ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ГОСПОДАРСЬКИХ ОБ\'ЄДНАНЬ В УКРАЇНІ : ПРАВОВОЕ ПОЛОЖЕНИЕ ХОЗЯЙСТВЕННЫХ ОБЪЕДИНЕНИЙ В УКРАИНЕ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються його об’єкт і предмет, мета і завдання дослідження, методологічна основа дослідження, сформульовані положення, що характеризують наукову новизну одержаних результатів, розкривається теоретичне і практичне значення отриманих результатів та апробація результатів дисертації.

Розділ 1. «Господарські об’єднання в ринковій економіці України» складається з чотирьох підрозділів, присвячених загальній характеристиці господарських об’єднань та їх місцю серед учасників господарських відносин, поняттю, видам та організаційно-правовим формам господарських об’єднань, а також становленню та розвитку нормативно-правової основи їх діяльності в Україні.

У підрозділі 1.1. «Об’єднання суб’єктів господарювання та їх місце серед учасників відносин у сфері господарювання» з’ясовується економіко-правова природа господарського об’єднання в Україні, і стверджується, що вона характеризується такими ознаками:

- господарське об’єднання є єдиним виробничо-господарським комплексом, що об’єднує в собі підприємства та інші господарські організації (первинні ланки економіки), який очолюється відповідним органом управління;

- господарське об’єднання є господарською організацією, тобто суб’єктом господарювання, який здійснює господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію, має відокремлене майно і несе відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Водночас, учасники господарського об’єднання також є суб’єктами господарювання;

- господарське об’єднання є господарською системою, в якій поєднуються господарська діяльність і її організація. Елементами цієї системи є наділені господарською компетенцією суб’єкти господарювання-юридичні особи, пов’язані між собою субординаційними і координаційними зв’язками.

Встановлене ч. 1 ст. 118 ГК України визначення поняття об’єднання підприємств є, на думку дисертанта, надто вузьким і не розкриває всієї суті об’єднань суб’єктів господарювання. У зв’язку з цим визнається за доцільне позначати терміном «господарське об’єднання» в ГК України та в інших законах, а також в теорії господарського права та в господарській практиці будь-яке об’єднання суб’єктів господарювання, а не лише об’єднання підприємств, оскільки останнє є лише одним із видів об’єднань суб’єктів господарювання. У зв’язку з цим пропонується надати фізичним особам-підприємцям право утворювати господарські об’єднання (у тому числі спільно з підприємствами та іншими суб’єктами господарювання) або вступати у створені господарські об’єднання.

У підрозділі 1.2. «Поняття та види господарських об’єднань» на підставі аналізу легального визначення поняття об’єднання підприємств та висловлених в науковій літературі поглядів з цього приводу пропонується авторське визначення поняття господарського об’єднання: «Об’єднанням суб’єктів господарювання (господарським об’єднанням) є господарська організація, утворена у складі двох або більше суб’єктів господарювання з метою координації діяльності учасників об’єднання, забезпечення захисту їх прав та представництва їх інтересів; централізації окремих виробничо-господарських та/або управлінських функцій; консолідації матеріальних і фінансових ресурсів; реалізації фінансової залежності учасників об’єднання задля досягнення певного спільного господарського результату та вирішення спільних соціальних завдань».

Проведене дослідження показало, що окрім поіменованих в ч. 1 ст. 120 ГК України господарських об’єднань (по-суті, об’єднань підприємств), можуть створюватися також:

а) банківські об’єднання (банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група). Крім того, банки мають право створювати неприбуткові спілки чи асоціації;

б) кооперативні об’єднання (виробничих кооперативів, сільськогосподарських кооперативів, споживчих товариств);

в) об’єднання фермерських господарств;

г) об’єднання страховиків;

д) об’єднання професійних учасників фондового ринку;

е) неприбуткові об’єднання фінансових установ.

