| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність, наукову новизну, визначено ступінь наукової розробки теми, об’єкт і предмет, хронологічні межі дослідження, сформульовано його мету і завдання, висвітлено практичне значення результатів дисертації.
Перший розділ – “Вивчення історії Греко-уніатської церкви на Правобережній Україні кінця XVIII – першої половини ХІХ ст.: стан наукової розробки теми та родо-видова класифікація джерельної бази” – присвячений дослідженню історіографії питання та характеристиці корпусу джерел з теми.
Історіографія теми передбачає аналіз концептуальних напрямів, зумовлених як розвитком філософсько-методологічної бази історичних досліджень, так і політичною ситуацією в державі. В розділі подається коротка характеристика зазначених напрямів. Так, зокрема, відмічено такі негативні риси російської та польської історіографії ХІХ ст., як надмірна тенденційність, емоційність, зумовлена конфесійною заанґажованістю та залежністю вчених від державницьких позицій Російської та Австрійської (згодом Австро-Угорської) імперій. Попри це робляться акценти і на визначних здобутках учених-позитивістів ХІХ ст., якими були започатковані наукове збирання, систематизація та класифікація джерел. Ґрунтовні праці, що базувалися на значній джерельній основі, були написані представниками як російської історіографії ХІХ ст. (М. Коялович, І. Чистович, Д. Толстой, С. Рункевич), так і польської історіографії (єпископ Е. Ліковський, Є. Гіжицький та ін.).
У Києві в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. на базі Духовної академії виникла київська церковно-історична школа, представники якої основну увагу приділяли пошуку та аналізу історичних джерел. Один із найкращих репрезентантів цієї школи М. Петров присвятив свою працю, що ґрунтувалася на багатій джерельній базі, зазначеній проблематиці, з’ясувавши роль василіан в уніїзації монастирів та латинізації церкви. Звертали увагу на вивчення джерел з історії унії дослідники Поділля (М. Симашкевич, Ю. Сицинський, Н. Яворовський та ін. ) та краєзнавці (О. Фотинський, В. Переговський, П. Антонович, Л. Похилевич та ін.), які займалися публікацією джерел на сторінках єпархіальних часописів.
Утім, попри гідну уваги археографічну діяльність істориків Наддніпрянщини ХІХ – початку ХХ ст., вона лише частково охопила церковні джерела. Власне тому цілком закономірним є факт відсутності в цей час окремих монографічних досліджень, присвячених вивченню джерел з історії Греко-уніатської церкви наприкінці XVIII - XIX ст.
У радянський період церковна тематика не належала до пріоритетних напрямів історичних досліджень, відповідно пошук та публікація джерел не практикувалися.
Набагато більше уваги церковній тематиці приділялося українською греко-католицькою історіографією міжвоєнного Львова, де інтенсивно розвивався греко-католицький напрям української церковно-історичної науки. Проте сконцентрованість досліджень на теренах Львівської митрополії спричинила до спорадичного вивчення джерел з історії церкви в географічних межах нашого дослідження. Слід відзначити лише публікацію “візити” Дубенського монастиря о. Й. Скрутеньом.
Не менш плідними були й джерелознавчі студії представників української діаспори в Римі, діяльність яких полягала в основному у виданні церковних джерел з історії України та Білорусі із збірок Ватикану. Проте через брак доступу до українських архівалій багато джерел залишилося поза їх увагою.
В останні роки зросла кількість фахових джерелознавчих робіт та публікацій церковних джерел. Розгляд проблеми існує в контексті різноманітних студій над історією Греко-уніатської церкви в Україні, тематика яких є досить широкою. Проте в своїй більшості публікації розглядають джерела з ранньої історії унії
(М. Довбищенко) або джерела з історії церкви в Львівській єпархії (І. Скочиляс). Опису одного із видів церковних джерел – візитацій – присвячені джерелознавчі розвідки Р. Кондратюка та А. Зінченка. Єдиним дослідженням, безпосередньо присвяченим аналізу архівних документів з історії Греко-уніатської церкви на Правобережній Україні XVIII – першої половини ХІХ ст., є розвідки О. Крижанівського. Попри те, що публікації автора висвітлюють джерела стосовно трьох християнських церков Правобережжя, що не дає можливості більш детального аналізу документів кожної із зазначених церков, вони є єдиною спробою комплексного аналізу світських та церковних джерел.
Побіжно вивчали джерела з досліджуваної тематики й сучасні польські дослідники (В. Колбук, С. Набиванець, М. Підлипчак-Маєрович). Однак, враховуючи той факт, що зазначені дослідження переважно сконцентровані на теренах Холмської єпархії, вони можуть слугувати для дисертаційної роботи лише в якості порівнянь. Значно більше відповідають нашому дослідженню джерелознавчі праці о. М. Радвана, незаперечною заслугою котрого є використання джерельних масивів російських архівів.
