САНКЦІЇ В ПРАВІ ЯК ЕЛЕМЕНТ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА ОХОРОНИ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, її зв’язок з науковими програмами, планами і темами, визначається мета і завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано використані у роботі методи, її наукову новизну та практичне значення, подано відомості про апробацію та публікацію основних положень дисертаційного дослідження, його структури та обсягу.

Перший розділ „Загальнотеоретичні проблеми розуміння санкцій у праві” складається з чотирьох підрозділів і присвячений аналізу поняття та значення реалізації правових норм, її форм, методів та механізму.

Підрозділ 1.1. „Поняття санкцій у праві: підходи до визначення” розкриває існуючі в юридичній літературі підходи до розуміння “правова санкція”. Зазначені аспекти розуміння санкції, з одного боку, наділені певною самостійністю, з іншого – вони тісно взаємопов’язані один з одним і постійно взаємодіють. Спираючись на існуюче в юридичній науці уявлення про місце санкцій в системі права, їх можна звести до такого: по-перше, санкція визнається необхідним структурним елементом або атрибутом будь-якої правової норми, що надає їй державно-владного характеру. По-друге, санкція – це складова частина норми права, що передбачає заходи примусового впливу та юридичної відповідальності як результат невиконання чи порушення норми. По-третє, санкція є не лише загрозою по відношенню до можливого правопорушника, але й правилом поведінки (диспозицією) відповідних державних органів, що реалізують цю загрозу у випадку правопорушення. По-четверте, санкція – це частина норми права, що містить не лише вид і міру можливого покарання за невиконання зобов’язань, визначених у диспозиції, але й вказівку на заходи заохочення за виконання рекомендованих дій.

Таким чином, здобувач стверджує, що санкція як структурна частина правової норми: 1) вказує на можливі наслідки (як негативні – відповідальність, покарання, примус, так і позитивні – заохочення, стимули) залежно від відношення суб’єкта до правил поведінки, визначених диспозицією правової норми (правомірна поведінка чи правопорушення); 2) це є встановлений державою захід захисту, охорони і забезпечення дотримання та виконання суб’єктивних прав та обов’язків, передбачений правовою нормою.

У підрозділі 1.2. „Санкція у структурі правової норми” розглядаються поняття та основні ознаки правової норми, зокрема, акцентується увага на тому, що правові норми охороняються, забезпечуються державою, що передбачає можливість державного примусу як засобу охорони цих норм від порушень. Підкреслюється, що правова норма у вигляді своїх структурних елементів - гіпотези, диспозиції і санкції,  - виступає в ролі регулятора відносин між людьми. Норма права логічно розчленовується на три частини: диспозицію (розпорядження, саме правило поведінки), гіпотезу (припущення, зазначення умов здійснення норми) і санкцію.

Розглядаючи логіку структури норми права та взаємозв’язок її структурних елементів, зазначається, що якщо санкцію можна вважати атрибутом правової норми, то гіпотезу назвати атрибутом не можна. Гіпотеза правової норми може застосовуватися для переконання громадян. Вона визначає коло учасників суспільних відносин, що регулюються даною нормою, і вказує на ті життєві обставини, за наявності яких виникають у цих учасників права і обов’язки, викладені у диспозиції правової норми. Якщо норма – це правило поведінки у певному випадку, то санкція – це частина норми,  основа самостійної норми, яка починає діяти у випадку порушення першої норми. Якщо без диспозиції норма позбавлена смислу, без санкції – позбавлена сили.

