РЕСТИТУЦІЯ У СУЧАСНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Конституція України від 28 червня 1996 року проголосила нашу країну демократичною правовою державою. Тим самим Україна заявила про свої наміри просуватися в магістральному напрямку розвитку світової цивілізації, виходячи з визнання людини, її прав і свобод найвищою цінністю в суспільстві.

Кримінальне судочинство є сферою державної діяльності, де права й інтереси особи можуть бути істотно обмежені, адже тут можливим є застосування до осіб, обвинувачених у вчиненні злочину, найрізноманітніших заходів державного примусу. Разом із категорією таких осіб у кримінальне судочинство залучаються особи, яким у результаті злочину були завдані моральні страждання, заподіяна фізична та матеріальна шкода. Права й законні інтереси таких осіб потребують належного забезпечення відповідно до сучасних вимог.

Наслідком вчинення значного числа злочинів є завдання державі, підприємствам установам, організаціям, фірмам і окремим громадянам матеріальної шкоди. У всіх таких випадках справедливість вимагає поновлення порушеного злочином матеріального стану потерпілого незалежно від того, юридичною чи фізичною особою він є.

Проблема відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди для кримінально-процесуальної літератури не нова. У різний час до неї зверталися представники правової науки Росії, СРСР та України. У їх числі такі видатні вчені, як Н. Алексєєв, Ю. Грошевий, М. Духовськой, А. Квачевський, В. Случевський, М. Строгович, В. Савицький, М. Чельцов та інші. Свої спеціальні дослідження присвятили їй С. Александров, С. Альперт, Б. Безлепкін, А. Белякова, П. Гуреєв, В. Даєв, З. Зинатуллін, О. Кузьміна, О. Кучинська, А. Мазалов, Є. Нікулін, В. Нор, В. Понарін, Л. Шаповалова, М. Шумило, Н. Якубович та інші вчені. Проте така форма відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди як реституція, глибокому та всебічному аналізу, на жаль, не надавалась. Більш глибше вона досліджувалась в роботах професорів М. Духовського, С. Александрова, З. Зинатулліна, В. Нора, М. Шумила, а також доцента Г. Подкаури.

Тож, досліджень, як бачимо, небагато, але й у них відсутня єдина, вивірена думка, і як наслідок – відсутнє належне законодавче врегулювання однієї з найефективніших і водночас найпростішої форми усунення шкідливих майнових наслідків злочину. До певної міри це зумовлене тим, що більшість наукових праць зазначених авторів відносяться до різних періодів розвитку кримінального судочинства, базуються на вже застарілому законодавстві, використовувались узагальнення слідчої та судової практики минулих років, а тому тяжко сподіватися, що вони сприятимуть належною мірою оновленню кримінально-процесуального законодавства щодо удосконалення інституту реституції з урахуванням вимог Конституції України, загальновизнаних міжнародних норм.

Водночас не може не турбувати той факт, що очевидні переваги реституції перед іншими формами відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди законодавцем ігноруються. У проекті Кримінально-процесуального кодексу, що перебуває на обговоренні у Верховній Раді України, спеціального розділу чи навіть окремих норм, присвячених кримінально-правовій реституції як формі усунення злочинних наслідків, практично немає. Традиційно перевага надається цивільному позову в кримінальній справі. Складається враження, що цивільний позов є чи не найдосконалішою серед усіх форм відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди. Хоча при першому ж наближенні видно, що він являє собою тривалий і складний захід як для держави, так і для особи, яка потерпіла від злочину. Викладені обставини спонукали нас до вибору теми дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом науково-дослідницьких робіт кафедри кримінального процесу та правосуддя Луганського державного університету МВС України та відповідає тематиці приоритетних напрямків наукових та дисертаційних досліджень, визначених Наказом МВС України № 755 від 5.07. 2004 р. та узгоджується з Комплексною програмою профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 року № 1376/ 2000.