ЄВРОПЕЙСЬКА ІНТЕГРАЦІЯ ЯК ЗАСІБ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ : ЕВРОПЕЙСКАЯ ИНТЕГРАЦИЯ КАК СРЕДСТВО ГОСУДАРСТВА В УКРАИНЕ

Краткое содержание

РОБОТИ У вступі розкрито сутність і стан дослідження наукової проблеми: обґрунтовано актуальність теми дисертації, показано її зв’язок з науковими програмами, планами, темами; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методологію дослідження; розкрито наукову новизну й практичне значення одержаних результатів; наведено дані щодо їх апробації та публікацій за темою дослідження. У першому розділі – “Сучасні теоретико-методологічні підходи в тлумаченні державотворення” – розкрито понятійно-категорійну сутність державотворення, націотворення, державного управління та їх роль у державотворчих процесах; проаналізовано методологічні трансформації тлумачення засад сучасного державотворення та націотворення; визначено особливості державотворення та державного управління в умовах європейської інтеграції. У процесі з’ясування сутнісного змісту державотворення виявлено, що це поняття традиційно визначається як комплексний довготривалий процес, спрямований на утворення держави, який включає культурні, політичні, міфологічні, релігійні та інші чинники. Воно є ровесником епохи Модерну і його тлумачення має приблизно стільки ж різноманітних варіантів, скільки й тлумачення таких понять, як “націотворення”, “політична нація”, “національна держава” тощо. Ідеологія державотворення постає як сукупність теоретично обґрунтованих ідей і поглядів, які відображають ставлення до існуючого суспільного ладу, системи державного устрою, їх можливих змін, що сприймаються співгромадянами конкретного суспільства та утвореними ними соціальними прошарками і групами як правильні й потрібні. Підкреслено, що націотворення передбачає інституціоналізацію, тобто вироблення та втілення через відповідні інститути необхідних норм, які б забезпечували можливість формування подібної західної моделі політичної нації – свідомої спільноти, яка характеризується активною участю громадян у 10 суспільному житті. Націотворення є одним з ефективних способів національного розвитку, забезпечення збалансованого та різнобічного економічного зростання, відкритих каналів спілкування та самовираження, виховання добре організованої резонуючої публіки, зрілих та гнучких еліт. При цьому надзвичайно важливою постає необхідність формування національної ідентичності як одного з ключових факторів націо- та державотворення, яка виступає своєрідним “спільним знаменником”, навколо якого не лише відбувається соціально-політичний розвиток, а який може стати об’єктом свідомого спрямування дій різних соціальних груп, політикуму, органів державної влади. Доведено, що націотворення та державотворення в процесі їх трансформації стали двома взаємозумовленими та тісно пов’язаними між собою категоріями, які виступають і детермінантою, і результатом, і важливою мотивуючою складовою державного управління. Гармонійна синергія націо- та державотворення є основою функціонування системи державного управління та необхідною умовою для забезпечення її ефективності. У разі відсутності такої синергії виникає брак політичної волі і вакуум цілеспрямування, що веде до неефективності державного управління, а потім – до поступової ерозії самої державності. На підставі узагальнення наукових підходів та визначень, аналізу ідеологічних і методологічних засад європейської інтеграції в дисертації підтверджено, що методологічні трансформації тлумачення засад сучасного державотворення та націотворення спираються на розуміння Європи як складного результату численних поєднань та пристосувань, як мережі зв’язків, у яких європейські нації тісно взаємодіють, підтримують та розвивають між собою різноманітні відносини, виробляють спільні цілі, орієнтуються на усталені цінності і традиції, застосовують певні стимули та намагаються дотримуватися балансу інтересів тощо. Розкрито взаємозв’язок державотворення та державного управління в сучасних умовах, в основі якого – постмодерний характер європейської інтеграції як засобу державотворення, який надає державам, що до нього долучаються і які не пройшли повноцінний етап націо- та державотворення, державотворчі зразки та стимули, відповідні суспільним умовам сьогодення. При цьому доведено, що вітчизняне державотворення потребує переосмислення його результатів та проблем і вироблення такої державо- та націотворчої ідеї, яка б сприяла згуртуванню суспільства, його залученню в державотворчі процеси, підсиленню ідентифікації з державою та виробленню нових підходів до реалізації державотворчого потенціалу європейської інтеграції в національній системі державного управління. Узагальнено думки європейських дослідників про те, що змістове наповнення євроінтеграції як засобу державотворення визначається такими європейськими ціннісними надбаннями, які також є й особливостями державотворення в умовах європейської інтеграції, як інституціоналізовані принципи демократії, забезпечення прав людини, культурна гетерогенність, 11 засади конкурентної соціальної економіки, субсидіарність та пропорційність, зростання внутрішньої інтегрованості через економічну й культурну взаємодію тощо. У другому розділі – “Євроінтеграційні засоби державотворення в контексті їх впливу на державне управління” – проаналізовано політику примирення й управління конфліктами як основу європейської інтеграції; розглянуто способи демократизації систем державного управління європейських країн у процесі державотворення; визначено особливості легітимізації та підвищення ефективності національних систем державного управління. Аналіз існуючих в євроінтеграційній практиці засобів державотворення в контексті їх впливу на державне управління дав змогу виокремити такі засоби, як політика примирення й управління конфліктами, способи демократизації систем державного управління європейських країн у процесі державотворення та легітимізацію і підвищення ефективності національних систем державного управління. Розв’язання проблеми терпимості/нетерпимості, міжнаціональних конфліктів, усунення протиріч між народами досягається застосуванням побудованих на загальних засадах європейської інтеграції як засобу державотворення інституційних рамок та механізмів примирення, які отримали назву політичний проект “Примирення через інтеграцію”. Головною рисою сучасної стратегії роботи з історичною пам’яттю в Європейському Союзі є не уніфікація, а гармонізація пам’яті, мета якої полягає не в тому, щоб нав’язати єдине прочитання історії, а в тому, щоб осмислювати умови співіснування різних досвідів. Доведено, що внутрішньоукраїнське, українсько-польське, українсько- угорське, українсько-румунське та українсько-російське примирення є важливими складниками як процесу українського націотворення, так і європейської інтеграції. У цьому процесі європейська інтеграція може слугувати не лише метою, ідеологією винайдення форм досягнення примирення, а й способом тлумачення проблем минулого як підтвердження правильності примирення для кращого майбутнього суспільства. Процес примирення має здійснюватись за умов політичного та управлінського супроводження, спрямування і підтримки. У свою чергу, управлінське супроводження повинно мати нормативно-заохочувальний характер, стимулюючи гармонізацію та взаємосприйняття протилежних оцінок, підтримуючи тлумачення, які створюватимуть основу для спільного майбутнього, а не для розділеного минулого. Доведено, що важелі впливу (пасивні та активні) на країну-кандидата на вступ до ЄС здійснюють неабиякий державотворчий ефект. Вони стимулюють політичну змагальність, розвиток демократичних засад діяльності всіх інститутів держави, сприяють формуванню консолідованої опозиції, яка має не деструктивний та позасистемний характер, а здатна і готова діяти конструктивно й послідовно. Разом з тим ці важелі сприяють оформленню дієвого громадянського суспільства та формуванню резонуючої публіки з 12 громадян країни, оскільки стимулюють інформаційний обіг та вільну комунікацію в державі. Відповідно, такий стан недержавного сектору дає йому змогу виступати активним контролером та конструктивним критиком дій системи державного управління. З’ясовано, що посткомуністичні системи державного управління у більшості випадків не могли розвиватися за зразком веберівських бюрократій, натомість вони часто страждали від всеосяжної ролі держави та комуністичної ідеології. Брак спільних правил ЄС та їх загальної моделі ускладнив роботу Єврокомісії щодо визначення зумовленості в управлінській сфері і, зокрема, умов для поліпшення “горизонтальної” здатності. Під час раннього періоду формування інституцій (1989–1993 pp.), в якому Євросоюз не брав участі, стан адміністративних реформ у країнах ЦСЄ відрізнявся досить суттєво. Жодна з цих країн, за винятком Польщі, не мала законодавства, яке визначало роль державних службовців чи апарату державної служби під час комуністичного періоду. Тому законодавство, прийняте протягом 1989–1993 pp., можна розглядати як ранній етап реформи, частину комплексних інституційних перетворень. Визначено особливості легітимізації та підвищення ефективності національних систем державного управління, якими, зокрема, є включення державного управління як складової до політики розширення ЄС заради полегшення імплементації принципів надбань Спільноти (acquis communautaire). Головна суть цієї особливості полягає в чіткому взаємозв’язку між процесом європейської інтеграції та реформуванням державного управління. Причому цей зв’язок є комплексним: євроінтеграція є і причиною, і результатом реформування державної служби; євроінтеграція можлива лише за умови спроможності державного управління діяти результативно, водночас вона є і стимулом для підвищення ефективності всієї системи держуправління; європейська інтеграція як засіб державотворення завдяки своїй гнучкості не вимагає уніфікації управлінських моделей, однак комплексність передвступних завдань і використання в європейському управлінському просторі передових управлінських практик стимулюють реформування систем державного управління в країнах-кандидатах. Таким чином, цілі, завдання та цінності ЄС як здобуток європейської інтеграції загалом спонукають уряди національних держав до пошуку найефективніших державотворчих моделей навіть у тих сферах, які не підлягають чіткій регламентації з боку союзного рівня, але визначають ефективність та успішність державотворення. У третьому розділі – “Державотворення в Україні як спроба використання євроінтеграційних надбань” – проаналізовано виклики сучасних реалій українського державотворення; розкрито зміст європейської інтеграції як засобу впровадження європейської ідентичності та забезпечення внутрішньої інтегрованості українського суспільства; виявлено підходи до реалізації державотворчого потенціалу європейської інтеграції в національній системі державного управління. 