Джерельною базою дослідження є сукупність опублікованих та архівних документів, розпорошених по вітчизняних і закордонних архівах та бібліотеках. Серед опублікованих документів, що містять інформацію до історії церкви, слід назвати: “Полное собрание законов Российской империи”; “Описание архива Западно-русских униатских митрополитов” С. Рункевича, що й досі є важливим першоджерелом для дослідження історії Уніатської церкви XVII–XIX ст.; працю “Колекція та архів єпископа П. Доброхотова”, упорядковану В. Ульяновським; публікації документів на сторінках наукових збірників та єпархіальних часописів (“Труды Киевской Духовной Академии” (ТКДА), “Киевские епархиальные ведомости” (КЕВ), “Волынские епархиальные ведомости” (ВЕВ), “Подольские епархиальные ведомости” (ПЕВ), “Киевская старина” (КС) та низку публікацій документів, здійснених сучасними дослідниками (о. М. Радван, М. Довбищенко,
І. Скочиляс та ін. )).
Проте значно більший інтерес викликають архівні джерела, в основу класифікації яких нами покладено принцип походження документа, який в свою чергу, розрізняється за родо-видовим складом і змістом інформації.
Корпус джерел з історії Греко-уніатської церкви можна поділити на два блоки: документи світських органів влади і документи власне церковного походження. Оскільки в основу двох виділених блоків документів покладено класифікацію за фондоутворювачем, тобто за приналежністю до світських або церковних органів влади, тому документи, зосереджені в колекціях особового походження, збірках бібліотек та музеїв, з метою більш повного аналізу виділено в окремий підблок. У свою чергу, розгляд кожного з цих блоків джерел за походженням неможливий без використання й інших класифікаційних схем. Саме тому всередині зазначених блоків з метою більш повного висвітлення інформаційного потенціалу джерельної бази вважаємо цілком слушним застосування й видової класифікації. Це актові джерела, які охоплюють всю нормативно-регламентаційну, правову та економічну документацію, наративні джерела (приватне листування, мемуари, хроніки тощо), які містяться у фондах як церковного, так і світського походження. Останні, в свою чергу, можна віднести й до джерел особового походження.
Блок світських документів, виходячи із структури управлінського апарату Російської імперії, можна поділити на: 1) документи вищих органів управління;
2) документи центральних (губернських) органів управління. Найбільший пласт нормативних та виконавчих документів зосереджений у фондах вищих органів влади. До таких фондів, перш за все, слід віднести ф. 821 “Департамент духовних справ іноземних віросповідань МВС” та фонди вищого управління, в яких частково зберігаються уніатські справи: ф. 560 “Загальна канцелярія міністерства фінансів”, ф. 1285 “Департамент державного господарства МВС”, ф. 1374 “Канцелярія генерал-прокурора Сенату” та інші, які знаходяться в Російському державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі (РДІА СПб).
Серед світських фондів центрального рівня управління слід назвати фонди місцевої адміністрації, які зосереджені в ЦДІАК України: ф. 442 “Канцелярія Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора”, ф. 533 “Канцелярія Київського воєнного губернатора”, а також ф. 2 “Канцелярія Київського губернатора” (Держархів Київської області), ф. 70 “Канцелярія Волинського губернатора” (Держархів Житомирської області) тощо. Найповніше репрезентує інформацію ф. 442 ЦДІАК України, зокрема описи 1; 413; 789 а.
Зазначений корпус джерел містить різні види документів: імператорські укази, циркуляри, відношення, донесення, акти, протоколи засідань та судових розслідувань, статистичні зведення тощо. Тобто тут наявна вся видова палітра документів, що розкривають специфіку взаємин держави та Греко-уніатської церкви та їх зміну наприкінці XVIII – в першій половині ХІХ ст. Певний обсяг інформації з теми містять фонди судових світських установ як повітового, так і губернського рівнів (ф. 16, ф. 36, ф. 359, ф. 363, у Держархіві Волинської області тощо).
Особливістю світського масиву джерел, найбільш повно представленого в сучасних архівах, є його велика хронологічна репрезентативність, що сприяє конкретним дослідженням. Найінформативнішим є цей корпус джерел для вирішення таких питань: законодавство Російської імперії з уніатського питання, правове та майнове становище Греко-уніатської церкви, ліквідаційна політика щодо уніатів органів влади різних рівнів. Натомість, зазначений масив документів містить значно менше інформації щодо внутрішнього життя церкви.
