ПРАВА ЛЮДИНИ ЯК ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Краткое содержание

У вступі розкрито сутність і стан дослідження наукової проблеми: обґрунтовано актуальність теми дисертації, показано її зв’язок із науковими програмами, планами, темами; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методологію дослідження; розкрито наукову новизну й практичне значення одержаних результатів; наведено дані щодо їх апробації та публікацій за темою дослідження. У першому розділі – “Концептуальні засади дослідження прав людини в державному управлінні” – обґрунтовано теоретико-методологічні засади формування концепції прав людини в міждисциплінарному дискурсі, розкрито взаємозв’язок теорії та методології державного управління і теорії прав людини; встановлено взаємозумовленість демократії та прав людини і проблемні аспекти реалізації прав людини в демократичному суспільстві. Права людини розглядаються як багатогранне й багатоаспектне явище, що належить як до права, так і до інших соціальних регуляторів, таких, зокрема, як 14 мораль, державно-владні відносини, ідеологія, етика, релігія, виховання тощо. Подвійна сутність природи прав людини як суспільного інституту зумовила міждисциплінарний підхід у їх науковому дослідженні. Попри свою універсальність, права людини завжди зберігають належність до певної культури та епохи, адже будь-яка теза може мати універсальне значення лише в межах однієї культури, наприклад всередині західних правових суспільств, можливо, навіть всередині однієї держави, кожен громадянин якої наділений основними правами. Регіоналізація прав людини, зокрема на тлі прийняття Європейської конвенції з прав людини та інших міжнародних правових документів, які унаочнили неоднозначне розуміння прав людини суспільствами різних континентів, конфесій, традицій, культур, підкреслює певну умовність універсальності прав людини залежно від культурних та релігійних факторів. Доведено, що права людини перебувають на рівні міжкультурної та надчасової значущості, попри те, що концепція прав людини є специфічним продуктом цивілізаційного простору, який у сучасній гуманітарній сфері прийнято визначати як Захід. Універсальність прав людини не означає, що весь світ повинен наслідувати зразки західної культури, натомість жодні аргументи не можуть бути виправданням для масових порушень прав людини з боку держави і посадовців на основі будь-яких культурних відмінностей. З’ясовано, що культурно нейтральна, або міжкультурна аргументація прав людини не виходить з економічних передумов, адже права людини існують незалежно від умов господарювання чи особливостей політичного устрою і потребують універсального правового захисту. Проблематика прав людини транспонується на гуманітарне тло інтелектуальних дискусій в історичному, просторовому та галузевому сенсах. Розвиток прав людини на міждисциплінарній основі розглядається як еволюція західних політичних і правових учень, які мають своїм природним підсумком сучасні уявлення про права людини в її взаємодії з державою, зокрема в процесах державного управління. Права людини є правами всіх стосовно всіх, їх носіями є тільки люди, хоча об’єктами прав людини можуть бути як люди, так і групи та держави. Обґрунтовано, що методологія дослідження проблем сучасного державного управління в контексті запровадження прав людини як його теоретико- методологічної основи умотивовує дослідження принципів, форм і методів державного управління у зв’язку з проблемами правового статусу людини й організації політичної влади. Загалом алгоритми взаємодії прав людини з державою зводяться до: “дотримання”, “забезпечення”, “захисту”. Аргументовано та запропоновано авторське визначення цих понять у державному управлінні. Розкрито суть універсалізації державного управління на засадах прав людини як теоретико-методологічної його основи: за умов діяльності органів державного управління в усій повноті їх функціонального призначення права людини будуть дотриманими, що зумовить універсалізацію управлінської діяльності, оскільки така діяльність охоплює більшість населення в усіх сферах функціонування суспільства. Тобто дотримання прав людини є найбільш природним станом державного управління. 15 Визначення засад та особливостей методології прав людини й методології державного управління дало змогу окреслити кореляцію цих двох суспільних інститутів у теоретико-методологічному плані, що уможливлює впровадження прав людини до державного управління як теоретико-методологічної основи. Констатовано, що державне управління та права людини пов’язані різними формами зв’язків та змінюються під дією тих самих факторів: на державне управління та дотримання і захист прав людини в демократичних країнах впливають однакові чинники, зокрема рівень розвитку виробничих сил та ринкових відносин одночасно зумовлює і стан економіки, і можливості задоволення соціальних прав громадян; рівень професіоналізму керівників та виконавців у владних структурах одночасно впливає і на якість управління, і на стан реалізації прав людини як на найвищому, так і на місцевому рівнях тощо. Причому одне з цих явищ породжує інше. Отже, існує зв’язок як функціональний, так і причинно-наслідковий. Статистичний зв’язок полягає в залежності стану дотримання та захисту прав людини від стану керованості суспільних інституцій та їх здатності забезпечувати реалізацію положень нормативно-правових актів, організаційних та інших правових регулятивних документів. Зв’язок станів характеризується тим, що стан реалізації влади в кожний конкретний момент часу зумовлює стан дотримання та захисту прав людини на перспективу: процес формування концепції прав людини в динаміці європейського державотворення суттєво вплинув на формування в населення європейських країн усвідомлення власних прав, обов’язків держави щодо їх реалізації та сили громадянського суспільства щодо впливу на владу, що в наші дні ознаменувалося формуванням сучасної версії концепції прав людини, яка стала реальною основою підходів до управління європейських країн. Доведено, що концепція прав людини, будучи невіддільною від демократії, умотивовує управлінські дії органів державного управління та надає їм довершеного змісту. Водночас випадки зловживання владою та порушення прав людини характерні, хоча й різною мірою, для всіх держав, незалежно від стану економіки, політичного режиму, традицій, культури та морально-психологічних характеристик населення. В усіх країнах жертви таких порушень відчувають моральну необхідність виправдання своїх претензій на кваліфіковану владу та справедливе поводження. Права людини забезпечують таке виправдання, а демократія забезпечує поширення прав на всіх людей, навіть на тих, які