НАУКОВА КУЛЬТУРА У ВІТЧИЗНЯНІЙ ФІЛОСОФІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ : НАУЧНАЯ КУЛЬТУРА В ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ФИЛОСОФИИ ВТОРОЙ ПОЛОВИНЫ ХХ ВЕКА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, формулюється мета та завдання, викладаються методологічні засади й принципи дослідження, розкривається наукова новизна його результатів, теоретичне та практичне значення роботи. Подаються апробація та публікації результатів дисертації.

Перший розділ  - "Раціонально-інтелектуальні категорії наукової культури" - складається з двох підрозділів, присвячений обгрунтуванню ключової теми, персоналій і визначенню адекватних методів дослідження.

Ідея наукової культури була визначена в українській філософії на початку 60-х років ХХ століття. Вона синтезує не лише функціонування логіко-гносеологічних, ессенціальних параметрів науки як вияву інтелектуальної творчості, а й інші - антропологічні виміри, які уможливлюють розвиток раціонально-екзистенціального горизонту мислення. Саме це формування наукової культури сприяло антропологічному визначенню науки, репрезентувавши собою новий вимір мислення, який визначає буття людини в світі, а також відображає когнітивну культуру її життєдіяльності.

У підрозділі 1.1. - "Культурно-історичні форми наукової раціональності", що складається з трьох підпунктів, здійснюється системний аналіз світоглядного підґрунтя наукової культури, яке розкривається в категоріях "логіка науки", " логіка наукового дослідження", "раціональність науки", на прикладі розробок П.В. Копніна, С.Б. Кримського, М.В. Поповича, Б.О. Парахонського та інших. У дослідженнях філософів означеного періоду, не існувало методологічних розбіжностей між логікою наукового пізнання і філософією людини. Остання постійно доповнювалась розробками природничих дисциплін, а вчення про науку і культуру трансформувались у цілісний образ нової теорії, зорієнтованої на висвітлення гносеологічних, предметно-практичних та духовних вимірів людської сутності. На початку 60-х років ХХ столітті в українському інтелектуальному середовищі закладалися підвалини для формування нового образу раціональності, що сприяли визначенню екзистенціальної проблематики людського буття, питанням з історії філософії, соціології і філософії науки.

У підпункті 1.1.1. - "П.В. Копнін про логіко-методологічні засади наукового дослідження" - зазначається, що діяльність та ідеї вченого найактивніше сприяли методологічній переорієнтації категоріального апарату науки на початку 60-х років ХХ століття, формуванню своєрідного напрямку української філософії - гуманістичної гносеології. Остання виступила внутрішньо узгодженою теорією про культуру наукового мислення та проблеми людського існування. Він запропонував інший вимір раціональності - спрямований не лише на процеси відтворення логічних категорій мислення, але й до важливих смисложиттєвих шарів людського буття (віри, інтуіції, існування). Це також позитивно вплинуло на визначення раціональності науки як вихідного чинника методологічної еволюції наукової культури.

Вперше в повоєнній філософії П.В. Копнін виявив спрямування на розробку образу науки, реструктурованої проблемою логіки мислення, а разом з тим - на розбудову антропологічного сенсу ідеї раціонального - світоглядно-етичного підгрунтя науки - в цілому адекватної сучасним вимогам культури раціональності. Він звернув увагу на те, що наука - не механічне віддзеркалення світу в теоретичних конструкціях, а форма практичного, цілеспрямованого відношення людини до буття. Функціонування ідеї раціонального як цілісного моменту розвитку діалектики, логіки науки та наукового дослідження, обумовила реконструкцію питань гносеології, які стали світоглядною прерогативою нового типу раціональності гуманізованої науки.

У підпункті 1.1.2. - "Культурно-історичні форми наукової раціональності", здійснюється аналіз поняття раціональності науки. Наголошується, що в розробках філософів означеного періоду, позначилися нові виміри раціональності, як ціннісно-нормативного, духовного підґрунтя пізнавальної діяльності, мета якого полягає у відтворенні впорядкованого космосу людських взаємин, вчинків, дій. Дослідження даної категорії здійснювалась Г.А. Заїченко, П.Ф. Йолоном, С.Б. Кримським, Л.В. Озадовською, В.Б. Окороковим,  Б.О. Парахонським, М.В. Поповичем, О.С. Токовенко та ін., що дозволило говорити про створення моделі раціональності як контексту наукової культури. Згідно роздумів вищеозначених мислителів раціональність науки виникає внаслідок введення людиною специфічними засобами розсудку деякого порядку в світ природи, не лише матеріального, але духовно-когнітивного, що забезпечує формування смислового універсуму культури.

