ПРАВО ЛЮДИНИ НА ЕФЕКТИВНИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЗАХИСТ ЇЇ ПРАВ ТА СВОБОД :

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проголошення в Конституції України курсу на формування правової держави, визначення нею головного обов’язку держави як утвердження прав та свобод людини неминуче виводять на перший план проблему ефективності юридичного забезпечення прав людини, зокрема ефективності захисту цих прав. Отже, сама концепція правової держави закладає об’єктивні передумови для конструювання й аналізу специфічного права людини на ефективний державний захист її прав та свобод.

Крім того, дане право людини гарантується низкою міжнародно-правових документів, які формулюють його, зазвичай, як право людини на ефективний національний юридичний засіб захисту. Це, зокрема, ст.8 Загальної декларації прав людини, п.3 ст.2 Пакту про громадянські і політичні права, ст.13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі — Конвенція).

Та чи не найбільш розширену інтерпретацію змісту зазначеного права можна зустріти у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі — Суд) в процесі численного застосування ним згаданої ст.13 Конвенції, яка, як відомо, нині є складовою частиною законодавства України. Для правильного розуміння поняття ефективності національного юридичного засобу захисту права людини важливими також є правоположення Суду, сформульовані ним при застосуванні й ст.35 Конвенції, яка встановлює обов’язок особи вичерпувати усі лише ефективні національні юридичні засоби захисту перед тим, як звертатись зі скаргою до нього.

У зв’язку з цим виникають, перш за все, такі питання: що ж таке взагалі юридичний засіб захисту права людини? Які його види? Як визначити, чи є певний засіб захисту ефективним, чи ні? Відповіді на ці питання, як видається, повинна дати наука загальної теорії права та держави й, зокрема, такий її підрозділ, як загальна теорія прав людини.

Проте у цій науці проблема ефективності саме юридичних засобів захисту прав людини ще не була предметом комплексного монографічного дослідження. Протягом останніх десятиліть вітчизняні дослідження фахівців торкались лише таких окремих питань, як загальна теорія юридичних засобів (інструментальна теорія права), загальне поняття юридичного захисту, загальна теорія ефективності правового регулювання (праці С. Алексєєва, П. Анісімова, В. Ведяхіна, А. Венгерова, І. Зеніна, В. Казімірчука, В. Капіцина, В. Козлова, В. Лазарєва, М. Лєбєдєва, О. Малька, О. Онуфрієнка, П. Рабіновича, І. Самощенка, В. Сапуна, В. Сирих, Л. Спірідонова, Ф. Фаткулліна, Л. Чулюкіна, Є. Шикіна, К. Шундікова, Л. Явіча). Ці питання іноді побіжно обговорювалися й у галузевій літературі (праці Г. Батурова, М. Воробйова, В. Глазиріна, В. Грібанова, П. Гурєєва, І. Дзери, О. Іванова, Н. Кузнецової, Н. Малєїна, М. Морщакової, В. Нікітінского, В. Нора, А. Пашкова, І. Петрухіна, Б. Пугінского, З. Ромовської, М. Сібільова, Г. Стоякіна, В. Федосової,  Г. Хайрової, Д. Чечота).

Викладеним обумовлюється актуальність теми даної дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планових наукових досліджень кафедри теорії та історії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка за темою “Актуальні проблеми загальної теорії права та прав людини” (номер державної реєстрації 0103U005936).