ЮРИДИЧНА ПРИРОДА АДВОКАТУРИ В СИСТЕМІ ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА : ЮРИДИЧЕСКАЯ ПРИРОДА АДВОКАТУРЫ В СИСТЕМЕ Защита прав и свобод человека и гражданина

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначається ступінь її розробленості, встановлюється мета і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, окреслюється методологічна і теоретична основа, формулюється наукова новизна роботи, характеризується теоретичне і практичне значення результатів дослідження, містяться дані про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру.

Розділ 1 «Юридична природа та статус адвокатури» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Громадсько-самодіяльний (недержавний) статус адвокатури» досліджено та проаналізовано сутність адвокатури, її правовий статус. У дисертації зазначається, що адвокатура характеризується статусом, заснованим на нормах Конституції України, але визначення його юридичної природи, змісту та складу передбачає необхідність проведення ретельного наукового аналізу. Підкреслюється, що недостатня чіткість та суперечливість визначення статусу адвокатури як „добровільного професійного громадського об’єднання” дає можливість тлумачити сутність адвокатури по-різному: в контексті передбаченого Законом України „Про об’єднання громадян” статусу громадської організації, як професійної спільноти, що об’єднує певних фахівців - усіх адвокатів країни; у сенсі цивільно-правового статусу адвокатури як підприємницької організації з усіма наслідками участі таких організацій у цивільному обороті, та як складової системи органів юстиції – різновиду органів виконавчої влади чи правоохоронних органів. Обґрунтовується висновок про доцільність віднесення адвокатури до системи юстиції в широкому розумінні цього слова чи зокрема системи кримінальної юстиції поряд із судовими установами, органами нотаріату, реєстрації актів громадянського стану, державної виконавчої служби, судово-експертними установами, хоча всі ці інститути мають різне правове становище. З окреслених у Конституції України завдань адвокатури  робиться висновок, що остання є одним з важливих інститутів правової системи демократичної держави, який виконує завдання, без здійснення котрих функціонування  як системи  юстиції, так і правової системи в цілому є неможливим.  Адвокатура вважається інститутом громадянського суспільства, що є не лише об’єднанням професіоналів-юристів, а й правозахисною інституцією. Підсумовується, що за сутністю своїх завдань, характером форм та видів діяльності, особливостями правового та етичного регулювання, взаємовідносин з громадянами та державними органами, зокрема з органами юстиції, судом і прокуратурою, адвокатура є специфічним професійним громадським об’єднанням, яке покликане виконувати важливе соціальне призначення по забезпеченню права громадян на захист від обвинувачень та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах.

У підрозділі 1.2 «Соціальне призначення та функції адвокатури» підкреслюється, що функції держави знаходять свій безпосередній прояв у більш конкретизованих та уточнених функціях державних органів. І хоча адвокатура не є державним органом, але її діяльність тісно пов’язана з діяльністю органів судової влади, прокуратури, органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, оскільки певною мірою сприяє і забезпечує реалізацію функцій держави, передусім правоохоронної. Соціальне призначення адвокатури здійснюється через цілу низку більш конкретизованих та уточнених її функцій. Функції адвокатури, таким чином, випливають з основного її призначення – забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах України. У широкому розумінні функції адвокатури – це основні напрямки практичної, соціально корисної, професійної діяльності по організації діяльності щодо надання фізичним та юридичним особам правових послуг з приводу захисту їх прав, свобод та інтересів. Усі функції адвокатури можна поділити на основні та допоміжні. Основні функції мають визначальне значення, оскільки їх здійснення значною мірою пов’язано з забезпеченням надання правових послуг фізичним та юридичним особам, а також зі взаємодією адвокатури з різноманітними органами державної влади та місцевого самоврядування. До них можна віднести представницьку, атестаційну, контрольну, нормотворчу та реєстраційну функції. Допоміжні функції безпосередньо не пов’язані з наданням правової допомоги, їх реалізація покликана сприяти ефективній діяльності адвокатури. Допоміжними є організаційна та інформаційна функції.

