ТРИХОФІТІЯ ВЕЛИКОЇ РОГАТОЇ ХУДОБИ (етіологічна структура, діагностика, селекція штамів та розробка бівалентної вакцини)

Краткое содержание

Дослідження здійснювали впродовж 2001–2007 років у Державному науково-контрольному інституті біотехнології і штамів мікроорганізмів, лабораторії біохімії ННЦ «Інститут експериментальної і клінічної ветеринарної медицини», Сумській і Херсонській державних біологічних фабриках, тваринницьких господарствах різної форми власності Київської, Донецької, Чернігівської, Сумської, Луганської, Харківської, Черкаської, Хмельницької областей та АР Крим. При цьому використовували ретроспективний епізоотологічний аналіз, епізоотологічний експеримент, біологічний експеримент, клінічні, мікологічні, серологічні, біохімічні та статистичні методи досліджень.

Динаміку поширення трихофітії великої рогатої худоби у різних регіонах України вивчали за результатами аналізу й узагальнення звітних матеріалів за формою № 1-Вет, одержаних у Державному департаменті ветеринарної медицини України та Державній центральній лабораторії ветеринарної медицини.

Для з’ясування видового складу збудників трихофітії відбирали патологічний матеріал від тварин з ураженнями шкіри та волосяного покриву. Визначаючи вид дерматофіта, враховували швидкість росту, розмір, структуру колоній, форму ростучого краю колоній, колір, пігментацію зворотнього боку.

Виділення та ідентифікацію культур трихофітонів здійснювали згідно з «Практическим руководством по медицинской микологии» (Кашкин П.Н., Лисин В.В., 1983), «Лабораторной диагностикой грибковых заболеваний» (Лещенко В.М., 1982), «Диагностики грибных болезней (микозов и микотоксикозов) животных» (Саркисов А.Х. и др.,1971). Виділення, культивування та зберігання польових ізолятів і виробничих штамів трихофітонів здійснювали з використанням таких середовищ: бульйон Сабуро, агар Сабуро, модифікований агар Сабуро, сусло-агар, експериментальне середовище ДНКІБШМ, середовища з вуглеводами, а також комерційні сухі середовища для індикації дерматофітів виробництва фірми Hi-Media.

Вивчення культурально-морфологічних і біохімічних властивостей культур трихофітонів визначали за «Практическим руководством по медицинской микологии» (Кашкин П.Н., Лисин В.В., 1983)

Патогенність виділених культур трихофітонів визначали в дослідах на морських свинках масою 250–350 г і телятах віком 1–6 місяців нашкірним методом. Цей метод передбачає нанесення культури гриба на попередньо виголену та скарифіковану поверхню шкіри. Оцінку патогенності культур здійснюють за ступенем важкості клінічного перебігу захворювання.

Для довготривалого зберігання штамів трихофітонів використовували ліофілізовані культури. Підготовку культур до висушування здійснювали як за загальноприйнятими методиками (Зак А.Ф., Успенская А.П., 1960,
Никитин Е.Е., Звягин И.В., 1971, Никифоров Л.И., 1981), так і за методом, розробленим нами. Культури дерматофітів вирощували на пробірках зі скошеним сусло-агаром упродовж 20–25 діб. Потім в пробірки додавали по
3–5 см³ стерильного фізіологічного розчину кухонної солі та змивали спори. Доводили концентрацію мікроконідій до 400 х 10⁶ в 1 см³. Суспензію спор трихофітонів асептично змішували в рівних об’ємах із захисним середовищем і фасували по 1 см³ в стерильні пеніцилінові флакони. Як захисні середовища використовували цукрозо-желатинові та цукрозо-желатинові з добавками мікро- і макроелементів.

