ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено стан наукової розробки проблеми, з’ясовано зв’язок дослідження з науковими програмами, розкрито його мету, завдання, об’єкт, предмет і методи, сформульовано наукову новизну одержаних результатів, установлено їх практичне значення, наведено дані щодо їх упровадження та апробації, а також відомості про публікації з проблематики дисертації. У першому розділі – “Теоретичні основи концептуального аналізу феномену соціальної держави” – визначено поняття, сутність, генезу, предметну специфікацію соціальної держави, запропоновано алгоритм її дослідження в рамках сучасної парадигми державотворення, проаналізовано політико-правові аспекти концептуалізації соціальної держави, опрацьовано теоретичні основи побудови соцієтальної соціальної держави в сучасних умовах. Здійснено аналіз понятійно-категорійного апарату та виділено інструментарій для теоретичного дослідження соціальної держави в контексті культурно-історичного становлення й розвитку її світових моделей. Розглянуто існуючі підходи з метою з’ясування категорійної сутності і взаємозв’язку дефініцій і понять відносно таких базових категорій: соціальна держава, правова держава, соціалізація функцій держави та моделі соціальної держави. Показано, що більшість визначень соціальної держави закріплює соціальну відповідальність виключно за державою, а лише деякі – за суспільством. Саме тут, на нашу думку, починається проблема невизначеності – яку відповідальність і якою мірою беруть на себе інші інститути суспільства, що ставить важливе теоретичне завдання визначення ролі решти суб’єктів у створенні добробуту людини. Проведено етимологічний аналіз поняття “соціальна держава” та встановлено, що воно має досить виражені ознаки дихотомії: з одного боку, це “доброзичлива деспотія” (А.Ф.Хайєк), яка поєднує соцієтальну сутність держави з обмеженням прав і свобод індивіда, що природно виходить з її функцій, з другого – державу з ринковою економікою не потрібно перетворювати на соціальну, оскільки вона й так соціальна вже за своєю природою (Л.Ерхард). Виявлено помилкове уявлення про синонімічність понять “соціальна держава” (Social state) та “держава загального добробуту” (Welfare state). Існує корінна відмінність, яка закладена в саме підґрунтя уявлення про добробут у контексті європейської традиції, що ґрунтується на принципах соціал-демократії та солідаризму й англосаксонської ліберальної, індивідуалістичної традиції. Таким чином, запозичувати конкретну модель соціальної держави для України неможливо внаслідок розбіжностей багатьох 11 чинників етнонаціонального, культурно-історичного, соціально-економічного та іншого характеру. Автор підтримує позицію дослідників, що поряд із правом на існування (природні права) право на інтеграцію відкриває можливість для реалізації права на соціальну корисність, де індивіди розглядаються як активні громадяни, мають права й обов’язки зі створення індивідуального та загального блага, що в теорії інтегративного розуміння соціальної структури та соціальної дії (Дж.Александер, Ю.Габермас, Е.Гідденс, Т.Парсонс, А.Сикурел) має назву “соцієтальне суспільство” та в подальшій інтерпретації отримує визначення “соціальне відповідальне суспільство”. З’ясовано, що в процесі еволюції правові, владні й економічні функції держави, особливо соціальні функції, присутні в тій або іншій формі на всіх етапах її функціонального розвитку, їх вплив і кількість постійно зростає. У сучасних умовах соціальні функції держави стають домінуючими. Проаналізовано генезу етапів становлення теорії і практики соціальної держави. Виявлено, що держави проходили етапи: протосоціальних відносин, пов’язаних із стихійною благодійністю з боку громадян та їх об’єднань, досоціального періоду, коли держава намагалася забезпечити лише рівень фізіологічного виживання, і власне соціальна держава, яка, починаючи з кінця ХІХ ст., на законодавчому та інституціональному рівнях почала забезпечувати гарантовані соціальні права людині, окремим соціальним групам і суспільству в цілому. З’ясовано, що соціальна держава сьогодні переживає кризу як теорії, так і практики. У процес формування соціальної держави природно було закладено низку конфліктів, що згодом загострилися, серед яких конфлікт між: правовою й соціальною державою; державною владою й місцевим самоврядуванням; державними й “добровільними” виконавцями соціальних функцій; необхідністю розширення бази соціальних виплат, обмеженістю правових норм і бюрократизацією управлінських структур. Установлено, що будь-яка соціальна взаємодія, пов’язана з визначенням відповідальності стосовно певного співтовариства, набуває характеру соцієтальності. Комплексний аналіз складових соціальної держави дає підставу визначити, що вона поєднує всіх суб’єктів соціальної відповідальності, включених у систему інститутів державної влади й управління. Соціальне суспільство, навпаки, представлене інституціалізованими та неінституціалізованими суб’єктами соціальної відповідальності, що не входять до системи державної влади й управління, які здійснюють свої соціальні функції поза й незалежно від держави. З’ясовано, що поняття “соціально відповідальне суспільство” означає здатність суспільства самостійно, без участі держави, під свою відповідальність, через мобілізацію власних ресурсів і використання власних засобів, у різних формах здійснювати значимі соціальні функції й брати на себе широкі соціальні зобов’язання стосовно своїх членів. Обґрунтовано, що “соціальна держава” й “соціальне суспільство” можуть бути розглянуті як 12 функціональна система, для позначення якої доцільно ввести поняття “соцієтальна соціальна держава”. Під соцієтальною соціальною державою пропонується розуміти таку державу, де системно організована сукупність державних та недержавних суб’єктів соціально відповідального співтовариства забезпечує достойний рівень добробуту населення на основі принципів солідарної та субсидіарної відповідальності в процесі конструктивної самоорганізації окремих індивідів, соціальних груп та суспільства в цілому. У зв’язку із предметною багатоаспектністю такого складного явища, як соціальна держава запропоновано відповідну структурно-логічну схему теоретико-методологічного дослідження її становлення та розвитку з метою визначення найбільш дієвих чинників державно-управлінського впливу в системі соціальної безпеки суспільства. Виявлено, що становлення та розвиток соціальної держави пов’язані зі зміною соціально-економічних відносин головних інститутів суспільства в процесі культурно-історичного еволюційного розвитку і співвідносяться із циклічними економічними фазами, що спричиняють зміни соціальної відповідальності суб’єктів соціальної політики. Вказані фактори зумовлюють необхідність вирішення наукового завдання, пов’язаного з визначенням та гармонізацією соціальних відносин тих інститутів суспільства, що володіють реальними ресурсами та мають найбільший вплив на характер розвитку суспільних процесів. У другому розділі – “Методологічні основи інституалізації соціальної держави в дискурсному полі сучасної парадигми державотворення” – обґрунтовано застосування методології сучасних теорій соціосинергетики, інституціоналізму, солідаризму, принципів свободи, рівності та справедливості як методологічних конструктів сучасної соціальної держави, що складають предметне поле сучасної парадигми у сфері державотворення. Інтегрований підхід до вивчення об’єкта дослідження в багатовимірному системному просторі дає змогу проводити аналіз процесів становлення соціальної держави в предметному полі суспільних та природничих наук з подальшою їх формальною експлікацією за допомогою засобів символічної логіки в комплексні моделі міжсуб’єктних взаємовідносин. Проаналізовано теорію соціальної дії (Т.