СУДОВА ВЛАДА У ВЗАЄМОДІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ДЕРЖАВИ : СУДЕБНАЯ ВЛАСТЬ В ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА И ГОСУДАРСТВА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, вказано на його зв'язок з існуючими науковими проектами, сформульовано його мету і завдання, визначено його об’єкт і предмет, описано наукову новизну одержаних результатів та їх практичну значущість. Наведено відомості щодо апробації результатів дослідження та їх відображення у публікаціях.

У першому розділі «Природа інститутів громадянського суспільства: концептуально-методологічний аналіз» на основі критичного компаративного аналізу, як класичної теоретичної спадщини, так і сучасної наукової літератури окреслені основні поняття, принципи та елементи громадянського суспільства, чітко виділені  його головні функції у правовій державі. Більш конкретно висвітлені місце і роль структур громадянського суспільства у правотворчості та правозастосуванні.

У підрозділі 1.1. "Поняття, принципи та елементи громадянського суспільства у політологічному вимірі" здійснено ретроспективний огляд розвитку ідеї громадянського суспільства у класичній та некласичній спадщині.

Здійснено компаративний аналіз найбільш поширених підходів до визначення громадянського суспільства у сучасній політологічній, філософській, юридичній, та соціологічній літературі. За його результатами автор приходить до комплексного бачення цього феномену. Відповідно до нього громадянське суспільство це:

-  суспільство, у якому має місце і постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, що покликані забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів і їх об'єднань, причому компетенція державного втручання в їхню діяльність обмежена  і чітко визначена;

-  спільнота вільних, рівноправних людей, яким держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою і надійним соціальним захистом, а також брати участь у політичному житті;

-   етносоціальний простір, у якому люди пов'язані і взаємодіють між собою як незалежні особистості, котрі володіють власністю, вільно розпоряджаються результатами своєї праці, є носіями політичних прав і культури.

Дисертант звертає увагу на те, що громадянське суспільство – структура високої складності, члени якої мають бути в змозі вільно орієнтуватися в багатомірній реальності. Необхідно, щоб новоутворена національна держава увійшла в русло загально-цивілізаційного розвитку та органічно включилася в систему економічних і політичних зв'язків світового співтовариства. У цьому сенсі існує дві проблеми формування громадянського суспільства – культурна толерантність і громадянська консолідація. Проблема тут полягає в тому, що зараз більшість активістів громадянського суспільства зосереджується на ринкових перетвореннях в економіці, позбавляючи «культурну» сферу публічної підтримки. Для пересічних людей, позбавлених національної самосвідомості, економічні перетворення, тобто «матеріальність», стоять на першому місці. А власне права людини сьогодні сприймаються більшістю як права соціальні; інший їх зміст, пов'язаний зі свободою і громадянськістю, фактично недооцінюється масовою свідомістю.

Визначено необхідні елементи для існування громадянського суспільства: наявність демократичної правової держави; самоврядування добровільних організацій та асоціацій, індивідів;  різноманітність форм власності, ринкова економіка;  плюралізм ідеологій і політичних поглядів, багатопартійність; доступ усіх громадян до участі в державних і суспільних справах; взаємна відповідальність держави та громадян за виконання демократично прийнятих законів; розвинута громадянська правова культура і свідомість; цінування прав громадян вище за державні закони; контроль суспільства за діяльністю державних органів; наявність розвинутої соціальної структури та багатоманітність соціальних ініціатив. 

У підрозділі 1.2. "Функції громадянського суспільства в правовій державі" доведено, що стратегічні і тактичні цілі громадянського суспільства в правовій державі реалізуються на практиці за допомогою його функцій. У цих функціях громадянське суспільство матеріалізується, розкривається його природа, соціальне призначення і службова роль. Функції громадянського суспільства являють собою необхідні споріднені, доцільні напрямки діяльності його інститутів, викликані необхідністю задоволення об'єктивних потреб суспільства, окремих індивідів чи їхніх колективних утворень.

У залежності від часу дії функції можна класифікувати як постійні і тимчасові; у залежності від сфери застосування їх підрозділяють на внутрішні і зовнішні.

