ЗМІНА ОБВИНУВАЧЕННЯ В КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ :

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Після набуття в 1991 р. незалежності Україна одержала нові можливості розвитку. Набуває важливого значення питання не тільки побудови в країні правової держави, а і виходу України на міжнародний рівень, вступу до Європейського Союзу. Одним з етапів розвитку України в цьому напрямі є приведення вітчизняного законодавства у відповідність до міжнародно-правових норм і стандартів. Проведення у зв’язку з цим судової реформи не може не торкнутися кримінально-процесуального законодавства, яке становить невід’ємну частину судової системи.

В світлі положень Конституції України, які визнають людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, а також ставлять в основу проблему забезпечення реалізації прав громадян, особливий інтерес в кримінально-процесуальній діяльності викликають інститути притягнення особи як обвинуваченого та зміни обвинувачення у їх тісному взаємозв’язку. Проблема вдосконалення процедури зміни обвинувачення в аспекті реформ сьогодення уявляється особливо актуальною, зважаючи на те, що з моменту прийняття діючого Кримінально-процесуального кодексу України в 1961 р. до статей, що регулюють питання зміни обвинувачення, не внесено жодних змін, крім надання з 2001 р. прокурору права змінювати обвинувачення в суді в бік його обтяження.

Питання щодо процесуального порядку притягнення як обвинуваченого та особливостей зміни обвинувачення на різних стадіях кримінального процесу досліджувались такими вченими, як М.І. Бажанов, В.І. Басков, П.Д. Біленчук, Т.В. Варфоломеєва, І.В. Вернидубов, В.Г. Гончаренко, Ю.М. Грошевий,          Л.М. Давиденко, А.Я. Дубинський, П.С. Елькінд, М.В. Жогін,                            В.С. Зеленецький, З.З. Зинатуллін, Л.М. Карнєєва, М.П. Карпушин,                    М.В. Косюта, В.І. Курляндський, О.М. Ларін, В.З. Лукашевич, П.А. Лупинська,                          В.Т. Маляренко, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, Я.О. Мотовіловкер,                В.Т. Нор, О.П. Рижаков, В.М. Савицький, В.О. Середа, М.І. Сірий,                    В.Ф. Статкус, Ю.І. Стецовський, М.С. Строгович, Ф.Н. Фаткуллін,                М.О. Чельцов, В.В. Шимановський, М.Є. Шумило та ін. Проте проблему обвинувачення і його зміни ніяк не можна вважати вичерпаною, а тому потреба її наукового аналізу залишається актуальною. Такий висновок предметно обґрунтовується наступним.

Обвинувачення – одне з найбільш важливих процесуальних явищ, механізм, що приводить в дію всю систему кримінального судочинства, оскільки з нього безпосередньо і починаються кримінально-процесуальні відношення. Однак, не зважаючи на таке важливе наукове і практичне значення інституту притягнення як обвинуваченого, в теорії кримінального процесу немає єдиного підходу до розуміння сутності поняття „обвинувачення”, йому надається різне значення, що призводить до негативних наслідків на практиці.

Уваги і детальної розробки потребують питання про момент виникнення функції обвинувачення, а також про підстави притягнення як обвинуваченого. Останнє питання постає надто гостро у зв’язку з забезпеченням реалізації прав громадян, особливо тих, які залучаються до кримінального судочинства.

Кримінально-процесуальний закон не містить чіткої вказівки на строки, у які після порушення кримінальної справи особа повинна бути притягнута як обвинувачений, за виключенням обрання запобіжного заходу до пред’явлення обвинувачення. Тому в практичній діяльності співробітників слідчих підрозділів нерідко мають місце випадки порушення прав обвинуваченого затягуванням моменту притягнення як обвинуваченого, моменту винесення постанови про притягнення як обвинуваченого після порушення кримінальної справи, коли воно штучно відкладається до закінчення досудового слідства. Також доволі часто слідчі працюють з особою, що могла вчинити злочин, як зі свідком практично до закінчення досудового слідства.

Притягнення особи як обвинуваченого може мати місце лише за наявності доказів, що обґрунтовують пред’явлене обвинувачення (ст. 131 КПК). Разом з тим, процесуальний закон не визначає, яка сукупність доказів може бути визнана достатньою для підтвердження того, що саме притягувана до кримінальної відповідальності особа вчинила злочин. В діючому КПК також не вирішено питання про необхідність відображення підстави для прийняття даного рішення в постанові про притягнення як обвинуваченого. У зв’язку з цим виникла потреба визначення в законі загальних критеріїв, за допомогою яких в кожному конкретному випадку повинно вирішуватися питання про вид і обсяг обставин, достатніх для притягнення особи як обвинуваченого. Це тим більше важливо, оскільки подальше розслідування справи може виявити нові обставини та нові докази, що тягнуть зміну обвинувачення.