У підрозділі 1.3. «Організаційно-правові форми господарських об’єднань» досліджуються організаційно-правові форми господарського об’єднання. Дисертант визначає організаційно-правову форму об’єднання як встановлену нормами ГК України сукупність основних індивідуальних ознак (елементів), що характеризують господарське об’єднання як суб’єкт права (суб’єкт господарювання). До таких ознак дисертант відносить: а) підстави утворення господарського об’єднання (засновницький договір чи рішення компетентного органу), порядок його реорганізації і ліквідації; б) мету та майнову основу створення об’єднання; в) правовий статус учасників об’єднання; г) характер взаємовідносин між об’єднанням і його учасниками; д) структуру органів управління об’єднанням; е) правовий режим майна об’єднання; є) обсяг майнової відповідальності господарського об’єднання.

Доводиться, що в асоціації не можуть бути централізовані лише управлінські функції. Централізація виробничих функцій не лише жодним чином не звужує права учасників об’єднання щодо ведення своєї господарської діяльності, але й приводить до скорочення фінансових і людських витрат на виконання цих функцій.

На думку дисертанта, легальне визначення корпорації, як об’єднання підприємств, є досить загальним і не розкриває змісту такої ознаки корпорації як «повноваження централізованого регулювання діяльності кожного з учасників». Зокрема, в законодавстві доцільно було б вирішити питання щодо форм і засобів централізованого регулювання, щодо об’єкта такого регулювання (власне господарська чи будь-яка, в тому числі і соціальна, діяльність учасників корпорації), щодо меж (глибини) централізованого регулювання.

Оскільки у вміщеному у ч. 4 ст. 120 ГК України визначенні поняття консорціуму відсутня така ознака як централізація виробничих функцій, то цілком природно постає питання, яким чином, крім як шляхом централізації виробничих функцій, консорціум може використовувати кошти? Тому ця ознака іманентно має бути властива консорціуму, що і доцільно закріпити в ст. 120 ГК України.

Дисертант не погоджується з тим, що суб’єкт господарювання може бути учасником холдингових компаній, як це встановлено ч. 12 ст. 13 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Якраз навпаки: згідно з Законом України «Про холдингові компанії в Україні» холдингова компанія володіє, користується та розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств, тобто є учасником корпоративного підприємства (господарського товариства). Тому норму ч. 12 ст. 13 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» доцільно привести у відповідність до Закону України «Про холдингові компанії в Україні».

Від організаційно-правових форм об’єднань підприємств, передбачених у ст. 120 ГК України, слід відрізняти форми об’єднання інтересів підприємств, якими відповідно до ст. 127 ГК України (автор обґрунтовує доцільність її виключення з Глави 12 ГК) можуть бути союзи, спілки, асоціації підприємців тощо, а також об’єднання підприємців, про які йдеться в ст. 21 ГК України (торгово-промислові палати і організації роботодавців).

У підрозділі 1.4. «Становлення та розвиток законодавства про господарські об’єднання» досліджується історія розвитку законодавства про господарські об’єднання з метою встановлення можливості використання історичного досвіду правового регулювання їх діяльності в сучасних умовах.

Дисертантом виділено такі етапи у розвитку законодавства про господарські об’єднання (і відповідно створення і діяльності зазначених об’єднань):

1-й етап – кінець ХІХ століття-1923 р. (виникнення і існування об’єднань підприємців – картелів, синдикатів, трестів – «підприємницьких з’єднань» або «союзів підприємців» за відсутності законодавства, яке б чітко визначало їх правовий статус);

2-й етап – 1923 р.- 1965 р.(період дії Декрету ВЦВК і РНК РРФСР від 10 квітня 1923 р. «Про державні промислові підприємства, що діють на засадах комерційного розрахунку (трести)»);

3-й етап – 1965 р.-1973 р. (період дії Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство від 4 жовтня 1965 р.);

4-й етап – 1973 р.-1987 р. (масове відродження господарських об’єднань (шляхом утворення їх у вигляді промислових об’єднань і трестів радгоспів), як господарських об’єднань середньої ланки, пов’язане з реалізацією заходів щодо подальшого удосконалення управління промисловістю і дією Загального положення про всесоюзне і республіканське промислове об’єднання від 2 березня 1973 р. та Положення про трест радгоспів від 20 жовтня 1975 р.);

