СOЦІАЛІЗАЦІЯ OСOБИСТOСТІ ЯК ГPOМАДЯНИНА УКPАЇНИ: СOЦІАЛЬНO-ФІЛOСOФСЬКИЙ АНАЛІЗ : СOЦИАЛИЗАЦИЯ OСOБИСТOСТИ КАК ГРАЖДАНИНА УКPАИНЫ: СOЦИАЛЬНO-ФИЛOСOФСЬКИЙ АНАЛИЗ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, аналізується ступінь розробленої проблеми, визначається мета та завдання, об’єкт та предмет дослідження, його методологічна основа, формуються основні положення, що відзначаються науковою новизною, розкривається науково-теоретичне й практичне значення дисертації, її логічна структура.

Перший розділ „Теоретико-методологічні засади соціалізаційних процесів у сучасному українському суспільстві” складається з трьох підрозділів, в яких визначаються теоретичні підходи до осмислення феномена соціалізації, окреслюється проблемне поле дослідження, аналізується його інструментарій.

У підрозділі 1.1 „Особистісний вимір суспільних трансформацій” проаналізовано протиріччя, що виникли між новими соціально-економічними, політичними умовами і якостями особистості, які традиційно формуються соціальними інститутами сучасного українського суспільства. Дисертант показує взаємозалежність соціалізації і життєвої позиції особистості, яка є основою соціальної поведінки та суспільного знання. Саме у життєвій позиції фіксується чітка визначеність та цілісність особистості, що діалектично поєднує суперечливі моменти індивідуального характеру. Вона передбачає знаходження ефективного варіанту входження у суспільство індивіда, який усвідомив економічні, політичні, правові, моральні вимоги суспільства як об’єктивну соціальну необхідність. Особистісний вимір суспільних явищ виявляється через інтеграцію особистості в суспільну систему, у результаті якої формується дві сфери ставлення до суспільної дійсності: пізнавальна та мотиваційно-вольова. Розкрито значення таких інститутів, як сім’я, освіта, засоби масової інформації тощо для соціалізації особистості як громадянина країни. Зазначено, що особистісний вимір суспільних трансформацій включає в себе комплекс факторів впливу на особистість, що зумовлює переоцінку стереотипів та формування нових життєвих цінностей.

У підрозділі 1.2 „Соціалізація особистості в контексті сучасного наукового дискурсу” відображено теоретичні підходи до поняття „соціалізація особистості”, здійснено аналіз стану опрацювання наукової проблеми, уточнено теоретичні основи соціалізації особистості, окреслено основні напрями та особливості дослідження соціалізації особистості у період становлення громадянського суспільства в Україні. Розглянуто концепції соціалізації особистості, серед яких найбільш вагомими для даного дослідження виявилися теорії системного аналізу політики (М. Девіс, В. Льюїс), соціальної дії (М. Вебер), еліти (Г. Моска), плюралізму (Р. Даль, В. Харт),  гегемонії (Ю. Габермас, Т. Лукман), а також декілька підходів – психоаналітичний (Г. Ласуелл), біхевіористичний (Б. Скіннер), гуманістичний (А. Маслоу) та культурно-діяльнісний (Г. Алмонд).

Досліджено вплив на сучасне розуміння соціалізації екзистенціалізму Ж.-П. Сартра та К. Ясперса, де соціалізація зводиться до низки соціальних ролей, що протистоять справжній сутності людини; концепції „масової людини” Х. Ортега-і-Гассета, що розкриває соціально-психологічний тип людини натовпу; Франкфуртської школи (Г. Маркузе, Е. Фромм, Ю.Габермас), що розглядає співвідношення загальнолюдського, соціального та індивідуального; постструктуралізму (Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз), у межах якого розвивається концепція індивідуалізації, концепція влади (М. Фуко); постмодернізму, який заперечує постійність людської природи, подаючи її як безперервний процес змін, зумовлених актами комунікації; концепції діалогу культур, в якій акцентується безпосередній зв’язок із духовним розвитком людини та ін.

У підрозділі 1.3 „Специфіка соціально-філософського аналізу соціалізації особистості як громадянина України” розкриваються особливості соціально-філософського підходу, які зумовлені амбівалентністю соціальних явищ, високим рівнем абстракції і узагальнень, єдністю об’єктивного і суб’єктивного в соціальному пізнанні. Специфіка соціально-філософського пізнання полягає у необхідності врахування мети, мотивів, інтересів, аксіологічних пріоритетів, які діють у суспільстві: багатовимірність людських мотивацій, плюралізм і варіативність поведінки роблять непередбачуваними характер і наслідки складних соціальних взаємодій.