На думку автора, до основних внутрішніх функцій громадянського суспільства належать функції реалізації прав і свобод, а також контролю за їхнім дотриманням; стабілізації соціально-політичного розвитку; інформаційно-сигнальна; задоволення матеріальних інтересів; соціального забезпечення; охорони навколишнього середовища; культурно-виховна.

Основними зовнішніми функціями громадянського суспільства є функції сприяння забезпеченню миру і злагоди; інтеграції у світове співтовариство.

Комплексна взаємодія приведених функцій громадянського суспільства в правовій державі характеризує цивілізаційний шлях розвитку культури, де реалізується генеральний принцип сучасного гуманізму: суспільство – засіб, особистість – мета.

У підрозділі підкреслено, що головною внутрішньою функцією громадянського суспільства є реалізація прав і свобод, а також контроль за їхнім дотриманням. Найбільш зримо розглянута функція виявляє себе в діяльності інститутів громадянського суспільства, що орієнтує громадян на цінності гуманістичного характеру, на освіту громадян у сфері своїх прав. Особливо відзначається у даному контексті правозахисна діяльність громадських організацій.

Разом з тим, переконливо продемонстровано, що правозахисну діяльність громадських організацій суттєво обмежують певні недоліки наявного стану нормативно-правової бази громадянського суспільства в Україні. У зв’язку з цим, дані конкретні рекомендації щодо їх усунення та приведення вітчизняного правового поля діяльності організацій громадянського суспільства у відповідність з сучасними європейськими стандартами, як того і вимагають міжнародні зобов’язання Української держави (зафіксовані, зокрема, і в плані дій Україна - ЄС).

Обґрунтовано, що здійснення практично всіх функцій громадянського суспільства вимагає тією чи іншою мірою його взаємодії із судовою владою, особливо, стосовно гарантування самої можливості їх реалізації при певних обставинах. Автором показано, що судова влада як правовий регулятор та механізм гарантування реалізації функцій громадянського суспільства задіяна у різних типах взаємовідносин його суб’єктів: організація громадянського суспільства – держава, організація громадянського суспільства – громадянин, організація громадянського суспільства – член організації громадянського суспільства, організація громадянського суспільства – інша організація громадянського суспільства і т.д. 

 У підрозділі 1.3. "Місце і роль структур громадянського суспільства в правотворчості та правозастосуванні" на основі функціонального розрізнення правотворчості і правозастосування з’ясована міра участі у цих видах діяльності організацій громадянського суспільства та її розмежування з органами державної влади, зокрема, й судової.

Автор виходить з того, що правотворчість – це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів.

Правозастосування – це здійснювана в процедурно-процесуальному порядку владно-організуюча діяльність компетентних державних органів і посадових осіб, яка полягає в індивідуалізації юридичних норм стосовно конкретних суб'єктів і конкретних життєвих випадків в акті застосування норм права.

Правотворення і правозастосування виступають процесами самоорганізації права. Ці види діяльності здійснюються з метою соціального регулювання суспільних відносин. Соціальне регулювання – це процес упорядкування поведінки соціальних суб'єктів через надання їм прав на певні дії, покладання обов'язків, установлення заборон, застосування заохочення та примусу. Соціальне регулювання існує з моменту виникнення суспільства практично в усіх сферах його життєдіяльності, здійснюється з допомогою влади.

Розрізняють два види соціального регулювання – державне і недержавне. Кожен із цих видів може бути нормативним чи індивідуальним і реалізується соціальними суб'єктами. Це індивіди та їх групи, з яких складається суспільство. Одним із найпоширеніших видів соціальних суб'єктів є соціальні організації – такі об'єднання людей, що спільно реалізують певні програми, завдання, цілі та працюють на підставі загальновизнаних правил і процедур. Такими соціальними організаціями, наприклад, є держава, партії, різні громадські об'єднання, які, у свою чергу, можуть складатися з інших соціальних організацій. Правотворення розуміється в двох значеннях: походження права та творення окремих юридичних законів.

У зв’язку з цим автором більш докладно проаналізована правотворчість інститутів громадянського суспільства, як вид недержавного соціального регулювання. У ході дослідження виділено наступні види правотворчості громадянського суспільства:

1. Законотворчість громадянського суспільства (народу) – референдум. Це засадна конституційно-правова форма прийняття законів громадянським суспільством;

2. Підзаконна правотворчість:

а) органів місцевого самоврядування (представницьких органів – рад народних депутатів, виконавчих органів і виборних посадових осіб);

б) громадських організацій (партій, профспілок та ін. та їх посадових осіб);

в) комерційних організацій (акціонерних товариств відкритого і закритого типу та ін., їх посадових осіб);

г) трудових колективів (колективні договори й угоди).

