ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ : Хозяйственно-правового обеспечения функционирования рынка финансовых услуг в УКРАИНЕ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, висвітлюються його предмет, об’єкт, мета та завдання, викладені методологічна і теоретична основи роботи, положення, що характеризують її наукову новизну, розкриваються теоретичне і практичне значення роботи та апробація результатів дослідження.

Розділ 1. Особливості організації та правові проблеми функціонування ринку фінансових послуг України складається із трьох підрозділів, в яких проводиться аналіз правового змісту РФП, його структури та функцій у сучасних економічних умовах України, дається характеристика правового статусу окремих фінансових посередників, а також досліджується правова сутність фінансових інструментів, що обертаються на вітчизняному РФП.

Підрозділ 1.1. Поняття ринку фінансових послуг, його структура та функції в сучасних умовах розвитку економіки України присвячено проблемі тлумачення таких базових категорій, як ринок, РФП і фінансова послуга в науковій літературі та в чинному законодавстві. У результаті аналізу їх дефініцій автором запропоноване власне визначення цих понять.

Критичний аналіз специфічних ознак фінансової послуги дав можливість удосконалити її законодавче визначення. Автор аргументує положення, згідно з яким збереження реальної вартості фінансових активів є обов’язковою метою фінансової послуги, без досягнення якої стає неможливим реалізувати іншу її мету – отримання прибутку. Дисертантом запропоновано визначення досі відсутньої в законодавстві категорії «збереження реальної вартості фінансових активів».

У цьому підрозділі також розглядається проблема розмежування поля дії Закону про фінансові послуги й ЦКУ та пропонується шлях її вирішення на підставі класифікації фінансових послуг на абсолютні й відносні.

Крім того, автором виявлено специфічні ознаки РФП, що характеризують його як самостійний ринковий сегмент, а саме: обов’язкова наявність фінансового посередника як специфічного суб’єкта РФП, особливий об’єкт ринкових відносин – фінансова послуга, дія спеціального правового поля та функціонування конкретної системи державних регуляторів – НБУ, ДКЦПФР і ДКРФП, а також своєрідність виконуваних ним функцій. Це дозволило запропонувати власне визначення РФП, в основу якого покладено вищенаведені риси.

У підрозділі 1.2. Характеристика правового статусу окремих професійних суб’єктів національного ринку фінансових послуг проведено правовий аналіз окремих професійних суб’єктів вітчизняного РФП за критеріями «коло фінансових послуг», «сфера РФП», «функціональні засади діяльності», «ОПФ», «вимоги до власника капіталу фінансових посередників» та «інвестиційна політика», що дозволило визначити обґрунтовані та достатні вимоги до їхнього правового статусу.

Автором виявлено низку недосконалостей чинного законодавства у сфері фінансового посередництва, а саме:

– заборона надання кредитів за рахунок пенсійних активів недержавних пенсійних фондів (НПФ). Обстоюється позиція щодо надання НПФ можливості використовувати акумульовані пенсійні кошти для надання кредитних послуг за умов дотримання ними основних принципів кредитування. Як засоби забезпечення виконання таких кредитних зобов’язань рекомендується використовувати лише банківську гарантію та поручительство;

– некоректність передбаченого у спеціалізованому законодавстві розподілу контрольно-наглядової компетенції НБУ, ДКЦПФР і ДКРФП за сферами вітчизняного РФП. Автор вважає доцільним запровадження такого критерію розмежування їх контрольно-наглядової компетенції, як конкретний вид фінансової операції. У зв’язку з цим до предмета контролю і нагляду НБУ поряд із валютно-обмінними операціями слід віднести кредитні, ДКЦПФР – операції з цінними паперами та похідними цінними паперами, а ДКРФП – операції зі страхування та надання послуг у сфері накопичувального пенсійного забезпечення;

– недостатня ефективність передбаченого у спеціалізованому законодавстві механізму мінімізації ризиків діяльності фінансових посередників. У разі наявності декількох функціональних засад їх діяльності пропонується розподіл потенційних ризиків та відповідальності між декількома спеціалізованими суб’єктами РФП або створення в складі організаційної структури такого фінансового посередника спеціалізованих підрозділів, діяльність яких буде спрямована на мінімізацію конкретного виду фінансового ризику;