Як висновок підкреслюється місце санкції в структурі правової норми, яке визначається: а) розумінням правової норми як загальнообов’язкового правила поведінки, що відображає безпосередньо волю та інтереси суспільства (народу), приймається від його імені чи санкціонується державою, є загальнообов’язковим для виконання всіма суб’єктами права. Правові норми охороняються, забезпечуються державою, що передбачається можливістю застосування державного примусу як заходу охорони цих норм від порушень; б) логічним взаємозв’язком санкції правової норми з іншими її структурними елементами – гіпотезою і диспозицією, який полягає в тому, що: правова норма не може діяти, якщо не передбачені ті фактичні обставини, за яких вона підлягає виконанню (гіпотеза); диспозиція складає саме правило поведінки; санкція ж вказує на ті міри державного примусу, за допомогою яких охороняється відповідне правило поведінки від порушень; в) її особливим значенням, яке полягає в тому, що санкція виступає своєрідним атрибутом правової норми, на відміну від інших її структурних частин, без санкції правова норма позбавлена сили. Саме санкція вказує на її забезпеченість з боку держави.

У підрозділі 1.3. „Критерії класифікації та види санкцій”  розглядаються існуючі у праві критерії та види санкцій. Зазначається, що в юридичній літературі часто поділ правових санкцій на певні види відбувається у відповідності з галузевими видами юридичної відповідальності. Зокрема, залежно від характеру правових заходів та органів, що їх застосовують, санкції поділяють на конституційно-правові, кримінально-правові, адміністративно-правові, дисциплінарно-правові та майнові. Особлива увага звертається на характерні риси конституційно-правових санкцій. Оскільки всі закони та підзаконні нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції України, стає очевидним, що виконання приписів конституційного права забезпечується практично всіма видами юридичної відповідальності, а, отже, й санкціями практично всіх існуючих галузей права. Особливістю даного виду санкцій, на відміну від інших видів, є те, що санкції норм конституційного права не мають майнового змісту.

Звернено увагу на те, що характер окремих санкцій особливо відображається через характер (різновид) правової норми, в якій вона міститься. Тобто, на класифікацію правових норм, що розроблена загальною теорією права, перш за все, впливає класифікація санкцій. Наприклад, у забороняючих нормах санкції у більшості випадків мають штрафний, каральний характер і називаються каральними санкціями. Одним з найпоширеніших критеріїв класифікації санкцій правових норм є ступінь їх визначеності, за яким санкції поділяють на: 1) абсолютно-визначені; 2) відносно-визначені; 3) альтернативні. За способом охорони правопорядку санкції поділяють на правопоновлюючі, які спрямовані на усунення завданої шкоди правопорушенням, і штрафні (каральні), основним завданням яких є загальна і конкретна (спеціальна) превенція.

Розглядаються також санкції нікчемності, які забезпечують виконання правових обов’язків, пов’язаних з порядком проведення процесуальних дій. Вони здійснюють охорону правопорядку шляхом стимуляції дотримання правових норм. Піднімаються спірні питання щодо єдиного погляду серед науковців на поняття „оперативні санкції”. Характеризується зміст фінансово-економічних санкцій тощо.

Спираючись на результати проведеного аналізу здобувач пропонує власну класифікацію правових санкцій: I. Залежно від характеру заходів впливу та органів, що їх застосовують, на: 1) конституційно-правові; 2) кримінально-правові; 3) адміністративно-правові; 4) дисциплінарно-правові; 5) майнові.          II. За функціональним призначенням в механізмі правового регулювання санкції правових норм: 1) регулятивні; 2) охоронні; 3) санкції нікчемності; 4) заохочувальні (або стимулюючі). III. Залежно від ступеня визначеності санкцій:  1) абсолютно-визначені; 2) відносно-визначені; 3) альтернативні. IV. За способом охорони правопорядку: 1) правопоновлюючі; 2) штрафні; 3) каральні. V. Санкції в сфері економіки та господарювання: 1) організаційні: а) вертикальні; б) горизонтальні; 2) залежно від видів заходів: а) адміністративно-господарські; б) оперативно-господарські (економічні); 3) залежно від закріплення і визначення санкцій: а) договірні; б) законодавчі. На думку здобувача, представлена класифікація досить змістовно виражає систему існуючих правових санкцій, що охоплюють різноманітні сфери діяльності.