У дослідах щодо ліофілізації ми використовували сублімаційний апарат LP3 фірми Jouan, у якому після глибокого заморожування за мінус 64 °С впродовж 24 годин здійснюється висушування мікроконідій дерматофітів. Залишкова вологість у висушеній масі становила 2–3 %. Наявність вакууму у флаконах перевіряли за допомогою апарату типу Д’арсанваль. Висушені мікроконідії штамів трихофітонів зберігали за температури 2–4 °С.

Вміст мікроконідій визначали кількісно – шляхом підрахунку в камері Горяєва за розробленою нами формулою. Життєздатність мікроконідій (колонієутворюючі властивості) підраховували шляхом послідовних розведень від 10^-1 до 10^-5. Із п’ятого розведення по 0,5–1 см³ висівали на чашки Петрі із сусло-агаром та інкубували за температури 26–28 °С. Через 5–7 діб здійснювали підрахунок вирослих колоній.

Визначення профілактичної й терапевтичної доз вакцини здійснювали на кролях з масою тіла 2,5–3 кг і телятах віком 1–6 місяців. Нешкідливість виготовлених зразків вакцини проводили на морських свинках з масою тіла 250–350 г і телятах віком 1–6 місяців загальноприйнятими у ветеринарії методами, використовуючи потрійну імунізуючу дозу (ОІЕ, 2004).

Імуногенну й терапевтичну ефективність виготовлених зразків вакцини вивчали на морських свинках з масою тіла 250–350 г, кролях з масою тіла
2,5–3 кг, телятах віком 1–6 місяців і молодняку ВРХ від 7 до 18 місяців і старше. Імуногенну ефективність визначали шляхом прямого нашкірного зараження тварин з подальшими дослідженнями за допомогою клінічного та мікологічного методів. Терапевтичну ефективність визначали введенням терапевтичної дози вакцини та контролювали за допомогою клінічного та мікологічного методів досліджень.

Визначення імуногенної ефективності вакцини також здійснювали, використовуючи епізоотологічний експеримент. Для цього щеплене поголів’я великої рогатої худоби вводили у стадо з клінічно хворими тваринами. Прояви захворювання контролювали за допомогою клінічного і мікологічного методів досліджень.

Імунобіологічні зміни після щеплення вакцинами проти трихофітії вивчали в дослідах на кролях з масою тіла 2,5–3 кг і телятах віком 1–6 місяців і старших.

Визначення рівня аглютинінів у сироватці крові щеплених тварин визначали за допомогою реакції аглютинації з виготовленими нами антигенами. Реакцію ставили в планшетах за загальноприйнятою методикою. Антигени виготовляли з культур T.verrucosum і T.mеntagrophytes шляхом подрібнення грибниці в міксері. Суспензію інактивували формаліном. Отриману суспензію відфільтровували й використовували для постановки РА в кінцевій концентрації 10 МО за стандартом оптичним мікробіологічним ДНКІБШМ (ТУ У 24.4-19024865-660-2002).

Вміст білка в плазмі та сироватці крові визначали за методикою Лоурі в модифікації Міллера (1959), класів імуноглобулінів G та M – за методикою радіальної імунодифузії (Manchini G., 1965), активність лізоциму (КФ 3.2.1.17) – турбідиметричним методом за Перрі в модифікації Гранта зі співавторами (1978). Вміст циркулюючих імунних комплексів (ЦІК) у сироватці крові здійснювали за методом Ю.А. Гриневича. шляхом осадження білкових комплексів антиген-антитіло ПЕГ – 6000 (1981). Вміст серомукоїдів у пробах сироватки крові щеплених тварин установлювали за методом
В.В. Меньшикова, (1987).

Комісійні випробування вакцини здійснювали на базі Державної Сумської біологічної фабрики та в господарствах Полтавської, Сумської і Харківської областей.

Одержані результати піддавали статистичній обробці з використанням методів варіаційної статистики, вірогідність різниці обчислювали за критерієм  Т. Стьюдента-Фішера (Урбах, 1964).

Усього в дослідах і випробуваннях ми використали 160 морських свинок, 244 кроля, 1345 голів великої рогатої худоби.