ЧЕХОВСКИЕ ТРАДИЦИИ В ДРАМАТУРГИИ А. ВАМПИЛОВА : ЧЕХОВСЬКІ ТРАДИЦІЇ В ДРАМАТУРГІЇ О. ВАМПІЛОВА

Краткое содержание

У вступі обгрунтовано вибір теми, її актуальність, наукову новизну, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методологічні засади дослідження, окреслено теоретичне і практичне значення роботи.

У першому розділі „Методологічні засади дослідження” здійснено огляд наукової літератури про О.Вампілова, окреслено методологічні підходи до вивчення проблеми „традиції і новаторство в літературі”, визначено художні відкриття А.Чехова, які вплинули на подальший розвиток російської драми.

У підрозділі 1.1 проаналізовано досягнення вампілознавства й визначено вектори сучасних досліджень творчості О.Вампілова в аспекті традицій і новаторства. Ще в 1960-1970-х роках довкола журналу Театр” сформувалося коло критиків і мистецтвознавців, котрі підтримали талановитого митця й звернули увагу на актуальність проблематики його п’єс, гостроту конфліктів, багатогранність характерів  (Г.Бродська, Л.Булгак, Н.Котенко, Н.Тендітник та ін.). Критики й літературознавці 1970-х років відзначили діалектику художніх образів О.Вампілова, його вміння зіставляти різні точки зору (З.Глузберг, О.Кучкіна, В.Мостова та ін.). У цей час з’являється поняття „театр О.Вампілова” (В.Сахаров, Ю.Смєлков, Г.Чеботаревська та ін.), який увійшов у науковий дискурс. З кінця 1970-х – початку 1980-х років дослідники виявляють інтерес до вивчення жанрової природи драматургії О.Вампілова (О.Гушанська, О.Демидов, В.Лакшин, Ю.Смєлков, В.Соловйов, Н.Тендітник  та ін.), утім, як слушно відзначила О.Тимощук у дисертації „Жанрова специфіка драматургії О.Вампілова” (2008), жанровий синтез у творчості митця ще вивчено остаточно, що дає привід для численних дискусій. У зв’язку з цим особливу роль набуває дослідження класичних традицій у творчості письменника, які вплинули на його жанрові відкриття.

Питання про традиції класики в спадщині О.Вампілова порушували І.Вишневська (творче засвоєння митцем гоголівських сюжетівв), В.Владімірцев (реалізація ідей Ф.Достоєвського), В.Муромський (зв’язки п’єс О.Вампілова з античною драмою), О.Стрєльцова (орієнтація письменника на російську реалістичну драматургію) та ін. Наявність чеховських традицій відзначали О.Демидов, С.Козлова, М.Кралін, М.Махова, Ю.Смєлков, О.Стрєльцова та ін. Серед великої кількості праць про О.Вампілова вирізняються аналітичні статті М.Громової та О.Собєннікова, в яких накреслено методологічні підходи, що потребують  подальшої розробки. У дисертаціях про О.Вампілова, які захищені в Україні (І.Зборовець, Д.Трушевський) і в Росії (М.Бичкова, Т.Журчева, М.Махова, С.Моторин, Н.Кузнєцова та ін.), питання про вплив художніх відкриттів А.Чехова, як й інших традицій класики, на творчий метод О.Вампілова не було розв’язане. Вампілознавство впритул наблизилося до проблеми вивчення традицій і новаторства письменника, що потребує спеціального рішення у світлі єдиного комплексного підходу.