У підрозділі 1.4. „Санкція як засіб захисту та охорони суб’єктивних прав та юридичних обов’язків” розкриваються дискусійні питання санкцій у праві, які можуть розглядатися в аспекті одного з основних засобів захисту та охорони суб’єктивних прав людини і громадянина, а також у співвідношенні їх з такими правовими явищами, як захист права, охорона права, суб’єктивне право, правові обмеження тощо. Зазначається, що в літературі найчастіше наголошується на тому, що санкція – не просто примусовий захід, а вказівка на заходи примусу. У зв’язку з питанням про настання юридичної відповідальності як заходу примусу значний науковий інтерес представляє проблема співвідношення правової відповідальності і правових обмежень як процесуального заходу захисту у зв’язку з вчиненням правопорушення. Також висвітлюється спірне питання правових заборон: одні автори вважають, що правові заборони у будь-якому випадку виступають як державний примус; інші вважають, що їх не можна розглядати як засіб примусу, оскільки правові заборони звернені до всіх громадян, а не до окремих осіб.

Окремі правознавці роблять акцент на тій обставині, що санкцію не можна порівнювати безпосередньо з самими заходами примусу, що санкція – це спеціальна вказівка на заходи примусу, реакція держави на правопорушення. Підкреслюється, що в основному названі правові форми державного примусу вказують на правову санкцію як на захід охорони суб’єктивних прав.

Для чіткого з’ясування цих суперечливих моментів здобувач звертається до встановлення змісту поняття „захист суб’єктивних прав” та „охорона суб’єктивних прав” через з’ясування змісту аналогічних термінів, оскільки в юридичній літературі відсутнє чітке визначення даних категорій. У процесі цього здійснюється також аналіз чинного законодавства.

Для визначення місця санкції в системі заходів захисту важливим вбачається визначити, чи є право суб’єкта на захист самостійним, чи воно може розглядатися лише як одна зі складових будь-якого суб’єктивного права.

Підкреслюється, що право на захист включає можливість застосування і профілактичних, превентивних заходів, і ряду можливих самостійних дій без прямого звернення до контрагента, а тим більше до компетентних органів. Одним із шляхів охорони суб’єктивних прав можна також вважати закріплення гарантій цих прав, якими можуть виступати санкції правових норм.

У результаті проведеного аналізу щодо розуміння терміна „охорона суб’єктивних прав” здобувач виділяє такі його характеристики: 1) може існувати поза межами правовідносин: у вигляді санкції правової норми, що встановлюється, гарантується та охороняється державою; шляхом здійснення відповідних попереджувальних заходів; шляхом профілактичних заходів як держави, так і суспільства (громадянина); 2) виникає в результаті здійснення охоронних норм права і може супроводжуватися відповідною юрисдикційною діяльністю державних органів (застосування правових санкцій до правопорушника).

Щодо трактування терміна „захист суб’єктивних прав”, то він містить, на думку здобувача, переважно такі особливості: 1) виникає з моменту порушення суб’єктивних прав, які охороняються державою, і спрямований на виконання обов’язку щодо суб’єкта, права якого порушені; 2) існує в межах відповідних правовідносин, пов’язаних із захистом порушеного права і покладання на винну сторону заходів юридичної відповідальності, передбачених санкцією правової норми; 3) захист суб’єктивних прав може здійснюватися громадянами в процесі реалізації права у формі виконання, використання та дотримання.

Отже, санкція, закріплюючи правові наслідки недотримання приписів правових норм, гарантує певним чином їх захист та дотримання, і, відповідно, виступає засобом захисту та охорони суб’єктивних прав людини і громадянина.

Другий розділ „Санкція в процесі регулювання та охорони суспільних відносин” складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу таких категорій, як право, обов’язок, юридична відповідальність, захист, примус тощо, та різноманітні аспекти їх взаємозв’язку із санкцією правової норми як засобом регулювання та охорони суспільних відносин.