Парсонс, Е.Дюркгейм, Ш.Жід і Ш.Ріст, Г.Пеш) та з’ясовано, що вона включає механічну й органічну соціальну солідарність за принципом наявності або відсутності індивідуалізації суб’єктів. З’ясовані головні ознаки солідаризму, які або відповідають, або протиставляються іншим філософським концепціям. Солідаристи, ліберали й соціал-демократи вважають, що в суспільстві повинні домінувати горизонтальні зв’язки, консерватори більш схильні до ієрархій і вертикальних зв’язків. Установлено, що концепція держави в солідаризмі подібна до соціалістичної, але, на відміну від неї, пріоритетом є не загальне (утилітарне), а гармонія між загальним та індивідуальним, що досягається за рахунок пропорційного розвитку головних інститутів суспільства, які володіють 13 реальними ресурсами, спроможними впливати на активний інституціональний розвиток суспільства. Здійснено огляд теоретичних концепцій рівності, свободи та справедливості, що належать до різних ідеологічних орієнтацій (А.Ф.Хайєк, Л.Бальцерович, Р.Нозік, Дж.Ролз, Д.Стігліц та ін). Історико-порівняльний аналіз суспільного розвитку свідчить про те, що величезні досягнення цивілізації і складних промислових технологій відбувалися в “епохи смут”, коли урядовий контроль тимчасово послаблявся. До сучасного індустріалізму суспільства прийшли насамперед там, де держави запроваджували “м’яку” систему правління (міста італійського Відродження, Південної Німеччини, Нідерландів, Англії). Проаналізовано варіанти політичного вибору на прикладі двох протилежних теоретичних концепцій щодо співвідношення свободи та рівності в суспільстві шляхом застосування понять “ціна свободи” та “ціна рівності” відповідно до визначених ідеологічних пріоритетів. Доведено, що свобода і рівність не є взаємовиключними поняттями в межах одного суспільства. Політична воля демократичного суспільства залежить від того, наскільки люди зможуть підпорядкувати свої власні інтереси загальнонаціональним цілям. Визначено, що одними інструментами державного впливу без потужної підтримки громадянського суспільства це зробити неможливо. Установлено, що для України найбільш придатною є теоретична концепція Дж.Ролза, яка органічно поєднує свободу для найактивніших соціальних груп із поміркованим патерналізмом на користь найменш заможних, установлюючи грань, за якою державний перерозподіл стає руйнівним для економіки держави. Обґрунтовано органічно-комплексне поєднання організаційних та самоорганізаційних засад функціонування складних систем, що дає змогу змоделювати відповідну комбінацію засобів державного впливу в різних секторах соціально-економічних відносин суспільства. Визначено, що сучасна система державного управління тяжіє до класичних схем керування, коли управлінське рішення передбачає очікуваний кінцевий результат. Поява ж неокласичних (нерівноважна термодинаміка, теорія ймовірності) та постнеокласичних (синергетика) теорій дає змогу зблизити методології предметного аналізу точних наук із переважно кількісними оцінками, та суспільних наук, зокрема державного управління, які оперують в основному якісними характеристиками об’єкта. Картина соціальної самоорганізації припускає визнання тези щодо необхідності циклічного чергування режимів поведінки соціальної системи – структур народження порядку й структур збереження порядку. З погляду самоорганізації “універсальна держава”, що виражає прагнення до загальної згоди, єдності й заснована на єдиній і загальній централізованій владі, захищає свою цілісність від внутрішніх та зовнішніх зазіхань, являє собою близьку до рівноваги, непримиренну до флуктуацій, максимально стійку й стабільну систему з єдиним ресурсним джерелом. Обґрунтовано, що з точки зору важливості для теорії та практики державного управління доцільним є застосування теоретичної концепції інституціоналізму (Дж.Коммонс, Т.Веблен, У.Мітчелл), що використовує 14 комплексний міждисциплінарний (системний) підхід, з активним використанням методологій таких наук, як економіка, соціологія, культурна антропологія, політологія, право і т. ін. Результати дослідження сфери застосування теорії інституціональних матриць (О.Донченко, С.Кирдіна, Д.Норт, К.Полан’ї,) дали змогу дійти висновку, що “базові інститути”, які розуміються як система формальних, а більше – неформальних суспільних відносин, що історично склалися та стабільно зберігають свою природу в процесі розвитку соціуму, на відміну від “соціальних інститутів” (базових інваріантів), що виявляють себе в різноманітних історично змінних інституціональних формах та характеризують соцієтальний рівень аналізу суспільства як соціальної системи. Таким чином, на основі проведення теоретичних розвідок у сфері визначення ідеології побудови парадигмальної матриці дослідження доведено, що соціосинергетика, інституціоналізм і солідаризм у комплексі із сучасними концепціями свободи, рівності та справедливості можуть бути застосовані як головні методологічні концепти сучасної парадигми розбудови соціальної держави, в основі якої лежить ідея модернізації соціально-економічних відносин базових інститутів суспільства. У третьому розділі – “Проблеми та перспективи становлення соціальної держави в умовах глобалізації” – здійснено історико-аксіологічний аналіз становлення соціальної держави в Україні в умовах європейського геополітичного простору, на основі міжнародних показників та індикаторів людського розвитку визначено проблеми, завдання і перспективи відтворення соціального капіталу в Україні, проаналізовано особливості впливу соціально-економічного стану пострадянського суспільства на формування політики соціальної держави, проведено компаративний аналіз становлення та розвитку світових моделей і визначено головні причини кризи соціальної держави на сучасному етапі. Українські дослідники, виявляючи ментальні настанови, які мали негативний вплив на формування національної єдності та державницьких якостей українського народу, наголошують на спочатку визначенні серед них природних і споконвічних, а потім набутих в умовах політичного поневолення. З’ясовано, що в питаннях модернізації визначне місце посідає проблема використання самоврядного потенціалу українства як одного зі складників його генетичного коду та внутрішніх потужних творчих сил. Ці потенції залишилися без запиту через тривале бездержавне чи напівдержавне існування, але збереглися в ментальності українства. Установлено, що для запровадження інноваційних форм і методів державно-управлінського впливу на окремі складові соціальної практики суспільства необхідна предметна характеристика організаційної культури і моделі господарювання, що склалася на рівні архетипів суспільної поведінки в Україні. Необхідність такого підходу зумовлена неможливістю існування як єдиної соціально-економічної моделі, прийнятної для всіх країн, так і типових моделей для окремих виробничо-господарських систем, що відрізняються специфікою функціонування. Інакше ці моделі вступили б у суперечність із 15 законом необхідної різноманітності, згідно з яким різноманітність керованої системи має бути не меншою ніж різноманітність керованого об’єкта. Показано, що головним нематеріальним ресурсом у складі національного капіталу суспільства є “соціальний капітал” (близько 60%), тому доцільно провести аналіз його характеристики та структури. З’ясовано, що