Правотворчість органів місцевого самоврядування примикає до правотворчості державних органів і водночас утворює особливий, відокремлений від держави вид правотворчої діяльності. Право створювати і приймати нормативно-правові акти (рішення) надається представницьким органам місцевого самоврядування і посадовим особам муніципальних утворень міста, селища, села. Органи місцевого самоврядування (наприклад, Ради народних депутатів районів у містах) утворюються населенням для вирішення завдань місцевого значення, їх рішення діють у суворо визначених територіальних рамках.

Якщо додержання, виконання і використання норм права пов'язані з діями громадян, громадських організацій, комерційних об'єднань (корпорацій), то їх застосування здійснюється державними органами і посадовими особами, і тільки в певних ситуаціях – громадськими організаціями. Громадяни не можуть бути суб'єктами застосування норм права. У разі, якщо державний орган передає частину своїх повноважень окремим фізичним особам, то в процесі реалізації норм права вони виступають не як фізичні особи, а як представники цього державного органу. Наприкінці першого розділу надані  висновки до нього.

У другому розділі "Вплив судової влади на становлення громадянського суспільства та правової держави в сучасній Україні" розкрито сутність судочинства, як правового механізму, однією з основних функцій якого є захист та реалізація громадської думки; проаналізовано суспільні гарантії законності та прав громадян у соціальних системах, що трансформуються; виділено та досліджено особливості судової влади і громадянського суспільства в сучасній Україні.  

У підрозділі 2.1. "Судочинство як правовий механізм захисту та реалізації громадської думки" підкреслено, що одним з основних чинників, які мають значний вплив на діяльність органів державної влади та функціонування інститутів громадянського суспільства є, безумовно, громадська думка, під якою розуміється специфічний стан свідомості, який включає в себе приховане чи явне ставлення різних соціальних спільнот до подій, фактів або процесів політичної діяльності. Звернено увагу на підвищення її суспільного статусу після здобуття Україною незалежності та особливу роль, яку вона відіграє у процесі демократичних перетворень, становлення громадянського суспільства.

Виходячи з системи поділу влади у правовій державі дисертант показує її тісний зв’язок з проблемою здійснення прав і свобод громадянина та їх гарантування. Автор наголошує, що судова влада – специфічна, незалежна гілка державної влади, здійснювана шляхом свідомого, колегіального розгляду і вирішення в судових засіданнях суперечок про право. Роль судової влади в механізмі поділу влад виражається в стримуванні двох інших влад у рамках конституційної законності і права та, насамперед, шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю за цими гілками влади.

Аналізуючи проблеми взаємозв'язку і взаємовпливу між судовою владою і громадською думкою, дисертантом дані характеристики основним підходам до її вирішення, які існують у наукових працях сучасних авторів.

Показано, що рішення органів судової влади певним чином впливають на рівень правової культури, правової свідомості громадян держави, і, тим самим, дозволяють формувати таку громадську думку, у якій би домінували ті чи інші пріоритети, в ідеалі це, звичайно, мають бути основні цінності правої, демократичної, соціальної держави. Однак, чи не головною перешкодою такому впливу є те, що переважна більшість громадян просто не володіє інформацією щодо тих справ, які розглядаються в судах (беручи до уваги не всі справі, а тільки ті з них, що мають загальносуспільне значення). Причому, це справедливо не тільки для країн з відносно невисоким рівнем правової культури (наприклад, для України), але й для розвинених демократичних держав.

Проаналізовано механізми забезпечення незалежності судової влади від інших гілок влади, зокрема, на прикладі функціонування судової влади в США у порівнянні з аналогічними механізмами в Україні. Зроблено висновок про бажаність запозичення деяких елементів американського досвіду у цій галузі.