У підрозділі 1.3 «Правовий статус адвоката в Україні» зазначається, що при визначенні особливостей правового положення адвоката необхідно брати до уваги, що на адвоката розповсюджуються як загальні положення про права та свободи людини і громадянина, так і особливі права й обов’язки, які витікають з його професійного статусу. Правове положення адвоката є спеціальним по відношенню до правового статусу людини і громадянина. З одного боку, адвокат, як громадянин, може вимагати від держави захисту своїх прав, а з іншого – для реалізації надання юридичної допомоги фізичним і юридичним особам вимагати від державних органів та інших суб’єктів дотримання прав, що витікають із професійного статусу адвоката та адвокатури в цілому. Робиться висновок про те, що правове положення адвоката – це встановлена законом та іншими нормативно-правовими актами сукупність прав, обов’язків та відповідальності адвоката, правових обмежень, гарантій реалізації прав та виконання його обов’язків щодо  забезпечення права на захист та надання правової допомоги, засади його матеріального забезпечення та соціального захисту. Виокремлюються основні елементи правового положення адвокатів: їх права, обов’язки, відповідальність, правові обмеження, гарантії реалізації прав адвоката, сумлінного виконання його обов’язків та захисту їх з боку держави. Права, якими користується адвокат можна розділити на дві групи: 1) права, що пов’язані з виконанням ним професійної діяльності – професійні; 2) права, що пов’язані з виконанням трудової діяльності взагалі – соціальні. Професійні права адвокатів поділяються на: 1) права, що випливають із статусу адвоката; 2) процесуальні права адвокатів при здійсненні ними представництва в суді або захисту обвинуваченого. У зв’язку з цим, висуваються певні вимоги до осіб, які займаються адвокатською практикою – вища юридична освіта, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічником адвоката, кваліфікаційні іспити, одержання свідоцтва на заняття адвокатською діяльністю, прийняття присяги адвоката України. У дисертаційному дослідженні вказується на те, що обов’язки, які покладені на адвоката, можуть бути поділені на обов’язки юридичного та морального характеру, а також – в залежності від їх спрямованості – на ті, що виникають перед клієнтом, судом та іншими органами державної влади та місцевого самоврядування,  суспільством.

Розділ 2 «Адвокатура і адвокат в системі захисту прав і свобод людини і громадянина» має три підрозділи.

У підрозділі 2.1 «Адвокатура – інститут забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги» зазначається, що отримання кожною людиною правової допомоги є важливо цінністю в кожному демократичному суспільстві. На сьогодні юридична допомога фактично набуває статусу особливого соціального правового блага. Проводиться детальний аналіз різноманітних міжнародних нормативно-правових актів, де знаходить своє відображення право кожного на правову допомогу. Право на юридичну допомогу в об’єктивному розумінні є правовим інститутом, що представляє собою сукупність міжнародних, конституційних і галузевих правових норм, що встановлюють право на юридичну допомогу та її гарантії. Розглядаючи питання щодо місця адвоката в системі захисту прав і свобод людини,  робиться висновок про те, що ця дискусія має завершитися прийняттям рішення не лише в інтересах фахівців у галузі права, а й споживачів правової допомоги, суспільства в цілому. Воно має базуватися на наступних засадах: 1) Основний Закон має гарантувати не лише право на правову допомогу і вільний вибір захисника, а й те, що ця допомога, як і захисник, будуть кваліфікованими; 2) на нашу думку, правом виступати захисником у кримінальному судочинстві може бути наділений лише адвокат, при цьому необхідно значно підвищити вимоги щодо кваліфікації (освіти і досвіду) осіб, які можуть претендувати на право зайняття адвокатською діяльністю; 3) правову допомогу в інших сферах, а саме в адміністративному, цивільному, господарському процесах можуть надавати поряд із адвокатами також інші фахівці в галузі права.