складають меншини. Аналіз практичної ситуації у сфері дотримання прав людини в країнах ЄС дав підстави визначити її як неоднозначну. Серед найбільш нагальних проблем захисту прав людини в європейських демократіях є: стійке зростання ксенофобії, расизму, агресивного націоналізму та неонацизму, порушення прав меншин, ув’язнених, біженців і мігрантів, осіб із психічними розладами, недостатній захист дітей, гендерна нерівність, порушення недоторканності приватного життя, перевищення повноважень поліцією, участь низки країн ЄС у програмі секретних в’язниць ЦРУ, неоднозначна ситуація щодо свободи засобів масової інформації, утиски соціальних прав громадян. Доведено, що шляхом удосконалення 16 правового поля та організаційного супроводження управлінської діяльності можливо створити таку її регламентацію, яка буде здатна звести до мінімуму можливості зловживання з боку посадових осіб та умотивувати їх дотримувати права людини зважаючи на власні інтереси. Запобіжним механізмом в умовах демократії є також вибір суспільних цілей на противагу приватним вимогам і пріоритетам. Важливим аспектом державного управління та прав людини визначено проблему легального обмеження прав людини, що припустиме винятково зважаючи на: конкретні достатньо вагомі цілі; засади права: органи державного управління самостійно не мають права вносити такі обмеження; допустимість тільки мінімального обмеження, достатнього для захисту блага, з яким реалізація права перебуває в суперечності; форму обмеження, що має бути прийнятна в демократичному суспільстві. Отже, обмеження прав людини за певних умов припустимі, але їх обсяг і форма повинні бути проконтрольовані, тож можливість обмеження прав людини в жодному випадку не скасовує їх суті. Безумовність дотримання прав і свобод людини та невідворотність відповідальності за їх порушення на всіх без винятку рівнях владної ієрархії – це ідеал, до якого прагнуть усі демократичні суспільства. Досяжність цього ідеалу зумовлюється на загал розвиненістю правової системи, рівнем організаційної культури та моральними засадами суспільства, що становлять основи акцептованого суспільством алгоритму взаємовідносин особи та держави на засадах демократичних процедур. У другому розділі – “Формування та інституціоналізація прав людини в історичній ретроспективі” – проведено аналіз джерел прав людини в процесах європейського державотворення та управління; розкрито нормативно-правові й організаційні засади інституціоналізації прав людини; визначено особливості сучасного етапу розвитку інфраструктури захисту прав людини в Європі та світі. На основі аналізу джерельної бази сучасної концепції прав людини зазначено, що її складають документи правової та правоперетворюючої діяльності античних, зокрема давньогрецьких мислителів, державних діячів та теоретиків права. Ця діяльність забезпечила взаємозв’язок різних джерел права і сприяла поєднанню стабільності та гнучкості в розвитку й оновленні юридичної конструкції прав індивіда як основного суб’єкта права. У Стародавньому Римі акцент змістився від політичних і моральних теорій до практичних питань державного управління та юриспруденції. У відносинах з індивідами держава згідно з римським правом повинна була перебувати не над правопорядком, а бути безпосередньою його частиною, якій притаманні всі основні властивості права взагалі. Підставою та критерієм справедливого, правомірного і правильного у відносинах між індивідом і державою, отже, визнавалось право, а не держава, яка зобов’язувалась бути законослухняним суб’єктом правовідносин, як і окрема людина, тобто діяти відповідно до загальних для всіх вимог права. Визначено, що концепція індивідуальної свободи людини як духовної та соціальної цінності в суспільстві продовжувала бути предметом дискусій серед державних діячів, релігійних письменників, філософів та учених-правознавців в 17 епоху Середньовіччя. Християнство, а пізніше й іслам у певному сенсі можна розглядати як наступників античної філософії, адже міркування про свободу, право й справедливість, які постали в центрі філософських, теологічних та теоретичних дискусій Середньовіччя, базувалися не тільки на відповідному релігійному фундаменті, а й значною мірою на спадщині античності. Уявлення про свободу й несвободу, закладені в тій або іншій релігійно-філософській системі, поволі впливали на світосприйняття достатньо широких верств населення. Упродовж кількох століть і для певних соціальних груп ці уявлення втілювалися в юридичні норми – права, свободи, привілеї. Наголошено, що мислителі Відродження уявляли врядування на основі права результатом вільної творчої діяльності людини. Свобода і творчість як принципи людського співжиття протиставлялися середньовічній ієрархії та підлеглості церкві, а зміст морально-етичних міркувань і концепцій епохи зумовлювався вільною творчістю та гідною поведінкою людини-творця, наділеної божественним талантом. Взаємодія особи й держави розглядається в межах парадигми: людина – ідея Бога; ідея Бога – держава; держава – людина; держава – суспільство, що в історичній ретроспективі тяжіла до демократії як обов’язкової умови реалізації прав людини в процесах управління. У подальші історико-культурні епохи – Реформації та Контрреформації, абсолютистських монархій пізнього Середньовіччя та Нового часу – дослідники, державні діячі та духовні лідери намагалися довести божественне джерело державної влади, що актуалізовувало у свідомості європейців проблему особистої свободи й суспільної справедливості в реалізації влади. Просвітництво найсуттєвіше вплинуло на ментальність європейців у сприйнятті ідеї влади, у їх самоусвідомленні та побудові власної позиції щодо ідеї Бога, держави й суспільства. Аргументовано, що концепція прав людини, створена й легітимована в процесі Великої французької революції ХVІІІ ст., зумовила надалі появу як інноваційних для свого часу поглядів на пріоритети організації суспільства на засадах суспільного договору та взаємодії демократичної влади й вільної особи, так і державного терору й диктатури як засобів втілення цих поглядів; як європейської ідеї лібералізму, беззаперечно визнаної в західних країнах непорушною й неминучою перспективою, так і антиліберальних фашистських доктрин, що безапеляційно заперечували навіть думку про права людини та їх втілення в практиці державотворення. З огляду на потужний творчий та дискусійний потенціал теоретичних засад і практичних уроків Великої французької революції доцільно ввести вивчення цього матеріалу в обов’язковий курс підготовки державних службовців. У результаті аналізу історичних умов формування концепції прав людини визначено її неоднозначність, що пояснюється певними обмеженнями в трактуванні