– недосконалість ОПФ страхових компаній, довірчих товариств, ломбардів, пайових інвестиційних фондів, фактора. Доводиться, що найбільш оптимальною ОПФ для комерційних посередників слід вважати ВАТ. Стосовно ТОВ і ТДВ висловлюється пропозиція про фіксацію в законі особливого порядку виходу засновників з їх складу. З метою забезпечення фінансової стійкості ТДВ доцільним також видається правове закріплення обов’язку засновників товариства щодо створення спеціального фонду, в який протягом конкретно визначеного строку учасниками товариства повинні бути внесені власні грошові кошти у розмірі, пропорційному їх додатковій відповідальності.

Враховуючи особливості майнової основи підприємницької діяльності фізичних осіб, фактичну відсутність їх повної відповідальності та спрощений порядок державного регулювання, автор пропонує виключити фізичних осіб-підприємців з переліку ОПФ комерційних фінансових посередників;

– недоліки встановлених спеціальним законодавством вимог до власника капіталу будь-яких фінансових посередників, у зв’язку з чим рекомендується закріпити на рівні закону положення щодо мінімального розміру статутного фонду, виключно грошової його форми, обов’язковості підтримання адекватності власного капіталу та створення додаткових резервів, спрямованих на покриття можливих фінансових втрат;

– складність реалізації передбаченої законом інвестиційної політики фінансових посередників, що пов’язано з великою ненадійністю цінних паперів, які обертаються на сучасному фондовому ринку України, суттєвим обмеженням можливості диверсифікації вкладів, відсутністю законодавчо встановленої процедури повністю вільного виходу фінансових посередників на міжнародні ринки цінних паперів тощо. У зв’язку з цим видається доцільною фіксація на законодавчому рівні розроблених автором базових уніфікованих принципів колективного інвестування.

Підрозділ 1.3. Правова характеристика фінансових інструментів, що обертаються на сучасному ринку фінансових послуг України присвячено аналізу положень чинного законодавства України, в яких містяться дефініції фінансового інструмента. Автором показано відсутність єдиного підходу до розуміння даного терміна та чітко сформульованих кваліфікаційних ознак фінансового інструмента. На основі аналізу специфічних рис фінансового інструмента запропоновано удосконалене визначення цього терміна.

Поширеність останнім часом фіктивних фінансових інструментів та неефективність більшості традиційних, а також відсутність адекватного правового регулювання новостворених фінансових продуктів викликають необхідність розробки й закріплення на законодавчому рівні комплексу критеріїв ефективності (конкурентоспроможності) фінансових інструментів, до яких дисертант пропонує віднести оборотність, ліквідність, дохідність, наявність у конструкції фінансового інструмента захисного механізму від потенційних ризиків та його інформативність.

Крім того, автор вважає доцільним впровадження процедури обов’язкового ліцензування ДКЦПФР нових видів фінансових інструментів, що запобігатиме появі на РФП України тих фінансових інструментів, використання яких загрожуватиме його стабільності й ефективному функціонуванню.

Розділ 2. Оптимізація правового механізму державного регулювання ринку фінансових послуг України містить у собі три підрозділи й присвячений визначенню напрямів, методів та господарсько-правових засобів державного впливу на сферу фінансових послуг, питанню регуляторної діяльності та взаємодії НБУ, ДКЦПФР й ДКРФП, а також проблемам систематизації та вдосконалення законодавства України у сфері діяльності професійних суб’єктів РФП, у тому числі в аспекті його наближення до відповідних положень права ЄС.

У підрозділі 2.1. Напрями, методи та господарсько-правові засоби державного регулювання фінансових послуг за законодавством України дисертантом виокремлено пріоритетні напрями державного регулювання вітчизняного РФП. Особливу увагу приділено питанню адекватності застосування таких господарсько-правових засобів державного впливу на РФП, як державне замовлення та державне завдання, ліцензування, патентування, квотування, сертифікація, стандартизація, застосування нормативів та лімітів, регулювання цін та тарифів, надання інвестиційних, податкових та інших пільг, дотацій, компенсацій, цільових інновацій і субсидій.

