ГОБЕЛЕН У КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОГО ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА 1960 – 1990-х РР. : ГОБЕЛЕН В КОНТЕКСТЕ УКРАИНСКОГО изобразительное искусство 1960 - 1990-х гг.

Краткое содержание

У ВСТУПІ обґрунтовується  актуальність теми дисертації, визначаються мета і завдання, об’єкт та предмет дослідження, а також територіальні й хронологічні межі. Розкривається наукова новизна, практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі „ІСТОРІОГРАФІЯ ТА МЕТОДИКА ДОСЛІДЖЕННЯ” сучасний гобелен аналізується як сфера мистецтвознавчого інтересу, з’ясовується діапазон теоретичного дискурсу і ступінь його розвитку у вітчизняній спеціальній літературі. Також обґрунтовується методика даної роботи, залучені в ній способи одержання наукових результатів.

Науковий інтерес до гобелена в українському мистецтвознавстві зародився у процесі дискусій навколо проблем тематичного килима. Однією з перших до них звернулася О.Новицька (1948), згодом Н.Велігоцька (1966). Хрестоматійними у цьому контексті є монографії А.Жука (1973) та Я.Запаска (1973), що висвітлюють гобелен у кореляції з вивченням українського килима, спостерігають його у процесі становлення, звертаються до проблем специфіки образної мови. 

У працях 50-х – початку 70-х рр. методика дослідження тяжіє до схеми „ремесло-мистецтво”, тематичний килим та гобелен ще розглядаються у зв’язку з промисловим виробництвом килимів. З другої половини 70-х рр. ХХ ст. провідним стає питання взаємодії декоративного мистецтва з архітектурою. Цій темі присвячено праці вітчизняних дослідниць Л.Жоголь (1973, 1978, 1986), Н.Гасанової (1987), тут гобелен частково є предметом висвітлення. Їм належить основний обсяг тематичних публікацій про сучасний український художній текстиль, датованих 70 – 80-ми рр. ХХ ст. Суттєвими за обсягом висвітлення інтеграції гобелена в інтер’єр є статті російських авторів Л.Монахової (1985) та О.Кабанової (1988). Вони розглядають специфіку, проблеми створення монументально-декоративного гобелена, порушують  питання „архітектурної теми”,  „художник-замовник”.

До початку 80-х років ХХ ст. поглибились методологічні принципи  дослідження гобелена, в діапазон теоретичних розробок потрапили проблеми традиції, „художник – матеріал”, „матеріал – форма”, „предмет – середовище”. Їх всесторонньо представляють публікації провідних дослідниць радянського гобелена В.Савицької (1972, 1977, 1981), Т.Стриженової (1973, 1976, 1980, 1982, 1988) та низка матеріалів, видрукуваних у журналі „Декоративное искусство СССР”. Окремий напрям у спеціалізованій літературі 70 – 80-х рр. ХХ ст. становить аналіз творчості художників, тут вирізняються статті Т.Стриженової (1980, 1983) та альбоми творів (1979, 1981). Рівень і характер наукового інтересу до мистецтва гобелена відображають дисертаційні праці    Д.-А. Начюлене (1979), В.Савицької (1982), Г.Кусько (1987). 

Провідним мотивом критики гобелена у вітчизняному мистецтвознавстві   70 – 80-х рр. виступає тематика. Типовими є статті А.Жука (1980, 1981), А.Бєляєвої (1989), С.Євсюкової (1994). Поглибленістю наукового аналізу гобелена вирізняються статті Н.Гасанової (1984), А.Бєляєвої (1988), Г.Кусько (1985, 1986, 1989, 1998, 2001), де розглядаються художньо-стильові аспекти творів, їх взаємодія з архітектурою, виділяються напрями в українському гобелені, здійснюється його типологізація. Питанню мистецької школи в студіях українського художнього текстилю присвячено альбом „Художній текстиль. Львівська школа” (1998), публікації Є.Шимчук (1997), Г.Стельмащук (1997, 1998). На цьому тлі немає системного вивчення традицій та розвитку інших фахових шкіл текстилю, існує проблема із дослідженням творчості митців гобелена. Це говорить про відсутність ґрунтовної всебічної оцінки у вітчизняному мистецтвознавстві.

Методологічною основою дослідження є комплексний підхід до вивчення предмету. Основні положення дисертації сформовано на засадах діахронно-синхронного аналізу, що дозволяє оцінити самобутній характер вітчизняного гобелена й розглянути його у симбіозі з мистецькими тенденціями 60 – 90-х рр. ХХ ст.; дедуктивно-індуктивний аналіз розкриває причинно-наслідкові закономірності становлення окремих явищ; для їх об’єктивної ідентифікації застосовується компаративний аналіз; ознаки того чи іншого явища виражають мистецькі твори, до них застосовується описово-аналітичний метод і метод художнього аналізу.