Виявлено методологічні можливості визначених методів. Історико-політичний метод дозволяє, насамперед, хронологічно упорядкувати велику кількість фактичного матеріалу, який характеризує зміст соціального континууму вітчизняного політичного процесу. Системний підхід дозволяє створити  цілісну картину впливу традицій, цінностей, культури та ін. на соціалізацію особистості в умовах державотворення. Соціокультурний підхід дає змогу дослідити соціалізацію крізь виміри людського буття (тип співвідношення людини і суспільства, характер традицій (зразків мислення і поведінки), тип соціальності) та принцип антропосоціетальної відповідності, що дозволяє судити про зміст трансформації, про її якісну спрямованість. Синергетичний підхід розглядає соціалізацію як відкритий, нелінійний, стохастичний за своїм перебігом процес, який відбувається в суперечливому, складному соціально-політичному середовищі.

Другий розділ „Аксіологічні детермінанти соціалізації особистості як суб’єкта політики” складається з трьох підрозділів, в яких розкривається ціннісно-смисловий вимір політичних феноменів та їх вплив на особистість.

У підрозділі 2.1  „Ціннісні пріоритети та ідеали громадянського суспільства: досвід теоретичного осмислення” аналізується наявний досвід функціонування громадянського суспільства на теренах України. Наголошується, що при становленні громадянськості особистості важливого значення набуває розвиток саме активності, національної свідомості та самосвідомості. Базою такої громадянськості мають стати цінності. Цінності особистості утворюють систему ціннісних орієнтацій, тобто сукупність найважливіших якостей внутрішньої структури особистості, що є для неї особливо значущими. Крім того, ціннісні орієнтації утворюють певну вісь свідомості і поведінки особистості та безпосередньо впливають на її розвиток. Автор акцентує увагу на визначенні цінностей громадянського суспільства, співвідносить їх із наявним станом політичної аксіології в суспільстві, зазначає, що їх відсутність ускладнює формування і розвиток демократичних традицій у суспільстві, перешкоджає налагодженню взаємозв’язків громадянського суспільства і правової держави, в основі яких − формування взаємної відповідальності  держави та особистості.

У підрозділі 2.2 „Гуманізація політичного життя як умова соціалізації особистості” з’ясовано чинники актуалізації проблеми відносин людини із зовнішнім світом. Вона вийшла на рівень широкого гуманістичного осмислення. Саме за допомогою гуманізації політичних відносин можна їх олюднити, наповнити внутрішній світ індивіда моральними цінностями. Гуманізація політичного простору невід’ємно пов’язана з впровадженням і поширенням ненасильницьких дій у політиці. Тому порівнюються шляхи розв’язання соціальних проблем: насильницький і ненасильницький, при цьому висвітлюються їхні позитивні та негативні сторони. Підкреслюється, що гуманістичний світогляд як пріоритетна духовна якість має передувати державотворчому і законотворчому процесам, оскільки він (гуманістичний світогляд) закладає морально-етичне підґрунтя вдосконалення і суспільства, і держави, без чого не можуть формуватися політична стратегія, державно-управлінська діяльність. Висвітлюється пряма залежність динаміки і рівня процесу соціалізації особистості як громадянина України від рівня гуманізму державної влади. Специфіка сучасного гуманізму полягає в його транскультурному характері, що розглядає гуманізм з морально-філософської позиції єдності загальнолюдських цінностей: свободи, добра, творчості, взаєморозуміння, співчуття тощо.

У підрозділі 2.3 „Аксіологічний потенціал політичних традицій у становленні особистості як суб’єкта політики” дисертант, виходячи з того, що традиція – це не тільки форма продовження усталеного існування, але й спосіб досягнення нових результатів (С. Пролеєв), розглядає вплив політичних традицій на формування життєвих стратегій особистості, її політико-аксіологічних пріоритетів. Зазначено, що сучасний етап існування політичної системи детермінується різними політичними традиціями, серед яких: традиції радянської доби, що мають російське коріння; ліберальні традиції, привнесені із Західної Європи, та суто українські, що відроджуються і мають домінувати у національній ідеї. Показано складність й суперечливість формування демократичних традицій у сучасному українському соціумі. Зазначається, що соціалізаційний процес ускладнюється відсутністю стійких традицій політичного плюралізму поглядів, цінностей демократичного суспільства, що мають сенсожиттєве значення. Завдяки їм формується громадянська позиція, відчуття відповідальності, об’єкт політики перетворюється на її суб’єкт. Аксіологічний потенціал політичних традицій виявляється в тому, що через останні відбувається формування мотивів і цілей політичної поведінки людей. Політичні традиції  регулюють людську життєдіяльність, виступають одним із факторів розгортання політичної історії.