У підпункті 1.1.3. - "Генезис історичних типів і форм раціональності в структурі наукової культури", відзначається, що дана проблема особливо змістовно висвітлена у працях С.Б. Кримського. Він запропонував своє бачення генезису ідеї раціональності як контексту наукової культури, що трансформується у процесі духовного розвитку людства, стаючи ідеєю цілісності пізнання як світовідношення. Форми раціональності, згідно його міркувань, утворюються як фіксовані і відкриті історичні образи філософського та наукового бачення світу на різних етапах еволюції культури мислення.

Розвиток наукової культури С.Б. Кримський визначає в наступних світоглядних формах раціональності: абсолютній, коли ідея раціонального виявляється єдиним і нерозподіленим принципом науки - світовий Логос співпадає з логічними та раціональними формами, які використовує суб'єкт пізнання (модель концепції розуму у філософії Платона, неоплатоніків та християнстві); лінійній, коли розум рухається по висхідній лінії. Минуле втаємничене, а майбутнє постає у формі світлого раціонального ідеалу (проект прогресу науково-теоретичних знань у філософських ідеалах доби Просвітництва); локальній, коли різні форми принципи діяльності розуму виявляються замкненими в просторово-часових координатах, та за їх межами може існувати інша форма наукового дискурсу; багатовимірній, коли розуміння й осмислення форм духовної діяльності людини, встановлює реальні взаємодії культурно-етнологічних форм, відтворює більш загальні константи розумової діяльності на основі наукового уявлення про історичний і аксіологічний розвиток людини.

Історія розвитку раціональності в контексті наукової культури, не повторення дескрипцій, а скоріше дилема в якій раціональні методи дослідження уточнюються надраціональними формами пізнання дійсності. Історична структура поняття раціональності - результат складного процесу культуротворення, що не тільки протистоїть стихійності природи, а ініціює інтелектуальні здібності людини.

Підрозділ 1.2. - "Інтелектуальний інструментарій наукової культури", який складається з трьох підпунктів, присвячено формуванню даного напрямку досліджень було тісно взаємопов'язане з ідеєю раціональності науки, полягало в спробі переосмислити інші виміри наукової культури за допомогою таких категорій як: "наукова творчість", "наукове знання", "мова науки", "наукова концепція", "наукова картина світу", "стиль наукового мислення", "самосвідомість науки" в працях Н.П. Депенчук, Г.М. Доброва, В.П. Іванова, П.В. Копніна, С.Б. Кримського, Л.В. Озадовської,  М.В. Поповича, В.І. Шинкарука, О.І. Яценка та ін.

У підпункті 1.2.1. - "Світоглядні трансформації наукового знання", на прикладі досліджень П.Ф. Йолона, С.Б. Кримського, Б.О. Парахонського, категорія “наукове знання” була проаналізована в контексті ціннісно-когнітивного та морально-духовного розвитку людини. Завдяки дослідженням вітчизняних філософів було поновлено цілий комплекс проблем, пов'язаних з осмисленням вихідних духовно-віталістичних, предметно-чуттєвих, морально-ціннісних вимірів наукового знання як вияву культури, відкривши шлях до нових логіко-методичних доробків Л.Г. Дротянко, В.А. Звігляніча, В.П. Іванова, Ф.М. Канака, К.В. Пряженцевої. Це обумовлювалось рядом причин.

По-перше, трансформуванням даної категорії в контекст етичного визначення науки.

По-друге, еволюцією наукового знання в процесі духовного смислотворення культури.

По-третє, суцільною актуалізацією людиномірного фактору у категоріальній будові мислення.

