ІМУНОЛОГІЧНІ ПОРУШЕННЯ У ХВОРИХ НА РЕЦИДИВУЮЧІ ФОР¬МИ АЛЕРГО¬ДЕРМАТО¬ЗІВ, ІМУНОКОРЕКЦІЯ ТА ІМУНОРЕАБІЛІТАЦІЯ : Иммунологические нарушения у больных рецидивирующим ФОР¬МЫ АЛЕРГО¬ДЕРМАТО¬ЗИВ, иммунокоррекции и иммунореабилитации

Краткое содержание

Матеріали та методи дослідження. Під наглядом знаходилося 179 хво­рих (71 чоловік та 108 жінок) віком від 18 до 60 років, причому, особи мо­ло­дого найбільш працездатного віку від 18 до 40 років складали 54,7%. У 143 об­­с­те­же­них вста­нов­лено розвиток рецидиву АД у терміні від 1 до 6 мі­сяців піс­ля дебюту захворювання, в тому числі у 72 хворих (50,3%) – до 1 місяця після дебюту хвороби, 38 хворих (26,6%) – від 1,5 до 3 місяців, у 18 хворих (12,6%) – від 3,5 до 6 місяців і у 15 хворих - понад 6 місяців після вперше встановленого діагнозу АД, у решти (36 хворих) відмічався дебют захво­рю­вання. Серед причин, які викликають захворювання або його рецидив від­мі­че­но: у 28 хво­рих (15,6%) –  вплив дратівливих ре­човин безпосередньо на шкі­ру, у 64 хворих (35,8%) – прийом ліків, у 42 хворих (23,5%) – порушення діє­ти, у 45 хворих (25,1%) – не змогли вказати чітко причину, яка викликала хво­робу. Більшість пацієнтів (140 осіб - 78,2 %) зазначала на поєднаній  дії різ­них етіо­логічних чинників. За МКХ-10 обстежені хворі відповідали коду L27 (L27.0 - L27.9). У 81 (56,6 %) обстеженого відмічався хро­нічний реци­див­ний перебіг АД з частими за­гост­рен­нями патологічного про­­це­су (понад 4 рази на рік), у 62 хворих – 2-3 рази на рік.

У 152 (84,9%) пацієнтів на АД було виявлено супутні соматичні захво­рю­ван­ня, які були в стадії клінічної та лабораторної ремісії: в тому числі хро­ніч­ний некалькульозний холецистит – 66 осіб, хро­нічний гастродуоденит – 18 осіб, хронічний панкреатит – 14 осіб, пеп­тична ви­разка дванадцятипалої киш­ки – 26 осіб, хронічний необ­структивний бронхіт – 28 осіб, хронічний тон­зи­літ – 10 хворих. У 27 хворих діаг­нос­­товано наявність рецидивної герпетичної інфекції.   

Усім хворим, що були під наглядом, в гострому періоді захворювання при­зна­чали гіпосенсибілізуючі засоби (кальцію хлорид, натрію тіосульфат ), ан­тигістамінні препарати І генерації (діазолін, тавегіл, фенкарол) чер­го­вими курсами по 10-15 днів, а також ІІ і ІІІ генерації (кетотифен, задітен, фексофаст)  про­тягом 15-20 днів. Місцева терапія в залежності від клінічних проявів зах­во­­рю­ван­ня також включала використання препаратів з седативною дією. Хво­рих було розподілено на дві групи, рандомізовано за віком, статтю та три­ва­лістю захворювання, з яких основна група включала 76 особи, а група зіс­­­тав­лення – 103 пацієнтів. Хворим основної групи в комплексі лікування при­­зна­чали дифе­рен­ційовану імунокорекцію в залежності від зсувів цито­кі­но­вого профілю та рівня інтерфероногенезу. В лікуванні хворих основної групи на АД з наявністю цитокі­но­вого дисбалансу (31 особи) призначали імунофан по 1,0 мл (50 мг) внутрішньом’язово 1 раз на добу протягом 5-7 діб поспіль і ще 3 ін`єкції через день, всьо­го на курс лікування до 10 ін’єкцій препарату. При порушеннях інтерфероно­ге­незу у хво­рих цієї ж групи (45 пацієнтів) вико­рис­то­­вували цикло­фе­рон по 2,0 мл 12,5% розчину один раз на добу 5 діб по­спіль, у по­­да­ль­шо­му по 0,015 мг усередину через 3 дні, протягом 1 місяця.

У періоді диспансерного нагляду, хворим, в яких за даними іму­но­логічного обстеження зберігалися прояви ВІДС, про­водили іму­­нореабілітацію за до­по­могою фітопрепарату алергілу, який при­з­на­чали по 20 – 30 крапель усе­редину за півгодини до вживання їжі протягом 20 – 30 діб пос­піль. Диспан­сер­не обстеження хворих, які були під на­гля­дом, про­во­ди­ли про­тягом 1 ро­­ку піс­ля завершення кур­су лі­ку­вання поряд із здійсненням іму­ноло­гіч­ного мо­ні­­­то­рин­гу.