У підрозділі 1.2 визначено теоретичні засади дослідження. У сучасному літературознавстві немає єдиного підходу до проблеми „традиції та новаторство в літературі”. Спираючись на праці О.Веселовського, М.Бахтіна, В.Жирмунського, О.Мелетинського, А.Нямцу та ін., у дисертації уточнено методологію та методику вивчення питання. Традиція та новаторство в літературі – взаємопов’язані поняття, які характеризують вузлові моменти літературного процесу. У художній літературі в процесі її тривалого розвитку традиційними (тобто повторювальними, сталими) стають певні теми, мотиви, ідеї, засоби створення художнього світу, прийоми поетики, жанрові структури. Нове в літературі може поступово ставати традиційним, оскільки його опановують інші покоління митців. Конститутивними ознаками традиції в літературі є історичність, усталений комплекс рис (теми, мотиви, образи, способи створення характерів та ін.), повторювальність у часі, здатність до оновлення (модифікації, трансформації) у змістовому та формальному планах, відкритість (можливість взаємодії з іншими традиціями). На розвиток літературного процесу, крім інших факторів, великий вплив мають традиції та новаторство, які знаходяться поміж собою не в опозиції, а в постійній взаємодії. Діалектика традицій та новаторства виявляється на різних рівнях літературного процесу: типів художньої свідомості, літературних епох, художніх напрямів (течій, стилів), національної літератури (групи  літератур), а також творчості окремих письменників. У спадщині митця традиція може виявлятися як у змісті (проблематика, тематика, фабульні та сюжетні колізії, типологічно подібні образи тощо), так і у формі (символ, деталь, підтекст, іронія, стилізація, алюзія, ремінісценція та ін.). Категорія „жанр” є виявом певної традиції, а з іншого боку – рухливою історичною категорією поетики (М.Бахтін, Ю.Тинянов, Л. Чернець). Вивчення традиції у творчості окремого письменника передбачає встановленння не тільки джерел традиції, але й специфіки її вияву у змісті й формі творів митця, в його художньому світі загалом. Актуально встановити, як та чи інші традиція „оживає” в творчості письменника іншої доби, як „чуже” стає „своїм”, як взаємодіють поміж собою різні традиції в межах одного чи декількох творів, що показано в реферованій дисертації на матеріалі спадщини О.Вампілова.

У підрозділі 1.3 висвітлено художні відкриття А.Чехова, які кардинально оновили структуру російської драми і водночас стали початком нової традиції в літературі. Драматургія А.Чехова являє собою яскравий зразок завершення реалістичної традиції в літературі і вироблення модерністських принципів письма. Досягнення А.Чехова-драматурга є важливою складовою загальноєвропейського процесу формування „нової драми”. А.Чехов змінив підходи до природи драматичного конфлікту, структури художнього образу, засобів зображення дійсності. Основна дія у п’єсах митця розгортається не у зовнішньому, а у внутрішньому світі особистості. За побутовими ситуаціями драматург розкрив глобальні проблеми буття. У  п’єсах А.Чехова немає традиційного протиставлення дійових осіб, лінійного сюжету.

Художній конфлікт будується на зіткненні моральних та ідейних позицій, розладі внутрішніх устремлінь героїв та дійсності, дисгармонії людських стосунків і світу загалом. Письменник приніс у літературу складний багатошаровий конфлікт, який надає його п’єсам поліфонічне звучання. „Психологічний реалізм” (К.Станіславський) А.Чехов збагачував за рахунок засобів модернізму (імпресіонізму, символізму, неоромантизму). Письменник відрив широкі виразні можливості підтексту, художнього символу. Характерними особливостями стилю А.Чехова-драматурга є жанровий синтез і ліризм.

Драматургія А.Чехова дала потужний імпульс для подальшого розвитку драматургії, у тому числі О.Вампілова.

Другий розділ дисертації „Ранній період творчості О.Вампілова” присвячений аналізу оповідань, драматичних сцен, одноактних п’єс митця, а також першої багатоактної п’єси письменника „Прощание в июне”. Розділ складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 відзначено, що вже в ранній прозі О.Вампілова виявилося тяжіння до драматизації оповіді. Основною формою розвитку дії в оповіданнях митця є монолог чи діалог, тому від прозових жанрів письменник швидко перейшов до драматичних сцен і одноактних п’єс, які стали важливим кроком на шляху його становлення як драматурга. Слідом за А.Чеховим, О.Вампілов виявляє за зовнішнім комізмом серйозні життєві проблеми, внутрішню невлаштованість людини, приховану драму існування. У ранніх творах О.Вампілова звучать чеховські мотиви: швидкоплинної молодості, передчасної духовної старості, моральної трансформації особистості, відчуження людини. В оповіданнях та драматичних сценах митець використовує різноманітні засоби ліризму: музичні мотиви („Моя любовь”), символіку, колористичну палітру („Тополя, „Конец романа”), психологічний підтекст („Месяц в деревне, или гибель одного лирика”). У ранній творчості О.Вампілова з’явилися традиційні чеховські образи, які набули нових коннотацій (сад, квіти, туга та ін.).

