалізації характеризує саме форми і засоби буття особистості, тому поза особистістю не існує. В ході індивідуалізації особистість здобуває нові риси і якості, формує своєрідний центр самості і постає індивідуальністю, відокремленою від інших суб’єктів соціальних відносин. Громадянськість в цьому сенсі треба розглядати у вигляді специфічної форми колективності, а тому вона також є результатом індивідуалізації особистості.

На цьому підґрунті з’ясовано, що у сучасному суспільстві індивідуалізація особистості часто-густо приймає негативні відтінки, а саме виступає у вигляді егоїзму, анархізму тощо, повсюдно супроводжуючись різноманітними проявами свавілля. Саме ці симбіотичні ознаки індивідуалізації треба відносити до проявів індивідуалізму, який направлений на підтримку і збереження індивідуально-природних ознак людини, а тому, на відміну від індивідуальності, що завжди динамічно зв’язана з колективністю, має цілком відособлений, сталий, антисоціальний характер. Тому, індивідуалізм і громадянськість можуть розглядатися у вигляді своєрідних «полярних форм» впливу на громадянське суспільство, що розгортаються у системі координат індивідуалізації і визначають напрямок його розвитку. Показано, що перша з цих форм реалізується у вигляді особистісного або колективного індивідуалізму і свідчить про занепад громадянського суспільства, друга – навпаки, констатує наявність у суспільства ознак громадянськості.

Розділ 3. «Нові тенденції реалізації відносин «особистість  громадянське суспільство» у добу глобалізації» присвячено дослідженню змін ролі особистості у формуванні громадянського суспільства постіндустріальної доби і визначенню новітніх інтерпретацій форм самоорганізації громадянського суспільства, що спричинюються цими змінами.

Підрозділ 3.1 «Зміна ролі особистості у формуванні громадянського суспільства постіндустріальної доби» наголошує на тому, що постіндустріальна доба вносить зміни до тлумачення свободи особистості. Оскільки стратегічним ресурсом постіндустріального суспільства постає інформація, а інформація, як відомо, є владою, то доступ до інформації є передумовою свободи. Тому, система телекомунікацій і Інтернету, з одного боку, значно прискорює економічні процеси, а з іншого – зароджує нові виміри свободи особистості і новітні недержавні комунікації, що стають позастатутними (Інтернет-магазини, Інтернет-біржи, спілки хакерів, індивідуальна діяльність на дому тощо). На цьому підґрунті формується новітня віртуальна система цінностей і пріоритетів суспільства, і, передусім, специфічні правила поведінки громадян у контексті особливого типу реальності, який здебільшого може тлумачитись як замаскований і невизначений. Свобода в цих умовах виходить за межі боротьби з соціальним відчуженням і вимагає від особи більшої самостійності у прийнятті рішень, оригінальних, нестандартних підходів, постійної креативності. Саме тому зв’язки особистості з недержавними колективними утвореннями сьогодні вже не припускають власну структуризацію і гармонійне поєднання, а колективності все частіше будуються за принципом «флеш-мобів».

У підрозділі 3.2 «Інтерпретація форм самоорганізації громадянського суспільства у добу глобалізації» відзначено, що суспільство постіндустріальної доби набуває ознак «мозаїчності», тобто постає субстратом, який постійно змінює центри тяжіння і відрізняється граничною рухливістю власних зв’язків і залежностей.

Мозаїчне розкладання суспільства пов’язується з затвердженням фрагментарного, децентрованого образу мислення, внаслідок чого докорінно змінюється ідентифікація особистості: вона стає короткочасною, оскільки особа усвідомлює необхідність і доцільність компонентів власної ідентичності швидше, ніж раніше. Як наслідок, вона відходить від загальнозначущих схем мислення, що постійно відтворюються, і віддає перевагу коротким, нестандартним думкам-кліпам.

Зміна образу мислення особистості у добу глобалізації спричинює виникнення безлічі культур, які складаються з різноманіття маргінальних течій, що протистоять чи взагалі розбігаються з загальновизнаними моделями поведінки. Тому, культуру сьогодення можна вважати субкультурою, оскільки маргінальні субкультури у суспільстві виходять на перший план і колективні меншини, досягнувши завдяки реалізації синергетичної енергії потреб, очікувань, бажань і прагнень певного рівня розвитку, опиняються у більшості. Втім, такий хід справ людиною розглядається як дуже корисний, бо особа більше не вимушена пристосовувати, підкоряти власні ідеали і цінності загальному шаблону, а тому живе власним, хоча і фрагментарним життям, не озираючись на минуле.

Водночас з’ясовано, що культура сучасного суспільства сприймається мозаїчною тільки стороннім спостерігачем. Але з точки зору особи, яка є безпосередньо включеною в певний фрагмент, суспільство виглядає достатньо розвинутим і гармонійним. Прагнень подолати межі цього фрагменту у особи не виникає, бо для неї за його кордонами немає нічого бажаного.