держава не має достатньої кількості інструментів для створення більшості форм соціального капіталу, оскільки він є побічним продуктом релігії, традицій, історичного досвіду тощо, що перебувають поза державним контролем. Водночас результату можна досягти за рахунок механізмів підтримки культурних традицій, що приводять до суспільної консолідації й конструктивної взаємодії. З’ясовано, що соціальний капітал є інтегрованим показником специфічних особливостей конкретного етносу і складається із формальних і неформальних ознак. До формальних ознак слід віднести показники здоров’я, освіти, доступу до інформації, можливості трудової міграції, мотивацію (характеризують накопичення людського капіталу), а до неформальних – культуру взаємовідносин, ментальні характеристики, рівень довіри в суспільстві, що тісно пов’язані з процесами синергії складних соціальних систем. Оцінка соціального капіталу може бути проведена виключно з використанням соціосинергетичної методології з введенням відповідних коефіцієнтів синергетичної взаємодії, які вираховуються методами соціологічного аналізу та можуть варіюватися від максимально додатного до максимально від’ємного, що може звести нанівець виробничі результати досить великої соціальної групи людей із високими особистими людськими капіталами. Показано, що, незважаючи на відносно високі показники накопичення людського капіталу, Україна має досить низькі показники соціального капіталу за рахунок низького рівня довіри в суспільстві. Використання соціосинергетичної методології дало підстави визначити соціальний капітал суспільства як інтегрований показник результату колективної дії окремих людей і соціальних груп, які внаслідок синергії складних біосоціальних систем отримують певні соціально-економічні результати, що дає можливість ввести кількісні оцінки до вимірювання обсягів людського та соціального капіталу суспільства шляхом створення адекватних теоретичних моделей. Доведено, що в процесі трансформації системи державного управління необхідно створення нових дієвих державних інститутів, утвердження формальних правил, що формують необхідні умови функціонування правового поля держави, де люди можуть конструктивно взаємодіяти і де народжуються нові формальні та неформальні соціальні контакти. Узагальнено великий масив соціологічних досліджень, на підставі яких можна стверджувати, що свідомість населення сучасної України має суперечливий, амбівалентний характер та створює сприятливий ґрунт для формування і колективістської, і індивідуалістичної культур. Низка настанов та орієнтацій перебувають на етапі формування. Одні тенденції – посилення здорового індивідуалізму, сприйняття позитивних сторін приватної власності й конкуренції – привносять із собою конструктивні імпульси, що збагачує 16 культуру господарювання. Інші, насамперед диференціація суспільства на багатих і бідних, а також неоднозначне ставлення до успіху інших, руйнують людську гідність, погіршують соціальне самопочуття людей. Доведено, що особливості національних і духовних ознак впливають на систему соціально-економічних відносин в Україні. Успіх проведених перетворень на етапі переходу до ринкової економіки багато в чому залежить від принципових основ управління, які закладені в цей період, а також від того, яка модель управління прийнята. При цьому варто враховувати систему вже сформованих соціальних відносин, які концентруються в специфічних уявленнях і переконаннях людей, способі їхніх думок, що базуються на впливі законів соціальної поведінки, а саме: інерційності соціальних систем, зв’язку із зовнішнім середовищем та соціально-біологічних і біопсихологічних законів. Історико-компаративний аналіз дає підстави констатувати, що соціал- демократична концепція тлумачить розвиток соціальної держави як відгук суспільства на низку економічних, політичних і соціальних процесів. Досвід Швеції та Великобританії в реалізації соціал-демократичної моделі дає можливість визначити найбільш вагомі соціальні, економічні й політичні механізми й інструменти державного управління, що можуть бути запропоновані для побудови сучасної моделі соціальної держави в Україні з урахуванням ціннісних ознак українського суспільства. На підставі проведеного аналізу соціально-політичних та економічних процесів становлення та розвитку світових моделей соціальної держави більшість дослідників сходяться на думці, що на сучасному етапі це соціальне утворення переживає кризу як теорії, так і практики. У процес формування соціальної держави було закладено низку конфліктів, серед яких конфлікт між: правовою й соціальною державою; державною владою й місцевим самоврядуванням; державними й “добровільними” виконавцями соціальних функцій; необхідністю розширення бази соціальних виплат, обмеженістю правових норм і бюрократизацією управлінських структур. Установлено, що соціальна держава успішно виконувала свої функції, перебираючи на себе більшість соціальних зобов’язань під час економічного зростання, що відбувалося в періоди індустріального та на початку формування постіндустріального суспільства, коли соціальна відповідальність індивідуумів і родин за власний добробут була достатньо високою. З розвитком високих технологій, розширенням сфери послуг, повсюдною автоматизацією та інформатизацією виробничих процесів, високим рівнем соціальних гарантій у розвинених країнах Заходу з’явився новий феномен, який отримав назву “суспільство споживання”, пріоритетом якого став передусім власний добробут. Проте соціальна держава, особливо в країнах “лівої” орієнтації, витрачає більше половини свого бюджету на соціальні виплати, що в умовах економічних криз призводить до необхідності їх скорочення та, як наслідок, зростання соціальної напруженості. Показано, що особливістю кризи “соціалістичної” соціальної держави в країнах пострадянського простору є те, що, по-перше, командно-адміністративна, 17 планова економіка власноруч, не витримала надмірних соціальних зобов’язань з огляду на дефіцит матеріальних ресурсів; по-друге, в суспільстві в умовах надмірного державного патерналізму стали домінувати утриманські настрої, і, як наслідок, суттєво знизилась мотивація соціального самозахисту; по-третє, пануюча тоталітарна ідеологія максимально обмежувала творчий потенціал особистості, що знижувало рівень накопичення людського і соціального капіталу. З точки зору соціосинергетичної теорії такі “закриті” системи, незважаючи на те, що спроможні досить тривалий час зберігати стабільний стан, за визначенням приречені на руйнацію в результаті надмірного зростання ентропії (безладдя) всередині системи. У четвертому розділі – “Соціальна держава як полісуб’єктний конструкт у контекстному полі спільної відповідальності держави та суспільства” – проаналізовано структуру та функції головних інститутів суспільства в процесі становлення та розвитку соціальної держави, виокремлено соціальну відповідальність головних акторів соціальної держави з метою інституалізації їх партнерської взаємодії. Визначено провідну роль громадянського суспільства як атрактора суспільних практик на шляху розбудови соціальної держави в контексті національної ідеї державотворення. Досліджено механізми синергетичної взаємодії головних інститутів суспільства в процесі їх просторово-часової самоорганізації. Шляхом структурно-функціонального аналізу суспільних інститутів виокремлено серед них головні, що володіють реальними ресурсами в контексті їх впливу на процеси становлення та розвитку соціальної держави, а саме інститути родини, власності, солідаризму