Лабораторне обстеження, крім загальноприйнятого (загальний аналіз кро­ві і сечі), включало вивчення іму­но­ло­гіч­них по­каз­­ників: кількості Т(CD3+)-, В(CD22+)-лім­фо­цитів, суб­по­­пу­ля­­цій Т‑хелпе­рів/ін­дук­торів (CD4+) і Т-супре­со­­рів/кі­ле­рів  (CD8+) у цитоток­сич­но­му тесті з мо­но­кло­наль­ними антитілами (МКАТ). Вико­рис­то­ву­ва­ли комер­ційні МКАТ класів CD3, CD4, CD8 і CD22 НВЦ «Мед­Био­Спектр» (РФ – Москва). Фаго­ци­тарну актив­ність мо­но­цитів (ФАМ) досліджували ча­шечковим ме­тодом ( Фролов В.М. та співавт., 1989). При цьому вивчали фагоцитарне число (ФЧ), фагоцитарний індекс (ФІ), ін­декс атракції (ІА) та ін­декс перетравлення (ІП). В якості об’єкту фагоцитозу ви­ко­ристовували живу добову культуру Staph. aureus (штам 505). Кон­цент­ра­цію ЦІК вивчали методом преципітації в розчині поліетилен­гліколю (ПЕГ) з мо­­ле­куляр­ною масою 6000 дальтон; моле­ку­лярний склад ЦІК – шля­хом дифе­рен­­ційо­ва­ної преципітації в 2%, 3,5% і 6% роз­чинах ПЕГ.

Інтерфероновий статус вивчали мікрометодом (Дзюблик І. В. та інш., 2001) та оцінювали за активністю сироваткового інтерферону (СІФ) та кон­цент­рацією α-ІФН та γ-ІФН у периферійній крові. Активність СІФ вира­жа­ли у МО/мл, а концен­тра­цію ІФН в пг/мл. Визначення концентрації інтер­лей­кі­нів (ІL-2, 4), ФНОα у кро­ві проводили на лабораторному оснащенні Sanofi di­agnostic Pas­teur (Фран­­ція). Концент­рацію α- і γ-ІФН вивчали за до­­помогою сер­ти­фікованих в Україні тест-систем ви­роб­­ниц­т­ва НПО “Диагнос­тические системы” (РФ - Нижний Нов­­го­род), а рівень ФНП-α, IL-2 і IL-4 – з використанням наборів вироб­ницт­ва «ProCon» (Протеиновый контур, СПб). Виз­на­чення цитокінів проводили в динаміці – на 1-2 день хво­ро­би і на 14-16 день, тобто в періоді видужання. Дослідження проводилися по методиці ви­робника.

Статистичну об­роб­ку одержаних результатів досліджень здійснювали на базі обчислювального центру Східно-Українського Національного Універ­си­те­­ту ім. В. Даля на персональному комп’ютері Intel Pentium III 800 за до­по­мо­гою ба­гатофакторного дисперсійного аналізу з використанням пакетів ліцен­зійних програм Microsoft Office 97, Microsoft Excel Stadia 6.1 / prof та Statistica.

Отримані результати та їх обговорення.  Клінічний перебіг рецидиву АД характеризувався свербежем різного ступеню вираженості та наявністю шкір­ного синдрому. У всіх обстежених хворих було діагностовано запальні зміни - еритему та наб­ряк шкіри в уражених ділянках. На інтенсивний свербіж скаржилися 79 (44,1%) хворих та у решти пацієнтів свербіння було помірним. Шкірний син­д­ром характеризувався поліморфізмом, а саме уртикарний ви­сип спо­сте­рігався у 66 хворих (36,9%), папульозний – у 113 хворих (63,1%). Ло­ка­лізація па­тологічного процесу на шкірі  обличчя відзначалася у 21 паці­єн­та, кінцівок рук у 73 пацієнтів, гомілок у 85 пацієнтів, тулубі у 37 пацієнтів. Роз­пов­сюджені ура­ження шкіри, які захоплювали більше однієї анато­міч­ної об­ласті, спо­стерігалися у 135 (75,4%) хворих, обмежені – у 44 ( 24,6% ) хворих. Поряд з роз­вит­ком шкірного синдрому більшість (76,5%) хворих скаржилася на по­ру­шен­­ня сну, дратівливість, підвищену втомлюваність та пов`язане з цим по­гір­шен­ня настрою.

