ФОРМАЛЬНО–ТЕОРЕТИЧНA СТРУКТУРA АРХІТЕКТУРНОГО ПРОСТОРУ (на прикладі енергетичних комплексів)

Краткое содержание

У першому розділі — „Передумови формування формально-теоретичної структури архітектурного простору.”, — спираючись на вироблені знання й професійні надбання філософів і мистецтвознавців, теоретиків і практиків архітектури розкривається історична обумовленість та еволюція теоретичної категорії „архітектурний простір”, що стало передумовою подальшого дослідження, а також визначається роль і місце формального й структурного методів у розвитку теоретичних положень в архітектурі. Наведено методологічні принципи та основні загальнонаукові методи, які використано в дослідженні.

У період від появи першого, що дійшов до нас, трактату з архітектури Вітрувія (І ст. н. е.) до кінця ХІХ ст. було встановлено й закладено основні принципи теорії й практики формування архітектурного простору. Тільки у другій половині XІХ — на початку XX ст. архітектура, скульптура й живопис у теоретичному аспекті отримали статус просторового мистецтва, і відповідно до цього категоріальний апарат архітектурознавства почав використовуватися для розвитку теоретичних положень архітектури як науки. У цей період і відбулося визначення категорії „простір” як фундаментального концептуально-теоретичного принципу. Архітектурний простір стає категорією, що використовується для характеристики й позначення властивостей частини фізичного простору, перетвореного людиною. Такий підхід до архітектури ХХ ст. був підготовлений розвитком просторовості як основної категорії нового світобачення, насамперед художньо осмисленої у живопису: починаючи з її паростків в імпресіоністів, кубістів і футуристів, супрематистів і неокласицистів, згодом у скульптурі й лише згодом в архітектурі (А. Шмарзов). Особливу роль у теоретичному усвідомленні категорії простору відіграла   передова   методика   викладання  архітектури,  зокрема   лекційні  курси  (В. О. Фаворський,  П. О. Флоренський,  О. Г. Габричев-ський, М. О. Ладовський), в яких категорії „простір” і „час” розглядалися як такі, що допомагають більш повно розкрити художню сутність предмета.

Творчі погляди Ф. Л. Райта, В. Гропіуса, Ле Корбюзьє, Л. Міс ван дер Рое, О. Ні­мейєра, К. Танге, І. Асіхара, які виникли на різних стадіях розвитку архітектури ХХ ст., перетворилися на концепції єдиного, рівномірного, універсального, позитивного й негативного простору. В дослідженні виділено найбільш доцільне визначення категорії „архітектурний простір” запропоноване — І. Араухо (1970-і рр.). У процесі розбудови новітньої теоретичної фундації в архітектурі останньої третини ХХ ст. використовуються філософські ідеї, висловлені у роботах М. Хайдеггера, Ж. Дельоза, Г. Бечлерда, Г. Лефебра та сучасні досягнення різноманітних галузей науки і техніки. Концепції П. Ейзенмана, Р. Кулхааса, Н. Салін­гароса, Л. Крейє, спрямовані на створення основних принципів побудови й на розширення меж розуміння архітектурного простору.

Таким чином, розвиток архітектурної науки у контексті понятійного апарату— від філософських поглядів на природу простору до формування теоретичної категорії архітектурного простору— веде до уявлення про специфіку й поле подальших досліджень в архітектуро­знавстві. впровадження в теорію архітектури категорії „архітектурний простір” на початку ХХ ст. не було спонтанним процесом і пов’язувалося з самоусвідомленням архітектурної творчості на кожному етапі.

На методологічні основи дослідження, безумовно, впливає загальна практична спрямованість архітектурного знання. З урахуванням цієї невід’ємної специфіки досліджуваних теоретичних положень, виникає необхідність застосування як теоретичних, так і теоретично-емпіричних методів дослідження. Реалізація авторського задуму щодо теоретичної спрямованості роботи визначає звернення до філософії як у контексті первинного визначення базових понять, так і в загальній методологічній основі. У межах поставленої мети застосування історичного методу, прямого (емпіричного) аналізу і синтезу дозволило розглянути вплив на архітектурну думку філософських і наукових уявлень щодо розуміння простору в хронологічній послідовності. Шляхом застосування в роботі елементарно-теоретичного та структурно-генетичного аналізу і синтезу виявлено й узагальнено просторово-організуючі чинники, які є визначальними при тому чи іншому структурному розчленуванні архітектурного простору. Метод абстрагування, формалізація, ідеалізація, системний аналіз, індукція та дедукція використовуються як основні у методологічному процесі дослідження структури архітектурного простору. Використання аксіоматичного методу  та окремих положень елементарної теорії множин є основою методології авторської пропозиції щодо процесу побудови структури архітектурного простору.