Чи не головною перешкодою у доступі громадян до правосуддя, а основне – у його об’єктивному та незаангажованому характеру (втім, як і у забезпеченні незалежності судової влади як такої) була й залишається проблема корупції. Незважаючи на численні рішення на найвищому державно-політичному рівні, щодо необхідності подолання цього соціального зла та участь України в кількох міжнародних проектах відповідної спрямованості суттєвого поліпшення ситуації  не спостерігається. Наявність такого загрозливого стану підтверджується, як даними численних національних та регіональних соціологічних досліджень, так і опитуваннями експертів, оцінками рейтингів міжнародних неурядових організацій, викривальними публікаціями ЗМІ.

Стосовно зворотного впливу – громадської думки на діяльність судової влади (мається на увазі вплив у межах правового поля) – показані суттєві суперечності між точками зору різних вчених, що викликані відсутністю методів дослідження, які могли б давати достатньо адекватні інтерпретації такого впливу. Тому, дисертант обґрунтовує необхідність подальших досліджень у даному напрямі.

У підрозділі 2.2. "Суспільні гарантії забезпечення законності та прав громадян у перехідних соціальних системах" уточнена специфіка перехідних соціальних систем. У зв’язку з цим автор, зокрема, вдається до теоретичного аналізу транзитивного суспільства. Основи методології дослідження системної трансформації, пов'язаної зі зміною парадигм суспільного розвитку, аналіз трансформаційних процесів у постсоціалістичних та пострадянських країнах містяться у фундаментальних працях сучасних (ХХ-ХХІ ст.) дослідників, наприклад, таких як Є.Головаха, О.Данилов, Ж.Еванс, П.Кубічек, Г.Мангофф, М.Міщенко, Ю.Павленко, Т.Парсонс, П.Ситник, В.Старовєров, К.Ясперс та інші.

У контексті проблеми забезпечення соціальних гарантій і ролі судової влади в цьому процесі, на думку автора, слід вважати більш доцільним виходити з того, що кожний історично відомий тип соціальної організації має свої конкретно-історичні підстави і причини. І відносно стійкі соціальні системи, а за ними й перехідні (транзитивні) суспільства приходять не тому, що хтось припустився помилки, а тому, що за конкретних історичних умов такий тип соціального устрою найбільшою мірою відповідає потребам безпеки, виживання, самозбереження суспільства як особливого організму, що функціонує за своїми певними закономірностями, які необхідно аналізувати.

У країнах перехідного державного устрою, які відзначаються нерозвиненістю засад громадянського суспільства, влада має тенденцію використовувати старий консервативний та малоефективний досвід управління, – у наших умовах командно-адміністративного типу – а також використовувати цей досвід та владні повноваження для реалізації своїх групових інтересів, нехтуючи загальнонаціональними, що часто ставить під загрозу основні цінності суспільства – свободу, права людини, незалежність країни, її національну ідентичність, безпеку і добробут.

Розбудова правової держави – процес складний і тривалий, і, як правило, супроводжується неприйняттям конвенційних нормативних цінностей, санкціонованих згори. Недосконалість юридичної системи і, відповідно, законів, що видавалися, призводить до того, що правова діяльність нерідко сприймається як беззмістовна, така, що не дає конструктивних результатів. Іншим варіантом пануючої суспільної думки є переконаність у комерційній «ангажованості» як законодавців, так і виконавців правових норм. У масовій свідомості ідея права завжди накладається на ідею справедливості. При всій різноплановості понять про справедливість, праву завжди пред'являється вимога врахування основних інтересів «простої» людини. Але властиві перехідному суспільству суперечливість, палеативність законодавства, а також неналагодженість механізму приведення в дію законів, що приймаються, приводять до посилення масового правового нігілізму.

У підрозділі 2.3. "Особливості взаємодії судової влади і громадянського суспільства в сучасній Україні" дисертант проаналізував як закономірності цього процесу підтверджені загальносвітовим досвідом проявляються через національну специфіку України. Особливістю і суперечливістю перехідного суспільства, яким є сучасна Україна, резюмує автор, є те, що складнощі перехідних процесів, з одного боку, зумовлюють зміцнення регулюючої ролі держави, а, з іншого – розбудова громадянського суспільства передбачає роздержавлення суспільних інститутів, зменшення державного впливу на них.

Аргументовано доведено, що, хоча за роки незалежності в Україні відбувся помітний прогрес у доступі до правосуддя, процес судової реформи занадто повільний та непослідовний. Судові органи не користуються достатньою довірою населення.