 Джерельною базою дослідження стали твори, зібрані від інформаторів, експоновані на мистецьких виставках, у музеях та в громадських інтер’єрах.

Другий розділ „УКРАЇНСЬКИЙ ГОБЕЛЕН – ЗАСАДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ШКОЛИ” містить аналіз низки особливостей, що виявляють унікальність і характер творення гобелена в Україні й сукупно атрибутуються як національна школа. Окрему увагу приділено формуванню образотворчих преференцій.

2.1. „Історична ретроспектива становлення національної школи”. Появі сучасного українського гобелена передували розробки тематичного килима 20 – 50-х років. Імпульсом для розвитку гобелена в українському художньому текстилі стала модернізація системи художньо-виражальних засобів, що відбулася у декоративному мистецтві в 60-х рр. ХХ ст. Протягом 60 – 80-х рр. вітчизняний гобелен найбільш плідно утверджувався у сфері монументально-декоративного мистецтва, у 90-х рр. ХХ ст. актуалізувалися камерні форми. На цій хвилі розвинувся так званий концепційний текстиль, що збільшило число альтернатив гобелену у художньому текстилі.     

Українська школа текстилю вже понад півстоліття становить собою симбіоз спеціалізованих фахових шкіл Львова, Києва, Вижниці, Косова, Решетилівки, Кролевця.

2.2. „Культура художнього образу: витоки і мотивації”. Культура образу, як виразник унікальності тієї чи іншої національної мистецької школи в контексті українського гобелена, своєю першоосновою має народне килимарство та народне мистецтво.

В українській художній традиції гобелен ХХ ст., як і народний килим, корелює з монументально-декоративними видами мистецтва. Вітчизняний гобелен ідентифікується як класична текстильна структура, ознаками якої є двовимірна площина та образотворча формула „композиція – рисунок – колір – техніка”. Прототипом вироблених засад виступає народний килим, комплекс характеристик якого – домінування безворсого ткання, техніки та засоби художньої виразності виформували в українському гобелені перевагу зображальних категорій над структурно-пластичними.

Спадкоємність традиціям народного килима позначилась на видовій структурі вітчизняного гобелена, що органічно поєднує декоративно-орнаментальне й живописно-зображувальне начала. Якісно іншою є мистецька практика, мотивована зв’язком із класичною шпалерою. Їй притаманне домінування живописно-зображувального начала, тяжіння до наслідування образотворчого мистецтва. 

Український гобелен за своїм семантичним поданням генетично пов’язаний з народним світобаченням. Тут існує певне теософічне ставлення до витоків,  натомість рідко зустрічається індустріальна тематика чи деструкція як екзистенція образу.

2.3. „Вітчизняний гобелен у процесі текстильної метаморфози”. Протягом 70 – 80-х рр. мистецтво гобелена перейшло процес так званої текстильної метаморфози, у результаті якої у світовій практиці визначились три провідні напрями: настінний гобелен, „просторовий” гобелен, гобелен у середовищі (енвайронмент).

Інтерес вітчизняних митців до пластичних пошуків виник у 70-х рр.       ХХ ст. в середовищі львівської, згодом вижницької фахових шкіл текстилю. Їх досвід помітно збагатив потенціал виражальних засобів гобелена. Попри це, текстильна пластика у 70 – 80-х рр. ХХ ст. не сформувала тут окремого напряму й кардинально не змінила сталих засад – структурні перетворення відбулися тільки на рівні навчальних програм.

З 90-х років у художній текстиль увійшло поняття „авторська техніка”, що утвердилось за експериментальними розробками. Розширенню діапазону креативних ідей сприяли виставки міні-текстилю. У цьому контексті об’єктом мистецької уваги часто виступає саме поняття текстилю, а творення тяжіє до схеми „матеріал – структура – образ”. Ці зміни суттєво не порушили традиційних пріоритетів у гобелені, бачення якого українськими митцями залишається в межах класичної парадигми.

Третій розділ „ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МИСТЕЦТВА ГОБЕЛЕНА    60 – 80-Х РР. ХХ СТ.” присвячений важливому періоду в історії гобелена, який розглядається різновекторно – в напрямі висвітлення основних орієнтирів практики декоративного мистецтва; нарису проблемного поля та ідейного наповнення творчості у кореляції із загальною художньою практикою.