5-й етап – 1987 р.-1991 р. (прийняття Законів СРСР від 30 червня 1987 р. «Про державне підприємство (об’єднання)», від 26 травня 1988 р. «Про кооперацію в СРСР» та від 4 червня 1990 р. «Про підприємства в СРСР», а також Основ цивільного законодавства Союзу РСР та республік від 31 травня 1991 р.);

6-й етап – 1991 р.-2004 р. (прийняття Закону України від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні», а також низки законів, що встановлювали особливості правового статусу об’єднань інших суб’єктів господарювання, – Законів України «Про кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про банки і банківську діяльність» тощо);

7-й етап – 2004 р. - до теперішнього часу (прийняття ГК України та інших Законів України, що визначають як загальні засади правового становища господарських об’єднань – Законів України «Про управління об’єктами державної власності» та «Про Кабінет Міністрів України», – так і особливості правового статусу господарських об’єднань у різних галузях і сферах господарювання).

Основні шляхи удосконалення порядку організації і діяльності господарських об’єднань в Україні дисертант вбачає:

по-перше, у створенні можливості громадянам-підприємцям об’єднуватися в господарські об’єднання як з іншими громадянами-підприємцями, так і з підприємствами;

по-друге, у внесенні змін і доповнень до Глави 12 ГК України, якими б визначалося не правове становище об’єднань підприємств, а правове становище господарських об’єднань (об’єднань суб’єктів господарювання);

по-третє, в уніфікації норм господарського законодавства, що визначають порядок організації і діяльності господарських об’єднань у різних галузях і сферах господарювання, шляхом приведення зазначених норм у відповідність до змінених положень Глави 12 ГК України з одночасним збереженням специфіки правового статусу господарських об’єднань в окремих галузях і сферах господарювання;

по-четверте, у прийнятті Закону України «Про державні господарські об’єднання», яким би визначалися особливості правового статусу цього виду об’єднань, а також у розробленні нової редакції Примірного статуту державних господарських об’єднань.

Розділ 2. «Господарське об’єднання як суб’єкт господарювання» присвячений дослідженню правового становища господарських об’єднань в Україні, порядку їх створення, реорганізації та ліквідації, правового статусу учасників об’єднання та відносин щодо управління об’єднанням.

У підрозділі 2.1. «Порядок створення, реорганізації та ліквідації господарських об’єднань» на підставі аналізу норм ГК України та інших нормативно-правових актів, а також статутів окремих господарських об’єднань, якими встановлено порядок створення об’єднань підприємств, робиться висновок про те, що відносини щодо визначення ініціаторів та засновників утворення статутних господарських об’єднань в чинному законодавстві належним чином не врегульовані.

По-перше, встановлене ГК України право органів місцевого самоврядування утворювати своїм рішенням комунальні господарські об’єднання не знайшло свого закріплення і розвитку в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні», а тому пропонується доповнити п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» словами: «а також про створення та ліквідацію господарських комунальних об’єднань підприємств комунальної власності відповідної територіальної громади». Аналогічне доповнення доцільно внести і до п. 1 ст. 19 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», закріпивши водночас право утворювати комунальні господарські об’єднання за місцевими державними адміністраціями в ч. 4 ст. 119 ГК України.

Внесенням запропонованих доповнень буде досягнуто відповідність дій органів місцевого самоврядування вимогам ч. 2 ст. 19 Конституції України.

По-друге, потребує більш чіткого закріплення в чинному законодавстві розмежування компетенції Кабінету Міністрів України, міністерств та інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання, щодо прийняття рішення про утворення державних господарських об’єднань та затвердження їх статутів.

По-третє, недоліком норм ГК України та інших законів про господарські об’єднання є, на думку дисертанта, відсутність у законодавстві можливості утворення статутного господарського об’єднання за рішенням однієї юридичної або фізичної особи – власника майна, на якому засновані підприємства і організації, що увійдуть до складу об’єднання. Виходячи з цього, пропонується розширити коло суб’єктів, які, так само, як і органи державної влади та органи місцевого самоврядування, мають право приймати рішення щодо утворення господарських об’єднань, учасниками яких можуть бути лише суб’єкти господарювання, засновниками (власниками) яких є одна або кілька юридичних або фізичних осіб, за рахунок зазначених осіб.

