Загальні засади призначення покарання за кримінальним правом України та зарубіжних країн: порівняльний аналіз :

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Згідно ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Судді при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону (ст.129). Для правильної організації призначення покарання судами свобода судового розсуду має бути достатньою, щоб дати можливість врахувати та оцінити особливості кожного конкретного випадку. Разом із тим, вона повинна обмежуватися суворими рамками закону, щоб вибір покарання не перетворився на свавілля.

При вирішенні питання про вид і розмір покарання суд у кожному  випадку повинен виходити з вимог ст. 65 КК України про суто індивідуальний підхід при призначенні покарання з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного і обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання. Проте законодавець не конкретизує критерії призначення покарання, не визначає міру їхнього впливу на вид і розмір покарання, що призначається судом. Це створює складнощі на практиці і призводить до порушення принципу справедливості призначення покарання.

Так, у 2005 році для перевірки законності та обґрунтованості до апеляційних судів надійшло 36,5 тис. справ, а до Верховного Суду України у порядку касаційного та виключного провадження – 29 тис. Скасовано і змінено вироки в апеляційному та касаційному порядку стосовно майже 11 тис. осіб.  Як засвідчив аналіз роботи судів загальної юрисдикції за останні роки, основними підставами для скасування вироків було названо невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості злочину та особі засудженого.

Вибір порівняльного напряму дослідження інституту призначення покарання обумовлений процесами глобалізації, яка більшою або меншою мірою торкнулася кожної держави, необхідністю приведення національного законодавства до міжнародних стандартів.

Для порівняння було взято як країни романо-германської правової системи (ФРН, Франція, Іспанія, Польща тощо), так і країни системи загального права (Англія, США, Канада). Це обумовлено тим, що українському законодавству близькі принципи романо-германської правової системи, однак останнім часом найбільше розповсюдження ідеї розумного обмеження судового розсуду одержали саме у країнах системи загального права.

У теорії кримінального права порівняльний метод дослідження широко використовувався у роботах С.С. Яценка. В останні роки з’явилися декілька робіт, присвячених вивченню окремих інститутів кримінального права через використання порівняльного методу (І.В. Красницький), а також комплексна компаративістська робота М.І. Хавронюка. Проте, інститут призначення покарання у зазначених працях не був предметом спеціального дослідження.

Значну увагу загальним засадам призначення покарання приділили    М.І. Бажанов, Я.М. Брайнін, С.А. Велієв, Г.Б. Віттенберг, Г.С. Гаверов,         В.О. Глушков, Т.А. Денисова, М.М. Ісаєв, І.І. Карпець, Г.А. Крігер,              Л.Л. Кругліков, Н.Ф. Кузнєцова, В.Т. Маляренко, Г.П. Новосьолов,              А.А. Пінаєв, В.В. Полтавець, Л.А. Прохоров, М.А. Скрябін, М.Н. Становський, Н.С. Таганцев, В.Л. Чубарєв. Окремі критерії призначення покарання досліджували Ю.Д. Блувштейн, Н.А. Бєляєв, Б.С. Волков, Л.А. Долиненко, А.Т. Іванова, Т.І. Іванюк, Н.С. Лейкіна, Р.Н. Ласточкіна, В.П. Малков,         Ю.Б. Мельникова, О.А. Мясніков, В.Г. Татарніков, В.І. Тютюгін, Г.І. Чечель та інші. Деякі проблеми, пов’язані з визначенням правил призначення покарання у кримінальному праві зарубіжних країн, розкриті такими вченими як             Д. Андернес, Е. Дуб, Д. Клінг, М. Міллер, Д. Мустард, Ч. Оглтрі, П. Октавіан, Д. Рівз, П. Соломон, К. Стис, М. Тонрі, М. Франкел, Р. Фрейз, Д. Хані та іншими.

Проте, наявні теоретичні розробки загальних засад призначення покарання не вичерпали цієї проблеми. До цього часу не досягнуто єдності у розумінні сутності загальних засад призначення покарання, невирішеним залишається окреслення їх обсягу та системи, відсутня єдина позиція стосовно юридичної природи окремих критеріїв призначення покарання, висловлюються спірні судження щодо впливу цих критеріїв на індивідуалізацію покарання. При цьому використання практики призначення покарання у зарубіжних країнах обмежується цитуванням положень іноземного законодавства, що є недостатнім для визначення меж імплементації його положень до національного законодавства. Вищевикладене зумовлює необхідність наукового осмислення та детального теоретичного дослідження природи і змісту загальних засад призначення покарання, встановлення меж урахування певних критеріїв при призначенні покарання.

Вивчення судової практики, аналіз 548 обвинувальних вироків суду щодо 796 осіб, постановлених судами Харківської, Полтавської, Сумської, Запорізької, Черкаської, Донецької та Дніпропетровської областей, свідчать про те, що не всі положення ст. 65 КК України враховуються судами досить повно, окремі загальні засади призначення покарання не знаходять свого відображення у вироках суду, мотивувальні частини вироків закінчуються формальною фразою: „Суд при призначенні покарання враховує ступінь тяжкості злочину, особу винного, обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання”. Таким чином, питання призначення покарання в Україні залишаються на недостатньо розробленому рівні, що і обумовило вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри кримінального права та кримінології Харківського національного університету внутрішніх справ у межах державної Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України №1376 від 25 грудня 2000 року, а також базується на п.23 розділу V Тематики пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на 2002-2005 рр., затвердженої наказом МВС України від 30 червня 2002 року № 635, п.7 Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження у практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 рр., затверджених наказом МВС України №755 від 05.07.2004 р., та п.1.4. розділу І Головних напрямів наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001-2005 рр., схвалених вченою радою Національного університету внутрішніх справ 23 березня 2001 року (протокол №3).