Одноактна комедія „Дом окнами в поле” написана в традиціях чеховських водевілів („Медведь” та ін.), де важливу роль відіграє гостра інтрига, поєдинок-гра, діалог. Типологічно пов’язані між собою чеховські (Попова, Смирнов) і вампіловські (Астаф’єва, Третяков) герої. У комедії вперше з’явилися характерні для драматургії О.Вампілова образи-символи – поріг (як ситуація духовного прозріння), вікно (як утілення прагнення героїв до нового життя). У п’єсі яскраво виявилися стильова риса драматургії О.Вампілова –  ліризація. Музичний інтертекст, ремінісценції та алюзії сприяють розкриттю внутрішнього стану героїв. У ранній творчості О.Вампілова чеховські традиції взаємодіють з іншими літературними традиціями (пушкінськими, тургенєвськими, гоголівськими, античної драми).

У підрозділі 2.2 проаналізовано п’єсу „Прощание в июне” в аспекті традицій і новаторства. За нескладними колізіями автор розкрив драматизм людських стосунків. Хоча дія відбувається в молодіжному середовищі, провідними мотивами п’єси стали мотиви самотності, туги за нездійсненним ідеалом, невдалого життя, духовної нереалізованості особистості, які звучали у пізніх драмах А.Чехова. Типологічно пов’зані між собою образи професора Серебрякова („Дядя Ваня”) і Рєпнікова („Прощание в июне”); Олени Андрійовни, Соні („Дядя Ваня”) і Рєпнікової, Тані („Прощание в июне”). У своєму першому багатоактному творі О.Вампілов відкрив можливості внутрішньої дії, яка визначає психологічну динаміку персонажів. У п’єсі накреслено екзістенційні риси вампіловського героя – прагнення розібратися в житті, знайти своє місце в ньому, переосмислити існування. Усталені чеховські символи – дім і сад, вміщені в інший часовий контекст, допомагають митцеві розкрити тему порушення засад буття, акцентувати загальну безпритульність, пріоритет прагматизму. Певними ремінісценціями, що прийшли з драматургії А.Чехов, є образи птаха (мертвої сороки) та рушниці (з якої героям від туги хочеться стріляти). Це символи омертвіння життя, руйнування людських стосунків. Жанровою домінантою п’єси „Прощание в июне” є комедійна основа, але вже тут виявилося тяжіння О.Вампілова до жанрового синтезу (наявність елементів фарсу, водевіля, трагічного конфлікту героя зі світом і самим собою). Поєднання чеховських традицій з іншими традиціями класики (В.Шекспіра, М.Гоголя) дало можливість письменникові створити багатогранний образ сучасної дійсності.

У третьому розділі „Філософсько-психологічні п’єси О.Вампілова” розглянуто багатоактні п’єси драматурга, написані в руслі філософсько-психологічного напрямку російської літератури. Третій розділ складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 проаналізовано п’єсу „Старший сын” в аспекті розвитку чеховських традицій. У художній організації твору відзначено два плани – побутовий і буттєвий. Слідом за А.Чеховим О.Вампілов розробляє тему провінції, яка виходить за географічні межі і набуває узагальнюючого значення. П’єса „Старший сын” просякнута атмосферою загального розладу й нерозуміння. Дія розгортається за принципом контрапункту. У долі кожного із героїв є своя прихована драма (як і в пізніх п’єсах А.Чехова). О.Вампілов творчо опановує чеховські прийоми створення багатошарового конфлікту. Основна дія триває у внутрішньому світі персонажів. Зіткнення різних моральних позицій визначає розвиток сюжету твору. Образи „серйозних людей” типологічно наближені до чеховських образів – Львов („Иванов”), Лопахін („Вишневый сад”), які втілюють наступ грубого прагматизму. У центрі п’єси „Старший сын” поставлено філософську категорію – життя, ставлення до нього визначає характеристики героїв. Провідну роль у творі відіграє система мотивів і лейтмотивів (дім, весна, провінція, розлад, пам’ять, духовна реалізація особистості). Символічний образ вогню (пожежа) типологічно пов’язаний із аналогічним образом у п’єсі А.Чехова „Три сестры”. „Чеховське начало” є провідним в організації художньої структури п’єси „Старший сын”, але разом з тим у творі чимало алюзій і ремінісценцій з інших творів світової літератури, фольклору, міфології.