В дисертації доводиться, що єдиним установчим документом статутного господарського об’єднання має бути статут. Це стосується як державних (комунальних) господарських об’єднань, так і господарських об’єднань, заснованих на приватній власності однієї чи кількох юридичних або фізичних осіб. Рішення про утворення господарського об’єднання (засновницький договір) – це акт волевиявлення засновника (засновників) щодо утворення такого суб’єкта господарювання. З урахуванням цього з ч. 3 ст. 119 ГК України, яка встановлює, що «господарські об’єднання діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками» доцільно вилучити слова «установчого договору та/або», а з ч. 5 ст. 119 ГК України – слова «рішення про його утворення та».

Проведене дослідження виявило потребу у приведенні норм ст. 32 і 33 Закону України «Про кооперацію» у відповідність до положень Цивільного кодексу і Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців», а також в усуненні повторів та вилученні з ст. 32 Закону України «Про кооперацію» положень, що стосуються діяльності зареєстрованого кооперативного об’єднання.

В роботі доводиться, що норма Закону України «Про Антимонопольний комітет України» щодо обов’язкового погодження рішення (установчого договору) і статуту об’єднання з Антимонопольним комітетом України, як і аналогічна норма ч. 4 ст. 121 ГК України, є анахронізмом. Тому дисертант вважає за доцільне змінити редакцію ч. 4 ст. 121 ГК України, виклавши її таким чином:

«4. Орган державної влади (орган місцевого самоврядування), який прийняв рішення про утворення державного (комунального) господарського об’єднання, або суб’єкти господарювання, за ініціативою яких утворюється господарське об’єднання, зобов’язані отримати попередній дозвіл на узгоджені дії або на концентрацію у випадках та в порядку, передбачених законодавством».

Важливим аспектом правового статусу господарського об’єднання є його припинення. Оскільки ч. 4 ст. 124 ГК України не встановлює, якими способами може здійснюватися реорганізація господарського об’єднання, цю прогалину в законодавстві сьогодні, на думку дисертанта, слід заповнювати, шляхом застосування аналогії закону, а саме: щодо реорганізації господарського об’єднання повинні застосовуватися положення ч. 1-5 ст. 59 ГК України, якими регулюються відносини щодо реорганізації суб’єкта господарювання. В подальшому при модернізації норм глави 12 ГК України до неї доцільно включити положення про те, що реорганізація і ліквідація господарського об’єднання здійснюються способами і в порядку, встановленими ГК України та іншими законами щодо реорганізації і ліквідації суб’єктів господарювання.

Порівняльний аналіз норм ст. 124 ГК України з іншими нормами цього кодексу, а також з нормами ЦК України та Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» дав дисертанту підстави для висновку про те, що недоліком ст.124 ГК України є відсутність в ній норм щодо такої підстави припинення господарського об’єднання як рішення суду. Тому, з метою уточнення переліку підстав припинення господарського об’єднання, пропонується доповнити ст. 124 ГК України частиною 6 такого змісту:

«6. У випадках, встановлених законами, господарське об’єднання припиняється відповідно до судового рішення».

Виходячи з того, що господарські об’єднання підлягають ліквідації за наявності таких підстав, як: а) ліквідація всіх суб’єктів господарювання-учасників об’єднання або вихід їх із об’єднання (ця підстава застосовується і у випадках, якщо у складі об’єднання залишився лише один учасник); б) зменшення кількості учасників об’єднання до кількості, меншої ніж встановлено законом; в) скасування відповідним органом Антимонопольного комітету України або Кабінетом Міністрів України дозволу на концентрацію, узгоджені дії суб’єктів господарювання, зазначені підстави доцільно було б закріпити в ГК України та в Законі України «Про господарські об’єднання».