Підрозділ 2.1. „Санкція, право, обов’язок та юридична відповідальність: аспекти співвідношення” розкриває існуючі в юридичній літературі аспекти розуміння та співвідношення названих понять, зокрема, вказується на правопоновлюючий характер санкцій, що співвідноситься з реалізацією суб’єктивного права таким чином: 1) виявляє характер та обсяг у суб’єкта відповідних прав та ступінь їх порушення; 2) визначаються заходи захисту суб’єктивних прав з метою їх поновлення. Застосування каральних санкцій тягне, в свою чергу, за собою покладення такої відповідальності, яка передбачає відповідні обмеження наявних у суб’єкта прав до моменту скоєння правопорушення. Також підкреслюється, що поняття відповідальності за своїм обсягом є ширшим за поняття „застосування санкцій”, оскільки включає також об’єктивні істини по справі, застосування попереджувальних заходів, права особи обвинуваченого, підстави звільнення від відповідальності тощо. Зауважується, що в юридичній літературі іноді спостерігається тенденція розгляду юридичної відповідальності через поняття юридичного обов’язку (В.А. Тархов та ін.). При цьому здобувач, розглядаючи позитивний і негативний аспекти юридичної відповідальності, вказує на істотну різницю між цими двома її видами: 1) відповідальність за протиправну поведінку, що виступає юридичним фактом, який породжує правовідношення; 2) відповідальність за порушення обов’язку в існуючому правовідношенні.

Юридичний обов’язок, як похідний від права, має відповідну структуру, яка кореспондує структурі суб’єктивного права. При цьому звертається увага, що відсутність визначення основних обов’язків людини на тому ж рівні, що і прав людини, призводить до переваги в бік вимог негайного здійснення лише прав.

У результаті даного аналізу названих вище правових категорій та їх співвідношення здобувач дійшов висновку, що: 1) встановлені законом обов’язки, санкції за їх порушення та відповідні заходи відповідальності виступають гарантами забезпечення прав людини; 2) обмеження суб’єктивних прав осіб є можливим у випадку застосування каральних санкцій; 3) правопоновлюючий характер санкцій співвідноситься з реалізацією суб’єктивного права таким чином, що виявляє характер та обсяг у суб’єкта прав, ступінь їх порушення та заходи захисту суб’єктивних прав з метою їх поновлення; 4) поняття відповідальності за своїм обсягом є ширшим за поняття „застосування санкцій”, оскільки включає також об’єктивні істини по справі, застосування попереджувальних заходів, права особи обвинуваченого, підстави звільнення від відповідальності тощо; 5) спільною рисою юридичної відповідальності і санкції у негативному їх аспекті є, передусім, те, що передбачається можливість застосування державного примусу за протиправне діяння на підставі закону; 6) держава, встановлюючи обов’язки, розраховує на добровільне їх виконання і не вбачає у суб’єктах права правопорушників, і, виходячи з такої позиції, слід розмежовувати поняття відповідальності та обов’язку; 7) особливістю позитивної відповідальності є те, що в деяких випадках санкція правової норми не реалізується.

У підрозділі 2.2. „Функціональне спрямування санкцій у праві” розглядаються такі основні спрямування дії санкцій правової норми: регулятивний і охоронний. В аспекті дослідження функціонального спрямування санкцій підкреслюється, що санкція – це, по-перше, структурний елемент правової норми, що забезпечує дотримання передбаченого в її диспозиції правила поведінки; по-друге, це, власне, самі забезпечувальні заходи (несприятливі правові наслідки і заходи заохочення). У літературі, зокрема, санкцією часто вважається будь-який засіб забезпечення реалізації права (А.І. Корольов, Л.С. Явич).

Санкція як обов’язковий елемент норми права певним чином забезпечує дію права. Норма, в якій відсутнє забезпечення, перестає бути правовим правилом поведінки, перетворюється на декларацію, оскільки втрачає обов’язковість.

Функції санкцій правових норм здобувач вважає основними напрямками правового забезпечення та гарантування належної реалізації правових приписів, утримання від їх порушення, чи поновлення порушених прав шляхом вказівки на ці заходи у правовій нормі, наслідком чого є забезпечення стану законності та правопорядку у суспільстві. Обґрунтовується твердження здобувача, що санкція як захід заохочення правомірної поведінки виконує стимулюючу функцію, яка також сприяє забезпеченню таких загальних функцій права, як виховна та соціальна.

