ЗОБОВ\'ЯЗАННЯ, ЩО ВИНИКАЮТЬ ВНАСЛІДОК РЯТУВАННЯ ЗДОРОВ\'Я ТА ЖИТТЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена, насамперед тим, що забезпечення права на відшкодування шкоди, відображає загальну тенденцію посилення захисту прав приватної особи, яка має місце в Україні в останні десятиліття.

Оскільки після здобуття незалежності Україна почала розбудову демократичної, правової, соціальної держави, формування громадянського суспільства, в центрі уваги якого знаходяться людина, захист її цивільних прав та законних інтересів, всебічне забезпечення прав і свобод людини проголошене найвищою соціальною цінністю, що прямо закріплено у Конституції України.

Норми Конституції, спрямовані на захист здоров'я, покликані забезпечити нормальну життєдіяльність людини, забезпечити її фізичне та психічне благополуччя. Так, ст. 3 Конституції України закріплює положення, відповідно до якого людина, її життя і здоров'я, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Крім того, у ст. 27 Конституції України закріплене положення про те, що кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. У свою чергу, гарантією здійснення людиною права на життя і виконання відповідного обов'язку держави є правило ст. 56 Конституції України, де закріплене право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Разом із тим, вітчизняне цивільне законодавство тривалий час не містило норм, які передбачали би правила відшкодування шкоди, завданої при вчиненні дій по рятуванню здоров'я та життя іншої фізичної особи. Такий стан речей створював значні труднощі при захисті прав і свобод громадян, що, у свою чергу, нерідко тягло порушення цивільних прав та інтересів останніх.

Із прийняттям 16 січня 2003 р. Цивільного кодексу України, низка норм якого регулює відносини, що пов'язані із завданням шкоди фізичній особі при здійсненні нею рятувальних дій щодо іншої особи, в Україні було створено відповідні правові передумови для реалізації принципу прийняття державою на себе обов'язку

відшкодування шкоди, завданої фізичній особі внаслідок вчинення нею таких дій. Таким чином, відображаючи зміни у вітчизняній концепції регулювання цивільних відносин, глава 80 ЦК України передбачає тепер поміж інших нових видів зобов'язань, спрямованих на відвернення шкоди, також і зобов'язання, які виникають внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи (ст. 1161 ЦК).

Поява нових зобов'язань, природно, зумовлює необхідність теоретичного осмислення змісту та сенсу нової норми, умов виникнення відповідних зобов'язань, порядку та обсягу відшкодування таких зобов'язань та аналізу низки інших питань, які виникають у цій галузі. При цьому важливого значення набуває та обставина, що практика застосування судами положень відповідної норми, поки що відсутньою.

Тому питання зобов'язань відшкодування шкоди, завданої громадянам при вчиненні ними дій, спрямованих на рятування здоров'я та життя фізичної особи, є актуальними з теоретичної та практичної точок зору, а тому є усі підстави для спеціального дослідження цієї проблеми.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дисертаційного дослідження с складовою частиною досліджень фундаментальної наукової школи Одеської національної юридичної академії «Правові проблеми становлення і розвитку сучасної правової держави» на 2001 – 2005 pp. (державний реєстраційний номер 0101U001195). Крім того, тема дисертаційного дослідження відповідає плану наукових досліджень кафедри цивільного права Одеської національної юридичної академії в рамках теми «Рецепція римського приватного права. Кодифікація цивільного законодавства в Україні», затвердженому на засіданні кафедри цивільного права Одеської національної юридичної академії 30 травня 2005 року, протокол № 20.