Третій розділ „Соціокультурний контекст соціалізації особистості як громадянина України” складається з двох підрозділів, в яких  розглядаються соціальні та культурологічні чинники соціалізаційних процесів.

У підрозділі 3.1 „Толерантність в системі взаємодії особистості і держави” аналізується ідеологічна ситуація, що склалася в країні після проголошення незалежності. Демократизація суспільних відносин докорінно змінює соціокультурний і політичний контекст, в якому відбувається соціалізація особистості: створюються умови для вільного самовизначення людини, що детермінує діяльнісний та комунікативний типи світоглядної орієнтації людини. У культурі та політиці самовизначення індивіда передусім має форму діалогу, що є одним із проявів плюралізму.

У роботі аналізується низка показників толерантного ставлення, серед яких, насамперед, − визнання і прийняття особистістю рівноправного існування різноманітних думок, переконань, звичаїв; здатність до самоконтролю у сфері емоцій; потреба у свободі власного вибору і повага до свободи вибору інших; здатність примиритися з поведінкою, переконаннями і цінностями інших через певне насильство над собою; сприйняття суспільного життя як позитивного цілого; глибинне розуміння необхідності іншого, розходжень і особливостей як моментів цілого, як необхідної умови розвитку; сприйняття невизначених ситуацій як бажаних; здатність до пошуку шляхів розв’язання проблеми навіть у випадку неповного уявлення про причини виникнення проблемної ситуації і можливі наслідки прийняття рішення; відкритість новому; відмова від боротьби з відхиленнями, визнання їх права на існування; якість спілкування (не агресивний мовленнєвий дискурс); прагнення до компромісу, осмислений скептицизм; відмова від претензій на володіння остаточною і незаперечною істиною та ін.

Автор констатує, що використання етнокультурного досвіду та діалог різних культур сприятимуть формуванню толерантної особистості і суспільства та розвитку громадянських цінностей. Стає очевидним, що полікультурний простір може забезпечувати становлення й розвиток як толерантної, так й інтолерантної свідомості особистості. Показано, що мультикультурна політика дає можливість регулювати відносини між членами суспільства, враховуючи їх соціокультурні, світоглядні відмінності, забезпечуючи у такий спосіб умови успішної політичної соціалізації для кожної особистості.

У підрозділі 3.2 „Політична культура як критерій адаптації особистості до соціального простору і часу” політична культура розглядається як складова загальної культури народу. Аналізуються напрямки дослідження політичної культури у науковій літературі. Звертається увага на три головні підходи вчених до концепції політичної культури, які сформувалися у вітчизняній науці. Проаналізовані концепції уможливлюють розгляд політичної культури як спосіб буття людини в політиці, що виявляється у певному стилі поведінки соціального суб’єкта в історично визначеній системі політичних відносин (інтересах, нормах, цінностях, установках) і політичній діяльності (участь у виборах, підтримка державних, суспільних і політичних рухів стосовно механізму функціонування влади) та закріплюється в певних ментальних структурах (політичних міфах, політичних стереотипах, соціальній психології та політичній свідомості). Автор аналізує поняття „політична культура” й „культура громадянськості”, визначає їх співвіднесеність.

У роботі обґрунтовуються причини, що перешкоджають формуванню політичної культури демократичного типу. Звертається увага на важливість світоглядної переорієнтації в процесі її становлення. Перетворення особистості з об’єкта  політики на її суб’єкт передбачає зміну типу мислення і моделей поведінки.  У методологічному плані становлення посибілістського мислення (Л. Горбунова) означає відхід від практики редукціонізму в побудові соціально-політичних конструктів і моделей світосприйняття, відмову від одновимірного бачення і оцінки політичних подій. В когнітивному – спроможність реінтерпретації дійсності з виявленням і актуалізацією креативних можливостей кожної ситуації, що її складають.

ВИСНОВКИ

У Висновках проаналізовано і теоретично узагальнено проблему соціалізації особистості як громадянина України.