та влади, що надало можливість подальшого обґрунтування моделі їх взаємовідносин у системі державного управління. Проаналізовано зміст соціальної відповідальності головних акторів соціальної держави та визначено роль громадянського суспільства на шляху реалізації національної ідеї державотворення, а також запропоновано модель соціосинергетичної взаємодії макросуб’єктів соціальної держави. Виявлено, що соціальна відповідальність є безпосереднім наслідком характеру соціальних відносин, які, у свою чергу, відповідають змінам культурно-історичних та соціально-економічних формацій, що розвиваються комплементарно становленню головних соціальних інститутів держави й суспільства. Відповідно до наукового завдання дослідження встановлено, що чергування циклів розвитку соціальної держави корелюється зі змінами соціальних відносин між двома головними суб’єктами базових інститутів суспільства. Завдяки цьому можна сформулювати “Закон чергування соціальної відповідальності”, змістом якого є трансформація об’єктивної необхідності в можливість кожного суб’єкта соціальних відносин вільно обирати модель соціально-економічної поведінки у власних та суспільних інтересах (рис. 1). Спадання соціальної відповідальності індивіда ↓Еінд в період економічного підйому (точка А) є наслідком зростання в підсвідомості людини і суспільства утриманських настроїв, зумовлених державним патерналізмом з боку 18 соціальної держави, де обов’язки особистості зведено до мінімальних меж, а права та обов’язки держави, навпаки, є неосяжними. Рис. 1. Циклічна природа закону чергування соціальної відповідальності Шляхом історичного аналізу встановлено, що в державах ліберального, неоліберального, неоконсервативного та інших подібних політичних моделей у колективній підсвідомості “працює” принцип субсидіарної відповідальності, коли згідно із циклічно-хвильовою теорією Кондратьєва мають місце процеси надламу, обскурації, гомеостазу, які супроводжують період економічного спаду (С-В), що співвідноситься із зменшенням ресурсних можливостей соціальної держави ↓Едерж (точка В), індивіди, співтовариства починають перебирати на себе відповідальність за добробут родини та особистості ↑Еінд. При цьому механізми конструктивної самоорганізації в таких суспільствах починають діяти раніше на період часу Т1 (крива 1), ніж у суспільствах із переважною орієнтацією на державу – Т2 (крива 2), що суттєво скорочує кризові періоди та пом’якшує негативні наслідки впливу кризових явищ для родини. Проаналізовано структури та функції найбільш значущих інститутів, сучасного суспільства й визначено чотири таких інститути – родину, власність, солідаризм і владу, які відображають набір “вічних” цінностей в індивідуальній і суспільній свідомості та дають можливість предметно аналізувати тенденції й закономірності, що зумовлюють процеси у сфері державотворення. Показано, що внаслідок розбіжності культурно-історичних традицій ціннісна ієрархія визначених інститутів у базових матрицях не збігається (Х-матриця – індивід–держава, Y-матриця – індивід–ринок), що потрібно враховувати в процесі трансформації суспільних відносин та розробки моделей інституціональних змін в умовах демократичного транзиту в постсоціалістичних країнах. З метою визначення дієвих напрямів удосконалення соціальних відносин запропоновано метод комплексно-синергетичного моделювання взаємодії головних соціальних інститутів, який дає змогу системно проаналізувати процеси в суспільстві в єдиному моноструктурному форматі з використанням державотворчих парадигмальних концептів соціосинергетики, солідаризму, інституціоналізму та теорії справедливості (рис. 2). Цей метод дає можливість ↑Едерж = ↓Еінд 25 років Відповідальність індивіда (Еінд) Хвилі Кондратьєва Відповідальність держави (Едерж) Час 0 В С А Т1 Т2 Відповідальність соціальна ↓Едерж = ↑Еінд 1 2 19 виокремити наявні суперечності у сфері суспільної взаємодії головних соціальних інститутів, які виступають у вигляді невизначених тенденцій, закономірностей, прихованих явищ, ситуаційних ефектів блокування, несприяння та ін. За допомогою соціосинергетичної методології опрацьовано характер взаємного впливу на рівні суб’єкт-суб’єктних відносин головних акторів соціальної держави, що дає змогу визначити методи соціального управління, які реалізують органи державної влади щодо окремих суб’єктів у процесі розвитку соціальної держави. Суспільний інститут Родина Власність Солідаризм Влада Головний суб’єкт індивід ринок громадянське суспільство держава Вид інституціонального капіталу людський капітал фізичний капітал соціальний капітал символіч- ний капітал Складова національної ідеї державотворення соціально- економічні права та свободи незалежність, стабільність, недоторканність становлення громадянського суспільства соціальна правова держава Метод соціального управління синергетичне системне синергетичне процесне, лінійне Характер суспільних відносин економічні політико-економічні соціально-політичні Рис. 2. Парадигмальна матриця суспільних відносин соціальної держави Визначено з урахуванням існуючих суперечностей у процесі становлення й розвитку соціальної держави місце та роль громадянського суспільства як макросуб’єкта в інституті солідаризму і на цій основі сформульовано визначення “національної ідеї державотворення”, яка, на відміну від етнонаціонального (європейського) контексту розуміння національної ідеї, виокремлює її громадянський, державотворчий зміст, що сприяє інтеграції суспільства. За допомогою методів індукції та дедукції в роботі запропоновано розподіл соціальної відповідальності за реалізацію складових національної ідеї між головними суб’єктами соціальної держави. Володіючи світоглядною, ціннісно-орієнтаційною і регулятивною функціями, національна ідея як системоутворююча позитивно маркована ідеологема стоїть на варті інтересів пануючих соціальних груп і держави. Вона одночасно є й нормою, що спрямовує погляди громадян у строго визначене ціннісно-значеннєве русло. Згідно із запропонованою моделлю формування соціальних відносин в умовах модернізації взаємодія суспільних інститутів у процесі становлення соціальної держави має відбуватися під впливом “параметрів порядку”, роль яких повинні зіграти окремі складові національної ідеї державотворення. соціально-економічні 20 Родина є найстарішим соціальним інститутом, що має головним суб’єктом індивіда, першочерговим завданням якого згідно з принципом субсидіарної відповідальності є матеріальне забезпечення себе і своєї родини через накопичення та матеріалізацію людського капіталу. З цією метою особистості з боку всіх соціальних інститутів мають бути надані політичні, економічні та соціальні права і свободи, що дають їй можливість розкрити свій власний людський потенціал. Тому права і свободи особистості є невід’ємною складовою національної ідеї державотворення, яка повинна бути закладена в основу розбудови модерної соціальної держави в Україні. Два інститути, з якими безпосередньо стикаються родини та окремі індивіди впродовж усього свого життя – влада та власність – справляють найбільший вплив на формування умов життя людей. У контексті дисертаційного дослідження процесів становлення та розвитку соціальної держави в Україні та світі опрацьовано механізми взаємовідносин указаних інститутів в умовах “західної” та “східної” моделей теоретичних і практичних державотворчих конструктів. Показано, що аналіз мотиваційних потреб людини, інститут власності є другим в ієрархії суспільних цінностей і забезпечує матеріальне існування індивіда та родини, можливість жити в добробуті. Власність може набуватися у спадок, але головним чином це відбувається через матеріалізацію людського капіталу у вигляді нерухомого та рухомого індивідуального й корпоративного майна, цінних паперів, грошових накопичень, інтелектуальної власності тощо. Інститути родини та власності перебувають у суто економічних відносинах, що зумовлені, з одного боку, процесами спонтанної самоорганізації індивідів на ринку (А.