У підпункті 1.2.2. - "Поняття мови науки в структурі наукової культури", переосмилюється роль і значення даної категорії в процесі розвитку наукової культури. Автор аналізує її світоглядні трансформації в період 60-х - 90-х  років ХХ століття на прикладі теоретичних узагальнень  К.К. Жоля, С.Б. Кримського, О.М. Кравченко, В.І. Кузнецова, В.С. Лук'янця, Л.В. Озадовської, М.В. Поповича. Також, зазначено, що в ряді публікацій означених авторів постійно простежується ідея обґрунтування категорії "мова науки". І що найголовніше, ця ідея скорегувала світоглядну спрямованість останньої як специфічного феномену когнітивної діяльності людини в світі, з одного боку, та похідний момент створення культури у вигляді специфічного світу символів, у яких розкривається дійсність, актуалізується внутрішній світ людини, з іншого. Отже, в творчості вітчизняних мислителів поняття "мова науки" відзначалось як специфічний процес семантико-семіотичної кодифікації, увиразнення розсудком на теоретико-лінгвістичному рівні чуттєвого досвіду, але представлена в руслі світоглядно-антропологічного дискурсу.

У підпункті 1.2.3. - "Наукова концепція, наукова картина світу, стиль наукового мислення і самосвідомість науки у філософській рефлексії наукової культури", визначається методологічна роль вказаних категорій у формуванні наукової культури в українській філософії упродовж 60-х-90-х років ХХ століття.

Поняття "наукова концепція" було переосмислено на початку 90-х років в працях В.А. Рижка. Аналізуючи проблеми нелінійності наукового знання, він звернув увагу на контекстуальне тлумачення терміну наукової концепції, як певного засобу розв'язання комплексних питань, що визначаються світоглядними орієнтирами науки, безпосердньо впливаючи на становлення поняття  “наукова картина світу". Дана категорія є сутнісною інтелектуальною формою наукового пізнання - гносеологічним відтворенням смислового й категоріального каркасу дійсності у структурі мислення.

В дослідженнях М.Б. Вільницького, П.С. Дишлевого, М.Е. Омельяновського В.І. Передерія, В.Ф. Чорноволенка та ін., вона була визначена в контексті світоглядно-антропологічного осмислення дійсності. Це позитивно вплинуло на формування наступного інтелектуального модусу наукової культури визначеного в процесі формування стилю наукового мислення.  Дослідження даної категорії знайшло своє відображення в працях С.Б. Кримського, В.І. Кузнецова та Б.О. Парахонського. Розробивши своєрідний історико-філософський, методологічний підхід аналізу цього явища, означені автори визначили його в якості посутньої проблеми, що дається взнаки при вивченні стилістичних, пізнавальних характеристик творчої діяльності людини.

Поняття "самосвідомості науки" є завершальним моментом розвитку раціонально-інтелектуального виміру наукової культури. В свою чергу, дана категорія включає в себе соціально-етичні аспекти, що пояснюються рядом причин. По-перше, тим, що самосвідомість науки обумовлює світоглядне підґрунтя розвитку людини в структурі науки як підсистеми, системотворчого фактору культури. По-друге, тим, що включає можливість вірної інтерпретації перспектив розвитку науки в історично-часовій долі людства. По-третє, тим, що містить аксіологічне навантаження, включає коло проблем, які вказують на суперечливі моменти, що обумовлюють існування людини у науковому світі.

Над розробкою цієї категорії працювали В.Д. Білогуб, Г.М. Добров, П.В. Копнін, О.М. Кравченко, С.Б. Кримський, Л.В. Озадовська, В.С. Лук'янець. На їх думку, самосвідомість науки пояснює не тільки шляхи розвитку науки, її позитивні та негативні зміни, а підводить до розгляду соціально-антропологічних категорій наукової культури.

У другому розділі "Соціально-антропологічні категорії наукової культури", який включає в себе два підрозділи і шість підпунктів, досліджуються соціальні та антропологічні трансформації наукової культури.

У підрозділі 2.1. - "Соціальні категорії наукової культури", переосмислюється розвиток соціальних вимірів наукової культури, на прикладі таких  категорій як “наукова творчість, "наукова діяльність", "наукове виробництво", "цілепокладання та ідеали науки". Автор доходить висновку, що висвітлюючи проблеми соціальної сутності наукової культури українські мислителі звернули увагу на те, що наука є не тільки  результатом вмотивованої, цілеспрямованої діяльності людини, яка пізнає світ, а й внутрішньо-смисловим компонентом культури. В останній вона постає своєрідною дійсністю, що забезпечує освоєння  і впорядкування світу в категоріальній будові мислення. Над розробкою даних проблем працювали Є.І. Андрос, В.Д. Білогуб, Г.М. Добров, В.П. Загороднюк, В.О. Звіглянич, Ф.М. Канак, П.В. Копнін, В.Г. Табачковський, В.І. Шинкарук, О.І. Яценко.