прав людини, наприклад в античних демократіях, у середньовічній та демократичній державі, зокрема за існування інституту рабства, а також у тоталітарних суспільствах, де функціонування державних інституцій, створених на основі демократичних процедур, мало фіктивний характер тощо. 18 Розкрито суть тоталітарних режимів як контрконцепції прав людини, що стала їх реальною альтернативою у першій половині ХХ ст. Трагічний досвід нехтування правами людини під час Другої світової війни зумовив усвідомлення світовою громадськістю необхідності інституціоналізувати їх на міжнародному та національному рівнях і створити систему їх захисту. Упродовж другої половини ХХ ст. ця величезна робота була здійснена під егідою ООН на глобальному рівні, та Ради Європи – на регіональному. З’ясовано, що міжнародна система захисту прав людини та комплекс правових норм, що становить її правові засади, є істотним досягненням у втіленні концепції прав людини в життя суспільства, що не позбавлене полемічного потенціалу, зокрема щодо проблем державного суверенітету і рівності й адекватності взаємодії національних держав та інтеграційних структур. Держава і її політичні інститути відіграють ключову роль у глобальній інституціоналізації прав людини, водночас у взаємодії із суспільством держава є головною дійовою особою, яка або захищає, або порушує права людини. Визначено перспективи співпраці держав щодо подолання глобальних проблем захисту прав людини. Ці перспективи стикаються зі значними перешкодами саме в особі національних урядів. Застосування проти держав, що порушують права людини стосовно власних громадян або іноземців, санкцій, діапазон яких може сягати від актів політичного відмежування до заходів економічного бойкоту та військових інтервенцій, переважно націлене на те, щоб спонукати держави до поваги прав людини взагалі, хоча доля окремих людей, які потребують захисту, може відійти на задній план з огляду на різницю масштабу втручання та можливої протидії. Урядова діяльність “у відповідь” може як розв’язувати проблему, так і загострювати її. Міждержавні санкції у гіршому випадку можуть призвести навіть до ескалації взаємних погроз та потужних конфліктів. Розкрито взаємозв’язок між державним управлінням, правами людини та сталим розвитком міжнародного співтовариства, що обумовлений безпосередньо чи опосередковано в низці декларацій, інших документів глобальних та регіональних інтеграційних структур, які містять норми і стандарти прав людини щодо демократії та “належного управління”. Теорія і практика сучасного державного управління формується та втілюється на засадах норм основних міжнародних документів з прав людини, що визначають обов’язки урядів щодо забезпечення поваги й здійснення прав людини: держави-учасники нормативних актів міжнародної системи захисту прав людини, сформованої в результаті інституціоналізації прав людини на всіх рівнях управління, взяли на себе зобов’язання вживати необхідних заходів для здійснення цих прав, у тому числі економічних, відповідно до реальних можливостей держави. Національні правові основи, сумісні з принципами прав людини, здатні зміцнити тандем “влада – людина” в діяльності органів державного управління та приведену до цього алгоритму позицію організацій громадянського суспільства у взаємодії з владою на засадах прав людини. 19 У третьому розділі – “Пріоритети прав людини в концепціях державного управління європейських країн” – аналізуються теоретико-методологічні засади сучасних концепцій європейського управління; відслідковується розвиток теорії європейського управління на засадах концепції прав людини та визначаються пріоритетні напрями модернізації державного управління в Україні. Розкрито суть визнаних чинників сучасного етапу розвитку більшості концепцій державного управління європейських країн, з-поміж яких є, зокрема, інтеграція як процес зближення національних політичних структур, спрямований на взаємну співпрацю з метою формування певного цілісного комплексу політичних систем на міждержавному рівні. Одним із характерних результатів інтеграції є об’єднання цих структур за обов’язкової наявності як формальних, так і неформальних громадських інститутів для спільного вирішення загальнозначимих питань. В інтегрованому співтоваристві підвищується рівень трансакцій між учасниками інтеграції та можливості для задоволення інтересів на основі спільних цінностей. Дія означених чинників зумовлює трансформацію детермінанти сучасних концепцій державного управління від соціальних до організаційних концептів, що вказує на визначальну роль органів державного управління в досягненні позитивних ідеалів сучасного європейського суспільства, ґрунтованих на ідеї прав людини. Визначено, що для більшості сучасних концепцій державного управління характерна розробка нових механізмів взаємовідносин між суспільством, політиками й урядовцями та громадянами. Ускладнення соціальної структури суспільства, перетворення громадянського суспільства на істотний чинник політичного життя змушує шукати нові механізми взаємовідносин державних органів із населенням та організаціями, що виражають різні інтереси. Розвиток відбувається в двох напрямах: з одного боку, докладаються зусилля щодо підвищення якості послуг, які надаються державою населенню, зокрема в освіті, охороні здоров’я, соціальному страхуванні тощо, з другого – формуються нові механізми залучення громадян до процесу прийняття та реалізації державних рішень. Це сприяє ефективному використанню ресурсів для розв’язання соціальних проблем, більш точному визначенню пріоритетів державної політики та задоволенню прав громадян на професійну, спроможну й відповідальну владу. Відзначено, що в європейських країнах упродовж другої половини ХХ ст. склалися дві течії наукової думки щодо державного управління, які характеризувалися своєрідними підходами до визначення суспільних пріоритетів, що були зумовлені політичними реаліями та відображали найбільш суттєві проблеми суспільства. Так, домінантною для західних концепцій державного управління була переважно соціальна складова, що від останньої третини ХХ ст. і початку нинішнього століття в демократичних країнах поступилася структурно-функціональним, інструментальним й тактичним алгоритмам діяльності органів державного управління. Високий рівень організаційної культури, відповідне організаційне супроводження управлінської діяльності, особливо щодо державних послуг, виключає для чиновника дії “на власний розсуд”, адже посадова інструкція передбачає будь- 20 який стандартний поворот у вузьких межах спеціалізації дій чиновників. Професіоналізм вузькозорієнтованих управлінців – позитивний наслідок як для надавачів, так і для отримувачів адміністративних