Розглядаються виникнення й розвиток формального і структурного методів у взаємозв’язку з однойменними течіями у мистецтвознавстві та в суміжних науках. Це викликано необхідністю продемонструвати їх роль і місце у розвитку теоретичних положень в архітектурознавстві. Простір як теоретико-архітектурна категорія підлягає самостійному вивченню, однак це не заперечує нерозривного діалектичного взаємозв’язку простору з архітектурною формою (масою). Використання формального методу для аналізу форми в мистецтві неминуче спричиняло формалізацію поняття простору в теоретичному аспекті. Метод визначення взаємозв’язку між формальними частинами твору мистецтва пов’язаний з його структурою. Виникнення формалізму й структуралізму як течій у мистецтві та розвиток кожного як конкретно-наукового напряму пов’язані з переходом низки гуманітарних наук від переважно описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного рівня дослідження. Для формального методу, у тому числі й в архітектурі, основою виступав ряд принципів, спочатку висунутих щодо літературних творів, а потім сприйнятих в інших видах мистецтва з урахуванням їх специфіки. Цьому сприяла також можливість спілкування й полеміки між представниками різних мистецтв та їх напрямів. У мистецтвознавстві формально-аналітичний метод бере початок у «Римському гуртку» (художник Г. фон Маре, скульптор А. Гільдебрандт і мистецтвознавець К. Фідлер). Пізніше формальний метод як такий, що теоретично обґрунтовує концепцію, спрямовану на вивчення внутрішніх — структурних — закономірностей художнього твору застосовувався в теорії образотворчого мистецтва (Г. Вьольфлін), при порівняльному вивченні різних мистецтв, у літературознавстві. Пошук загальних принципів будови художнього твору в архітектурі, живопису й скульптурі відбиває особливість постановки проблеми (А. Брінкман). У подальшому з „формальним методом” стали пов’язувати теоретичні дослідження в галузі просторових мистецтв, художньо-проектні експерименти в рамках різних творчих об’єднань (ВХУТЕМАС, Баухауз). Розроблялися положення, які віддзеркалювали нове розуміння теоретичних основ різних видів мистецтва, і, безпосередньо виходячи з цих положень, будувалася методика викладання. У першій половині ХХ ст. структурний метод не послуговується об’єднанню однодумців у рамках одного напряму. Він використовується як інструмент, що дозволяє виділити властивості форми, проте формування методологічних основ архітектурознав­ства сприяє можливості його визначення у самостійний напрям. Коли формальний метод перейшов до розряду методології наукових досліджень, на основі структурного методу виник напрям у науці, який отримав назву „структуралізм”, його ідеї вплинули на подальший розвиток архітектурної науки (1960-ті рр., Франція). Прихильність до використання визначень структури й прагнення викласти їх у своїй інтерпретації характерні для більшості майстрів архітектури, публіцистів і критиків. Модель структурної закономірності стала основою формування глобальної урбаністичної спрямованості й розвитку міської забудови. Підкреслимо, що структура й структурність продовжують непохитно асоціюватися з конструктивністю в інженерному розумінні просторово-стрижневої конструкції, що в теоретичних працях поняття структури й конструкції застосовуються в логічних побудовах як разом, так і окремо.

Отже, у першому розділі дисертації встановлено наступність формальних і структуралістських ідей у теоретичній методології, де головним чинником є використання абстрактного значення структури, що розкриває закономірності побудови цілого з його частин. Поняття структури визначається як сукупність стійких зв’язків об’єкта, котрі відбивають його будову, розташування, порядок відносин між складовими, що забезпечують цілісність і збереження основних властивостей при різних внутрішніх і зовнішніх змінах. Слід зазначити, що, незважаючи на різницю оцінок процесу структурування й самої структури, протягом століть було вироблено загальну основу, яку можна використовувати при створенні конкретних методів побудови теоретичної структури будь-якого матеріального об’єкту, передовсім архітектурного.