Охоронна функція санкцій, вважає здобувач, проявляється у тому, що вона: а) впливає на свідомість і поведінку людей шляхом загрози можливого покарання у випадку вчинення правопорушень; б) інформує їх стосовно соціальних цінностей, які охороняються державою.

Можливість правової санкції здійснювати регулювання суспільних відносин вказує на її регулятивну функцію, яка визначає: а) можливість поновлення порушених прав; б) можливість та межі державного втручання з метою притягнення винних до юридичної відповідальності.

Виходячи з аналізу різноманітних аспектів дії санкцій у праві здобувач констатує, що санкція, залежно від мети та наслідків її застосування, може мати превентивну (попереджувальну), каральну (репресивну) чи заохочувальну (стимулюючу) функціональну дію. Попереджувальна та каральна дія стосується, як правило, негативних санкцій. Тому, враховуючи також існування і позитивних санкцій у праві, можна з упевненістю говорити про такі основні функціональні характеристики правових санкцій: стимулюючу, охоронну та регулятивну спрямованість (функції).

Наслідки, що передбачаються санкцією правової норми, можуть виражатись у різноманітних формах: у примусі до здійснення певних дій; у визнанні недійсними певних діянь; у зміні правового статусу тих чи інших суб’єктів тощо. При цьому характер санкцій залежить від урегульованих нормою суспільних відносин і, відповідно, від особливостей окремих галузей права, які включають ту чи іншу норму.

Підрозділ 2.3. „Умови правомірності застосування санкцій у процесі реалізації юридичної відповідальності” висвітлює принципи законності, справедливості (адекватності), доцільності та обґрунтованості як головні вимоги, умови в процесі застосування санкцій відповідними державними органами та їхніми посадовими особами. При цьому приділяється значна увага розгляду даних принципів, зокрема, їх відображенню та дії в чинному законодавстві.

Законність як умова правомірності покладання юридичної відповідальності є неможливою без таких засобів, якими є санкції. Зміст принципу законності в процесі застосування санкцій полягає у тому, що: 1) підстави, види і міра відповідальності за конкретні правопорушення завжди прямо встановлені законом, а також не суперечать йому умовами договору (в приватному праві); 2) діяльність державних органів, що направлена на реалізацію санкцій, повинна відповідати принципу законності, тобто рішення про реалізацію санкцій приймається в межах своєї компетенції відповідною посадовою особою; 3) у правозастосовній діяльності реалізуються санкції, встановлені законом, що зменшує сферу власного розсуду уповноважених осіб і сприяє стабільності правозастосовної діяльності; 4) існує регламентований законом порядок застосування санкцій (як правило, у процесуальній формі); 5) можливість оскарження (у більшості випадків) або опротестування рішень про застосування санкцій.

Вказується, що принцип законності в літературі часто співвідносять із принципом справедливості. Стосовно покарання (у розумінні відповідності кримінального покарання певним вимогам) у вітчизняній літературі існує думка про те, що оскільки поняття „справедливість” стосується все ж таки переважно морально-етичних категорій і пов’язане насамперед із суб’єктивним сприйняттям, то доцільно говорити про об’єктивні критерії оцінки „правильності” (адекватності) покарання.

У даному підрозділі розкриваються також існуючі причини незаконних та несправедливих рішень, що виносяться правозастосовними органами, зокрема, судами.