Доведено необхідність розробки і прийняття правової бази з питань укладення державного контракту на поставку фінансових послуг, захисту економічної конкуренції, впровадження обов’язкових процедур стандартизації, сертифікації фінансових послуг і рейтингової оцінки усіх фінансових посередників. Установлено доцільність розроблення державної програми управління інноваційною діяльністю в галузі вітчизняного РФП.

Наголошено на необхідності подальшого доопрацювання питання присутності іноземних суб’єктів на вітчизняному РФП, адекватності ліцензійних умов професійної діяльності спеціалізованих банків і доцільності надання права страховим компаніям на підставі однієї ліцензії здійснювати одночасно страхування та перестрахування.

Виявлено основні проблеми сучасної системи квотування інвестиційної діяльності професійних суб’єктів РФП України. З метою подолання виявлених недоліків дисертантом запропоновано фіксацію на рівні закону положення, що передбачає переважне використання професійними суб’єктами РФП, особливо на початковому етапі їх функціонування, внутрішніх інструментів із фіксованим доходом, а саме – банківських депозитів та державних і муніципальних цінних паперів. У разі вкладення коштів фінансовими посередниками у корпоративні цінні папери вважається доцільним обмеження процесу інвестування рамками лише тих цінних паперів даного виду, які мають достатньо високий інвестиційний рейтинг або виконання зобов’язань за якими забезпечено гарантією чи порукою.

Окрім того, в цьому підрозділі велику увагу приділено питанню прийняття реальної довгострокової стратегії розвитку РФП України. Автором запропоновано комплекс заходів, які повинні бути обов’язково відображені в її положеннях.

Підрозділ 2.2. Господарська компетенція та взаємодія державних органів України, що здійснюють регулювання ринку фінансових послуг присвячено порівняльно-правовому аналізу повноважень трьох державних регуляторів – НБУ, ДКЦПФР і ДКРФП з точки зору єдиного механізму регулювання вітчизняного ринку фінансового посередництва. Виявлено низку недоліків функціонування цих органів: штучний характер передбаченого в Законі про фінансові послуги розмежування сфер їхнього впливу, дублювання повноважень із ліцензування професійної діяльності, нез’ясованість ситуації стосовно підконтрольності фінансових посередників тому чи іншому регуляторному органу, а також фактичне обмеження їхньої господарської компетенції в галузі вітчизняного РФП функціями контролю та нагляду.

У зв’язку з цим автор наголошує на необхідності закріплення за кожним державним регулятором вичерпного переліку операцій із фінансовими активами, здійснення яких потребує ліцензування. Додатково аргументовано доцільність розробки та фіксації на рівні закону чітких критеріїв підвідомчості фінансових посередників тому чи іншому регуляторному органу та активізації моніторингової діяльності держави у сфері РФП України шляхом створення постійно діючої системи прямих і зворотних зв’язків між державним регулятором та фінансовим посередником.

Окремо досліджено питання про можливість створення в сучасних умовах державного мегарегулятора вітчизняної сфери фінансових послуг. Доведено передчасність його створення на сучасному етапі розвитку РФП України. За існуючих обставин більш доцільним видається створення певного координаційного органу, метою роботи якого стане узгодження діяльності НБУ, ДКЦПФР і ДКРФП, в тому числі на рівні формування нормативно-правової бази.      

У підрозділі 2.3. Проблема систематизації законодавства України у сфері діяльності професійних суб’єктів ринку фінансових послуг, шляхи його вдосконалення та перспективи наближення до правових стандартів Європейського Союзу досліджено теперішній стан чинного законодавства України у сфері РФП, в системі якого виокремлено два рівня – загальне (у вигляді Закону про фінансові послуги) та спеціальне законодавство (у вигляді нормативно-правових актів у різних галузях фінансового посередництва).