Сміт), а з другого – регулятивними функціями з боку держави. Установлено, що індивід та держава перебувають у соціально-економічних відносинах, оскільки впродовж життя людина постійно входить у взаємодію з державними інститутами влади у сфері регулятивно-управлінських питань, соціального забезпечення, захисту від соціальних ризиків тощо. Саме тому складовою національної ідеї, що реалізується інститутом влади, є формування сучасної соціальної, правової держави. Специфіка системи державного управління зумовлює необхідність реалізації лінійно-функціонального управління на підставі заданих параметричних умов. Інститут солідаризму розташований на третьому місці в ієрархії життєвих потреб людини, де особистість реалізує потреби в соціалізації та визнанні її громадянського статусу. Показано, що вказаний інститут перебуває з інститутами власності та влади відповідно у політико-економічних та соціально-політичних відносинах. Головним суб’єктом інституту солідаризму є громадянське суспільство, яке уособлюється окремими мікросуб’єктами – політичними партіями, асоціаціями, окремими специфічними соціальними групи тощо. Узгодження інтересів громадян і суспільства, їх гармонізація є первісною умовою формування громадянського суспільства. Держава має сформувати правове поле, яке б містило гарантії для забезпечення рівних можливостей 21 суб’єктів громадянського суспільства у здійсненні їх основної діяльності щодо захисту прав і свобод людини, а також у сфері надання соціальних послуг. З’ясовано, що становлення громадянського суспільства в різних країнах пов’язане зі специфікою культурно-історичних традицій. Зокрема, в Україні, на відміну від країн Заходу, вихідним пунктом становлення громадянського суспільства може стати не приватна власність і приватний інтерес, а общинні, колективістські основи, духовність і моральність. Основними ж причинами, що гальмують процеси його розвитку, є причини ментального характеру, що проявляються в “державницькій” свідомості населення і стійкій вірі в сильну державну владу. На підставі проведеного комплексного аналізу моделі формування суспільних відносин в умовах розбудови соціальної держави сформульовано визначення національної ідеї державотворення як побудови соціальної, правової держави, де реалізуються соціальні, економічні та політичні права і свободи особистості в умовах розвиненого громадянського суспільства. Соціосинергетична методологія дала можливість дійти висновку, що соціальна система, якщо вона здатна до самовдосконалення, постійно шукає об’єднуючий суспільний інтерес (мета) – прообраз майбутнього нового порядку на макрорівні. Перехід до нього настає в той момент, коли внутрішні протиріччя, що накопичилися, уводять систему в неврівноважений, нестабільний стан, коли будь-яка подія, пов’язана з усвідомленням загальної мети, може відіграти роль “детонатора”, тобто тієї самої флуктуації, яка в цих самоорганізаційних умовах може призвести до народження нового порядку і наслідки такої перебудови, що очікують суспільство, мають бути прогнозованими та належно організованими зусиллями головних суб’єктів суспільства. Визначено, що межі міжсуб’єктної взаємодії є також “параметрами порядку”, які утворюють патерни (шаблони), що визначають поведінкові тенденції кожного з головних суб’єктів (параметри транзиту) під впливом власної параметричної матриці (параметри стану та параметри порядку). Такий підхід дає можливість визначення стратегічних напрямів реформування соціально- політичної та економічної систем з урахуванням взаємного впливу найбільш значущих чинників у межах наявних соціальних інститутів та виявлення факторів, що стримують позитивні тенденції розвитку соціальної держави. У п’ятому розділі – “Інноваційно-організаційні моделі становлення та розвитку соціальної держави в Україні” – опрацьовано шляхи модернізації соціальних відносин головних суб’єктів суспільства на основі методології теорії інституціональних матриць, проаналізовано напрями державної політики з узгодження інтересів суб’єктів соціальних відносин у системі “індивід – ринок – держава”, розроблено стратегію розвитку соціальної держави в Україні. Визначено, що формат самоорганізації головних макросуб’єктів суспільства представлений двома типами інституціональних матриць. Х-матриця характеризується редистрибутивною економікою, унітарним політичним ладом і комунітарною ідеологією, що притаманна Україні. Х-матриця має ознаки організаційно-пірамідальної системи, де один із інститутів (влада) жорстко домінує над іншими та наскрізь “пронизує” решту інститутів, що викликає 22 жорстку централізацію та негативно впливає на процеси розвитку й удосконалення міжсистемної взаємодії. Такий тип матриці визначає параметри стану системи, яка підлягає подальшому реформуванню. Y-матриця характеризується ринковою економікою, федеральним політичним режимом і субсидіарною ідеологією, що притаманна розвинутим країнам Заходу. Опрацьовано перехідну Z-матрицю та запропоновано її головні ознаки, що враховують історико-культурні та етнонаціональні традиції українського співтовариства. Розроблено порівняльну характеристику “параметрів стану”, “параметрів порядку” та “параметрів транзиту” згідно з прийнятою національною моделлю соціальної держави. Запропоновано перехідну модель трансформації суспільства в умовах транзитивної економіки, що базується на трьох типах інституціональних матриць: східній, командно-адміністративній (Х-матриця), західній, ринковій (Y-матриця) та перехідній, солідарній (Z-матриця), проведено порівняльний аналіз базових характеристик та визначено механізми їх перетворення в умовах демократичного транзиту. З метою визначення стратегічних завдань за окремими напрямами демократичного розвитку соціальної держави базові характеристики всіх трьох матриць зведено в єдиному моноструктурному форматі за такими ознаками: політичні (геополітичні фактори, вид політичної влади, провідні класи, тип соціального управління, тип соціальної держави, модель соціальної структури), ідеологічні (провідна ідеологія, характер відносин “держава–особистість”, найважливіші суспільні цінності, ієрархія моральних цінностей, релігійна ідеологія), економічні (стан розвитку суспільства, тип економічних відносин, домінуюча форма власності, механізм розподілу суспільних благ, характер соціально-економічних відносин, домінуюча складова національного капіталу). Компаративний аналіз указаних характеристик дав змогу виокремити головні стратегічні напрями модернізації суспільних відносин на шляху розбудови соціальної держави в Україні. На основі історико-аксіологічного аналізу з урахуванням основних положень теорії інституціональних матриць запропоновано тривимірну просторово-часову комплементарну модель взаємодії головних суб’єктів соціальної держави та виявлено системні недоліки й закономірності, що супроводжують процеси інституціональної перебудови суспільства. Гармонійна міжінституціональна взаємодія стримується через наявність “інституціонального вакууму”, тобто відсутності або недоліків у системі формальних інститутів, здатних підтримувати здійснення