Однією з найактуальніших проблем на шляху створення реального українського громадянського суспільства та становлення правової держави залишається ствердження верховенства права. Воно може бути досягнуто лише за умови належного функціонування судової влади, оскільки саме ця гілка державної влади несе відповідальність за втілення в життя законодавчо закріплених норм щодо захисту прав та свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб, суспільства і держави.

Необхідність подолання корупції у судовій системі вимагає якнайшвидшого проведення судової реформи, комплекс заходів якої має сприяти викоріненню корупції. Певний позитивний досвід боротьби проти корупції та знешкодження її соціальних коренів мають і організації громадянського суспільства. Тому держава має створювати умови для активнішого залучення українських та міжнародних неурядових організацій до розробки та реалізації різноманітних антикорупційних програм.  

Досліджено основні етапи становлення та розвитку нормативно-правової бази функціонування судової влади в Україні у її взаємозв’язку з формуванням інститутів громадянського суспільства. Відзначено, зокрема, що новим кроком на шляху проведення судової реформи в Україні стало схвалення Президентом України 10 травня 2006 року Концепції вдосконалення суддівства для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. Критично проаналізувавши текст вказаної Концепції, автор відзначає як її позитивні сторони і здобутки, так і окремі недоліки та суперечності.

Дисертант робить висновок, що проведення судової реформи передбачає не лише регламентацію змін у чинному законодавстві, але й створення гарантій для їх дотримання і реалізації на практиці. Цей складний процес потребує комплексного підходу, ретельного осмислення усіх нововведень, що пропонуються, застосування, певною мірою, іноземного досвіду. Проте ні в якому разі не можна переносити іноземний досвід організації судочинства та намагатися втілити його в повному обсязі в нашій державі без урахування історичних, соціальних, культурних, політичних та економічних особливостей.

Для того, щоб громадянське суспільство стало дійсно рівноправним партнером держави, зокрема, і у сфері взаємодії з судовою владою, необхідне  подальше удосконалення умов функціонування його інститутів. Другий розділ завершується висновками до нього.

У Висновках репрезентовані теоретичні підсумки роботи:

1. Громадянське суспільство – це суспільство, у якому має місце і постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яка сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, що покликані забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів і їх об'єднань, причому компетенція державного втручання в їхню діяльність обмежена до мінімуму і чітко визначена. Громадянське суспільство в Україні поки що не заявило про себе як про центр сили, з яким би обов’язково мусили рахуватися владні структури, не стало повноцінною противагою владі. Вкрай потрібні радикальні зрушення в системі цінностей, у характері стосунків між державою і громадянином (суспільством), у судово-правовій системі. Покладання на “зв'язки” при захисті особистих інтересів та на “керівництво” при розв’язанні суспільних проблем, так само як і мовчазне сприйняття зловживань під час виборів та референдумів, свідчать про те, що політична культура громадянськості в Україні залишається недостатньо розвиненою

2. Стратегічні і тактичні цілі громадянського суспільства в правовій державі реалізуються на практиці за допомогою його функцій. У своїх функціях громадянське суспільство матеріалізується, розкривається природа цього явища, його соціальне призначення і службова роль. Основні внутрішні функції громадянського суспільства: реалізації прав і свобод, а також контроль за їхнім дотриманням; стабілізації соціально-політичного розвитку; інформаційно-сигнальна; задоволення матеріальних інтересів; соціального забезпечення;охорони навколишнього середовища; культурно-виховна. Основні зовнішні функції громадянського суспільства: сприяння забезпеченню миру і злагоди; інтеграція у світове співтовариство. Комплексна взаємодія функцій громадянського суспільства в правовій державі характеризують цивілізаційний шлях розвитку культури, де реалізується генеральний принцип сучасного гуманізму: суспільство – засіб, особистість – мета.