Виходячи з аналізу зазначених аспектів, здобувач, як підсумок, підкреслює, що правомірність застосування санкцій відповідними державними органами забезпечується дотриманням таких вимог: 1) рішення про їх реалізацію приймається в межах компетенції посадовою особою, що застосовує відповідну санкцію; 2) у правозастосовній діяльності реалізуються санкції, встановлені законом; 3) обов’язковість застосування санкцій має відбуватися за наявності достатніх, передбачених законом, передумов; 4) санкції застосовуються до осіб, щодо яких закон передбачає таку необхідність (чи можливість); 5) наявність розгорнутої системи санкцій, що охороняють процесуальні норми від порушень, що надає можливість вибору способу охорони правопорядку і оптимального узгодження санкцій різних видів; 6) дотримання регламентованого законом порядку застосування санкцій; 7) можливість (у більшості випадків) оскарження або опротестування рішень по застосуванню санкцій; 8) наявність різних видів відповідальності (кримінально-процесуальної, кримінально-правової, цивільно-процесуальної, цивільно-правової, адміністративної, дисциплінарної), що настає для посадових осіб у випадку недотримання вимог законності і обґрунтованості при прийнятті рішень щодо реалізації санкцій.

Отже, умовами правомірності застосування санкцій правових норм можна вважати: законність, справедливість, обґрунтованість, доцільність. Їх особливістю є те, що посадова особа, яка від імені держави застосовує певні заходи відповідальності, передбачені санкцією правової норми, має втілювати названі умови та принципи у свою діяльність, що свідчитиме про високий рівень професіоналізму, правової культури та правосвідомості.

У висновках сформульовано найбільш суттєві результати і положення дисертаційного дослідження, наведено теоретичні узагальнення та нове вирішення наукового завдання, серед них, зокрема такі:

1. У вузькому розумінні під терміном “санкція” в юридичній літературі прийнято розуміти: а) дозвіл на будь-які дії з боку особи, що наділена відповідною компетенцією (у такому випадку без санкції є юридично неможливим вчинення відповідних дій, наприклад, обшуку); б) заходи юридичної відповідальності (стягнення матеріальної шкоди, пені, штрафу, позбавлення волі тощо); в) заходи попереджувального впливу (привід, арешт майна, знесення самовільно збудованих споруд і т.ін.); г) заходи захисту (поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, стягнення аліментів і т.ін.); д) несприятливі наслідки, що настають в результаті неправомірної поведінки самого суб’єкта (позбавлення прав, ліцензій тощо).

2. У широкому розумінні в юридичній літературі виділяється спеціальний різновид санкцій – заохочувальні санкції (позитивні), під якими здобувач розуміє вказівку у законодавстві на такі наслідки, які можуть виражатися у заохоченнях, у стимулюванні правомірної поведінки суб’єктів правовідносин.

Отже, під санкцією правової норми слід розуміти структурну частину правової норми, яка містить у собі певне відношення суспільства та держави до юридично значущих діянь суб’єктів права, зокрема, яка передбачає заходи негативного впливу як результат порушення норм права, а також заходи заохочення у випадку відповідних правомірних вчинків.

3. Місце санкції в структурі правової норми визначається: а) розумінням правової норми як загальнообов’язкового правила поведінки, що встановлене чи санкціоноване державою, є загальнообов’язковим для виконання усіма суб’єктами права; б) логічним взаємозв’язком санкції правової норми з іншими її структурними елементами – гіпотезою і диспозицією; в) її особливим значенням, яке полягає в тому, що санкція виступає своєрідним атрибутом правової норми.

4. Доцільним та необхідним є вдосконалення системи конституційно-правових санкцій у праві, які, зокрема, визначатимуть механізми та заходи відповідальності держави перед особою, різновиди конституційних правопорушень, їх суб’єктів та відносини по застосуванню конституційних санкцій.

5. Засіб захисту є невід’ємним елементом самої природи і призначення санкції. При цьому санкція, закріплюючи правові наслідки недотримання приписів правових норм, виступає також засобом охорони суб’єктивних прав людини і громадянина.

6. Термін „охорона суб’єктивних прав” має такі характеристики: 1) може існувати поза межами правовідносин: у вигляді санкції правової норми, що встановлюється, гарантується та охороняється державою; шляхом здійснення відповідних попереджувальних заходів; шляхом профілактичних заходів як держави, так і суспільства (громадянина); 2) виникає в результаті здійснення охоронних норм права і може супроводжуватися відповідною юридисдикційною діяльністю державних органів (застосування правових санкцій до правопорушника).