взаємовідносин з найменшими трансакційними витратами. Доведено, що така ситуація викликає появу “інституціональних пасток”, які визначають неефективну стійку норму (неефективний інститут), що має самопідтримуючий характер, та створюють ефект блокування соціальної взаємодії. Запропоновано такі шляхи виходу з інституціональної пастки: установлення нових правових норм; подолання культурної інерції; реформування механізмів підтримки старих норм; адаптація нових норм до 23 існуючого інституціонального середовища; створення додаткових (супутніх) норм для організаційно-правової підтримки нової норми. Такий підхід дає змогу виокремити загальні й локальні проблеми міжсуб’єктної взаємодії та розробити конкретні стратегічні завдання для органів влади й інших суб’єктів суспільства. Позитивними або негативними проявами самоорганізації складних соціальних систем виступає “неформальна інституціоналізація”, тобто пріоритет неформальних правил гри в суспільстві над формальними. Установлено, що цей механізм може викликати як конструктивні, так і деструктивні наслідки, які, з одного боку, сприяють соціальному прогресу суспільства, а з другого – призводять до домінування таких соціальних відносин, що суперечать законодавству (корупція, тіньовий ринок тощо) та стримують суспільний розвиток, особливо в соціальній сфері. З’ясовано, що суспільству неможливо нав’язати інститути, які йому не властиві, а також із суб’єктивних причин замінити один інститут іншим, що виявив свою ефективність в іншій країні, оскільки для цього необхідні історичні, культурні, ресурсні та технологічні передумови. Важливим завданням державних інституцій є створення інституціональних передумов для поступової адаптації інноваційних форм суспільних трансформацій. Доведено, що перехідною моделлю для України є шлях суттєвого послаблення жорстко інтегруючої ролі держави, яка призводить до обмеження вільного пересування фрактальної матриці в системному просторі соціально- економічних відносин суспільства. Обґрунтовано, що послаблення державного впливу відбувається за рахунок децентралізації влади, деконцентрації державних структур, передачі повноважень, ресурсів та відповідальності на нижчі щаблі територіальної влади, утвердження принципів субсидіарної відповідальності за рахунок зміцнення ресурсної бази органів місцевого самоврядування. Установлено, що для досягнення суспільної гармонії в державі інваріанти (формальні надбудови) базових суспільних інститутів повинні мати просторо- часову кореляцію з усіма фрактальними надбудовами решти інститутів та підтримувати їх стабільні партнерські відносини. Якщо один із базових інститутів пропорційно не відповідає динаміці розвитку інших, настає дисбаланс, економічна криза, соціальна напруженість, що може призвести до соціальних вибухів. З’ясовано, що саме цими причинами можна пояснити кризу соціальної держави практично в усіх країнах світу. Поява “суспільства споживання”, зростаючі матеріальні претензії до держави та ринку, “життя в кредит”, демографічна та економічна криза призвели до того, що державні інститути не встигали за зростаючими вимогами решти інститутів, які, у свою чергу, не змогли наблизитися до розуміння власних соціальних зобов’язань. Запропоновано просторово-часову модель ізофрактальної циклічно- функціональної матриці, що презентує соціальну взаємодію між базовими інститутами та їхніми інваріантами, які можуть бути представлені у вигляді ізофрактальної циклічної спіралі, що визначає вектор суспільних відносин у процесі соціально-економічного розвитку держави. Таким чином, циклічна 24 спіраль виконує функцію атрактора (притягуючої періодичної траєкторії) для синергетичного інституціонального розвитку такої матриці. Для якісної та кількісної оцінки наявних інституціональних можливостей інститутів суспільства в роботі введено поняття “інституціональний потенціал”, що визначає рівень накопичення (наявності) ресурсів, необхідних для реалізації завдань в умовах гармонійної взаємодії матриці базових інститутів на певному етапі розвитку суспільства. Коли система взаємовідносин має тенденцію висхідної спіралі без обривів і великих перекосів, взаємно зрівноважені інституціональні потенціали не мають значної ресурсної різниці й суспільство розвивається гармонійно без криз, конфліктів та соціальної напруженості. Якщо ресурсні потенціали не мають позитивної динаміки або зменшуються, то відносини не розвиваються, спіраль перетворюється на окружність або навіть спадає і в суспільному розвитку наступає стагнація або регрес. У такій системі виникають процеси деструктивної самоорганізації (корупція, організована злочинність, тіньовий сектор, економічний спад тощо), що може призвести до руйнації системи. Доведено, якщо в одному із суспільних інститутів бракує ресурсів для виконання функціональних завдань, решта інститутів (передусім – держава) повинні провести необхідні трансакції з метою мобілізації та подальшої імплементації необхідних ресурсних засобів (матеріальних, інтелектуальних, організаційно-правових) у системний простір відповідного інституту, що дасть змогу звести до мінімуму можливість виникнення соціальної перенапруженості. З метою залучення максимальної кількості всіх можливих суб’єктів соціальних інститутів суспільства до реалізації завдань соціальної держави розроблено багатовекторну модель суспільної взаємодії головних акторів політики соціальної держави. Згідно із запропонованою моделлю разом із державою соціальне суспільство виступає як макросуб’єкт соціальної відповідальності, що поєднує в собі недержавні підприємства й установи, асоціації й громадські організації різних напрямів і статусу (інститути третього сектору), родину, громадян, неформальні структури колективності й мережі соціальної підтримки. За результатами дослідження механізмів формування суспільного добробуту та визначення чинників впливу на добробут громадян в індивідуалістичних та колективістських економічних моделях соціальної держави запропоновано інструменти державної політики щодо узгодження інтересів суб’єктів соціально- економічних відносин у системі “індивід–ринок–держава”. У рамках проведених досліджень відповідно до запропонованої соціосинергетичної парадигми державотворення визначено стратегічні пріоритети інноваційного розвитку соціальної держави в Україні за напрямами: взаємодія суспільних інститутів у контексті корпоративної соціальної відповідальності; інституалізація суспільних відносин у нових соціально-економічних реаліях; розбудова громадянського суспільства на основі принципу солідаризму; розподіл суспільних благ та економічна спроможність соціальної держави; підтримка родини та державна політика відтворення населення. 