3. Правотворчість є державно-владною діяльністю по розробці нових, зміні та відміні старих правових норм. Правотворчість виступає як правова інтерпретація. Правотворчість (нормотворчість у правовій сфері) – основний шлях впливу на суспільні відносини, головний засіб додання праву юридичної чинності. Правозастосування є державно-владна діяльність по реалізації нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правових відносин суб'єктивними правами і покладення на інших відповідних юридичних обов'язків або шляхом вирішення правових спорів і притягнення винних до юридичної відповідальності за правопорушення. Громадяни не можуть бути суб'єктами застосування норм права. У разі, якщо державний орган передає частину своїх повноважень окремим фізичним особам, то в процесі реалізації норм права вони виступають не як фізичні особи, а як представники цього державного органу. Однак застосовувати норми права можуть не тільки посадові особи, але і громадяни, хоча вони не можуть видавати індивідуальні акти застосування норм права і повинні звертатися до компетентних державних органів. Завдяки становленню громадянського суспільства і ринкової економіки відбувається розширення сфери застосування норм права з боку окремих суб'єктів громадянського суспільства.

4. Судочинство грає особливу роль, як правовий механізм контролю громадянського суспільства за різними гілками влади, як механізм у системі стримувань і противаг. Особлива роль суду визначається тим, що він – арбітр у суперечках про право. У правовій державі тільки судова влада може відправляти правосуддя. Судова влада – специфічна, незалежна гілка державної влади, здійснювана шляхом свідомого, колегіального розгляди і вирішення в судових засіданнях суперечок про право. Підбиваючи підсумки, можна зазначити наступне:

– проблема взаємозв'язку і взаємовпливу громадської думки і діяльності органів влади потребує свого подальшого дослідження, позаяк нехтування цим чинником може спричинити виникнення невідповідності теоретичних моделей реальним відносинам, які виникають між органами державної влади і суспільством;

– доволі низький рівень обізнаності та поінформованості громадян щодо судочинства як особливого правового механізму, а також усталений стереотип  сприйняття судової влади як “останньої” у трійці гілок влади, суттєво ускладнює процедуру визначення параметрів та каналів взаємовпливу між громадською думкою та владою;

– настанова на підвищення авторитету влади в суспільстві диктує необхідність гармонізації взаємин між суспільством (громадською думкою) та владою (причому суди в цьому процесі повинні відігравати активну роль і цілеспрямовано діяти в напрямі утворення позитивного образу суду в громадській думці);

– вагомою запорукою стабільного та авторитетного становища влади в суспільстві є формування в громадській думці сталого переконання в правоті, незалежності та об'єктивності судової влади, що забезпечуватиме судовим рішенням своєрідний “кредит” громадської довіри, коли кожний громадянин, навіть не погоджуючись із винесеним судом рішенням, все рівно вважатиме його правильним і справедливим, виходячи із загального переконання в авторитетності судової влади.

5. Нігілістичний тип критичного мислення, властивий перехідному суспільству, побудований на радикальному запереченні тих цінностей, правових у тому числі,  які стверджуються офіційно. Втрата ціннісних орієнтирів призводить до духовної стагнації і масового скепсису. Маргінальний умонастрій, що акумулює в собі негативно-байдуже ставлення до оточуючого, набуває значного поширення. Нігілізм, будучи «негативним» способом світовідчуття, набуває безлічі смислових аспектів, наприклад, філософський, прагматичний, національно-етнічний, правовий – як зневажання нормами права – у тому числі. Правовий вакуум, характерний для перехідного періоду, породжує хаос і в спробах законотворчості, і у свідомості мас. Становлення правової держави і громадянського суспільства супроводжується неприйняттям конвенційних нормативних цінностей, санкціонованих згори. Властиві перехідному суспільству суперечливість, палеативність законодавства, а також неналагодженість механізму приведення в дію законів, що приймаються, приводять до посилення масового правового нігілізму, який стає масштабним, охоплюючи і діяльність центрального управлінського апарата, і самодіяльність місцевих органів влади, і повсякденні стосунки людей. Оскільки основою правового нігілізму є відчуження права (“товаризація права”), завданням перехідного періоду стає його подолання.

6. Дотримання принципу верховенства права може бути досягнуто лише за умови належного функціонування судової влади, оскільки саме ця гілка державної влади несе відповідальність за втілення в життя законодавчо закріплених норм щодо захисту прав та свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб, суспільства і держави. Ефективна, конструктивна взаємодія громадянського суспільства та судової влади вимагає як певного ступеню зрілості громадянського суспільства, так і реформування самої системи судової влади.