Другий розділ — „Основа методу формально-теоретичного структурування архітектурного простору” — присвячений визначенню сукупності існуючих положень, понять, концепцій і методів теорії архітектури, в результаті дослідження яких виявляється основа формування майбутніх формальних теоретичних викладок і простежується зв’язок з існуючим понятійним апаратом і теоретичними положеннями. Розглянуто питання впровадження понять монопростору та поліпростору, як первинних просторових структурних елементів методу формально-теоретичного структурування архітектурного простору.

Виявлено й систематизовано базові чинники, що лежать в основі структури архітектурного простору. У результаті аналізу показано, що робота з певною структурою вимагає початкового визначення вихідних елементів простору, які беруть участь в утворенні самої структури. По суті, первісний елемент у сукупності з урахуванням зв’язків і закономірностей взаємодії з подібними або іншими елементами створює основу, на якій відбувається подальше перетворення простору. Виявлено залежність між абстрактним схематичним уявленням про порядок просторової організації й чинником, який використовується як критерій, що визначає належність до цієї сукупності й дозволяє згрупувати теоретичні положення в єдину структуру. Розглянуто й виділено групи базових чинників, на підставі яких формується той або інший вид структурного членування архітектурного простору, — „просторові структури” (схематично відображені і найбільш часто вживані різними авторами в теорії архітектури) — як внутрішні, так і відкриті, утворені комплексом будинків. У зв’язку з тим, що ці чинники є основою для побудови теоретичної, для них запропоновано визначення „чинники, що організують простір”: геометричний, функціональний, конструктивний, композиційний й перцептивний.

Геометричний чинник є відображенням того, що опис архітектурного простору використовує визначення розмірів, границь, форми речовинних тіл, які в той або інший спосіб беруть участь у його формуванні. Таким чином, певна абстрактна схема реального простору, яка виражена за допомогою систематизованих знань геометрії, що служать для теоретичного уявлення архітектурного простору, і містить у своїй основі геометричну просторово-організуючу ознаку, і є структурою. Інтерпретація просторової структури містить позиційні й метричні характеристики архітектурного простору, а також характеристики взаємодіючих об’єктів і простору. Функціональний чинник виступає узагальненою похідною від абстрактної функції, відповідно до якої відбувається схематичне розмежування архітектурного простору з утворенням і розвитком зв’язків між визначеними просторовими одиницями. Виявлений у такий спосіб чинник є формальним відбиттям функціонального процесу, що в результаті визначає закономірності організації простору: за співпідпорядкованістю компонентів визначає прийоми групування або диференціації внутрішніх просторів, прийоми побудови об’єму споруди і взаємовідношення між інтер’єром і зовнішнім середовищем, визначає зовнішню форму будинку, а також порядок композиції відкритих просторів. Конструктивний чинник віддзеркалює роль будівельних конструкцій у процесі формування теоретичної структури архітектурного простору. Як матеріал для виявлення конструктивного чинника в теоретичних положеннях слугували абстрактні типи структури, що використовують членування простору у контексті конструктивної схеми споруди, сітки колон, типи перекриттів тощо. Композиційний чинник виявляється як похідна від процесу композиції. У трактуванні проаналізованої схематичної побудови характеристики процесу виступають як критерії для оцінки видів структурної організації простору. Таким чином, композиційний чинник віддзеркалює порядок групування внутрішніх просторів, відкритих просторів, прийоми побудови об’єму будинку, взаємовідношення між інтер’єром і зовнішнім середовищем. Перцептивний чинник є узагальненням характеристик процесів, пов’язаних з емоційним сприйняттям архітектурного простору за допомогою органів відчуттів. Кожний елемент цього чинника досить чітко віддзеркалює характеристику архітектурного простору як результат його сприйняття людиною. Просторові структури, які відображають окремі аспекти сприйняття, використовуються в теорії композиції для трактування й формування виразного і цілісного образу споруди.

У процесі аналізу теоретичних положень, що мають досить широке застосування на практиці й у викладанні теоретичного курсу архітектурної композиції, виявлено, що визначені чинники різною мірою присутні в усіх структурних аспектах просторової організації, що доводить їх об’єктивність. Виявлені чинники використані у визначенні одиниці формальної теоретичної структури й формуванні методу формального структурування архітектурного простору в процесі дослід-ження.