У підпункті 2.1.1. - "Наукова творчість як складова наукової культури", зазначається, що дана категорія у працях вітчизняних мислителів осмислювалась як необхідна умова у процесі формування знання. Центральною світоглядною позицією досліджень П.В. Копніна,  В.Г. Табачковського, В.І. Шинкарука, стала ідея про те, що наукова творчість це смислова єдність знання, яка формується у якості спрямовуючої продуктивної діяльності. Вона забезпечує не лише появу інноваційних зрушень, які сприяють соціальному добробуту, але також розкриває можливості духовного, розумового самовираження людини в світі.

У підпункті 2.1.2. - "Наукова діяльність як соціальна категорія наукової культури", зазначається, що в дослідженнях вітчизняних філософів, які були присвячені осмисленню даної категорії були отримані наступні результати. По-перше, наукова діяльність була проаналізована як контекст культури й життєдіяльності людини. По-друге, П.В. Копнін, В.І. Шинкарук та ін. вказали на те, що завданням даної категорії є виробництво нового наукового знання, що зініційовує утворення світоглядних, аксіологічних установок, норм, які регулюють науку та виробничі відносини. Це безпосередньо впливає на формування наукового виробництва.

У підпункті 2.1.3. - "Наукове виробництво в контексті філософської і наукової культури". Автор підкреслює, що в українській філософії, наукове виробництво визначалось в якості світоглядного рівню гносеології. Завдяки залученню даного поняття аналізувалась складна динаміка відносин в сфері науки, а також її визначення як конструктивного, теоретико-методологічного явища в процесі створення нових знань.

У підрозділі 2.2. - "Антропологічні категорії наукової культури", який включає в себе три підпункти, переосмислюється світоглядний поворот у творчості "філософів-шістдесятників", зокрема І.В. Бичка, В.Г. Табачковського,  В.І. Шинкарука, дослідження котрих позитивно вплинули на формування центральної вісі наукової культури - визначення уявлень щодо розвитку внутрішніх, духовно-екзистенціальних рис людської суб'єктивності у науковому світі.

У підпункті 2.2.1. - "Антропологічна реконструкція гносеології", зазначається, що позиціювання ідеї антропологічного виміру наукової культури було започатковано в дослідженнях В.І. Шинкарука. На відміну від П.В. Копніна, котрий, реформуючи апарат діалектичної логіки і гносеології, висловив ідеї про доповнення останніх поняттям істини, свободи, краси. У розвідках В.І. Шинкарука було здійснено відродження думки в антропологічно-екзистенціальному руслі. Поняття гносеології в його роздумах споріднювалось з наукою, яка, аналізуючи основні передумови формування когнітивної діяльності, перш за все виходила на рівень пояснення світоглядної сутності людини.

У підпункті 2.2.2. – “Свобода та пізнавальна діяльність, як світоглядно-антропологічні категорії наукової культури", автор досліджує утвердження змістовного збагачення антропологічного виміру наукової культури в контексті ідей І.В. Бичка. Наскрізною думкою філософа, стала ідея про визначення горизонталі людського світовідношення, пізнавальної діяльності - свободи. Даний феномен представив своєрідні духовні обрії розвитку людського мислення, смислові нашаровування предметно-діяльнісного відношення людини до світу, що безперечно, позитивно вплинуло на актуалізацію у вітчизняній філософській думці кінця 80-х - середини 90-х років ХХ століття проблем внутрішньої, смисложиттєвої означеності проблемності буття - екзистенції. У його працях центральною вияскравлює ідея духовного смислотворення людиною власного життя, а відтак і науки, світу культури та наукової культури.

У підпункті 2.2.3. - "Духовний світ людини: науково-раціональна реконструкція", аналізуються закономірності розвитку людини як істоти віталістичної, духовної і розумної - це основні інтенції думки, що уможливили формування іншого зрізу наукової культури. Маються на увазі теоретичні розробки Є.К. Бистрицького, В.А. Малахова, С.В. Пролеєва, В.Г. Табачковського, В.І. Шинкарука,     Н.В. Хамітова та ін., щодо розвитку антропоцентрично-насиченого образу науки. Найголовніше, у цей період поняття науки було проаналізовано невід’ємно від історичних, соціально-культурних параметрів людського існування. У першу чергу, це спонукало до пробудження уваги дослідників відносно науки як досконалої форми не лише раціонального пояснення світу, а когнітивно-світоглядної дійсності, зорієнтованої на висвітлення ціннісних, смислових горизонтів суб'єкта пізнавальної діяльності, як вузлового моменту наукової культури.