Дисертант акцентує увагу на відсутності узгодженості деяких норм спеціальних законів з аналогічними приписами базового Закону про фінансові послуги, зокрема, це стосується понятійного апарату. Так, у роботі запропоновано внести до чинного Закону України «Про фінансовий лізинг» положення про визначення лізингових компаній як спеціальних суб’єктів надання послуг із фінансового лізингу. Рекомендовано привести у відповідність до легально визначеного терміна «фінансова послуга», який наведено у пункті 5 статті 1 Закону про фінансові послуги, тих його трактувань, що містяться в підзаконних нормативно-правових актах ДКРФП. Необхідним також визнано усунення недоліку базового Закону стосовно визначення терміна «збереження реальної вартості фінансових активів», для чого пропонується авторська дефініція цієї категорії.

Визнано доцільним розробку та прийняття базових спеціалізованих законодавчих актів, здатних комплексно врегулювати правовий статус та діяльність суб’єктів валютного ринку, ломбардів, лізингових та факторингових компаній. Наголошено на необхідності розробки уніфікованого переліку підстав для ідентифікації клієнтів фінансових установ, що має знайти своє адекватне відображення в нормах базового Закону та Закону України № 249-ІV «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом».

Поряд з цим дисертантом встановлено низку неузгоджених з європейськими стандартами положень законодавства України. Так, подальшого наближення до європейських стандартів потребують вітчизняні правові норми щодо механізму гарантування банківських вкладів, процедури державного контролю за діяльністю страхових компаній, питання надання державних преференцій на страховому ринку та рівня його інформаційного забезпечення, механізму оптимального співвідношення між ризиками та дохідністю цінних паперів, питання розробки правової бази для здійснення операцій з похідними цінними паперами, процедури допуску на національний фондовий ринок іноземних цінних паперів та питання підвищення правого захисту прав споживачів фінансових послуг.

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні розв’язується наукове завдання, яке полягає у з’ясуванні основного змісту та специфічних ознак господарсько-правового забезпечення функціонування РФП України. За результатами проведеного дослідження дисертантом зроблено такі основні висновки:

1. Існуючі на сьогодні визначення базової економіко-правової категорії «ринок» відображають лише його економічну сутність, тому автором запропонована з метою фіксації в положеннях ГКУ власна дефініція поняття «ринок», яка охоплює такі його специфічні ознаки, як суб’єкти, об’єкт, мета, механізм реалізації ринкових відносин і ціноутворення, дія економічних законів, принцип економічної свободи та необхідність державного регулювання.

2. Специфічними ознаками РФП, що характеризують його як самостійний ринковий сегмент виступають: обов’язкова наявність фінансового посередника як специфічного суб’єкта РФП, особливий об’єкт ринкових відносин – фінансова послуга, дія спеціального правового поля та функціонування конкретної системи державних регуляторів – НБУ, ДКЦПФР і ДКРФП, а також своєрідність виконуваних ним функцій. На підставі даних рис запропоновано власне визначення РФП.

3. Вирішення проблеми розмежування поля дії Закону про фінансові послуги й ЦКУ можливе шляхом поділу фінансових послуг на абсолютні та відносні. Так, абсолютні фінансові послуги є предметом регулювання Закону про фінансові послуги, а відносні – лише в тих випадках, коли вони повністю відповідають усім легально визначеним рисам фінансової послуги. У противному разі вони регулюються нормами ЦКУ.

4. Відсутність у чинному законодавстві визначення терміна «збереження реальної вартості фінансових активів» призводить до необґрунтованого розширення контрольно-наглядових повноважень державних регуляторів. У зв’язку з цим наголошується на обов’язковій фіксації визначення цієї категорії в Законі про фінансові послуги, що служитиме своєрідною гарантією законності дій з боку відповідних органів держави. Запропоновано власну дефініцію цього терміна.

5. До основних недосконалостей вітчизняного спеціалізованого законодавства, яке регулює професійну діяльність на РФП, належать: заборона надання кредитів за рахунок пенсійних активів НПФ; некоректність передбаченого в Законі про фінансові послуги розподілу контрольно-наглядової компетенції НБУ, ДКЦПФР і ДКРФП за сферами вітчизняного РФП; недостатня ефективність механізму мінімізації ризиків діяльності фінансових посередників; недосконалість ОПФ страхових компаній, довірчих товариств, ломбардів, пайових інвестиційних фондів, фактора; недоліки встановлених в законі вимог до власника капіталу фінансових посередників; складність реалізації передбаченої законодавством інвестиційної політики фінансових посередників.