13 Аналіз викликів сучасних реалій українського державотворення показав, що серед вітчизняних еліт ще немає єдності в розумінні такого підходу до врегулювання суперечностей між різними частинами спільноти, який би ґрунтувався на уникненні конфронтації. Викликами сучасних реалій українського державотворення є: збереження закритого характеру суспільних інституцій; неефективна соціально-економічна модель; регрес економічного та науково-інноваційного потенціалу; слабкість громадянського суспільства та внутрішньодержавних горизонтальних інтеграційних зв’язків тощо. Тому нагальним завданням національної системи державного управління сьогодні є пошук реально діючих підходів до подолання соціокультурного розколу суспільства, об’єднання неоднорідного населення країни в єдину політичну спільноту із сукупним культурним спадком панівного культурного ядра, консолідації та мобілізації такої політичної спільноти довкола “програми на завтра”, що має зміст, орієнтований на соціально-економічний розвиток, модернізацію та побудову суверенної, правової, соціальної держави. Доведено, що проблема консолідації є найактуальнішою для кожного суспільства перехідного типу, до яких належить і Україна, оскільки сам процес трансформації зумовлює зіткнення принаймні двох систем цінностей – отриманої від попереднього соціуму, з одного боку, та нових стратегічних орієнтирів і пріоритетів подальшого розвитку – з другого. Крім того, для України проблема консолідації суспільства має особливе значення ще й з огляду на її історичне та політичне минуле, а також її геополітичне розташування як території, яка перебуває у точках дотику кількох цивілізацій. Вихід зі світоглядної, ціннісної та політичної кризи може відбутися передусім за умови розуміння потреби об’єднання зусиль усіх етносів, які проживають на теренах України, довкола консолідуючої загальногромадянської ідеї побудови міцної держави, яка могла б обстоювати їхні інтереси. Обґрунтовано, що європейська інтеграція як засіб упровадження європейської ідентичності та забезпечення внутрішньої інтегрованості українського суспільства зумовлює цілеспрямоване формування в Україні нового типу ідентичності – європейської, яка б не заперечувала існуючі ідентичності, а сприяла їх співіснуванню та розвиткові. Завдяки використанню досвіду європейської ідентичності з метою забезпечення внутрішньої інтегрованості українського суспільства стає можливим моделювання та практичне втілення такого типу ідентичності українського народу, який би не прив’язувався до жодної моногенеалогії, протиставлення її гомогенній ідентичності, не відсилав би до ідей примордіалізму, а формувався б на основі конститутивної гетерогенної ідентичності. Європейська інтеграція як засіб державотворення здатна запропонувати гетерогенному суб’єкту варіанти свого тлумачення, які, з одного боку, відповідають різнорідним потребам та інтересам, а з другого – не виходять за межі ідентичності такого засобу, окреслені інституціоналізованими принципами демократії, забезпеченням прав людини, конкурентної соціальної економіки та культурної гетерогенності. Це дає підстави констатувати, що євроінтеграція здатна виступити основою такої 14 суспільної уяви, яка перетворюється на творця суспільної дійсності, оскільки в процесі її практичного втілення виробляються нові правила й значення, вона виступає мережею інтеракцій, цінностей, засобів, норм тощо, які, у свою чергу, породжують тип ідентичності, здатний вибудовувати повноцінну державу, державотворчу націю та ефективну систему державного управління. Визначено підходи до реалізації державотворчого потенціалу європейської інтеграції України, завдяки яким можлива її активізація та виконання угоди про асоціацію. Такими підходами, зокрема, є: належне законодавче та нормативне забезпечення євроінтеграції; використання євроінтеграційної ідеї для забезпечення національного консенсусу щодо стратегічних напрямів розвитку держави; реформування інституту державної служби як ключового елементу національної системи державного управління згідно з європейським вимогами і стандартами; забезпечення належного рівня інституційної спроможності України у співробітництві з ЄС. Застосування цих підходів продемонструє чітке вираження політичної волі керівництва держави та українського суспільства щодо реалізації державної політики у сфері європейської інтеграції, зумовить активізацію процесів євроінтеграції. ВИСНОВКИ У дисертаційній роботі наведені нові науково обґрунтовані результати, які розв’язують наукове завдання щодо теоретико-методологічного обґрунтування державотворчого потенціалу європейської інтеграції та виробленні на його основі пропозицій щодо застосування її засобів у процесі українського державотворення та вдосконалення національної системи державного управління. Узагальнення результатів дослідження дало підстави сформулювати низку висновків та рекомендацій, що мають теоретичне і практичне значення. 