У підрозділі 2.2 «Принципи організації та діяльності адвокатури в Україні» зазначається, що визнання і дотримання принципу верховенства права є однією з основних і невід’ємних ознак правової держави, у побудові якої бере активну участь адвокатура, керуючись своїм конституційним призначенням. Визнаючи принцип верховенства права, Конституція України створила належні умови ефективного захисту прав і свобод людини, закріпила, що національне законодавство не повинно суперечити невід’ємним правам людини. Для адвокатів принцип верховенства права набуває особливого значення, оскільки вони мають спрямовувати свою діяльність на захист загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, основним пріоритетом якого є права і свободи людини і громадянина. Принцип незалежності є одним із основоположних у діяльності адвокатури, оскільки завдяки йому виконуються професійні повноваження адвокатів, спрямовані на  забезпечення конституційного права кожного на правову допомогу. Принцип демократизму притаманний адвокатурі за самим її призначенням, змістом діяльності та організаційними формами тощо. Характерний для адвокатської діяльності принцип гуманізму проявляється, перш за все, у конституційних завданнях адвокатури щодо забезпечення права на захист від обвинувачення та подання правової допомоги. Визначальний вплив на здійснення адвокатської професії, на стосунки між клієнтом і адвокатом та з іншими як фізичними, так і юридичними особами мають принципи конфіденційності та професіоналізму. Принцип охорони законних прав адвоката передбачає те, що професійні права, честь, гідність адвоката охороняються законом; забороняється будь-яке незаконне втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката, його помічників, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об’єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. На думку дисертантки, до спеціальних принципів діяльності адвокатури можна віднести: 1) дотримання кодексу професійної поведінки, 2) дисциплінарну юрисдикцію; 3) безоплатну правову допомогу.

У підрозділі 2.3 «Міжнародні стандарти діяльності адвокатури» вказується на те, що нині в Україні не існує систематизованого нормативного документа, який давав би змогу зробити висновок про запровадження в нашій державі вимог і правил, які розглядаються міжнародною спільнотою як стандарти функціонування адвокатури та адвокатської діяльності. Україна поступово приводить національне законодавство у відповідність з європейськими стандартами функціонування адвокатури, які закріплені у Загальному кодексі правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства. Аналіз положень міжнародних документів, а також норм чинних законодавчих актів України дозволяє вирізнити дві групи стандартів функціонування адвокатури. Перша група об’єднує найзагальніші вимоги, що ставляться до організації адвокатури як добровільного професійного громадського об’єднання осіб, що мають певну освіту, підготовку і знання. Друга – визначає правила, якими керуються адвокати у процесі своєї діяльності, встановлює правила професійної етики осіб, враховуючи, що на адвокатів покладається комплекс зобов’язань юридичного і морального характеру, які іноді вступають у взаємну суперечність. Адже призначення адвокатів не обмежуються сумлінним виконанням своїх обов’язків в межах закону, вони покликані діяти в інтересах права в цілому так само, як і в інтересах тих, чиї права і свободи їм довірено захищати. Підтримується думка про необхідність підготовки комплексного, систематизованого (кодифікованого) закону, який би у відповідності з міжнародними стандартами об’єднував ці дві групи вимог.

Розділ 3 «Правові форми участі адвоката в юридичному процесі» також містить три підрозділи.

У підрозділі 3.1 «Представництво адвокатом інтересів особи в цивільному та господарському процесі» зазначається, що процесуальною формою участі адвоката у цивільному і господарському судочинстві є інститут судового представництва, через який виконуються функції адвоката у суді. Процесуальне представництво надає адвокатові можливість виконувати три функції – правозахисну (правозаступницьку), представницьку і функцію сприяння здійсненню правосуддя. Зазначені функції в доктрині цивільного процесуального права не дістали належного дослідження, що пов’язано перш за все з різними підходами до поняття судового представництва. Представництво адвоката в цивільному і господарському судочинстві є виконанням представницької і правозахисної функції. Функція адвоката щодо сприяння суду в здійсненні правосуддя проявляється у наступному: по-перше, у деяких випадках його діяльність допомагає правильному вирішенню судом правових питань; по-друге, у своїй професійній діяльності адвокати зобов’язані   застосовувати свої знання і професіональну майстерність для належного представництва прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб з метою сприяння суду у встановлені дійсних обставини справи і в ухваленні законного  й обґрунтованого рішення.

У підрозділі 3.2 «Адвокат в захисті прав і свобод громадянина в провадженні в справах про адміністративні правопорушення» вказується на те, що в сучасній юридичній літературі недостатньо уваги приділено проблемам визначення статусу адвоката та його ролі в адміністративному процесі. Адвокат є самостійним учасником адміністративного процесу, однак його самостійність має межі, обумовлені специфікою відносин із особою, інтереси якої він представляє. У своїй діяльності адвокат не завжди залежить від вимог та бажань клієнта,  є вільним у виборі засобів захисту. Головне, щоб ці засоби були законними та відповідали характеру функції, яку має виконувати адвокат. Тому, надаючи правову допомогу, він повинен керуватися законом, виходити з встановлених фактів та захищати тільки ті інтереси підзахисної особи, які не суперечать закону. Підкреслюється, що захисник (адвокат) відповідно до Кодексу адміністративного судочинства може брати участь лише у розгляді справи про адміністративне правопорушення. У зв’язку з цим, допуск адвоката до участі у справі на початкових стадіях, з моменту фіксації факту вчинення правопорушення, дасть змогу істотно посилити процесуальні гарантії прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності та створить додаткові умови для повного і правильного розв’язання справи. 