Підрозділ 3.2 присвячений розгляду ідейно-образної структури п’єси „Утиная охота”, яка увібрала в себе традиції класики й шукання сучасної О.Вампілову драматургії. У дисертації простежується типологічна схожість сюжетних колізій і образної системи п’єс „Иванов” А.Чехова і „Утиная охота”.  Відзначено спільність підходів А.Чехова і О.Вампілова до образу головного героя: герой – „людина пересічна” і водночас це тип епохи, втілення духовної драми свого покоління. Витоки внутрішнього трагізму персонажів обох письменників знаходяться за межами побутового світу (сім’ї, середовища, матеріальних інтересів). Іванов і Зілов – носії екзістенційних проблем суспільства. У п’єсі О.Вампілова розробляються характерні для пізньої драматургії А.Чехова мотиви порожнього життя, туги, гри, смерті та ін. Самогубство героїв А.Чехова (Іванов, Треплєв) і О.Вампілова (Зілов) трактується у дисертації як результат внутрішньої драми персонажів та їхнього саморозвитку, що засвідчує не тільки духовну смерть, але й прозріння, своєрідний катарсис, який вони переживають в ситуації „порогу” (на межі життя і смерті). Як і А.Чехов, О.Вампілов використовує амбівалентні символи-лейтмотиви, наповнені філософським змістом (рушниця, вікно, дощ, полювання та ін.). Поєднання різних часових планів, складна система „двійників”, контрапункт в організації сюжету дозволили письменникові створити багатозначний образ людини своєї доби. Центральний конфлікт п’єси „Утиная охота” є конфліктом трагічним, пов’язаним зі складним процесом самоідентифікації героя, його внутрішнього самоусвідомлення, що дозволяє назвати п’єсу „ліричною драмою”, „драмою-рефлексією”, разом з тим у ній наявні елементи комедії, трагедії, фарсу, водевілю, притчі.

У підрозділі 3.3 проаналізовано п’єсу „Прошлым летом в Чулимске” в  зіставленні з пізніми творами А.Чехова. Образ провінції (Чулимська) порівняно з п’єсою Старший сын” значно поглиблений у філософському плані. Це символ загального трагізму, глобального відчуження, бездуховного життя, відсутності умов для реалізації особистості. У п’єсі „Прошлым летом в Чулимске” актуалізовано чеховський образ „дому з мезоніном”, пов’язаний із мотивами минулого, нерозділеного кохання, невдалого життя, трагічного буття. Разом з тим О.Вампілов убачає в цьому образі й символ надії на духовне відродження героїв – Валентини і Шаманова. Категорія минулого стає у п’єсі зав’язкою сюжетних колізій твору, внутрішніх протиріч і драм героїв. Конструктивну функцію у п’єсі „Прошлым летом в Чулимске”  виконують мотиви передчасної старості, омертвіння душі, моральної трансформації особистості, руйнування „саду”.

В  образній структурі твору помітні типологічні сходження із прозою і драматургією А.Чехова. Образ Валентини у змістовому плані пов’язаний із образом Ніни Зарєчної, образ Шаманова – з образами Іванова, Треплєва, Войницького та ін. О.Вампілов створив образ „маленької людини” свого часу  (Єремєєв). В образі Мечеткіна поєднані риси „людини в футлярі”, унтера Пришибєєва, чиновників-бюрократів. Як і герої пізньої драматургії А.Чехова, вампіловсьскі герої (Валентина і Шаманов) знаходяться в стані духовного пошуку.