3.1. „Основні аспекти розвитку декоративного мистецтва”. До середини  50-х років ХХ ст. панував станковий підхід до декоративного мистецтва, який загрожував втратою його видової специфіки. Одним із перших цю проблему порушив О.Салтиков. Його дослідження вплинули на практику, виформували теорію й методологію даного виду мистецтва.

Декоративне мистецтво поєднує ужитковий та художньо-естетичний параметри. Упродовж 50 – 60-х років, у радянському мистецтвознавстві ужиткова складова визнавалась провідною. У другій половині 60-х рр. виникає інтерес до унікальних творів, у тому числі й до гобелена, що протягом 1966 – 1973 став програмним завданням більшості відділень художнього ткацтва в Україні. У 70 – 80-х рр. ХХ ст. ключовою темою теорії та практики виступає синтез мистецтв. Це відобразилось у появі нових видів розробок – об’ємної мозаїки, керамопластики, пластики зі скла, кінетичної скульптури, текстильного енвайронменту. Художньо-образні перетворення, що відбувались в декоративному творі не мислилась поза матеріалом.

Естетизація матеріалу, зумовила появу в мистецтві другої половини 70 –  80-х років так званого екологічного мислення. Це витворило нову ідейну основу для декоративного мистецтва, у якому почали підніматися глобальніші, філософські теми.

На тлі процесів, що відбувалися, головною функцією декоративного мистецтва в радянський період залишалося формування предметного середо- вища. Створення авторських розробок, як провідна тенденція утверджується в 90-х роках. Значною передумовою для цього стало проведення спеціалізованих експозицій, симпозіумів та виникнення галерей декоративного мистецтва, що в Україні припадає на середину 80-х років.

3.2. „Гобелен у контексті монументального мистецтва”. Пріоритетною галуззю художньої творчості 60 – 80-х рр. ХХ ст. було монументальне мистецтво. У цій сфері акумулювався широкий спектр засобів, усі види декоративного мистецтва, де спрямування на масову презентацію зумовило перевагу розробок для громадського інтер’єра над творчістю виставкового типу. Цим радянський гобелен якісно відрізнявся серед світових шкіл текстилю, де переважав експериментальний текстиль, зорієнтований на актуальні тенденції образотворчого мистецтва.

Взаємодія пластичних мистецтв з архітектурою розвивалася поетапно. Зокрема, 60-ті роки вирізняються поступовим освоєнням шляхів реалізації нових завдань. У цей час гобелен рідко зустрічається в інтер’єрі, тим паче в монументальній іпостасі. Протягом 70 – 80-х рр. еволюціонував характер формування предметного середовища – від ансамблю до синтезу. Апробація масштабного залучення декоративного мистецтва в інтер’єрі відбулася на початку 70-х, зокрема у готелях „Либідь”, „Київ”, Будинку кіно – у Києві, в Палаці одружень м. Олександрії. Тенденції, що намітились тут, стали визначальними в практиці художньої організації середовища 70 – 80-х рр.      ХХ ст. У цих проектах окреслились основні концепції гобелена – від декоруючого елемента, акомпонуючої складової до організатора й смислового центра предметного середовища.

Упродовж 70 – 80-х рр. гобелен посів чільне місце в монументальному мистецтві, конкуруючи з фрескою, мозаїкою, вітражем. Одним із генераторів утвердження вітчизняного гобелена в цій галузі стала творчість художника-монументаліста І.Литовченка. 

3.3. „Сюжетно-тематична апологетика доби”. Специфіка мистецтва радянської епохи полягала у протагонізмі сюжету як дидактичного засобу художньої творчості. У монументальному мистецтві вибір теми визначало предметне середовище, для твору виставкового типу помітну спрямовуючу роль відігравали тематичні виставки.

Репертуар основних тем радянського мистецтва становили героїко-революційна (ленінська, тема Жовтня), теми праці, молоді та спорту, що сукупно представляють напрям соцреалізму, а також тема історичного   минулого та фольклор. Творам героїко-революційної тематики притаманні конкретизація зображення, певна відсутність абстрагування. Вадою більшості подібних гобеленів є нівелювання ролі самого матеріалу та надмірна експлуатація його можливостей.

Програму соціалістичної моделі життя доповнювала тема праці. У її вирішенні відзначається кілька типових фабул:  індустріального будівництва; за специфікою господарства тієї чи іншої республіки; алегоричні композиції, що об’єднують різні сторони пропаганди.