послуг, зокрема в умовах упровадження можливостей інформаційного (безконтактного) шляху надання послуг. Соціальна складова залишається важливою, але такою, що вже ніби сама собою розуміється з огляду на достатньо високий рівень життя населення, що загалом стало заможним. Водночас філософи та громадські активісти країн Центральної та Східної Європи переважно акцентували увагу на моральних аспектах та проблематиці прав людини, зокрема щодо можливостей і технологій їх захисту в умовах тоталітарних режимів. Їх державотворчі теорії переважно оперували моральною аргументацією та ідеалістичними концептами, які істотно випередили час, зокрема щодо ролі прав людини в сучасному суспільстві. Підкреслено, що засади сучасного європейського управління в їх прикладному вимірі зумовлюють акцент на організаційних принципах, що забезпечують чіткість та результативність управлінських процедур на основі компетентності та відповідальності державних службовців. Запобігти порушенню прав людини, забезпечити гідність особи як невід’ємного компонента культури суспільства здатна держава, для якої людина, вільна від нужденності, насильства та приниження, є не об’єктом команд і розпоряджень, а рівноправним, звільненим від жорсткої опіки державної влади, партнером, який бере участь у передбачених законом формах контролю за діяльністю владних структур. Це підтверджує безальтернативність прав людини як теоретико-методологічної засади державного управління. Розкрито пріоритетні напрями модернізації державного управління в Україні на основі правозахисних підходів у контексті перспектив та завдань європейської інтеграції. Відзначено взаємозв’язок між державним управлінням, правами людини та сталим розвитком міжнародного співтовариства. Доведено, що інноваційні підходи до соціального партнерства у справі вдосконалення управління та дотримання й захисту прав людини перебувають у площині взаємодії всіх політичних та соціальних суб’єктів, які діють на правовій основі та акцептують принципові аргументи прав людини, розроблені міжнародними інституціями. В авторській Моделі зв’язку та взаємодії прав людини і державного управління на національному рівні розкрито потенціал прав людини як універсальної основи розвитку законодавчої бази, політик, формування соціальних програм, скерування бюджетних асигнувань та інших урядових заходів. Реалізація функцій державного управління на основі прав людини можлива лише за обов’язкових сприятливих умов, а саме відповідної правової бази та належного функціонування необхідних політичних і адміністративних установ та процесів, що відповідальні за реагування влади на права і потреби населення. Зазначено, що ідеї та підходи, характерні для одних країн, не можуть бути просто скопійовані й застосовані в інших умовах: необхідно на базі практичного досвіду, уже набутого під час реалізації управлінських реформ, вибудовувати 21 власні підходи та алгоритми державного управління, теоретико-методологічною засадою якого мають бути права людини. Вказано, що реалізація суспільної взаємодії можлива, зокрема, через забезпечення надійною й об’єктивною інформацією про конкретні соціальні проблеми не тільки органів управління, а й широкої громадськості; ініціювання наукових досліджень та обов’язкового використання їх результатів, тобто науково-обґрунтованих рекомендацій, у плануванні й реалізації управлінської діяльності; організацію дискусій із соціальних проблем; ведення дебатів у термінах та на основі принципів не тільки відповідних контексту конкретної країни, а й сумісних із принципами прав людини за умови прозорості в процесі прийняття рішень. Важливим чинником дотримання та захисту прав людини є посилення підзвітності державних службовців, зокрема за умов прийняття відповідного законодавства, створення інституціональних стримувань та процедурних резонаторів, освітніх систем сприяння підвищенню кваліфікації державних службовців із питань прав людини та принципів належного управління, а також правових шляхів забезпечення відшкодування жертвам порушення прав людини. Посилення відповідальності посадових осіб органів управління за доведене вчинення корупційних діянь та випадки економічної злочинності, а також визначення передбачуваних правопорушень у результаті дослідження та узагальнення суті скарг з боку громадськості, прийняття рекомендацій антикорупційних процедур у державних установах здатні суттєво покращити ситуацію з дотриманням прав людини. Доведено, що діяльність органів державного управління органічно пов’язана з ідеологією прав людини як системою теоретичних дискурсів, здатних сформувати позитивні та дієві імпульси для практичного втілення прав людини в процесах державотворення та державного управління. Для дотримання й захисту прав і свобод громадян держава повинна оперувати як правовою системою, так і системою інститутів, механізмів та процедур, що гарантують суб’єктивні права на основі об’єктивного, заснованого на праві, порядку державної діяльності. Ці процедури, механізми, інститути не є незмінними, вони перебувають у динаміці, удосконалюються, пристосовуються до умов життя суспільства, що постійно змінюється. Водночас неможливо домогтися дотримання прав і свобод людини в суспільстві, розділеному соціальними суперечностями, конфронтацією та політичною боротьбою, що виходить за межі права. Обов’язковою умовою є згода громадян щодо загальних принципів державного устрою, цілей розвитку суспільства, де свобода і права людини пов’язані з повагою та довір’ям співгромадян до державних установ і один до одного. Для забезпечення такого вдосконалення необхідні: реальний поділ влад, спроможний їх урівноважувати; верховенство права, засноване на законах, що доцільно обмежують індивідуалізм для запобігання зловживанням правами і свободами як самих громадян, так і неправомірним діям політиків і посадовців усіх гілок влади на всіх рівнях державного управління. Взаємна відповідальність держави і громадянина на 22 основі відповідного правового зв’язку здатна без утисків прав та свобод громадян забезпечити права і свободи суспільства. У четвертому розділі – “Сучасні тенденції публічного управління у сфері захисту прав людини” – системно проаналізовано неурядові організації, що діють у сфері прав людини, та їх міжнародні мережі як елемент реалізації публічного управління; визначено засади взаємодії органів державного управління та неурядових структур, що діють у сфері прав людини, та окреслено нейтральний статус і політичний контекст у діяльності правозахисних організацій. Розкрито потенціал неурядових організацій, які сприяють укоріненню концепції прав людини як серед широкого загалу, так і серед урядовців, хоча дієвість заходів неурядових