У п’єсі „Прошлым летом в Чулимске” О.Вампілов значно розширив  можливості підтексту, який виконує різні функції: психологічну (розкриття почуттів і переживань персонажів), соціальну (виявлення прихованих соціальних процесів), філософську (розкриття важливих питань людського існування). Чеховські символічні образи птаха і саду своєрідно трансформуються в п’єсі О.Вампілова, акцентуючи процес духовного зубожіння життя і  трагічну долю особистості. Трагедія буття знайшла відображення в стилі й мові п’єси „Прошлым летом в Чулимске”, де чимало напружених монологів і діалогів, знервованих реплік, „ключових моментів”, повторів „больових” фраз, недомовленостей тощо.

У четвертому розділі „Соціально-психологічна сатира О.Вампілова” проаналізовано одноактні п’єси письменника, об’єднані в цикл „Провинциальные анекдоты”.У розділі показано, що  в основі побудови циклу  покладено жанр анекдоту, який у вампіловських п’єсах вступив у взаємодію з елементами інших жанрів (фарс, водевіль, комедія, трагедія). Розділ складається з двох підрозділів.

У підрозділі 4.1 розглянуто художню структуру п’єси „История с метранпажем”, поєднання в ній гоголівських та чеховських традицій. Анекдотична ситуація, що становить основу фабули, дозволила письменникові виявити абсурдність соціальної системи, процеси духовного зубожіння й трансформації суспільства. У підрозділі доведено, що в побудові сюжету п’єси „История с метранпажем”  драматург спирався на традиції М. Гоголя („Ревизор”, петербурзькі повісті), а в зображенні людини – на традиції А.Чехова („Смерть чиновника”, „Хамелеон” та ін.). Хронотоп готелю „Тайга”, що є спільним для двох п’єс із циклу „Провинциальные анекдоты”, постає як символ морального тимчасового притулку, здичавіння суспільства, втрати гуманістичних орієнтирів. Разом з тим це своєрідний варіант хронотопу „площі”, „площадного” дійства, відкритий свого часу у творчості М.Гоголя і А.Чехова.

У „Провинциальных анекдотах” О.Вампілов переосмислив такі гоголівські й чеховські мотиви, як мотив заміни людини чином, божевілля, порожнього життя, знедуховлення суспільства. Письменник використовує характерні прийоми поетики М.Гоголя і А.Чехова: промовисті прізвища, „чутки”, гротеск, очуднення, елементи „площадного” дійства (чвари, бійка, суд, швидка зміна точок зору та ін.).

Підрозділ 4.2 присвячений аналізу жанрової специфіки п’єси „Двадцать минут с ангелом”. У дисертації доведено, що з метою надання анекдотичній ситуації художнього узагальнення О.Вампілов поєднав сучасну історію з біблійними та  фольклорними структурами, а також із традиціями класичної літератури. За побутовими колізіями у творі розгортається традиційний сюжет про боротьбу добра і зла. Основний конфлікт становить зіткнення моралі й аморальності, віри й жорстокості.

Творче засвоєння письменником усної та літературної традиції надало „Провинциальным анекдотам” риси соціально-психологічної сатири: наявність певних соціальних типів (чиновник-адміністратор, обивателі та ін.), викриття суспільних вад, увага до процесів трансформації особистості, соціальна мотивація вчинків і поведінки персонажів. Сміх у „Провинциальных анекдотах” звучить то доброзичливо й весело, то гнівно й трагічно. Образи персонажів в одноактних п’єсах О.Вампілова виявляють здатність до внутрішніх змін і прозріння. При відкритій соціальній спрямованості цикл „Провинциальные анекдоты” має глибокий філософський зміст. У двох останніх п’єсах митця порушено онтологічні проблеми: зміст буття, моральна сутність людини, існування особистості у світі.