25 Доведено, що з метою покращення взаємодії суспільних інститутів держава зобов’язана запровадити низку комплексних заходів, серед яких на перше місце має бути поставлене конституційне закріплення ціннісного цілепокладання в соціально-економічній політиці. Головним завданням у цій сфері запропоновано вважати солідарну відповідальність усіх суб’єктів (держави, бізнесу, громадських організацій і населення) за результати соціального розвитку шляхом законодавчого оформлення їх прав та обов’язків. Модернізація соціальних відносин в умовах демократичного транзиту вимагає інституціональних перетворень у всіх сферах суспільного життя і передусім – у соціальній, а саме: подальшого розвитку системи державного та недержавного соціального страхування; заохочення осіб, які прагнуть самостійно розв’язувати свої соціальні проблеми; залучення ринкових структур для компенсації соціальних ризиків; передачі приватному сектору можливості надання частини соціальних послуг; повсюдного впровадження принципу субсидіарної відповідальності населення шляхом легітимізації систем соціального самозахисту та самозайнятості. Установлено, що синергія держави та суспільства є запорукою конструктивного поєднання процесів організації та самоорганізації в процесі становлення та розвитку соціальної держави. З цією метою передусім необхідно подолання: непрозорості, закритості, забюрократизованості та корумпованості в процесі діяльності органів влади всіх рівнів; реалізації механізмів участі громадськості у формуванні та здійсненні державної політики; делегування інститутам громадянського суспільства окремих функцій держави в соціогуманітарній сфері; удосконалення механізмів соціального партнерства; запровадження системи електронного урядування тощо. Констатовано, що підвищення економічної спроможності соціальної держави зумовлено необхідністю зміни системи розподілу суспільних благ на основі поєднання принципу соціальної справедливості з принципом економічної ефективності шляхом встановлення межі, коли подальший перерозподіл призводить до регресу економіки, що насамперед негативно впливає на добробут соціально незахищених верств населення. Одночасно в ідеологічній сфері необхідне поступове втілення в суспільну свідомість відмови від патерналізму й утриманства та виховання субсидіарно відповідальної особистості, спроможної до самозабезпечення в умовах ринкових перетворень. З’ясовано, що показники майнового розшарування (співвідношення доходів 10% найбагатших і найбідніших) мають не перевищувати 4:1 – 6:1, що згідно з проведеними соціологічними опитуваннями не призведе до загострення соціальних відносин у суспільстві. Визначено, що серед стратегічних пріоритетів державної політики у сфері відтворення населення на першому місці перебуває підтримка родини, створення умов для розвитку людського та соціального капіталу, економічного та соціального самозабезпечення особистості та її родини. 26 ВИСНОВКИ У дисертаційній роботі теоретично узагальнено і розв’язано важливу науково-прикладну проблему, що полягає в теоретико-методологічному обґрунтуванні засад становлення та розвитку соціальної держави, а також розробленні інноваційної стратегії її розвитку на основі модернізації суспільних відносин у контексті соціосинергетичної парадигми. Використання соціосинергетичної методології дало змогу отримати в процесі дослідження наукові результати, які свідчать про реалізацію поставленої мети й завдань та дають підстави сформулювати такі висновки і практичні рекомендації. 1. Узагальнено теоретичні дослідження становлення та розвитку соціальної держави в культурно-історичному і політико-правовому аспекті концептуалізації. Установлено, що головним завданням держави є забезпечення миру, злагоди та добробуту в суспільстві. Суспільство як складноорганізована система розвивається за власними законами, що нерідко спричиняє виникнення кризових явищ та соціальних конфліктів. З появою феномену соціальної держави, яка взяла на себе конституційну відповідальність за добробут усього народу, в умовах економічних спадів загострюються соціальні відносини через протиріччя між вимогами суспільства та можливостями держави. Таким чином, соціальні відносини в системі “індивід–суспільство–держава” виступають одночасно і засобом виявлення суперечностей, і інструментом їх подолання. 2. Визначено сутнісний зміст понять, термінів та категорій стосовно феноменологічної структури соціальної держави та встановлено, що в сучасних наукових дослідженнях зміст низки понять або необґрунтовано ототожнюється, або протиставляється. Уточнення та відокремлення базових дефініцій дає можливість встановити відмінність підходів до вивчення предмета дослідження. Генеза соціальної держави пов’язана зі становленням головних інститутів суспільства в процесі культурно-історичного розвитку та зміною соціально-економічних відносин головних суб’єктів соціальної відповідальності. Становлення соціальної і правової держави відбувається одночасно і взаємоузгоджено, але, на відміну від соціально орієнтованих держав на кшталт СРСР, соціальні держави є правовими й демократичними. 3. Розроблено структурно-логічний алгоритм дослідження, що включає теоретичний аналіз феномену соціальної держави, визначення методології теоретичних концептів, оцінку проблем і перспектив соціальної держави в Україні та світі, визначення головних інститутів і суб’єктів соціальної відповідальності та створення інноваційних моделей. Запропоновано структуру парадигмальної матриці дослідження напрямів модернізації суспільних відносин з метою формування інноваційної стратегії розвитку соціальної держави в Україні. 4. Визначено умови формування сучасної соціальної держави як соцієтальної системи в умовах розбудови соціально відповідального суспільства. Запропоновано соціальну державу й соціальне суспільство розглядати як функціональну систему, для позначення якої введено поняття “соцієтальна соціальна держава”. Під нею розуміють таку державу, де системно 27 організована сукупність державних і недержавних суб’єктів активної дії реалізують завдання соціально-економічного розвитку в процесі їх вільної самоорганізації на основі принципів солідарності та субсидіарної відповідальності окремих індивідуумів і соціальних груп суспільства. Таке визначення відрізняється консолідацією соціальної відповідальності суб’єктів разом із державою та підвищує загальну ефективність соціальної політики. 5. Обґрунтовано вибір теоретичних концептів нових методологічних підходів у контекстному просторі сучасної парадигми державотворення як інструментів інноваційних перетворень. Це потребує опрацювання новітніх концепцій справедливості, теорії самоорганізації соціальних систем та разом із теоріями інституціоналізму і солідаризму створює передумови для пошуку форм інноваційних перетворень, коли держава модифікує свої функції та вступає в паритетні відносини із самокерованими суспільними суб’єктами під об’єднуючим впливом національної ідеї державотворення. 6. Визначено зміст поняття “національна ідея державотворення” на основі аналізу стану та тенденцій розвитку пострадянського соціуму. Доведено, що національна ідея як втілення суспільного ідеалу відіграє роль атрактора соціальних практик у контексті державотворення, зміст якої можна сформулювати як побудову соціальної, правової держави, де реалізуються соціальні, економічні, політичні права та свободи особистості в умовах розвиненого громадянського суспільства. Виокремлено головні тенденції становлення громадянського суспільства в Україні. В Україні, на відміну від західних країн, головними чинниками становлення громадянського суспільства можуть стати не приватна власність і приватний інтерес, а общинні, колективістські основи, духовність і моральність, що складають підґрунтя православної етики, тоді як основними причинами, що гальмують процеси його розвитку, є фактори ментального характеру, які виражаються в державницькій, патерналістській свідомості населення та стійкій вірі у всемогутню державну владу. З урахуванням етнонаціональних традицій обґрунтовано роль громадянського суспільства в процесі розвитку соціальної держави. Аналіз сучасного стану пострадянського суспільства методами соціологічних досліджень та експертної оцінки виявив, що свідомість населення сучасної України має суперечливий, амбівалентний характер і являє собою досить сприятливий ґрунт для формування двох форм традиційних культур – колективістської та індивідуалістичної, що містять як конструктивні саморегулятори (посилення здорового індивідуалізму, сприйняття приватної власності тощо), так і деструктивні (соціальне та майнове розшарування, ідеалізація західних цінностей тощо). Ідея колективної взаємопідтримки переважає над принципом індивідуального самозабезпечування, що дає підстави стверджувати про наявність у підсвідомості українського суспільства тяжіння до ідеології солідаризму та соціал-демократичних моделей державної політики. 