Закон у випадку зміни обвинувачення зобов’язує слідчого винести нову постанову про притягнення як обвинуваченого (ст. 141 КПК). Таке формулювання закону сприяло розповсюдженню думки про те, що наявність в одній справі кількох різноманітних постанов про притягнення як обвинуваченого може дезорієнтувати обвинуваченого і суд. Крім того, у формулювання ч. 1 ст. 141 КПК законодавець фактично називає два види модифікації обвинувачення, які можуть бути здійснені слідчим: його зміна та доповнення. Науковці йдуть тим же шляхом, називаючи в монографіях і підручниках розділи „Доповнення та зміна обвинувачення”, не відповідаючи на питання, доповнення обвинувачення є різновидом його зміни чи самостійним процесуальним інститутом?

В науковій літературі з метою вдосконалення кримінально-процесуального законодавства обґрунтовується введення так званого „спрощеного порядку зміни обвинувачення”, котрий передбачав би винесення „спеціальної” постанови, яку необхідно подати обвинуваченому в найкоротший термін, а також відмову від повторного роз’яснення прав обвинуваченого та його допиту, що вимагає ретельного критичного аналізу.

Проблеми щодо зменшення обсягу обвинувачення пов’язані здебільшого з процесуальним оформленням даного рішення слідчого, коли під час досудового слідства частина пред’явленого обвинувачення не знайшла свого підтвердження. Серед науковців та правозастосовувачів виробилося багато різних підходів до розуміння зазначених вимог закону, і тому в юридичній літературі, в наукових коментарях до Кримінально-процесуального кодексу України запропоновано кілька варіантів порядку зменшення обсягу обвинувачення, наслідком чого є неправильне розуміння та застосування статті 141 КПК слідчими, що врешті призводить до порушення прав обвинуваченого, повернення справи для додаткового розслідування з суду, затягування в часі провадження досудового слідства тощо. 

Існують певні процесуальні проблеми стосовно зміни обвинувачення прокурором перед направленням справи до суду. Так, надавши державному обвинувачеві право змінити обвинувачення в суді як у бік поліпшення, так і погіршення становища підсудного, законодавець не вніс відповідні зміни до     ст. 231 КПК, яка й досі забороняє прокурору під час направлення справи до суду за певних умов вносити зміни до обвинувального висновку, що призводить до застосування закону з тяжчою санкцією. Це нелогічно, оскільки закон вимагає від прокурора підтримання обвинувачення в суді на належному рівні, дозволяючи змінювати його як в бік поліпшення, та і у бік погіршення становища підсудного.

Сформульоване в стадії досудового слідства обвинувачення не є остаточним, і питання про нове обвинувачення може постати в процесі судового слідства. В юридичній літературі певний час домінувала точка зору, що у випадку, коли нове обвинувачення тісно пов’язане з початковим, суду належить обов’язково повертати справу на додаткове розслідування, бо засудження підсудного за більш тяжкий злочин водночас з засудженням за обвинуваченням, зазначеним у обвинувальному висновку, вважалося порушенням права обвинуваченого на захист і перешкодою повному дослідженню обставин справи. Як правило, і судова практика не допускає засудження підсудного в тому ж судовому засіданні за новий виявлений злочин. Вважається, що стосовно нового виявленого злочину повинно бути проведено ретельне розслідування, для того щоб суд міг правильно вирішити справу. Але можливість провадження цього розслідування в ході судового слідства не виключена законом, і воно повинно бути сприйняте судовою практикою.

Перші кроки на цьому шляху зроблено законодавцем в 2001 р., коли в   ст. 277 КПК були внесені зміни, відповідно до яких зміна обвинувачення в суді стала можливою як у бік його пом’якшення, так і у бік обтяження, але за певних умов - коли цим не порушуються правила про обов’язкове проведення досудового слідства або про підсудність.

Аналіз змісту ст. 277 КПК України дозволяє також дійти висновку про те, що обмежень щодо зміни прокурором обвинувачення в бік його пом’якшення немає аж до часткової або повної відмови прокурора від нього. Питання часткової та повної відмови прокурора від підтримання обвинувачення в суді повинно розглядатися в контексті даного дослідження, бо є наслідком такого різновиду зміни обвинувачення в суді, як зменшення обсягу обвинувачення внаслідок непідтвердження будь-якої його частини. Крім того, після відмови прокурора від підтримання обвинувачення, воно не обов’язково перестає існувати, бо закон надає право продовжувати підтримувати обвинувачення потерпілому. У зв’язку з цим для нас становить інтерес і розглядатиметься питання процесуальних прав і фактичних можливостей потерпілого підтримувати обвинувачення після відмови прокурора.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано згідно з планами науково-дослідницьких робіт кафедри кримінального процесу та правосуддя Луганського державного університету внутрішніх справ і є складовою частиною „Комплексної програми профілактики злочинності на 2000-2005 рр.”, затвердженої Указом Президента України №3176/2000 від 25 грудня 2000 р., Указу Президента України №143/2002 від 18 лютого 2002 р. „Про заходи щодо дальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян”, Наказу МВС України №356 від 11 травня 2001 р. „Про затвердження Програми розвитку системи відомчої освіти і вузівської науки на період з 2001 до 2005 рр.”, Наказу МВС України №635 від 30 червня 2002 р. „Про заходи щодо організації проведення науково-дослідницьких робіт та впровадження їх результатів у практичну діяльність органів внутрішніх справ України”.