Дисертація завершується висновками, у яких узагальнено результати дослідження.

Творчість О.Вампілова є визначним явищем у літературному процесі 1960-1970-х років. Письменник став продовжувачем традицій російської та світової літератури і водночас заклав нові традиції, які зумовили рух російської драматургії у другій половині XX століття. На тлі розвитку виробничої та сімейно-побутової драми п’єси О.Вампілова вирізнялися прагненням осмислити життя людини й суспільства в онтологічному смислі. Його герої несли в собі комплекс філософських проблем і стали втіленням трагедії свого покоління. О.Вампілов розкрив складність і суперечливість сучасного йому суспільства, духовну атмосферу часу, трагізм окремої людської долі та світу загалом.

У п’єсах О.Вампілова органічно поєдналися традиції усної народної творчості,  міфології, літератури. Серед розмаїття традицій, які плідно розробляв митець, помітну роль відігравали чеховські традиції. Спирання на чеховські традиції відчутно вже в ранній творчості О.Вампілова, де виявилося тяжіння до драматизації та ліризації прози, а також до поєднання жанрових особливостей гумористичного оповідання, нарису, фейлетону, драматичної сцени. У наступних творах письменника чеховські традиції зазвучать ще потужніше, що зумовлено орієнтацією О.Вампілова на філософсько-психологічний напрям російської класичної літератури, прагненням осмислити не побутові, а буттєві проблеми суспільства.

Чеховські традиції виявилися на різних рівнях художньої системи О.Вампілова: тематики, проблематики, сюжету, композиції, хронотопу, образної системи, мотивної організації, символіки, жанру та окремих поетикальних прийомів.

Основними проблемами в творчості О.Вампілова є проблеми моральної сутності людини й суспільства, вибору життєвої позиції, смислу існування, зіткнення добра й зла, відродження гуманістичних цінностей у світі. Наслідуючи А.Чехова, письменник створює таких героїв, для яких важливо визначити не свою поведінку (або вчинки) в тій чи іншій ситуації, а як жити в недосконалому й сповненому суперечностей світі. Центральною категорією у п’єсах митця є категорія життя, що тісно пов’язана з іншими одвічними категоріями – добро, кохання, милосердя, духовна єдність людей та ін.

На рівні тематики у творах О.Вампілова, як і в п’єсах А.Чехова, можна виокремити два плани: соціально-побутовий (зображення конкретних соціальних типів, стосунків, ознак суспільної системи) і філософсько-психологічний план (розкриття внутрішнього стану особистості, філософських проблем суспільства).

Сюжетно-композиційна структура п’єс О.Вампілова являє собою складне утворення, де кожний образ чи сцена мають глибинний підтекст, який дозволяє побачити за побутовими ситуаціями загальні закономірності людського життя, проблеми буття загалом. Підтекстове значення створюється переважно завдяки апеляції автора (через алюзії, ремінісценції та інші форми) до різних традицій російської та світової літератури, фольклору, міфології.

В організації сюжету й композиції вампіловських п’єс можна простежити чеховські традиції: пріоритет внутрішньої дії, принцип контрапункту в розвитку колізій, система мотивів і лейтмотивів як рушійна сила розвитку художнього конфлікту. Існує схожість поміж чеховськими та вампіловськими п’єсами в сюжетних ходах і поворотах дії (сімейні та соціальні конфлікти в житті героїв, сцени самогубства, ситауція „порогу” та ін.), а  також у використанні окремих сюжетних і композиційних прийомів („п’єса в п’єсі”, ігрове начало, відкритий фінал, парадокс, „чутки” та ін.).

У творчості О.Вампілова, як у прозі й драматургії А.Чехова, домінує хронотоп провінції (передмістя, Чулимськ, готель „Тайга” та ін.), який набуває широкого філософського значення. О.Вампілов переосмислив такі характерні для художньої системи А.Чехова хронотопні образи, як дорога, дім, сад, перехрестя, вулиця, наповнивши їх новими реаліями й сучасним змістом.