організацій суттєво диференційована і не позбавлена помилок чи слабкостей, таких, зокрема, як недостатність координації, зловживання медіа-ресурсами, проведення показових акцій, недотримання правил збереження інформації, політична заангажованість тощо – перелік, характерний для багатьох країн та неурядових структур різної спеціалізації. Визначено особливості розвитку структур захисту прав людини в країнах “народної демократії” в період панування комуністичних режимів. Наслідками діяльності правозахисників було розширення перспектив гельсінського процесу, розробка засад побудови об’єднаної демократичної Європи та усвідомлення широкими колами громадськості на Заході думки, що “інша” (східна) Європа – це важлива, властиво, органічна частина спільного континенту, розподіл якого є неприродним. Значною мірою завдяки діяльності структур правозахисного руху різного масштабу та охоплення в європейських країнах “радянського диктату” часів існування біполярного світу у сучасній об’єднаній Європі юридичні та моральні норми концепції прав людини сприймаються як загальне колективне розуміння відповідної поведінки, а наслідки їх запровадження можуть бути емпірично сприйняті та усвідомлені суспільством як традиційна практика. Доведено, що захист прав людини – це, як правило, намагання виправити порушення, що вже відбулося. Крім складнощів правового та процедурного характеру, це – недешева справа, яка потребує досить потужних ресурсів як матеріальних і людських, так і політичних. Законодавчі зміни, зміни судових вироків або ініціювання судових розглядів – це питання потужного лобі на рівні центральних законодавчих, місцевих судових та виконавчих органів, доброї волі урядів та окремих посадовців. Тобто політична складова в діяльності міжнародних неурядових організацій є обов’язковою, а в багатьох випадках – вирішальною. Визначено, що навіть за безумовного визнання авторитету міжнародних пропагандистських структур, зокрема таких як Міжнародна амністія, та важливості їх акцій, результативність їх діяльності, якщо вона не стосується глобальних проблем чи відомих особистостей і акції не набирають глобальних масштабів, залежить переважно від волі місцевих посадовців та місцевих правозахисників, авторитет яких може виявитися значно меншим, ніж потрібно для позитивного просування справи. Такі ситуації характерні для всіх без огляду на територіальні, економічні, політичні чи культурні особливості країн, тільки різною мірою. Діяльність неурядових організацій та їх мереж переважно 23 залежить від місцевих факторів, місцевих осередків правозахисних організацій, що діють в умовах дуже обмеженого фінансування та сумнівного владного сприяння. Правозахисники стикаються із корпоративністю місцевої бюрократії і мають практично мізерні шанси на перемогу, оскільки владним органам не властиво діяти проти самих себе, боротися із наслідками порушень, здійснених власними працівниками, та карати “собі подібних”. Не позбавлені власних мотивів і правозахисні осередки. Отже, досить часто діяльність правозахисників припиняється на етапі створення інформаційного приводу, хоча в деяких випадках це також може мати свої позитивні наслідки. Проаналізовано діяльність Міжнародної амністії, що веде роботу з виявлення та припинення порушень прав людини, зокрема незаконних затримань, здійснюваних в ім’я національної безпеки і боротьби з тероризмом. Неоднозначно в цьому контексті сприймаються позиції правозахисника, звинуваченого й жертви стосовно міри гуманності та справедливості щодо кожного: ці питання вирішують учасники подій кожного разу особисто й кожного разу права однієї зі сторін будуть порушені. Закон встановлює міру покарання за вину, що доведена, але жодна інстанція не встановлює ціну безневинності, якщо йдеться про випадкових людей, які стали жертвами терористичних актів. Відповідь на ці питання ніколи не буде однозначною. Доведено, що зберігається суттєвий розрив між надто активними урядовими та громадськими деклараціями щодо глобального поширення концепції прав людини та динамікою і масштабами їх порушень, що не зменшуються, та характерні більшою чи меншою мірою для всіх країн. У довготерміновій перспективі мережі повинні усвідомити необхідність перейти від режиму реагування та “присоромлення” порушників після факту порушення прав людини до розвитку активної стратегії профілактики, освіти, активізації місцевих громад у напрямі розширення прав і можливостей своїх членів. Сприяння переходу правозахисних організацій та їх мереж від тільки поточної реакції на порушення прав людини до переважно профілактичних міжнародних стратегій повинні здійснювати органи державного управління та місцевого самоврядування, без співпраці з якими міжнародні структури в цьому контексті практично безсилі. Активісти правозахисту не повинні чекати порушень прав людини владними органами або будь-якими приватними структурами чи особами, а сприяти їх уникненню, тобто допомогати людям ще до того, як вони стають “жертвами” репресій, зловживань, корупції, перевищення службових повноважень тощо, тобто до порушення їх прав, а виходить, що і замість порушень, які не відбудуться. Намагання запобігти порушенню прав людини повинні бути спільною справою рівноправних партнерів: державних органів, активістів правозахисту та населення, яке в такий спосіб не матиме перспективи поповнити трагічні ряди осіб, чиї права потрібно захищати. Тільки за таких умов термін “правозахист” отримає те логічне наповнення, що найбільше відповідає його початковому змістові й служитиме розширенню прав і свобод людини. 24 Громадянське суспільство є суттєвою складовою захисту прав людини, хоча, що стосується превентивних заходів, то найкращими з них були б власне кроки щодо унеможливлення порушень прав людини в практиці правоохоронців та органів державного управління. Це знімає будь-яку неоднозначність та суперечливість правозахисної практики громадських організацій у взаємовідносинах із владою. Криза в галузі прав людини може бути вирішена тільки скоординованими й злагодженими діями органів державного управління та громадськості, в основі яких є права людини і принцип верховенства закону. Йдеться про цілеспрямовану й послідовну діяльність урядових і неурядових структур щодо запобігання порушенням прав людини загалом і тероризмові та кримінальній діяльності зокрема. Спектр дій – неосяжний, але ключові з них – це заходи в економічній і політичній сферах та в галузі культури, наприклад щодо створення робочих місць, заохочення благодійників у їх діях щодо допомоги соціально уразливим особам – дітям, старшим людям, хворим тощо, – надання доступу до інформації та спілкування на глобальному рівні. Цей шлях матиме позитивні наслідки в