6. Чинне законодавство в сфері фінансових послуг досі не містить єдиного підходу до розуміння терміна «фінансовий інструмент», чітко сформульованих його кваліфікаційних ознак. Некоректною також є фіксація в законі вичерпного переліку тих об’єктів, які слід розглядати як фінансовий інструмент. Це дозволило запропонувати удосконалене визначення цього терміна. З метою запобігання появи на РФП України нових фінансових інструментів, використання яких загрожуватиме стабільності його функціонування, вважається доцільним впровадження у законодавство розробленого автором комплексу критеріїв ефективності фінансових інструментів та процедури обов’язкового ліцензування ДКЦПФР нових видів фінансових інструментів.

7. Доцільним є розробка та прийняття правової бази з питань укладення державного контракту на поставку фінансових послуг, захисту економічної конкуренції, впровадження обов’язкових процедур стандартизації, сертифікації фінансових послуг і рейтингової оцінки усіх фінансових посередників. Актуальним є розроблення державної програми управління інноваційною діяльністю в галузі фінансових послуг. Визначено, що подальшого доопрацювання потребують процедури ліцензування професійної діяльності суб’єктів вітчизняного РФП та квотування здійснюваних ними інвестувань.

8. Сучасний механізм державного регулювання РФП України відрізняється штучним характером передбаченого в Законі про фінансові послуги розмежування сфер впливу державних регуляторів, дублюванням їх повноважень з ліцензування професійної діяльності та нез’ясованістю ситуації стосовно підконтрольності фінансових посередників тому чи іншому регуляторному органу. У зв’язку з цим запропоновано розробити та впровадити на рівні закону чіткі критерії підвідомчості фінансових посередників конкретному державному регулятору та закріпити за кожним з них вичерпний перелік операцій з фінансовими активами, здійснення яких потребує отримання ліцензії.

Все більшої актуальності сьогодні набувають такі сторони регуляторної діяльності НБУ, ДКЦПФР і ДКРФП, як організація та формування нових, а також розвиток вже існуючих ринкових сегментів вітчизняного РФП, робота з інтеграції цього ринку в європейський і світовий РФП, функція моніторингу ринкових відносин.

9. Сучасними тенденціями до мегарегулювання вітчизняного РФП є наступні: поступове опанування фінансовими установами відразу декількох ринкових сегментів, створення великих фінансових груп, концентрація регулюючих функцій у діяльності ДКРФП, під егідою якої зібрано різні за своєю функціональною спрямованістю небанківські фінансові установи. Незважаючи на це, створення державного мегарегулятора у сфері РФП України на сьогодні є передчасним. Більш доцільним вважається створення певного координаційного органу, метою роботи якого буде узгодження регуляторної діяльності НБУ, ДКЦПФР і ДКРФП, що дозволить сформувати в них цілісний погляд на вітчизняний РФП.

10. З метою подолання проблеми неузгодженості деяких норм спеціальних законів з аналогічними приписами Закону про фінансові послуги пропонується: 1) внести до чинного Закону України «Про фінансовий лізинг» положення про визначення лізингових компаній як спеціальних суб’єктів надання послуг з фінансового лізингу; 2) привести у відповідність до легально визначеного терміна «фінансова послуга», який наведено в пункті 5 статті 1 Закону про фінансові послуги, тих його трактувань, які містяться у підзаконних нормативно-правових актах ДКРФП, зокрема у Листі № 347/07/1-3/1; 3) розробити уніфікований перелік підстав для ідентифікації клієнтів фінансових установ, що має знайти своє адекватне відображення в нормах базового Закону та Закону України № 249-ІV «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом».

11. Предметом подальшого наближення до європейських стандартів виступають такі положення законодавства України у сфері фінансового посередництва, як механізм гарантування банківських вкладів, процедура державного контролю за діяльністю страхових компаній, питання надання державних преференцій на страховому ринку та рівень його інформаційного забезпечення, механізм оптимального співвідношення між ризиками та дохідністю цінних паперів, питання розробки правової бази для здійснення операцій з похідними цінними паперами, процедура допуску на національний фондовий ринок іноземних цінних паперів та питання підвищення правого захисту прав споживачів фінансових послуг.