7. Визначено пріоритети державної політики, спрямовані на збільшення людського та соціального капіталу суспільства в дискурсному просторі соціосинергетичної теорії. Показано, що соціальний капітал, який має 28 вирішальний вплив на соціально-економічний розвиток держави і є головною складовою національного багатства країн, залежить передусім від характеру взаємовідносин у суспільстві. Соціологічні дослідження, проведені в Україні, вказують на досить низький рівень взаємної довіри головних суб’єктів у системі “громадяни–влада–бізнес”, що в умовах досить високого рівня людського капіталу суттєво знижує капітал соціальний. Використання соціосинергетичної методології дало підстави визначити соціальний капітал суспільства як інтегрований показник результату колективної дії окремих людей і соціальних груп, які внаслідок синергії складних біосоціальних систем отримують певні соціально-економічні результати, що дає можливість ввести кількісні оцінки у вимірювання обсягів людського та соціального капіталу суспільства шляхом створення адекватних теоретичних моделей. 8. Визначено чинники ресурсної спроможності соціальної держави, характер їх співвідношення з фазами чергування економічного стану суспільства та виявлено ступінь їх впливу на зміну соціальних відносин головних суб’єктів соціальної політики. Доведено, що ресурсна спроможність соціальної держави співвідноситься із циклічністю кризових явищ в економічному житті суспільства та зумовлює зміну характеру соціальних відносин між головними суб’єктами базових інститутів. Виходячи з цього сформульовано “Закон чергування соціальної відповідальності держави та суспільства”, змістом якого є трансформація об’єктивної необхідності в можливість кожного суб’єкта соціальних відносин вільно обирати моделі соціально-економічної поведінки у власних та суспільних інтересах, що може бути підставою для визначення шляхів подолання кризи соціальної держави в період спадаючої економічної фази та зростаючих вимог з боку суспільства споживання. Запропоновано модель ресурсного балансування шляхом трансакцій та імплементації необхідних ресурсних засобів (матеріальних, інтелектуальних, організаційно-правових) у системний простір відповідного інституту з метою зведення до мінімуму можливості виникнення між ними соціальної або економічної перенапруженості внаслідок нееквівалентності ресурсних потенціалів суб’єктів держави та суспільства. 9. Розроблено модель інституалізації головних суб’єктів держави в контексті їх синергетичної взаємодії, що базується на інституціональній матриці суспільства та дає підстави виокремити чотири базових соціальних інститути, а саме родину, власність, солідаризм та владу, які визначають головні тенденції розвитку суспільства. Кожен із цих інститутів здійснює свої функції за допомогою макросуб’єктів соціальної політики, найбільш дієвих за наявністю ресурсів та ступенем впливу, а саме: індивіда, ринку, громадянського суспільства та держави. 10. Запропоновано методи компаративного аналізу Х- та Y-матриць суспільного розвитку на основі типологічного порівняння функцій головних суб’єктів, здійснено опрацювання перехідної моделі соціальної держави та визначено умови інституалізації нових соціальних відносин у період інноваційних перетворень. Сформовано перехідну модель трансформації суспільства, що базується на трьох типах інституціональних матриць, а саме: 29 східної, командно-адміністративної (Х-матриця), західної, ринкової (Y-матриця) та перехідної, солідарної (Z-матриця), й виявлено системні недоліки та закономірності, що супроводжують процеси інституціональної перебудови соціальної держави. Визначено, що суспільству не можна нав’язати інститути, які йому не властиві, та суб’єктивним способом замінити один інститут іншим, ефективним в іншій країні, оскільки для цього необхідні певні історичні, культурні та матеріально-технічні передумови. 11. Удосконалено методи та інструменти державної політики щодо узгодження інтересів суб’єктів соціально-економічних відносин у системі “індивід–ринок–держава”. Визначено, що з метою досягнення суспільної гармонії в державі інваріанти (формальні надбудови) базових суспільних інститутів повинні мати просторово-часову кореляцію з усіма фрактальними надбудовами решти інститутів і підтримувати один з одним стабільні партнерські відносини. Якщо один із базових інститутів пропорційно не відповідає динаміці розвитку інших, настає дисбаланс, економічні кризи, соціальна напруженість, що можуть призвести до соціальних вибухів. 12. На основі компаративного аналізу типів соціальної держави розроблено комплексну модель реалізації соціальної політики, що базується на принципах багатовекторності та полісуб’єктності. Виокремлено найбільш придатні соціальні концепти для подальшої інституціоналізації в процесі розбудови модерної соціальної держави в Україні. Встановлено, що сучасні теорії розвитку соціальної держави внаслідок глобалізації не можуть залишатися в межах однієї філософської концепції, набувають спільних рис і ефективно реалізуються в практиці державотворення багатьох країн, широко використовуючи потенціал громадського сектору. Держава повинна втручатися, регулюючи сукупний рівень попиту і гарантії зайнятості, утримувати під власним контролем галузь охорони здоров’я та освітню галузь, а в системі соціального забезпечення – зважену взаємодію принципів національної солідарності та індивідуального самозахисту. З’ясовано, що загальною причиною ресурсної неспроможності соціальної держави є проблема визначення оптимального співвідношення ступеня соціальної відповідальності між державою, ринком та недержавними соціальними суб’єктами. 13. Розроблено стратегію інноваційного розвитку соціальної держави в Україні за участю головних суб’єктів базових соціальних інститутів суспільства. Вона визначає такі напрями: взаємодія суспільних інститутів у контексті корпоративної соціальної відповідальності; інституалізація суспільних відносин у нових соціально-економічних реаліях; розбудова громадянського суспільства на основі принципу солідаризму; розподіл суспільних благ та економічна спроможність соціальної держави; підтримка родини та державна політика відтворення населення. Головним завданням у сфері взаємодії суспільних інститутів визначено забезпечення солідарної відповідальності всіх суб’єктів (держави, бізнесу, громадських організацій і населення) за результати соціального розвитку шляхом законодавчого оформлення їх прав та обов’язків. Стратегія розвитку громадянського суспільства зумовлена необхідністю поєднання 30 класичного принципу солідарності громадян із принципом солідарності держави та громадянина в умовах інноваційного розвитку соціальної держави. Стратегічні напрями підвищення ресурсної спроможності соціальної держави визначають як основу два принципи – соціальної справедливості та економічної ефективності з метою покращення добробуту, передусім соціально уразливих верств населення та забезпечення підтримки родини в умовах демографічної кризи.