ПЕРЕШКОДЖАННЯ ЗДІЙСНЕННЮ ВИБОРЧОГО ПРАВА: ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ :

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Упровадження демократичних принципів формування органів державної влади й органів місцевого самоврядування стало однією з обов’язкових умов подальшої інтеґрації України до Європейського Союзу. Тому міжнародні організації приділяють значну увагу становленню в нашій країні основних форм безпосередньої демократії, зокрема виборів. Світове співтовариство, визнавши єдині демократичні засади щодо проведення виборів, закріпило їх у низці міжнародних документів.

Стаття 1 Конституції визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу. Принциповою ознакою реального демократизму держави є досягнутий у ній рівень народовладдя, тобто те, наскільки встановлені національним законодавством процедури виявлення та здійснення волі народу можуть реально впливати на управління справами держави й суспільства.

Невід’ємною частиною демократичних виборів є забезпечення відповідних суб’єктивних виборчих прав. Згідно зі ст. 38 Конституції України громадяни мають право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Але закріплення цих основних політичних прав в Основному Законі не є показником їх забезпеченості. Державі потрібен ефективний механізм юридичної відповідальності за порушення прав і свобод громадян.

Кримінальний кодекс України забезпечує охорону прав і свобод людини та громадянина від найнебезпечніших порушень. Тому в разі недосконалості кримінально-правових норм, що передбачають кримінальну відповідальність за порушення виборчого законодавства, виборчі права громадян не можна назвати забезпеченими.

Кримінальну відповідальність за виборчі правопорушення передбачено різними статтями КК України. Але в межах дисертаційного дослідження пропонується звернути увагу на проблеми кримінальної відповідальності за перешкоджання здійсненню виборчого права. Ці діяння є порушенням основних виборчих прав громадян, тобто права обирати й бути обраним, і тому вони видаються ключовими у відповідному механізмі кримінально-правової охорони.

У вітчизняній науці кримінального права проблемам кримінальної відповідальності за перешкоджання здійсненню виборчого права не було приділено достатньої уваги.

Розгляд великої кількості скарг суб’єктів виборчих процесів за різними виборами свідчить про підвищений інтерес суспільства до результатів реалізації юридичної відповідальності за виборчі правопорушення. За даними судової статистики, у період виборчої компанії з виборів Президента України 2004 року до місцевих і апеляційних судів загальної юрисдикції надійшло 137042 скарги, з них було прийнято судами до провадження 133519 скарг, розглянуто з винесенням рішення 131527 (задоволено 127776 скарг). Можливістю судового захисту своїх виборчих прав намагалися скористатися 135047 виборців.

Аналізуючи роботу судів загальної юрисдикції за 2005 рік, Верховний  Суд  України  зазначив,  що у 2005 році у зв’язку з проведенням виборів Президента України було зареєстровано
1887 злочинів проти виборчих прав громадян.

3 грудня 2004 року Судова палата в цивільних справах Верховного Суду України, приймаючи рішення щодо другого туру виборів Президента України, дійшла висновку, що порушення принципів виборчого права, передбачених статтями 38, 71, 103 Конституції України, і засад виборчого процесу, визначених ч. 2 ст. 11 Закону України „Про вибори Президента України”, унеможливлюють достовірно встановити результати дійсного волевиявлення виборців у єдиному загальнодержавному виборчому окрузі.

Із вищезазначеного виникає питання про місце кримінально-правового забезпечення охорони суб’єктивного виборчого права громадянина, яке здійснюється, зокрема, через ст. 157 КК України.

Дослідженню  проблем  забезпечення  правової   охорони   виборчих прав громадян приділяли увагу такі вчені, як
Ю.В. Александров, П.П. Андрушко, О.М. Готін, А.П. Груздєва,
М.В. Жушман, С.Д. Князєв, О.С. Колишніцин, В.В. Копейчиков,
С.М. Корабельников, А.М. Красіков, С.Я. Лихова, М.С. Матейкович, Л.П. Медіна, М.І. Мельник, В.Ф. Погорілко, П.О. Ромашкін,
М.І. Ставнійчук, Н.В. Терещенко, Ю.М. Тодика, М.І. Хавронюк та інші.

Важливе місце в методологічній базі займають міжнародні документи, а саме: Загальна декларація прав людини (1948 р.); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.); Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини (1950 р.); Європейська хартія місцевого самоврядування та інші. Окремі висновки автор робить на основі аналізу кримінального законодавства іноземних держав, зокрема Грузії, Естонії, Казахстану, Республіки Білорусь, Російської Федерації, Данії, Греції, Болгарії, Швеції, Швейцарії та деяких інших.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження проведено відповідно до плану підготовки дисертаційних досліджень Луганського державного університету внутрішніх справ на 2005 – 2006 роки, а також відповідно до Наказу Міністерства внутрішніх справ України № 755 від 5липня 2004 р. „Про затвердження пріоритетних напрямків наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 років”.