Запорукою справедливого й ефективного судочинства є правильно організована судова система, у цій сфері запропоновано радикальні зміни. Система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності і спеціалізації. Разом з тим, принцип інстанційності, існування якого і раніше не заперечувалось, не є чітко визначеним та однаковим у різних сферах судочинства. Зазначене передбачає поряд з діючими Вищим господарським та Вищим адміністративним судами створення Вищого цивільного суду та Вищого кримінального суду як касаційних інстанцій для забезпечення учасникам судових процесів рівних прав на оскарження судових рішень.

Перше призначення суддів на п'ять років може фактично виконувати не лише для судді, але й для парламенту роль випробувального строку. Кожен суддя, який хоче бути перепризначеним, перебуватиме під тиском необхідності узгоджувати свої рішення із політичними сентиментами, які домінують на той момент у парламенті. Отже, було б краще, щоб судді призначалися безстроково від початку.

Нагальною є необхідність запровадження дієвих механізмів, які запобігатимуть можливостям зовнішнього впливу на суддів, як з боку органів законодавчої й виконавчої влади, так і вищих судів. Важливою умовою становлення громадянського суспільства і його конструктивної взаємодії з державою є реальна незалежність судової влади і самих суддів, тобто це, зокрема, захищена воля судді  виносити політично чи суспільно непопулярне, але справедливе, обґрунтоване і законне судове рішення. Першою та основною передумовою для уникнення стороннього впливу є свобода самих суддів, тобто небажання судді опинитися під таким впливом. Потребує удосконалення  поняття реальної суддівської незалежності. Боротьба за створення і захист незалежності суду не повинна ніколи зупинятися.

Для того, щоб процедура притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності не спричинила небезпеку зниження гарантій недоторканості та незалежності суддів, слід дотримуватися балансу між контролем держави і суспільства та дійсною незалежністю суддів. Для здійснення контролю за діяльністю суддів та здійснення дисциплінарного провадження необхідно розробити чіткий перелік дисциплінарних проступків суддів та заходів відповідальності, які мають застосовуватися за їх вчинення. При цьому суддям слід працювати і над підвищенням рівня самоконтролю, в контексті їх особистого ставлення, внутрішнього нагляду за дотриманням вищенаведених приписів.

Таким чином, проведення судової реформи передбачає не лише регламентацію змін у чинному законодавстві, але й створення гарантій для їх дотримання і реалізації на практиці. Враховуючи наведене, цей складний процес потребує комплексного підходу, ретельного осмислення усіх нововведень, що пропонуються, застосування, певною мірою, іноземного досвіду. Проте ні в якому разі не можна переносити іноземний досвід організації судочинства та намагатися втілити його в повному обсязі в нашій державі без урахування історичних, соціальних, культурно-антропологічних, політичних та економічних особливостей.

7. Серед шляхів покращення ситуації з формуванням громадянського суспільства в Україні можна назвати наступні:

– утвердження принципу верховенства права, формування правової держави та самообмеження держави у відносинах з громадянами та їхніми організаціями, визнання нею автономності структур громадянського суспільства;

-  підвищення рівня гарантованості прав і свобод; позбавлення людей страху бути покараними “за ініціативу” і самостійні дії; забезпечення більшої захищеності громадян від свавільних дій уряду і місцевих влад;

-  рішуча боротьба з корупцією в органах державної влади всіх рівнів та місцевого самоврядування, у тому числі й в системі судової влади; підвищення ефективності та координованості у цій боротьбі співпраці з українськими та міжнародними громадськими організаціями;

– створення адекватної соціальної структури на основі розвитку приватної власності та ринкових відносин, формування середнього класу, підвищення життєвого рівня основної маси людей, звуження сфери бідності, з одного боку, та обмеження впливу олігархічних кланів, – з іншого;

– продовження практики створення найрізноманітніших захисних та самодопоміжних організацій, здатних виконувати соціалізуючі функції, а також громадських та громадсько-політичних організацій, які стежать за дотриманням права урядовцями і не допускають їхнього втручання в громадське життя;

– розвиток системи спонсорської допомоги та меценатства (у тому числі й шляхом вдосконалення законодавства);

– забезпечення більшої незалежності ЗМІ та їх активнішої участі у формуванні громадянського суспільства – через просвіту громадян та популяризацію громадських ініціатив;

– використання сімейного виховання, системи загальної та професійної освіти для формування нових цінностей та орієнтацій молоді, відродження національних традицій громадського життя і пошанування закону.