Більший за обсягом комплекс джерел міститься в церковних фондах, які репрезентують особливості внутрішньо-церковного життя. Корпус церковних джерел представлений широким колом документів, що потребують групування. Це, перш за все, синодальні та консисторські архіви. Також джерельну базу Греко-уніатської церкви можна поділити на документи білого та чорного (ченців) духовенства, тобто документи єпархіального та монастирського походження.
В той же час, корпус церковних джерел репрезентує увесь видовий склад документів з даної теми.
Синодальні фонди РДІА СПб (ф. 796 “Канцелярія Синоду”, ф. 797 “Канцелярія обер-прокурора Синоду”, ф. 799 “Господарське управління Синоду”, ф. 834 “Рукописи Синоду”) є надзвичайно інформативним джерелом з питань вивчення історії Греко-уніатської церкви, адже саме до цих фондів надходила вся звітна документація з Правобережних губерній.
Інформація локального характеру, що найбільше розкриває внутрішнє життя церкви, міститься в документах консисторій, зокрема православних – Київської і Волинської духовних консисторій (відповідно ЦДІАК – ф. 127, Держархів Житомирської області – ф.1); фондах Білоруської, Литовської, Луцької та Холмської уніатських консисторій (відповідно ЦДІАК – ф. 972, Держархів Житомирської області – ф. 420, Держархів Волинської області – ф. 382, Люблінський державний архів – ф. 95); фондах Римо-католицької консисторії (Держархів Житомирської області – ф. 178).
Якщо за родо-видовим складом документи консисторій є майже тотожними, то за своїм інформативним потенціалом вони значно різняться. Так, католицькі і православні консисторії містять документи, що розкривають особливості міжконфесійних відносин духовенства, а інформацію щодо внутрішнього становища Греко-уніатської церкви містять джерела, які акумульовані у фондах Греко-уніатської церкви. Вони представлені як документами столичних архівів (РДІА СПб: ф. 824 – “Білорусько-Литовська духовна колегія Сенату”, ф. 823 – “Канцелярія митрополитів греко-уніатських церков Росії”), так і єпархіальних, де питання внутрішнього становища церкви знайшли найбільш повне відображення. Власне, документи уніатських митрополитів зберігаються у ф. 823, який має три описи. У третьому описі фонду, який не був виданий і, відповідно, є найменш дослідженим, містяться документи XVII-ХІХ ст., багаті на детальні відомості про уніатські єпархії. Документи цього фонду цінні вже й тим, що мають персоніфікований характер. Зазначимо, що чимало документів цих фондів, які розкривають надзвичайно важливі аспекти внутрішнього та зовнішнього життя церкви, залишаються до цього часу маловідомими.
Не меншою повнотою характеризуються документи уніатських консисторій, що подають різноманітну інформацію щодо внутрішнього життя церкви. Кожна із консисторій висвітлювала в документах зміст діяльності управлінської системи та духовенства уніатської єпархії.
Так, зокрема, найбільшим ступенем висвітлення внутрішнього життя церкви характеризується фонд Луцької консисторії, оскільки більшість документів потрапляла саме до цієї консисторії. Фонд Литовської консисторії містить, в основному, метричні книги за 1825-1836 рр., а Білоруської – переважно охоплює документи 30-х років ХІХ ст., що пояснюється припиненням функціонування Луцької консисторії в зв’язку із ліквідацією Луцької єпархії.
У розділі наведено характеристику й такого виду церковних джерел, як візитації, монастирські джерела, зокрема книги та літописи уніатських монастирів, які відклалися в Держархіві Житомирської області, ЦДІАК України, Інституті рукопису НБУВ, Краківському державному архіві.
Окремо слід відзначити джерела особового походження та колекційні збірки: документи музею князів Чарторийських, фонд К.С. Сербіновича, князів Сангушків, Любомирських, колекцію П. Доброхотова, о. Уссаса, митрополита
А. Шептицького тощо, які містять документи як світського, так і церковного походження. Викликає науковий інтерес й така група джерел особового характеру, як мемуари провідних діячів “возз’єднання” – митрополита Й. Семашка, єпископа Полоцького В. Лужинського і єпископа-вікарія Литовської єпархії А. Зубка, так звані їхні “Записки”. Попри суб’єктивний характер наведеної в них інформації, цей вид джерел є надзвичайно інформативним та досить точно відтворює конфесійну специфіку того часу.
У другому розділі – “Становище Греко-уніатської церкви на Правобережній Україні кінця XVIII - першої половини ХІХ ст.” на основі використаної джерельної бази досліджується організаційна структура Греко-уніатської церкви на теренах Правобережжя та її зміни в результаті ІІ та ІІІ поділів Польщі.