У висновках на основі здійсненого автором системного аналізу наукової культури у вітчизняній філософії другої половини ХХ століття - подано основні підсумки роботи, що висвітлюють її сутнісний зміст.

Визначальною специфікою для розкриття теми дисертації стали два підходи критично-історичний і проблемно-теоретичний. Перший підхід реалізується через вивчення основних проблем творчості показового кола мислителів, а також через генетико-хронологічний аналіз їх творів. Другий підхід - проблемно-теоретичне висвітлення наукової культури реалізується через логіко-концептуальний аналіз раціонально-інтелектуальної та соціально-антропологічної проблематики досліджень українських філософів означеного періоду.

Дослідження поняття наукової культури в українській філософії другої половини ХХ століття, свідчить про те, що українська філософська думка має чітку раціонально-екзистенціальну спрямованість, оскільки в центр свого дослідження ставить проблему розвитку людини, формування її духовного буття у науковому світі.

Наукова культура синтезує посутні  характеристики науки і культури, а в її центрі - людина, суб'єкт соціокультурної творчості. Вона закорінена у раціональності науки, у єдності усіх посутніх характеристик останньої як форми знання, виду діяльності, пов’язана із узвичаєнням за даних світоглядних, історичних, культурних умов. Водночас, формування наукової культури в українській філософській традиції досліджуваного періоду (60-90-ті роки ХХ століття) має свої особливості. В українській думці чітко вимальовується своя специфіка розуміння сутності науки як складного, динамічного утворення культури, неперервність останньої з означенням екзистенціального світовідношення людини.

Основними аспектами наукової культури, які знаходились в центрі уваги українських дослідників, були: раціональний, гносеологічний, культурологічний, соціальний та антропологічний. Тому в даній роботі виявлено і проаналізовано найбільш істотні тенденції досліджуваної проблеми, які мали місце в українській філософській думці другої половини ХХ століття, а саме: "логіка науки", "логіка наукового дослідження", "раціональність науки", "наукова теорія", "наукове знання", "мова науки", "стиль наукового мислення", "наукова концепція", "наукова картина світу", "самосвідомість науки", "наукова діяльність", "наукове виробництво", "цілепокладання та ідеали науки", "антропологічна реконструкція гносеології", "пізнавальна діяльність", "свобода", "духовний світ особистості". Автор вважає, що основний акцент в українській світоглядно-антропологічній думці робиться на визначенні посутніх характеристик функціонування науки в контексті культури та зверненні останньої до людини. В наукових доробках (І.В. Бичка, П.В. Копніна, С.Б. Кримського, В.Г. Табачковського, В.І. Шинкарука,   О.І. Яценка та багатьох інших) акцент робиться на тому, що наукова культура - це можливість творення наукою нових знань,   основа предметно-практичної діяльності, яку уособлює процес розвитку пізнавальних можливостей людини. Для української філософської думки характерним є тлумачення науки як похідної,  динамічної форми інтелектуального розвитку людини, яка створює культуру життєвого мислення.

Питання, пов'язані з розвитком проблеми науково-логічної, логіко-методологічної структури досліджень, у працях українських філософів другої половини ХХ століття, ґрунтувались на аналізі внутрішніх трансформацій категоріального змісту науки в контексті людиномірних, світоглядно-гносеологічних важелів існування знання. Останні позитивно вплинули на трансформації історичних типів і форм раціональності у монографіях Г.М. Доброва, Г.А. Заїченка, П.Ф. Йолона, С.Б. Кримського, Л.В. Озадовської, Б.О.Парахонського, М.В. Поповича  та ін.

Ми вважаємо, наукова культура зрощує і консолідує пізнавальні можливості людини, в сфері розвитку сучасного наукового мислення. Не треба забувати про те, що стрімке зростання можливостей мислення, так само, як внутрішньо-системна, лапідарна еволюція дослідницьких програм, не повинні заперечувати аксіологічні виміри соціокультурного буття людини, а також, в свою чергу, протистояти імперативним настановам егалітарності і технократизму.

В цілому, проблеми, які були поставлені і вирішені в дослідженні, потребують подальших розвідок, певних теоретичних узагальнень, які сприятимуть актуалізації питань з історії вітчизняної світоглядно-наукової думки.