7. Термін „захист суб’єктивних прав” характеризується в основному такими особливостями: 1) виникає з моменту порушення суб’єктивних прав, що охороняються державою і спрямований на виконання обов’язку щодо суб’єкта, права якого порушені; 2) існує в межах відповідних правовідносин, пов’язаних із захистом порушеного права і покладання на винну сторону заходів юридичної відповідальності, передбачених санкцією правової норми; 3) захист суб’єктивних прав може здійснюватися громадянами в процесі реалізації права у формі виконання, використання та дотримання.

8. Правопоновлюючий характер санкцій співвідноситься з реалізацією суб’єктивного права таким чином: 1) виявляє характер та обсяг у суб’єкта відповідних прав та ступінь їх порушення; 2) визначаються заходи захисту суб’єктивних прав з метою їх поновлення.

9. Поняття відповідальності за своїм обсягом є ширшим від поняття „застосування санкцій”, оскільки включає також з’ясування об’єктивної істини по справі, застосування попереджувальних заходів, права особи обвинуваченого, підстави звільнення від відповідальності тощо.

Спільною рисою юридичної відповідальності і санкції у негативному їх аспекті є, передусім, те, що передбачається можливість застосування державного примусу за протиправне діяння на підставі закону.

10. У результаті аналізу таких правових категорій, як „санкція”, „право”, „обов’язок” та „юридична відповідальність”, а також їх співвідношення здобувач дійшов висновку, що: 1) встановлені законом обов’язки, санкції за їх порушення та відповідні заходи відповідальності виступають гарантами забезпечення прав людини; 2) обмеження суб’єктивних прав осіб є можливим у випадку застосування каральних санкцій; 3) правопоновлюючий характер санкцій співвідноситься з реалізацією суб’єктивного права таким чином, що виявляє характер та обсяг у суб’єкта права, ступінь їх порушення та заходи захисту суб’єктивних прав з метою їх поновлення; 4) поняття „відповідальність” за своїм обсягом ширше від поняття „застосування санкцій”, оскільки включає також встановлення об’єктивної істини по справі, застосування попереджувальних заходів, права особи обвинуваченого, підстави звільнення від відповідальності тощо; 5) спільною рисою юридичної відповідальності і санкції у негативному їх аспекті є, передусім, те, що передбачається можливість застосування державного примусу за протиправне діяння на підставі закону; 6) держава, встановлюючи обов’язки, розраховує на добровільне їх виконання і не вбачає у суб’єктах права правопорушників, отож, виходячи з такої позиції, слід розмежовувати поняття відповідальності та обов’язку; 7) особливістю позитивної відповідальності є те, що в деяких випадках санкція правової норми не реалізується.

10. Функції санкцій правових норм – це основні напрямки правового забезпечення та гарантування належної реалізації правових приписів та утримання від їх порушення, наслідком чого є забезпечення стану законності та правопорядку в суспільстві.

Санкція як засіб заохочення правомірної поведінки, виконує стимулюючу функцію, що сприяє також забезпеченню таких загальних функцій права, як виховної і соціальної. Охоронна функція санкцій проявляється у тому, що вона: а) впливає на свідомість і поведінку людей шляхом загрози можливого покарання у випадку вчинення правопорушень; б) інформує їх стосовно соціальних цінностей, які охороняються державою. Можливість правової санкції здійснювати регулювання суспільних відносин вказує на її регулятивну функцію, яка визначає: а) можливість поновлення порушених прав; б) можливість та межі державного втручання з метою притягнення винних до юридичної відповідальності.

11. Реалізація санкцій представляє собою діяльність по прийняттю рішень відповідними компетентними органами, що виражається в актах застосування норм права. Дотримання відповідним правозастосовним органом (чи посадовою особою) встановленої процесуальним законом процедури і форми прийняття рішень по реалізації правових санкцій забезпечує законність і обґрунтованість такого рішення.