У підрозділі 3.3 «Захист адвокатом прав підозрюваного, обвинуваченого та підсудного в кримінальному процесі» зазначається, що в кримінальному процесі адвокат приймає участь як захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та як представник потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача. Таким чином, на відміну від цивільного, господарського, адміністративного процесу, в кримінальному судочинстві  адвокат виконує не тільки функцію представництва інтересів фізичних та юридичних осіб, а й функцію захисту. Здійснення адвокатом цих функцій є важливою гарантією і формою реалізації конституційного права кожного на правову допомогу, яке в свою чергу є одним з елементів права доступу до правосуддя. При цьому особливого значення набуває забезпечення кваліфікованої правової допомоги, що стає можливим завдяки надання її саме адвокатами. Діяльність адвоката у кримінальному процесі має бути розширена за рахунок нових видів представництва з метою охорони прав інших суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності. Процесуальний статус представника потерпілого, його процесуальні права щодо участі у доказуванні мають бути рівними з відповідними правами захисника підозрюваного чи обвинуваченого. Підвищенню гарантованості процесуальних прав захисника-адвоката сприятиме надання йому права на судовий захист.  Порушення його професійних прав з боку осіб, які здійснюють провадження по кримінальній справі, має бути підставою для надання йому права звернення за судовим захистом, оскільки в таких випадках він є зацікавленою особою. У зв’язку з цим межі судового контролю на досудовому провадженні по кримінальній справі, встановлені чинним КПК України, мають бути суттєво розширені, а захисник-адвокат визнаний суб’єктом права на судовий захист.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення та вирішення наукового завдання, що полягає у визначенні змісту і особливостей юридичної природи та правового регулювання діяльності адвокатури як інституту забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги. На підставі проведеного дослідження зроблені такі основні висновки.

1.За сутністю своїх завдань, характером форм та видів діяльності, особливостями правового й етичного регулювання, взаємовідносин з  громадянами державою, зокрема з органами юстиції, судом і прокуратурою, адвокатура є специфічним професійним громадським об’єднанням, яке покликана виконувати важливе соціальне призначення по забезпеченню права громадян на захист від обвинувачень та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах.

2. Адвокатури недоцільно відносити ні до системи органів юстиції, ні до політичної системи, ні до державних установ, оскільки це суперечило б принципу незалежності. Адвокатура вважається інститутом громадянського суспільства, який є не лише об’єднанням професіоналів-юристів, а й правозахисною інституцією.

3. На наш погляд, обґрунтованим є віднесення адвокатури до системи юстиції в широкому розумінні цього слова чи зокрема системи кримінальної юстиції поряд із судовими установами, органами нотаріату, реєстрації актів громадянського стану, державної виконавчої служби, судово-експертними установами, хоча всі ці інституції мають різне правове становище. З окреслених у Конституції України завдань адвокатури  робиться висновок, що остання є одним з важливих інститутів правової системи демократичної держави, який виконує завдання, без здійснення котрих функціонування як системи юстиції, так і правової системи в цілому є неможливим.

4. Виокремлюються особливості адвокатської діяльності, які надають їй правового характеру, оскільки вона спрямована на а) надання юридичних послуг із захисту конституційних прав; б) надання цих послуг виключно стороннім особам; в) надання послуг в сфері досудового слідства та судочинства; г) забезпечення державного замовлення у справах за призначенням слідчих та судів. Тому крім спеціального закону діяльність адвоката регулюється цілою низкою інших законодавчих актів, зокрема такими важливими, як Кримінально-процесуальний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Кодекс адміністративного судочинства України тощо.