Так, із 4-х єпархій Уніатської церкви, що функціонували на території Правобережної України в другій половині XVIII ст., а це – Володимирська, Луцько-Острозька, Львівсько-Кам’янецька та Митрополича єпархії, на початок ХІХ ст. залишилася лише одна – Луцька. Встановити чисельність уніатських парафій на досліджуваних теренах досить складно. За підрахунками М. Радвана, на 1772 р. в Україні в межах майбутніх підросійських територій перебувало 4034 парафії. Звичайно, не всі зазначені парафії знаходилися на території Правобережної України, втім, якщо врахувати, що на 1839 р. їх залишилося 139 - тобто трохи більше 3% від попередньої кількості, то таке різке зменшення вражає. Більшість уніатських парафій знаходилася на Волині (164 із 176 за даними 1803 р.). Аналіз джерел свідчить, що в багатьох повітах Правобережної України повністю зникли уніатські церкви. Станом на 1803 р. Луцька єпархія нараховувала 195 парафіяльних священиків та 594 безмісних. Попри такі різкі зміни в становищі церкви, вона продовжувала функціонувати, маючи необхідний адміністративний апарат: єпископа, консисторію, капітулу, деканів та духовенство. Аналіз рапортів Литовської консисторії, які зберігаються у ф. 824 “Білорусько-Литовська духовна колегія Сенату” (РДІА СПб), дозволяють стверджувати, що протягом 30-ти років перебування в складі Російської держави спостерігалася незначна динаміка розвитку Греко-уніатської церкви. Першість у природному зростанні уніатського населення належала Волині, де, за даними 1829 р., річна кількість населення зросла на 1264 чол. Станом на 1835 р. спостерігалося незначне збільшення уніатських церков Волині (на 8% ), вдвічі зросла й кількість мурованих церков. Втричі зросло й число самих душпастирів (1798 р. – 191, 1826 р. – 433 чол.). Прикметно, що із загальної кількості священиків Луцької єпархії на 1827 р. найбільше їх число - 60% було посвячено в сан протягом саме 1800-1827 рр. Таким чином, українська Греко-уніатська церква, хоч і в невеликих масштабах, змогла частково повернути собі втрачене і в майновому, і в кадровому аспектах.
Зміни становища Греко-уніатської церкви знаходилися в прямій залежності від особливостей політики Російської держави, яка переходила від періодів переслідувань (Катерина ІІ і Микола І) до періодів лібералізації (Павло І, Олександр І). Проте загальний вектор релігійної політики держави, попри певні відмінності, не змінювався і був спрямований на ліквідацію церкви, яка була, на думку офіційної влади, чинником соціальної, політичної та конфесійної нестабільності на Правобережжі. Крім того, на відміну від інших національних груп, українські уніати не дуже вирізнялися від домінуючої російської етнічної і релігійної групи, а тому підпадали під міф російської історіографії про етнічну, політичну та релігійну ідентичність східних слов’ян. Свідченням цього є розроблений за таємним наказом імператриці план ліквідації Греко-уніатської церкви архієпископом Євгеном Болгарином Херсонським, який зберігається у
ф. 574 Відділу рукописів Російської Національної бібліотеки в Санкт-Петербурзі. Цей план, адресований обер-прокурору Св. Синоду О.І. Мусіну-Пушкіну, згодом, на нашу думку, став зразком для відомої доповідної записки єпископа Й. Семашка 1827 р.
Доведено, що два періоди ліквідації Греко-уніатської церкви (кінець XVIII і 30-ті роки ХІХ ст.) мали свої особливості. Якщо наприкінці XVIII ст. процес приєднання відзначався надзвичайно швидкими темпами та відкритим характером „місійної” діяльності, що й викликало відчутну протидію, то уряд Миколи І здійснював ліквідацію церкви обережно та повільно, зосередивши основну увагу на русифікації освіти уніатського духовенства, послабленні позицій представників василіанського чину, делатинізації літургії та внутрішньому облаштуванні церков, а головне - на ретельному підборі адміністративних кадрів. Доведено, що в 90-х роках XVIII ст. жоден із представників вищої уніатської ієрархії не приєднався до православного віросповідання, на відміну від процесу приєднання 1839 р., коли уніатська духовна еліта виступила в ролі слухняних виконавців, а інколи й ініціаторів (Й. Семашко) урядової акції.
У розділі значну увагу приділено відмінностям процесу приєднання в різних регіонах Правобережжя (міцності унії на Волині і її слабкості на теренах Поділля та Київщини) та проаналізовано думки істориків з цього приводу. Ми вважаємо, що дана проблематика потребує додаткового дослідження як внутрішнього становища Греко-уніатської церкви на зазначених теренах, так і становища цих регіонів. Лише врахування зовнішнього і внутрішнього чинників може дати підстави для об’єктивних й достовірних висновків. А для цього необхідним є залучення та детальний аналіз якомога більшої кількості різнопланових джерел.
|