У підрозділі 2.2. «Правове становище учасників господарського об’єднання» досліджуються особливості правового статусу учасників господарських об’єднань різних видів і організаційно-правових форм.

Між учасниками об’єднання, а також між ними і об’єднанням в особі його органів управління складаються внутрішньогосподарські відносини, які, на думку дисертанта, слід іменувати внутрішньокорпоративними відносинами. Від корпоративних відносин, які виникають, змінюються та припиняються з приводу корпоративних прав, вони відрізняються тим, що виникають у зв’язку з координацією виробничої, наукової та іншої діяльності суб’єктів цих відносин.

Внутрішньокорпоративні відносини є видом внутрішньогосподарських відносин, особливість яких полягає у поєднанні господарсько-виробничих відносин, що набувають форми майново-господарських зобов’язань, і організаційно-господарських відносин, що набувають форми організаційно-господарських зобов’язань.

Від внутрішньокорпоративних (внутрішньогосподарських) відносин слід відрізняти відносини, які, хоч і складаються між учасниками господарського об’єднання, проте за своєю економічною і правовою природою є виключно господарсько-виробничими (майново-господарськими) відносинами.

Дослідженням порядку виходу учасника з господарського об’єднання встановлено наявність розбіжностей як між нормами самого ГК України, так і між ГК України та низкою Декретів Кабінету Міністрів України, що вимагає їх усунення шляхом чіткого визначення і встановлення в ГК України того суб’єкта (чи суб’єктів), за згодою (у формі рішення) якого підприємство може вийти зі складу державного господарського об’єднання.

В контексті права виходу учасника зі складу господарського об’єднання заслуговує на увагу питання щодо можливості виключення учасника зі складу об’єднання. Встановлене ч. 2 ст. 122 ГК України право вищого органу господарського об’єднання (загальних зборів учасників) вирішувати питання про виключення учасників зі складу об’єднання, на думку дисертанта, не може автоматично поширюватися на органи управління (правління і генерального директора) державного (комунального) господарського об’єднання, оскільки в зазначених об’єднаннях, по-перше, немає вищого органу, по-друге, порядок управління державним (комунальним) господарським об’єднанням визначається статутом об’єднання відповідно до закону (ч. 4 ст.122 ГК України).

У підрозділі 2.3. «Управління господарським об’єднанням» зазначається, що ГК України передбачає дві моделі управління господарським об’єднанням: 1) управління спеціально утвореним виконавчим органом (відокремленим апаратом управління); 2) управління адміністрацією одного із учасників об’єднання (головного підприємства).

Право вибору тієї або іншої моделі належить органу, який прийняв рішення про утворення об’єднання (щодо державних та комунальних господарських об’єднань), або його учасникам (щодо інших об’єднань).

Види органів управління імперативно встановлені законом залежно від того, до якого виду (державного господарського чи господарського) відноситься об’єднання. Разом з тим, уявляється за доцільне передбачити в законі можливість утворення в господарських об’єднаннях таких органів як спостережна рада та ревізійна комісія, існування яких виправдало себе в інших утвореннях корпоративного типу – господарських товариствах та виробничих кооперативах. Реалізація цієї пропозиції сприяла б забезпеченню захисту інтересів держави, учасників об’єднання, а також здійснення контролю за фінансово-господарською діяльністю виконавчого органу господарського об’єднання.

Закріплення в ГК України (крім ч. 2 ст. 122) та в законах, що визначають правове становище господарських об’єднань в різних галузях і сферах господарювання, повноважень загальних зборів господарського об’єднання зумовлює потребу внесення відповідних змін до ч. 2 ст. 122 ГК України, для чого пропонується викласти останній абзац ч. 2 ст. 122 ГК України у такій редакції:

«вирішує фінансові та інші питання відповідно до цього Кодексу, інших законів та установчих документів господарського об’єднання».

Розділ 3. «Майно і майнові відносини в господарському об’єднанні» складається з трьох підрозділів, в яких досліджуються особливості правового режиму майна та правового регулювання майнових відносин у господарських об’єднаннях різних видів і організаційно-правових форм.