5. Функцій адвокатури, які  випливають з  її конституційних завдань по забезпеченню права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах, як основних напрямків практичної, соціально корисної, професійної діяльності щодо організації надання фізичним та юридичним особам правових послуг з приводу захисту їх прав, свобод та інтересів. Основні функції – це ті, які складаються між адвокатурою і фізичними чи юридичними особами, органами державної влади, місцевого самоврядування з приводу надання правових послуг (представницька, нормотворча, контрольна, реєстраційна, атестаційна). Допоміжні – це функції (внутрішні), які сприяють ефективній діяльності адвокатури – організаційна та інформаційна. 

6. До статусу адвоката крім прав, обов’язків, відповідальності, гарантій правозахисної діяльності, відносяться також обмеження, які застосовуються відносно адвокатів та елементи його соціального захисту, матеріального забезпечення. При цьому права, якими користується адвокат можна розділити на дві групи: 1) права, що пов’язані з виконанням ним професійної діяльності – професійні; 2) права, що пов’язані з виконанням трудової діяльності взагалі – соціальні. Професійні права адвокатів поділяються: 1) права, що випливають із статусу адвоката; 2) процесуальні права адвокатів при здійсненні ними представництва в суді або захисту обвинуваченого. У зв’язку з цим, висуваються певні вимоги до осіб, які займаються адвокатською практикою – громадянство, вища юридична освіта, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічником адвоката, кваліфікаційні іспити, одержання свідоцтва на заняття адвокатською діяльністю, прийняття присяги адвоката України.

7. Запропоновано класифікацію принципів організації та діяльності адвокатури – верховенство права, як важлива засада функціонування правової системи, незалежність, що створює умови для належного здійснення професійної діяльності, демократизм, гуманізм, конфіденційність, професіоналізм, охорона законних прав адвоката.  До спеціальних принципів діяльності адвокатури можна віднести і такі, як дотримання кодексу професійної поведінки, дисциплінарної юрисдикції, безоплатності правової допомоги тим, хто не в змозі її оплатити.

8. Процесуальною формою участі адвоката у цивільному і господарському судочинстві є інститут судового представництва, через який виконуються функції адвоката у суді. Процесуальне представництво надає адвокатові можливість виконувати три функції – правозахисну (правозаступницьку), представницьку і функцію сприяння здійсненню правосуддя. Представництво адвоката в цивільному і господарському судочинстві є виконанням представницької і правозахисної функції. Функція адвоката щодо сприяння суду в здійсненні правосуддя проявляється у наступному: По-перше, у деяких випадках його діяльність допомагає правильному вирішенню судом правових питань. По-друге, у своїй професійній діяльності адвокати зобов’язані дотримуватися чинного законодавства України, застосовувати свої знання і професіональну майстерність для належного представництва прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб з метою сприяння суду у встановлені дійсних обставини справи і в ухваленні законного й обґрунтованого рішення.

9. Підкреслюється, що захисник (адвокат) відповідно до Кодексу адміністративного судочинства може брати участь лише у розгляді справи про адміністративне правопорушення. У зв’язку з цим, допуск адвоката до участі у справі на початкових стадіях, з моменту фіксації факту вчинення правопорушення, дасть змогу істотно посилити процесуальні гарантії прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності та створить додаткові умови для повного і правильного розв’язання справи.

10. У кримінальному судочинстві адвокат виконує не лише функцію представництва інтересів фізичних та юридичних осіб, а й функцію захисту. Захисник завжди діє в інтересах обвинуваченого і охороняє його права, є самостійним суб’єктом кримінально-процесуальної діяльності, самостійно обирає засоби захисту, його методику і тактику, але він зв’язаний позицією підозрюваного (обвинуваченого), а тому колізія позицій захисника та обвинуваченого при запереченні останнім свої вини є неможливою.

11. Підвищенню гарантованості процесуальних прав захисника-адвоката сприятиме надання йому права на судовий захист. На нашу думку, порушення його професійних прав з боку осіб, які здійснюють провадження по кримінальній справі, має бути підставою для надання йому права звернення за судовим захистом, оскільки в таких випадках він є зацікавленою особою. У зв’язку з цим межі судового контролю на досудовому провадженні по кримінальній справі, встановлені чинним Кримінально-процесуальним кодексом України, мають бути суттєво розширені, а захисник-адвокат визнаний суб’єктом права на судовий захист.