Особистісний вимір суспільних трансформацій включає в себе комплекс факторів впливу на особистість, що зумовлює переоцінку стереотипів та формування нових життєвих цінностей, які є підсвідомою квінтесенцією суспільно-політичних особливостей суспільства. Переорієнтація політичних цінностей, установок і моделей поведінки здійснюється за допомогою впливу на індивіда факторів соціалізації, що змінюються при зміні політичної системи. Особливістю даного процесу є те, що соціалізація особистості як  громадянина України – це не суто механічне набуття і засвоєння нових політичних установок і патернів поведінки. В умовах державотворення і становлення громадянського суспільства зміст соціалізації становить зміна ціннісно-смислових засад суспільно-політичного буття особистості, її світоглядних орієнтирів та когнітивного стилю.

Сучасний стан наукових розробок у вказаній сфері потребує більш чіткого філософського осмислення феномена соціалізації особистості як громадянина України, ґрунтовніше розробленого у політологічній та психолого-педагогічній літературі.  У ракурсі чіткої структуризації понять здійснюється концептуалізація соціалізації особистості як громадянина, під якою розуміється динамічний, тривалий, стохастичний, суперечливий процес набуття особистістю рис громадянськості, у якому вона постає не як пасивний суб’єкт, а як активний творець громадсько-політичного світовідчуття, мотивації і поведінки в різних суспільних ситуаціях із сформованим та розвиненим почуттям громадянської позиції й відповідальності за державу.

Соціалізація особистості як громадянина відбувається в українському суспільстві, якому притаманні такі особливості: руйнація систем цінностей, соціокультурна дестабілізація, моральний ригоризм, відродження сакрального, зміна соціальної структури, перетворення культури в чинник, що детермінує соціальне життя, загострення нетолерантності до „іншого”, ксенофобія, відрив культурних традицій від соціально-історичних орієнтирів, детрадиціоналізація, зниження життєвого ресурсу особистості, розбіжність між запитами, що багато в чому сформувалися  на основі культурного запозичення зразків споживання і ставлення до життя в більш розвинутих країнах, і наявними вітчизняними умовами життєдіяльності тощо. 

Міфологізація та віртуалізація суспільно-політичного простору країни зумовлюють трансформацію всіх відносин у суспільстві крізь призму політичного. Відбувається політизація його життя. Процеси соціалізації в країні зазнають політичного впливу і суттєво політизуються. Політичний процес має певну цілісність і спрямованість, в сучасній Україні  характеризується, по-перше, переважанням патерналістських настроїв у стилі і способах політико-господарської діяльності, що призводить до безвідповідальності у громадсько-політичному житті країни; по-друге – високим ступенем диверсифікації та поліваріантності політичних традицій всередині суспільства і пошуком національно-політичної ідентичності. Українське суспільство потребує конструктивних ціннісних орієнтирів, здатних вивести соціум за рамки вчорашнього тоталітаризму, оскільки формування громадянських цінностей як пріоритет сучасних політичних традицій тісно пов’язане з розвитком в Україні демократичного суспільства.

Обґрунтовано причини, що перешкоджають формуванню політичної культури демократичного типу як критерію соціалізації особистості: незмінність політичної еліти, нерозвиненість інститутів громадянського суспільства, слабкість політичних партій, державний контроль над ЗМІ, низький рівень свободи слова, відсутність державної ідеології, досвіду демократії, неадекватність класичного типу соціального мислення, побудованого на лінійному сприйнятті політичних процесів та орієнтованого на аналіз усталених суспільних інститутів, наявним реаліям – явищам неусталеності, складності, невизначеності.  Щоб подолати ці негативні явища, потрібні гласність, перехід до прозорої політики, з одного боку. А з іншого, – їхнє вирішення пов’язано з проблемою трансформації соціокультурного канону особистості, що включає комплекс взаємопов’язаних завдань, серед яких: зміна способу, стилів мислення, моделей політичної поведінки шляхом становлення посибілістського мислення.

Гуманізація суспільно-політичного життя реалізується через соціально-правові механізми. Зміст процесу політичної соціалізації в цій ситуації буде залежати від характеру відносин індивіда та влади в конкретному суспільстві, оскільки людина набуває статусу громадянина України в результаті тривалої взаємодії з навколишнім середовищем.  Толерантність як одна із засад конструювання сучасної моделі гуманізації і плюралізації громадсько-політичних взаємовідносин виступає концептуальною основою створення умов розбудови демократичних, особистісно орієнтованих громадсько-політичних інституцій у країні.

Мультикультурна політика дає можливість регулювати відносини між членами суспільства, враховуючи їх соціокультурні, світоглядні відмінності,  забезпечуючи у такий спосіб умови успішної соціалізації особистості як громадянина країни. Така політика є одним із найважливіших компонентів політики стійкого розвитку.