Тема історичного минулого, особливо Київської Русі, займає помітне місце у мистецтві 60 – 80-х років. Поширення вона набула в монументальному, декоративному мистецтві,  книжковій графіці,  менше в живописі.

Усі галузі мистецтва широко представлені лірико-епічними творами, що на порубіжжі 1970-х – 1980-х років актуалізувало тему „екології природи і людини”. До безсюжетних належить тема природи, що незмінно присутня у гобелені 60 – 80-х рр. ХХ ст., а згодом 90-х рр. ХХ ст.

За критерієм того, як розгортається сюжет в українському гобелені, виділено ліричний, лірико-епічний та епічний  жанри.

3.4. „Дискурс традиції, фольклорний напрям та ідея „національної самоідентифікації”. Дискурс традиції як один із центральних у мистецтві 60 –        80-х рр. ХХ ст. в українському контексті здебільшого співвідноситься з етнотрадицією. Діалог з нею бачився як механізм породження нових художньо-стильових моделей у 60-х рр. і світоглядних, образно-семантичних у 70 –       80-х рр. Ці зміни сприяли перегляду системи образотворення, як це було, приміром, у творчості Т. Яблонської та І.-В. Задорожного. Паралельно існувало й неаналітичне наслідування традиції, представлене як компіляція її „ходових” атрибутів.

Проектуючи проблему в площину розвитку гобелена, можна сказати, що тут провідну роль відіграли традиції килимарства. У 60-х роках килим слугував своєрідною граматичною основою для модернізації художньо-виражальних засобів, у 70 – 80-х рр. його структура почала різноаспектно трактуватися митцями як певна символічна матерія (у І.-В. Задорожного), як архітектурний базис твору (у В.Федька), як потенційне ядро форми, джерело її „внутрішньої сили” (у І.Литовченка). Поширення набула й інша практика, коли у гобелені безпосередньо використовувались устрій і прийоми килима.

З другої половини 80-х років образотворча фразеологія змінила сюжетно-тематичні перегуки з традицією на символічно-знакову мову. У цей час детермінуючий вплив килима на гобелен послабився, що уможливило появу нових джерел інспірації.  

Розробки фольклорного напряму початку 60-х рр. сприяли реформуванню образотворчого мистецтва від його репрезентативної однотипності до поліфонічності манер, стилів. Після засилля натурстанковізму вони допомогли виробити нову художньо-стильову платформу в декоративному мистецтві. Щоб опанувати драматургією образу, розширити сюжетний діапазон творів, художники гобелена у 60-х рр. часто апелювали до народної пісенної творчості.

Фольклор виявився сприятливою платформою для співіснування професійного і народного мистецтва, звідси розвинулась властивість генерувати своєрідні „порубіжні” моделі мистецької практики (графіка              Г. Липи-Захарясевич, скульптура О.Рапай-Маркіш). У гобелені таким контра-пунктом позначена творчість М.Біласа.

Осердям діалогу художника з традицією стало питання національної самоідентифікації, що дало імпульс рухові „шістдесятництва”. На відміну від фольклорного напряму, який сконцентрований на рецепції образу-типу через призму колективного, для митців-шістдесятників центральним є образ-символ, що розглядається в історичному контексті. Аналіз творів провідних представників цього руху – А.Горської, О.Заливахи, Л.Семикіної, Г.Севрук – дозволив виділити наступні риси, що характеризують доробок митців-шістдесятників: протагонізм образу-символу; інтерес до історичної ретроспекції; монументальність як потенціал образу; народне мистецтво та мексиканський муралізм як провідні джерела інспірації; використання тексту за принципом „слово, як зброя”. Вони однаковою мірою притаманні творчості С.Шабатури – найяскравішому репрезентантові ідей шістдесятництва у гобелені.

3.6. „Асоціативний напрям” як етап модернізації художньої практики”. Образотворча метаморфоза українського гобелена пов’язана із розвитком „асоціативного напряму”, поява якого намітилась у середині 70-х рр. ХХ ст. Творами-провісниками напряму стали гобелени представниць львівської школи – Н.Паук та Л.Крип’якевич. Як явище він сформувався упродовж 80-х рр.       ХХ ст. та засвідчив прихід нової генерації митців.

Асоціативний гобелен бере початок в текстильній пластиці і триває як зображувальна структура. Можна констатувати два типи утворення асоціативного образу, їх формули: „матеріал – образ” та „іконографія – образ”. З ними пов’язані два способи сприйняття – „імпресіоністичний” та „знаковий”. Для першого властиво, щоб абстрактна форма відігравала роль асоціативно-імпресіоністичної паралелі. На противагу, асоціативно-знакова модель виявляє тенденцію до створення зображення-тексту. У процесі його прочитання активним чинником часто виступає назва композиції, що коригує систему координат, у межах якої відбувається рефлексія щодо окремого твору. 