дотриманні прав людини на тактичному рівні та добробуту населення у справедливому суспільстві – на стратегічному. Взаємодія влади й громадянського суспільства у такому ключі може бути найбільш результативною щодо недопущення порушень прав людини. Пріоритет прав людини не знімає із самої особи відповідальності за належне використання своїх прав та свобод і одночасно накладає відповідальність за забезпечення й захист прав людини на державу. У п’ятому розділі – “Дотримання прав людини в умовах інформаційно- технологічних впливів на суспільство та управління” – розглянуто інформаційний простір як важливий чинник функціонування системи державного управління; визначено глобальні тенденції щодо дотримання прав людини в інформаційному просторі в контексті завдань державного управління, охарактеризовано права людини як теоретико-методологічну основу взаємодії держави та суспільства у віртуальному просторі. Аналіз впливів інформаційно-технологічних змін на сучасне суспільство розкрив неоднозначність в оцінці цих впливів і транспонування їх наслідків на глобальні й індивідуальні характеристики владної та особистої діяльності, що суттєво впливає на дослідження, пов’язані з проблематикою прав людини. Підкреслено можливість використовувати досягнення в інформаційній сфері як інструмент для оптимізації процесів управління. Забезпечення прав людини в цьому контексті потребує від органів державного управління використання новітнього інформаційно-технологічного інструментарію, усвідомлення суті суспільних змін унаслідок інформаційно-технологічних впливів та відповідної реакції на них усієї інфраструктури влади щодо темпів і якості управлінських процесів та рішень. Визначено, що одним з однозначно позитивних наслідків поширення інформаційних технологій є те, що наприкінці ХХ ст. громадянське суспільство перестало бути тільки чимось уявним і бажаним, натомість здобуло можливість істотно впливати на всі процеси, що відбуваються, зокрема щодо реалізації 25 влади. Нові медіа-засоби кардинально змінили роль пасивної аудиторії, яка, отримавши інтерактивні можливості створення в Інтернеті незалежного контенту, постійно збільшується та набуває статусу у віртуальному світі. Інформаційна мережа сповнена масових експериментів, що генеруються в інновації в різних галузях знань, що в асоціації з аудиторіями користувачів набувають значної популярності. Сучасні користувачі загалом не довіряють свою долю тільки державі, а вимагають від державних інститутів створення необхідних умов для реалізації власних потенційних можливостей. Формування та адаптація державних структур до конкретних умов суспільства, що постійно змінюється під впливом внутрішніх та зовнішніх факторів, на основі демократичних засад є запорукою реалізації прав людини та можливості будувати життя відповідно до власних принципів та бажань. Визнання автономності кожної особи і повага до її неповторності є вищим принципом функціонування інформаційної мережі, а право на недоторканність приватного життя, яке цей принцип припускає, повинне бути забезпеченим, оскільки воно зумовлює реалізацію всіх інших прав і основних свобод людини: свободи вираження думок, об’єднань, віросповідання тощо. Окреслення шляхів дотримання цього принципу є одним із важливих завдань органів державного управління. Проаналізовано причини та наслідки відмінності в доступі до інформації, яку називають цифровою нерівністю або цифровим розривом. Поза сумнівом, причини цієї нерівності мають насамперед економічне походження: нерівність між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, та соціальна нерівність між різними верствами населення розвинених суспільств. Це також віковий і культурний розрив поколінь, зокрема між молодшими та старшими, між освіченими і неосвіченими, між бідними й багатими, що визначається економічними чинниками, пов’язаними з вартістю з’єднання та цінами на комп’ютери. Усунення цих відмінностей або хоча б просування в цьому напрямі – завдання органів державного управління. Доведено, що справою органів державного управління є встановлення суворих обмежень та контролю за циркуляцією офіційної інформації, зокрема судової. На практиці така інформація цілком здатна перешкодити, зокрема, відновленню людини в правах, адже в Інтернеті за допомогою пошукової системи можна знайти інформацію навіть після того, як вона була вилучена, наприклад із досьє органів внутрішніх справ. Органам державного управління необхідно вживати заходів проти поведінки, яка призводить до фальсифікацій і внаслідок цього послаблює довіру користувачів до інформації. Можливо, доцільно створювати спеціальні служби з метою відслідковування та попередження тих, хто збирає неправовими методами інформацію і не дотримується правового балансу. Ідеться не про розширення репресивної державної інфраструктури в цьому сегменті ринку, а лише про те, що державним органам необхідно бути поінформованими та мати можливість цей баланс довір’я підтримувати, запобігаючи зловживанням превентивними нерепресивними заходами у співпраці із зацікавленими учасниками процесу. 26 Доведено, що втручання держави повинне мати допоміжне спрямування, зокрема сприяти перекладу й поширенню матеріалів, що стосуються правил користування Інтернетом; у разі потреби, виявлення зловживань або відсутності підтримки загальноприйнятих цінностей суб’єктами економічної діяльності через відповідне саморегулювання державні органи мають умотивовувати порушників прийняти державне регулювання на основі методів прозорості та відвертості. ВИСНОВКИ У дисертаційній роботі наведено теоретичне узагальнення та нове розв’язання актуальної проблеми в галузі науки “Державне управління” щодо наукового обґрунтування прав людини як теоретико-методологічної основи державного управління на основі визначення концептуальних засад дослідження прав людини в державному управлінні; аналізу джерел формування й інституціоналізації прав людини в процесах європейського державотворення та державного управління; аналізу теоретичних засад державного управління на основі пріоритетів прав людини в країнах ЄС; визначення тенденцій розвитку публічного управління у взаємодії з міжнародними неурядовими організаціями та їх мережами, що діють у сфері захисту прав людини, та дотримання прав людини в умовах інформаційно- технологічних впливів на суспільство та управління. Отримані узагальнюючі результати дають підстави сформулювати відповідні висновки та розробити рекомендації, що мають теоретичне й практичне значення. 