1. Аналіз понятійно-категорійної сутності державотворення, націотворення та державного управління в державотворчих процесах дав змогу виявити, що вони перебувають у тісному взаємозв’язку, а в певних випадках – навіть тотожні з предметом державного управління як наукової галузі та сфери практичної діяльності. Такий висновок робиться на основі широкого тлумачення поняття “державне управління”, а саме розуміння його як постійно здійснюваного процесу формулювання, узгодження та узагальнення проблем, потреб і прагнень різних груп населення, трансформації їх у конкретні державні політики, програми їх реалізації та втілення цих програм у життя завдяки належному функціонуванню системи державного управління на всіх його рівнях. 2. Уточнення тлумачення засад сучасного державотворення, націотворення та державного управління в умовах європейської інтеграції зумовило не тільки виявлення базових проблем у цих процесах, відсутність суспільного та загальнополітичного консенсусу щодо ключових напрямів розвитку країни, а й доведення, що застосування базових чинників модерного 15 націотворення та вдосконалення державного управління в процесі сучасного державотворення сприяє формуванню реальної практичної державотворчої ідеї, здатної перетворитися на державну політику в різних сферах життєдіяльності держави, яку національна система державного управління зможе реалізувати за об’єктивних політичних та економічних умов, сконсолідувати українців, перетворюючи їх на реальну державотворчу націю. 3. Дослідження таких євроінтеграційних засобів державотворення в контексті їх впливу на державне управління, як політика примирення й управління конфліктами та способи демократизації інституційних систем європейських країн вивело на певні результати досвіду ЄС щодо розв’язання проблеми терпимості/нетерпимості, міжнаціональних конфліктів, усунення протиріч між народами тощо. Встановлено, що застосування інституціональних рамок та механізмів примирення відбувалося в країнах-членах ЄС у форматі політичного проекту “Примирення через інтеграцію”. Головною рисою сучасної стратегії роботи з історичною пам’яттю в ЄС є не уніфікація, а гармонізація пам’яті, мета якої полягає не в тому, щоб нав’язати єдине прочитання історії, а в тому, щоб осмислювати умови співіснування різних досвідів. 4. Виявлення особливостей легітимізації і підвищення ефективності національних систем державного управління в процесі державотворення дало змогу зробити висновок про те, що прослідковується тенденція, за якою саме держави з неліберальним, псевдодемократичним типом правління одержують значно більші вигоди від впливу пасивних та активних важелів ЄС, ніж держави ліберальні та демократичні. Це пояснюється тим, що в державах, де демократичний розвиток відбувається за рахунок внутрішніх чинників, дієвість активних важелів ЄС може спричинити певне протистояння, небажання реформувати систему державного управління. Однак головна суть легітимізації та підвищення ефективності національних систем державного управління полягає все-таки в чіткому взаємозв’язку між процесом європейської інтеграції та реформуванням державного управління. Цілі, завдання та цінності ЄС спонукають уряди національних держав до пошуку більш ефективних державотворчих моделей навіть у тих сферах, які не підлягають чіткій регламентації з боку Союзу, але визначають ефективність та успішність державотворення. 5. Розкриття змісту європейської інтеграції як засобу українського державотворення через необхідність упровадження європейської ідентичності та забезпечення внутрішньої інтегрованості українського суспільства допомогло визначити, що зазначений процес потребує вироблення такої національної ідеї, яка б сприяла згуртуванню українців, їх залученню до державотворчих процесів та підсиленню їх ідентифікації з державою за реальних умов, що склалися в Україні. У свою чергу, ці процеси зумовлюють цілеспрямоване формування в Україні нового типу ідентичності – європейської, яка б не заперечувала існуючі ідентичності, а сприяла їх співіснуванню та розвиткові. Через мережу постійно поновлюваних контактів, комунікацію та 16 спільні правила, прийняті в результаті такої комунікативної взаємодії, європейська ідентичність може стати каталізатором гармонізації різнорідних ідентичностей. 6. Установлено, що підходами до реалізації державотворчого потенціалу європейської інтеграції в національній системі державного управління, завдяки яким можлива активізація нинішнього етапу євроінтеграції і підписання Угоди про асоціацію та її виконання, незалежно від перспективи набуття повноправного членства в ЄС є: належне законодавче та нормативне забезпечення євроінтеграції, яке може бути за наявності відповідної політичної волі; використання євроінтеграційної ідеї для забезпечення національного консенсусу щодо стратегічних напрямів розвитку держави; упровадження реформи інституту державної служби як ключового елементу національної системи державного управління; забезпечення належного рівня управлінської (інституційної) спроможності України у співробітництві з Європейським Союзом.