„Асоціативний напрям” у декоративному мистецтві виявляє ознаки так званого декоративно-станкового ухилу. В образотворчому мистецтві тенденція до абстрактно-символізованого й ненаративного вираження посилилась у другій половині 80-х рр. і стала визначальною наприкінці ХХ ст. Її програмно реалізовує творча група „Живописний заповідник”, заснована в 1992 році, ядро якої формують Т.Сільваші, А.Криволап, О.Бабак, О. Животков, М. Гейко, М.Крищенко. 

Четвертий розділ „ГОБЕЛЕН 90-Х РОКІВ ХХ СТ.  – СПЕЦИФІКА КРЕАТИВНОГО  ПРОЦЕСУ” присвячений переломним процесам у художньому текстилі кінця ХХ ст. та їх взаємозв’язку з тенденціями сучасного українського мистецтва.

4.1. „Орієнтири мистецької практики”. Останнє десятиріччя ХХ ст. знаменувало перегляд світоглядних орієнтирів, що домінували у попередні періоди. Зміни у мистецтві останньої декади ХХ ст. віддзеркалюють низку реалій суспільно-політичного, економічного, внутрішньомистецького життя. Поряд із збільшенням креативних альтернатив та поступовою комерціалізацією арт-простору відбувається зміна пріоритетів – мистецтво переходить від репрезентативних до авторських, більш індивідуальних форм творчості. Це відчутно відобразилося у гобелені, що до кінця ХХ ст. перепрофілювався з монументально-декоративних панно на камерні твори. Мобільність мистецької практики даного періоду збільшила кількість альтернатив гобелену у художньому текстилі, що однак не зменшило його актуальності: як класична структура гобелен залишається певною константою, до якої митці звертаються для реалізації цілісного, завершеного образу.

4.2. „Тематичні вектори українського гобелена кінця ХХ століття”. На порубіжжі ХХ і ХХІ століть виняткову увагу митці почали приділяти питанню духовності, а також проблемам історичного минулого і сучасності.

Тема духовності розвинулася у двох напрямах: сакрально-релігійному та етно-архаїчному. Одним із перших образів-лейтмотивів тут є „Реставрація”. У текстилі його іконографія пов’язана із богородичними іконами. В етніці сакральна тема вирішується у формі звичаю, обрядового дійства чи певних універсальних понять. Генеза етніки як мистецького напряму бере початок у фольклорі, який теж зберіг свою актуальність. Архаїці присвячує увагу чимало художників образотворчого й декоративного мистецтва, інспірованих Трипільською культурою, скіфо-сарматським періодом.

Провідною темою 90-х рр. виступає історія. Основним її мотивом є пошук історичної правди. Однак у гобелені цей напрям зустрічається рідко – з середини 1990-х на рівні авторських розробок він майже немає прихильників. На противагу, в гобеленах даного періоду розлого представлена тема природи.

Актуальна тема творчості „мистецтво для мистецтва” в арт-просторі художнього текстилю плідно проявила себе в експозиціях бієнале „Текстильний шал”. Тут відбувається властивий цій темі креативний експеримент, апробуються ідеї синтезу матеріалів, структур, здійснюється дослідження образності. У гобелені вони ще не здобули широкого підґрунтя.

4.3. „Гобелен та образотворче мистецтво: проблема єдності образного мислення”. Питання взаємозв’язку з образотворчим мистецтвом є традиційним для гобелена і, як правило, пов’язане з проблемою його мистецької ідентифікації. Визначено, що взаємодія мистецтв на рівні гобелена й видів образотворчого мистецтва має кілька вирішень: безпосередній – некритичний підхід до креативних матеріалів, диференційований підхід, коли зберігається їх видова ідентифікація, а також синтетичний – комбінування різних парадигм, приміром скульптури-гобелена, живопису-гобелена або навпаки. Усі вони залишаються актуальними на початку ХХІ ст.

Специфіка гобелена полягає в його тактильних якостях. За їх відсутності у творі, матеріал і зображення – чужорідні, тому і їх синтез, що ним є образ, – неповноцінний або ж індиферентний. Тактильність як образно-естетична властивість виявляє суть гобелена, детермінує його як креативну субстанцію. Українському гобеленові, властива традиційна концепція тактильності, деякі художники її ігнорують, декотрі – розвивають в образній канві твору.