У підрозділі 3.3 «Специфіка взаємовідносин особистості і громадянського суспільства в сучасній Україні» з огляду на те, що у трансформаційних процесах українського суспільства протягом тривалого часу переважали стихійні, руйнівні елементи, а не цілеспрямована діяльність, з’ясована необхідність змістовного перегляду ідеї протиставлення громадянського суспільства державі, яка досі панує у західній філософській думці. З цією метою показано, що Україні, яка знаходиться у стані соціально-політичної кризи, конче необхідно усвідомлене державне керівництво соціальними тенденціями громадянської консолідації, підтримка мережі суспільних організацій, реалізація державних програм громадянської освіти. Саме ці чинники сьогодні постають вирішальними у формуванні нового типу особистості – компетентного громадянина, якому притаманні наявність розвинутого соціального інтелекту, інтерес до соціального буття і вміння приймати в ньому активну участь.

У Висновках зазначається, що взаємодія особистості і громадянського суспільства обумовлена низкою соціальних детермінант, які істотно змінюються у контексті глобалізації соціального буття.

Виходячи з аналізу індивідуалістського і суспільно-колективістського напрямків реалізації взаємодії особистості і громадянського суспільства з’ясовано, що головною передумовою виникнення громадянського суспільства є свобода особистості, різноманіття проявів якої можна звести до двох форм, а саме, до цілераціональної «свободи від» і понадраціональної «свободи для». Перша з них має метою захист суб’єкта як індивіда; друга – зумовлена постійною зміною реальності, у яку потрапляє цей суб’єкт, вимагає від нього осягнення тієї чи іншої життєво-практичної установки і, як наслідок, спричинює трансформацію суб’єкта, його духовне перетворення. Причому суперечлива єдність форм особистісної свободи дозволяє проінтерпретувати сутність суб’єкта як цілісність його індивідуальних і колективних характеристик, а процес індивідуалізації – представити безпосередньо у вигляді форм і засобів особистісного буття, що поза особистістю не існують. В ході індивідуалізації особистість здобуває нові риси і якості, формує своєрідний центр самості і постає індивідуальністю, відокремленою від інших суб’єктів соціальних відносин, хоча реалізується безпосередньо у спільноті.

Але у сучасному суспільстві, де панують товарно-грошові відносини, індивідуалізація особистості часто-густо приймає симбіотичні ознаки, а саме виступає у вигляді егоїзму, анархізму тощо, повсюдно супроводжуючись різноманітними проявами свавілля. Саме ці ознаки індивідуалізації треба відносити до проявів індивідуалізму, який направлений на підтримку і збереження індивідуально-природних якостей людини, а тому має цілком відособлений, сталий, антисоціальний характер. Звідси наголошується, що індивідуалізм і індивідуалізація особистості можуть розглядатися у вигляді своєрідних «полярних форм» впливу на громадянське суспільство, що визначають напрямок його розвитку.

У постіндустріальну добу, коли суспільство постає «мозаїчним», тобто постійно змінює центри тяжіння і відрізняється граничною рухливістю власних зв’язків і залежностей, реалізація особистісної «свободи для» сягає особливого розквіту, внаслідок чого докорінно змінюється індивідуалізація особистості: вона стає короткочасною, оскільки особа усвідомлює необхідність і доцільність компонентів власної ідентичності швидше, ніж раніше. Завдяки цьому, свідомість перестає бути «універсальною», відходить від загальнозначущих схем мислення, що постійно відтворюються, і віддає перевагу коротким, нестандартним думкам-кліпам.

Як наслідок, «мозаїчне суспільство» постіндустріальної доби позбавлене єдиної культури: вона, радше, приймає ознаки бліп-культури, оскільки маргінальні субкультури у суспільстві виходять на перший план і колективні меншини, досягнувши завдяки реалізації синергетичної енергії потреб, очікувань, бажань і прагнень певного рівня розвитку, опиняються у більшості. Внаслідок цього, зв’язки особистості з недержавними колективними утвореннями сьогодні вже не припускають власну структуризацію і гармонійне поєднання, а сучасні колективності (Інтернет- магазини, Інтернет-біржи, спілки хакерів та ін.) все частіше будуються за принципом «флеш-мобів».

З огляду на викладене, показано, що Україні, яка досі знаходиться у стані соціально-політичної кризи, конче необхідно усвідомлене державне керівництво соціальними тенденціями громадянської консолідації, підтримка мережі суспільних організацій, реалізація державних програм громадянської освіти. Саме ці фактори сьогодні постають вирішальними у формуванні нового типу особистості – компетентного громадянина, якому притаманні наявність розвинутого соціального інтелекту, інтерес до соціального буття і вміння приймати в ньому активну участь, тобто формувати громадянське суспільство.