У підрозділі 3.1. «Поняття та зміст правового режиму майна господарського об’єднання» досліджуються майнові відносини в господарському об’єднанні, якими, на думку дисертанта, є відносини щодо:

- формування майнової бази об’єднання його учасниками на етапі його створення (внесення вступних внесків) та у процесі здійснення господарської діяльності (внесення членських та цільових внесків);

- наділення частиною майна господарського об’єднання утворених за рішенням вищого органу управління об’єднання унітарних підприємств та господарських товариств;

- одержання частини прибутку від діяльності господарського об’єднання відповідно до його статуту;

- розподілу між учасниками об’єднання майна, що залишилося після його ліквідації тощо.

Дисертант вважає, що при характеристиці правового режиму майна суб’єкта господарювання (у тому числі господарського об’єднання) головну увагу доцільно приділяти таким елементам як: а) структура майна суб’єкта господарювання; б) порядок формування майнової бази суб’єкта господарювання; в) правовий титул, на якому майно належить суб’єкту господарювання; г) майновий стан та облік майна суб’єкта господарювання; д) порядок використання майна у процесі господарської діяльності; е) порядок вибуття майна із майнової сфери суб’єкта господарювання.

У підрозділі 3.2. «Структура, джерела та порядок формування майна господарського об’єднання» зазначається, що поділ майна суб’єктів господарювання на види має практичне значення, оскільки правовий режим зазначеного майна встановлюється ГК України та іншими законами з урахуванням зазначених у ст. 139 ГК видів майна (ч. 2 ст. 140 ГК України). Саме тому важливо, щоб види майна, визначені і поіменовані в ГК України, узгоджувалися з видами майна та їх термінологічними позначеннями, встановленими, зокрема, нормативно-правовими актами з питань бухгалтерського обліку.

Виходячи з аналізу чинного законодавства, у роботі виділяється кілька підстав виникнення майнових прав і обов’язків у відносинах господарського об’єднання і його учасників, основними з яких є: 1) засновницькі договори – стосовно господарських об’єднань, утворених за ініціативою суб’єктів господа-рювання; 2) інші угоди між господарським об’єднанням та його учасниками (у тому числі господарські договори, як підстави виникнення майново-господар-ських зобов’язань); 3) акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування (зокрема, щодо утворення державних або комунальних господарських об’єднань); 4) рішення органів управління господарським об’єднанням (загальних зборів, правління, генерального директора тощо).

Дисертант вважає за доцільне закріпити обов’язок державних господарських об’єднань щодо складання фінансових планів як в ГК України, так і в Законі України «Про державні господарські об’єднання» і внести відповідні зміни до Порядку складання, затвердження та контролю виконання фінансових планів державних підприємств, акціонерних, холдингових компаній та інших суб’єктів господарювання, у статутному фонді яких більше 50 відсотків акцій (часток, паїв) належать державі, та їх дочірніх підприємств.

Дослідженням встановлено, що єдиний перелік фондів господарських (у тому числі державних) об’єднань і єдиний порядок їх утворення чинним законодавством не визначені. Якщо в господарських об’єднаннях ці питання можуть вирішуватися самими учасниками шляхом закріплення відповідних положень у статутах об’єднань, то стосовно державних господарських об’єднань перелік централізованих фондів і порядок їх утворення та використання доцільно встановити в Законі «Про державні господарські об’єднання».

У підрозділі 3.3. «Використання майна господарського об’єднання» розглядаються відносини, пов’язані з використанням майна господарського об’єднання у процесі господарської діяльності та його обліком; досліджуються підстави вибуття майна із майнової сфери об’єднання та порядок його розподілу між учасниками при ліквідації об’єднання.

Зокрема, виділено дві групи підстав вибуття майна із майнової сфери господарського об’єднання – добровільні (здійснення звичайної господарської діяльності; виплата частини прибутку учасникам об’єднання; здійснення розрахунків з учасником об’єднання, який вийшов із нього; наділення майном створеного господарським об’єднанням унітарного підприємства або внесення майна до статутного фонду господарського товариства, засновником (учасником) якого є об’єднання; списання майна, що відповідно до законодавства визнається основними фондами) і примусові (застосування до об’єднання майнових санкцій за невиконання або неналежне виконання зобов’язань; застосування до об’єднання адміністративно-господарських санкцій майнового характеру за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності; відшкодування об’єднанням майнової і моральної шкоди у недоговірних зобов’язаннях; сплата об’єднанням податків, зборів та інших обов’язкових платежів відповідно до чинного законодавства).