1. На основі аналізу теоретико-методологічних основ прав людини і державного управління доведено кореляцію теоретико-методологічних засад прав людини та державного управління: права людини транспонують основні принципи, зокрема принцип особистої гідності людини, принципи рівності перед законом та недискримінаційного підходу в управлінських діях тощо, у пріоритети державного управління, що зумовлює задоволення суспільних потреб і узгодження економічних, політичних та ідеологічних підходів до реалізації влади. Доведено, що дотримання та захист прав людини є детермінантою ефективності органів державного управління, пов’язаного з концепцією прав людини різними формами функціональних, статистичних, причинно-наслідкових зв’язків, що підтверджує органічність і логічність упровадження прав людини як теоретико-методологічної основи державного управління, тобто його необхідність, можливість та доцільність. 2. Розкрито неоднозначність співвідношення демократії та процесів реалізації державного управління на засадах прав людини. Концепція прав людини невіддільна від демократії й у демократичному суспільстві вмотивовує управлінські дії та надає їм довершеного змісту, а визначення неоднозначних аспектів дає змогу уникнути спрощення та популізму в процесі її реалізації органами державного управління. Аргументовано, що активна участь громадян 27 у формуванні демократичних засад суспільства і держави, що становлять саму суть демократії, ще не гарантує дотримання державою прав людини; права людини навіть у демократичному суспільстві не задовольняють потреб рівності, зокрема щодо статусу народження, умов життя, процвітання, взаємовідносин з іншими людьми, пошуку сенсу життя тощо. Безумовність дотримання прав і свобод людини та невідворотність відповідальності за їх порушення на всіх без винятку рівнях владної ієрархії – це ідеал, до якого прагнуть усі демократичні суспільства. Досяжність цього ідеалу зумовлюється на загал розвиненістю правової системи, рівнем організаційної культури та моральними засадами суспільства, що становлять основи акцептованого суспільством алгоритму взаємовідносин особи та держави на засадах демократичних процедур. Випадки зловживання владою та порушення прав людини характерні, хоча й різною мірою, для всіх держав, що підтверджує необхідність продовження теоретичних досліджень у галузі прав людини, зокрема в межах філософії державного управління, теорії та методології державного управління й публічного адміністрування. 3. На основі аналізу наукових джерел визначено, що формування концепції прав людини – закономірний історичний процес, зумовлений динамікою розвитку європейського державотворення та державного управління, зокрема щодо взаємодії держави й особи в межах означеної автором парадигми: людина – ідея Бога; ідея Бога – держава; держава – людина; держава – суспільство, що складалась у процесі самоусвідомлення людиною особистої індивідуальності, правосуб’єктності та володіння правами людини, які виступали іманентною складовою процесу реалізації влади та управління зі зміщенням акцентів у межах парадигми на людину як вирішальний чинник розвитку держави та управління. Обґрунтовано, що визначальним етапом формування концепції прав людини була Велика французька революція. Найбільш цінне й принципове її значення полягало в проголошенні людських прав, яке в підсумку зумовлювало її виправдання і привабливу силу попри подальші терор і диктатуру. Аналіз статей Декларації прав людини і громадянина 1789 р. свідчить про актуальність указаних настанов для багатьох країн сучасності та необхідність зрозуміти причини, за яких вони досі ще не втілені в життя. Визначено, що одним із головних недоліків історичної практики державного управління та судових органів було й залишається те, що уряди обмежувались деклараціями і не завжди забезпечували норми законів механізмами їх реалізації. Це недолік у діяльності органів державного управління, що характерний для багатьох управлінських ситуацій, виправлення якого перебуває винятково в площині професіоналізму, наполегливої цілеспрямованої праці та зацікавленості в стабільній правовій основі функціонування держави. Досвід Великої французької революції з огляду на актуальність та потужний полемічний потенціал доцільно включити в курс підготовки державних службовців не тільки в його юридичних аспектах, а й у контексті дослідження теорії державного управління на основі прав людини та перспектив їх реалізації в сучасній практиці державного управління. 28 4. Узагальнення досвіду інституціоналізації прав людини на глобальному, регіональному та національному рівнях у контексті транспонування пріоритетів прав людини в теорію та практику європейського управління дало підстави зробити висновок щодо результатів функціонування системи інституцій та нормативно-правової бази захисту прав людини в тісному взаємозв’язку на всіх рівнях управління, що ініціюють позитивні інституціональні зміни, зміцнення демократії та впровадження прав людини в процеси державного управління на національному рівні. Інституціоналізація прав людини, для якої характерні універсальність норм із прав людини, толерантне законодавство, ключова роль неурядових організацій, а також зміна характеру державного суверенітету, є іманентною складовою та універсальною основою глобальної інституціоналізації, яку можна розглядати як цілком реальну перспективу світового співтовариства. Документи, розроблені та прийняті міжнародною спільнотою у сфері прав людини, універсалізують підходи та типізують проблеми в цій галузі й служать як конкретними стандартами функціонування суспільства, так і дороговказами органам державного управління. Дослідження процесів і наслідків інституціоналізації прав людини на всіх адміністративних рівнях є перспективним напрямом подальших досліджень у галузі науки державного управління. 5. Проаналізовано процес формування теоретичних засад та пріоритетів державного управління європейських країн, що розвивався одночасно з інституціоналізацією прав людини і був нею зумовлений, зокрема щодо прав людини як універсальної теоретико-методологічної основи управлінської діяльності. Закономірність цього процесу доведена на основі аналізу інноваційних підходів у європейському управлінні, де пріоритети прав людини сприймаються як органічні, логічні та безальтернативні. Доведено, що на певному етапі розвитку державного управління права людини обов’язково мають бути впроваджені як його теоретико-методологічна основа, а їх дотримання, забезпечення та захист – стати реальним показником ефективності влади. Визначено характерні для сучасного етапу розвитку більшості концепцій державного управління країн ЄС чинники, серед яких: інтеграція, права людини та інформаційно-технологічні зміни. Дія означених чинників зумовлює трансформацію детермінанти сучасних концепцій державного управління від соціальних до організаційно-процедурних концептів, що наголошує