На новому життєвому матеріалі О.Вампілов розробляв традиційні чеховські мотиви: невдалого життя, загального відчуження, самотності, руйнування моральних цінностей, духовного омертвіння особистості, відсутності духовного єднання. Ці мотиви, вміщені в інший час й інший соціальний простір, надають картині світу, створеній О.Вампіловим, особливої трагічності. Загалом образ світу у творчості митця постає дисгармонійним, людина зображена самотньою й безпритульною, позбавленої можливості реалізувати свій духовний потенціал.

Типологічно взаємопов’язані поміж собою за змістом і внутрішньою структурою чеховські й вампіловські персонажі: Серебряков – Репніков; Червяков (Очумєлов) – Калошин; Іванов (Треплєв, Войницький) – Зілов і Шаманов; Ніна Зарєчная – Таня, Валентина; Фірс – Єремєєв; Львов – «серйозні люди» (Кудімов, сусід); «людина в футлярі» - Мечеткін та ін.

О.Вампілов, як і А.Чехов, тяжіє до поліфонізму в побудові художніх образів. Вампіловські персонажі виявляють здатність до рефлексії, внутрішньої еволюції, переосмислення життєвої позиції. Образна система О.Вампілова ґрунтується не на принципі протиставлення, а на принципі зіставлення, доповнення, що зближує митця з традиціями «нової драми». Важливу роль в еволюції героїв О.Вампілова відіграють «ключові моменти» (Сарафанов, Зілов, Калошин, Шаманов та ін.).

Починаючи з ранньої прози й драматургії у творчість О.Вампілова органічно входять чеховські символи, більшість з яких є амбівалентними і стають лейтмотивними, наскрізними: сад (палісадник), дощ, вікно, птах (мертвий птах), дім («дім з мезоніном»), вогонь (пожежа), рушниця. Вони сприяють розкриттю почуттів і переживань персонажів, реалізації художнього конфлікту, перенесеного у внутрішній світ особистості, а також створенню драматичного образу світу загалом. Низка символічних образів О.Вампілова містять категорію надії, віру письменника у духовне відродження людини (полювання на качок, дощ, промінь, палісадник та ін.).

О.Вампілов використовував прийоми поетики, застосовані раніше А.Чеховим-драматургом: широкі можливості деталі, музичний інтертекст, різні функції підтексту, повтори окремих фраз, переключення «точок зору» та ін. Образ сучасного світу й людини знайшов відображення у мові й стилі п’єс О.Вампілова, де панує розмовна стихія (гуртожитку, «типового дому», готелю).

Чеховські традиції  в художній системі О.Вампілова виконують різні функції: конструктивну, динамічну, імагогічну, жанротвірну. Вони сприяють створенню образу сучасної письменникові дійсності, відтворенню психологічного стану персонажів. Чеховські традиції мають велике значення для розкриття художнього конфлікту, побудови композиційної структури творів, динаміки художніх колізій і розвитку мотивів. Чеховські традиції допомогли митцю створити символічні моделі життя людини й суспільства, метафори людського буття.

Спираючись на відкриття А.Чехова, О.Вампілов оновив жанрову структуру російської драми, йдучи шляхом синтезу, який визначав розвиток «нової драми» на межі XIX-XX ст.. У творчості письменника органічно поєднано елементи комедії, трагедії, драми, водевілю, народного театру (фарсу, комедії дель арте), анекдоту, притчі та ін. О.Вампілов йшов шляхом ліризації драми, який прокладав ще А.Чехов. Орієнтація не на зображення, а на вираження загальної духовної атмосфери у світі  зумовила розмаїття засобів ліризації у драматичних творах митця.

Чеховські традиції у драматургії О.Вампілова вступають у взаємодію поміж собою, з іншими традиціями російської та світової літератури (В.Шекспіра, О.Пушкіна, М.Гоголя, Ф.Достоєвського та ін.), а також фольклору й міфології. Інтертекстуальні зв’язки сприяють створенню поліфонічного звучання вампіловських п’єс, утіленню в них загальнолюдських проблем буття.