Дисертант звертає увагу на те, що в чинному законодавстві відносини стосовно порядку розподілу між учасниками об’єднання, що ліквідується, майна, що залишилося, врегульовано нечітко і непослідовно, а тому в ГК України та в статутах господарських об’єднань ці відносини потребують більш чіткого врегулювання.

Крім того доцільно було б доповнити Закони України «Про управління об’єктами державної власності» (п.5 ч.2 ст. 5) і «Про Кабінет Міністрів України» (ст. 25) нормою щодо права Кабінету Міністрів України приймати рішення щодо розподілу майна, що залишилося після ліквідації господарських структур, між їх учасниками.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове розв’язання наукової проблеми, що виявляється у визначенні правового становища господарських об’єднань в Україні як суб’єктів господарювання, існування і діяльність яких в умовах ринкової економіки обумовлені завданнями консолідації зусиль учасників господарських відносин.

Зокрема:

– визначено економіко-правову природу господарського об’єднання в Україні, яке є: а) єдиним виробничо-господарським комплексом, що об’єднує в собі підприємства та інші господарські організації (первинні ланки економіки), який очолюється відповідним органом управління; б) господарською організацією, тобто суб’єктом господарювання, який здійснює господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію, має відокремлене майно і несе відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством; в) господарською системою, в якій поєднуються господарська діяльність і її організація;

– встановлено, що організаційно-господарські повноваження органів управління господарського об’єднання не виходять за межі об’єднання як господарської системи і, таким чином, не поширюються на інших суб’єктів господарювання;

– запропоноване авторське визначення поняття господарського об’єднання як господарської організації, утвореної у складі двох або більше суб’єктів господарювання з метою координації діяльності учасників об’єднання, забезпечення захисту їх прав та представництва їх інтересів; централізації окремих виробничо-господарських та/або управлінських функцій; консолідації матеріальних і фінансових ресурсів; реалізації фінансової залежності учасників об’єднання задля досягнення певного спільного господарського результату та вирішення спільних соціальних завдань;

– визначені особливості правового становища державних господарських об’єднань, з урахуванням яких розроблено проект закону України «Про державні господарські об’єднання»;

– визначені основні шляхи удосконалення порядку організації і діяльності господарських об’єднань в Україні, які дисертант вбачає:

по-перше, у створенні можливості громадянам-підприємцям об’єднуватися в господарські об’єднання як з іншими громадянами-підприємцями, так і з підприємствами;

по-друге, у внесенні змін і доповнень до Глави 12 ГК України, якими б визначалося не правове становище об’єднань підприємств, а правове становище господарських об’єднань (об’єднань суб’єктів господарювання);

по-третє, в уніфікації норм господарського законодавства, що визначають порядок організації і діяльності господарських об’єднань у різних галузях і сферах господарювання, шляхом приведення зазначених норм у відповідність до змінених положень Глави 12 ГК України з одночасним збереженням специфіки правового статусу господарських об’єднань у різних галузях і сферах господарювання;

по-четверте, у прийнятті Закону України «Про державні господарські об’єднання», яким би визначалися особливості правового статусу цього виду об’єднань, а також у розробленні нової редакції Примірного статуту державних господарських об’єднань;

– виявлено правову природу і уточнено зміст внутрішньокорпоративних відносин – відносин, що складаються між учасниками об’єднання і об’єднанням в особі його органів управління. Внутрішньокорпоративні відносини є видом внутрішньогосподарських відносин, особливість яких полягає у поєднанні господарсько-виробничих відносин, що набувають форми майново-господарських зобов’язань, і організаційно-господарських відносин, що набувають форми організаційно-господарських зобов’язань.