на визначальній ролі органів державного управління в досягненні позитивних ідеалів сучасного європейського суспільства, ґрунтованих на ідеї прав людини. Поглиблення процесів глобалізації та підвищення ролі прав людини в міжнародному та національному контекстах, домінування ідеї дотримання прав людини над міркуваннями політичної доцільності на всіх рівнях управління зумовлюють необхідність втілення прав людини як теоретико-методологічної основи в теорію та на основі демократичних цінностей в практику державного управління в Україні. Доведено, що це – обов’язковий етап модернізації вітчизняної системи державного управління, зокрема в контексті євроінтеграційних прагнень та перспектив нашої держави. Для України досвід 29 європейського управління другої половини ХХ ст. пропонує два важливих аспекти: по-перше, необхідно формувати концептуальні засади державної політики, достатньо чітко визначаючи не тільки загальну мету, а й ті інструменти, що здатні забезпечити її реалізацію. Програми уряду повинні мати наукове обґрунтування та розроблені механізми реалізації зі зрозумілими для суспільства пріоритетами як на стратегічному, так і на тактичному рівні. По- друге, існує певний алгоритм, певна черговість урядових кроків, що виключає хаотичність владного імпульсування. За будь-яких науково обґрунтованих концепцій управління першими повинні бути реалізовані ті з них, які будуть спрямовані на підвищення рівня добробуту населення. 6. Визначено пріоритетні напрями модернізації системи державного управління в Україні, в яких права людини повинні посідати основоположну позицію щодо політичних та інституціональних процесів, зумовлюючи правозахисні підходи у функціонуванні демократичних суспільних інститутів за істотної участі громадськості в розробці державних політик; наданні адміністративних послуг на основі безумовної поваги до прав людини; забезпеченні верховенства права шляхом проведення правових реформ та підвищення рівня інформованості громадськості щодо національної та міжнародної правової бази, створення реального потенціалу інституціональних реформ; боротьбі з корупцією через створення формальних та неформальних інститутів і механізмів обміну інформацією та моніторингу використання державних коштів. У запропонованій автором просторовій Моделі зв’язку та взаємодії прав людини і державного управління на національному рівні розкрито потенціал прав людини як теоретико-методологічної основи державного управління: права людини та державне управління при взаємодії щодо демократії та верховенства права створюють потужний демократичний потенціал, який спрямовується на державне управління національного рівня, зміцнює його демократичні можливості та правову природу, а досягнення національного рівня навзаєм живлять інтеграційні структури не тільки щодо вирівнювання умов і досвіду управління, а й збагачують їх власним досвідом. Якщо ці процеси відбуваються в часі та просторі, то забезпечують суспільству стабільну основу, а управлінню – глобальний результат взаємозбагачення та прогресу. 7. Розкрито потенціал неурядових організацій, що діють у сфері прав людини, як елементу реалізації публічного управління, визначено роль правозахисних осередків європейських країн “народної демократії” в поваленні комуністичних режимів та об’єднанні Європи. Унаслідок діяльності структур правозахисного руху різного масштабу та охоплення в європейських країнах “радянського диктату” часів існування біполярного світу юридичні та моральні норми концепції прав людини в об’єднаній Європі сприймаються як загальне колективне розуміння відповідної поведінки, а наслідки їх запровадження можуть бути емпірично сприйняті та усвідомлені суспільством як традиційна практика. Визначено сучасні тенденції в розвитку неурядових структур, що мають суперечливе спрямування, оскільки зберігається суттєвий розрив між надто активною урядовою та громадською риторикою щодо глобального поширення 30 концепції прав людини та динамікою і масштабами їх порушень, що характерні більшою чи меншою мірою для всіх країн; прагнення цих організацій поширити впливи на місцевому рівні зумовлюють створення пропагандистських мереж, які, натомість, як правило, діють за сценаріями та в проблематиці, продиктованій центральним офісом, тобто залишаються далекими від місцевих справ. 8. Визначено інноваційні підходи в регулюванні інформаційного простору на засадах дотримання та захисту прав людини в умовах неоднозначних впливів інформаційно-технологічних змін на суспільство та владу. Позитивні впливи сприяють наближенню державних інституцій до населення, розширенню та активізації освітньої і виховної управлінських практик, перетворенню окремих індивідів у свідомих власних прав, свобод і можливостей громадян. Як наслідок – державні інституції здатні запропонувати суспільству нову парадигму управління на основі взаємодії з населенням, що усвідомлює права людини як іманентну властивість особистої громадянськості та створює реальне, а не теоретичне чи тільки деклароване громадянське суспільство. Установлено, що глобальними тенденціями є: регулювання інформаційного простору з метою захисту його універсальності, цілісності та відкритості; вироблення стратегії розробки типового законодавства щодо кіберзлочинності; захист прав окремих користувачів від наслідків неналежного використання віртуального простору на засадах поваги до гідності людини та її початкової автономності, дотримання солідарності та соціальної справедливості; забезпечення вільного і рівного доступу та збереження чисельності джерел. Суть питань безпеки перебуває в площини не стільки можливості приховати інформацію, скільки спроможності органів державного управління убезпечити й контролювати її зберігання та доступ. Намагання органів влади упорядкувати користування Інтернетом повинно базуватися на принципі підтримання постійного діалогу із зацікавленими професійними та громадськими спільнотами: з метою забезпечення необхідної міри легітимності та принципів гласності, за яких кожен має знати правила, а їх зміст повинен відповідати чинним правовим нормам. Розкрито потенціал “співрегулювання” мережі, що є альтернативним шляхом “демократії участі” і може доповнювати діяльність органів влади. Зроблено припущення, що доцільно стримувати очікування щодо регулювання і контролю Інтернету за допомогою досконалих правил і норм. Натомість, зберігаючи певний чинник ризику, можна зосереджувати увагу на питаннях безпеки і реагувати на явні загрози. Права людини як теоретико-методологічна основа державного управління зумовлюють інноваційні позиції органів влади щодо регулювання інформаційного простору на засадах поваги до гідності людини та недискримінаційних підходів.