При іму­но­логічному обс­те­женні, у всіх хворих, які включені до обох груп, встанов­ле­но наявність вира­же­ного імунодефіцитного стану (ІІ-ІІІ сту­пе­ню за кла­сифікацією Дра­н­ніка Г.М.). Було встановлено також суттєве зниження показ­ників ФАМ у хворих на АД. При цьому виявилося, що в обстежених ма­ло міс­це сут­тє­ве зниження індексів ФАМ, сту­пінь вираженості яких визна­чався клі­нічним перебігом АД – вперше виявленого або рецидивуючого та частотою за­гострень АД. У всіх хворих з рецидивним перебігом АД відзначалось зни­ження ФІ в середньому в 2,0 рази та ФЧ – в 1,8 рази (при відповідних нормах 28,6±1,9 і 4,00±0,35; при Р<0,05) та у більшості обстежених із дебютом захво­рю­вання (24 особи; 66,7%) було зареєстровано  зниження вивчених показ­ни­ків ФАМ, а саме ФІ в 1,6 і ФЧ – 1,4 рази. Аналогічна динаміка була від­мічена і від­носно ІА. Відомо, що закін­че­ність фагоцитозу є вельми важливою його ха­рактерис­ти­кою, ос­кіль­ки стій­кість до чужинного агенту визначається здіб­­ністю фаго­цитів не стільки пог­ли­нати, скільки перетравлювати ці агенти. У пере­важ­ної більшості обс­тежених на АД зменшувався ІА в середньому у 1,4 рази у хворих з дебютом захворювання і в 1,9 рази – при наявності рецидиву АД (при нормі 17,6±1,1; P<0,01). У всіх хворих на АД найбільшого при­гні­чення зазнавала фаза перетравлення. При цьому, середнє значення ІП було мен­ше норми в 1,4 рази у хворих з вперше встановленим діагнозом АД і май­же вдвічі менше у хворих з рецидивуючим перебігом хвороби. Отже, можна вважати, що у пацієнтів з рецидивним перебігом АД страждає як пер­ша фаза фагоцитозу (наб­лиження та атракція), так й процес перетра­в­лення вже по­глинутих чу­жин­них агентів. Це вказувало на те, що зростання незавер­ше­ності фа­го­цитозу сприяє поси­лен­ню імуноло­гіч­них роз­ладів і, ймо­вірно, ві­ді­грає пев­­ну пато­ге­нетичну роль у ви­ник­ненні рецидивів. Таким чином, мож­на узагальнити, що у хворих з рецидивуючим пе­ре­бігом АД мають місце суттєві порушення з боку макрофагальної фагоцитуючої системи, які залежать від виникнення рецидиву захворювання.

У гострому періоді АД у всіх хворих відмічалося підвищення за­га­ль­ної кон­цент­рації ЦІК у сироватці крові, ступінь якого залежала від частоти та розповсюдженості патологічного процесу. Так, у хворих із вперше встанов­ле­ним діагнозом АД, загальний рівень ЦІК був підвищений у середньому в 1,36 рази (2,56±0,09 г/л при нормі 1,88±0,03 г/л; Р<0,001), у той час, як в обстежених з наявністю рідких рецидивів хвороби – в 1,62 рази (3,05±0,08 г/л; Р<0,001) і частих (4 і більше рази на рік) – до 4,14±0,15 г/л (Р<0,001). При цьому, у хво­рих ре­ци­див­ною формою АД рівень ЦІК у середньому в 1,2 рази вище, ніж в осіб з дебютом хвороби (Р<0,05). Отже, при наявності реци­див­ного перебігу АД, підвищення кон­цен­трації ЦІК більш суттєве, ніж при його дебюті. При вивченні молекулярного складу ЦІК було встановлено, що у хво­рих з де­бю­том захворювання мало міс­це помірне підвищення вмісту середньо­мо­ле­ку­ляр­них та дрібномолекуляр­них ЦІК, концентрація яких досягає верх­ньої межі нор­ми. У хворих з наяв­ніс­тю ре­цидивного перебігу АД кратність збільшення кон­центрації се­ред­ньо­молекулярних ЦІК складає 1,3 у відносних показниках (41,1±2,2% при нормі 31,5±1,5%; P<0,05) та 2,1 в абсолютних (1,25±0,07 г/л при нормі 0,59±0,03 г/л; P<0,01). Відносний вміст дрібно­мо­ле­ку­лярних ЦІК у хворих з рецидивом хвороби під­ви­щу­вався в 1,25 рази (28,8±1,6% при нормі 23,0±1,6%; P<0,05), а абсо­лют­на кіль­кість дрібномолекулярних ком­п­­лек­сів зросла вдвічі (0,88±0,05 г/л при нормі 0,43±0,03 г/л; P<0,01). У той же час від­носна кон­цен­т­ра­ція велико­мо­ле­ку­­ляр­них комплексів була вірогідно зни­женою (30,1±1,8% при нор­мі 45,5±2,0%; P<0,05), а абсолютний вміст у крові даної фракції збе­рі­гався в ме­жах норми (0,92±0,05 г/л при нормі 0,86±0,04 г/л; Р>0,05). Та­ким чином, під­ви­щення концентрації ЦІК у групі хво­рих з рециди­ва­ми АД від­бу­ва­лося за ра­хунок збільшення вмісту серед­ньо­молекулярних та дріб­но­мо­­ле­ку­ляр­них імун­­них комплексів. Сумарний вміст вказаних ЦІК у нор­мі складає 1,02±0,02 г/л, а в обстежених при дебюті АД цей показник перевищує у  середньому в 1,57 рази відносно норми (P<0,01), вод­ночас, в обс­те­жених з на­яв­ніс­тю рецидиву АД – до 2,13±0,05 г/л, тобто біль­ший в 2,1 рази від норми (P<0,001).