ГЕНЕЗИС ЭСТРАДНОГО ВОКАЛЬНО-АНСАМБЛЕВОГО ИСПОЛНИТЕЛЬСТВА И ПУТИ ЕГО ПРОФЕССИОНАЛИЗАЦИИ : ГЕНЕЗИС ЕСТРАДНОГО ВОКАЛЬНОГО-ансамблевого ВИКОНАВСТВА ТА ШЛЯХИ ЙОГО професіоналізації

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність проблеми, тема дисертації, визначається об'єкт, предмет, мета, основні завдання й методи дослідження, дається уявлення про матеріал і його специфіку, розкриваються методологічні й теоретичні аспекти, наукова новизна і практичне значення дослідження.

У Розділі 1 «Естрадне вокально-ансамблеве виконавство як об’єкт музикознавства» аналізуються історично сформовані жанри вокальної музики, які передують естрадним, розглядається науково-дослідницька думка про сутність, форми та історію жанрів, в яких є ознаки естрадного мистецтва. Відзначаються причини, через які естрада довгий час опинялася поза межами уваги науки.

У підрозділі 1.1. «Науково-дослідницька думка про сутність, форми та історію естрадного мистецтва» розглядається ціла низка питань, пов'язаних з виникненням  музичного мистецтва естради. Сучасна музика формується як динамічна цілісність, що постійно розвивається, вона відзначена невичерпною розмаїтістю змісту й стильових особливостей. Внаслідок певних історичних умов мистецтво естради набуло соціальних рис. Тому в сучасній науковій думці склалась традиція вивчення естрадного мистецтва як одного з різновидів масової культури. У працях  А.Сохора, М.Преторіуса,  І.Кунау, Б.Марчелло, Ч.Берні, Е.Артеаги, К.Монтеверді, Р.Роллана, Г.Кречмара, Ж. Комбарьє, Т.Адорно досліджуються процеси, які передували та сприяли виникненню музичного естрадного мистецтва.

Розглядаються роботи Е.Рибакової, Є. Уварової, С.Клітіна, І. Орлової, присвячені проблемам формування естрадної музики. Процес становлення музичного мистецтва естради (за Е.Рибаковою) мав три етапи: 1920-1950 роки –  формування естрадних жанрів;  1950-1980 роки – розвиток естрадного мистецтва, джазу і рок-музики як явищ в художній культурі; з 1980-х років по теперішній час – процес професіоналізації джазу, кращих взірців естрадної і рок-музики. Ансамблеве естрадне виконавство розповсюдилось та набуло професійних ознак завдяки творчості англійської групи «Бітлз». В соціально-психологічному аспекті естрадна ансамблева музика трактується як художнє втілення масової свідомості,  нові виразні засоби естради поширились в музичному просторі і стали копіюватися багатьма естрадними виконавцями.

Проблеми функціонування естрадного ансамблю, його творча специфіка, ще не знайшли достатнього відображення  в сучасній музичній науці. Аналіз науково-методичної літератури в галузі ансамблевого виконавства (праці Д.Браславського, Т.Воробйової, С.Воскресенського,  В.Зеленіна, І.Польської, Л.Раабена,  О.Ступеля,  М.Різоля) показав, що найбільш повно розкрита його камерна специфіка. На сьогодні не розкритий взаємозв’язок між ансамблевими принципами, які складалися історично, з новими умовами існування естрадного ансамблю і функціонуванням голосу в умовах ансамблевого естрадного співу. Таким чином, виникла необхідність комплексного аналізу специфіки естрадного вокально-ансамблевого виконавства.

У підрозділі 1.2. «Специфіка сучасного вокального естрадного  мистецтва» розглядаються характерні риси і ознаки даного виду мистецтва.  Поняття «естрада» суттєво змінилось в процесі його історичного розвитку. Різноманіття  жанрів – підсумок її перебудови, результат багаторічної художньої практики. Мистецтво естради  уособлює  жанри, стилі і течії, доступні для сприйняття широкою аудиторією, художніми ознаками якого є простота форми і змісту. Музичне мистецтво естради об’єднує різні форми вокального і інструментального виконавства, здебільшого розважального призначення. Сьогодні – це актуальне художнє явище в системі мистецтв, яке охоплює різні сфери музикування і  виконавські склади. До нього належить: сольне виконавство (вокальне, інструментальне), ансамблеве виконавство (вокальні ансамблі, інструментальні ансамблі, вокально-інструментальні ансамблі, рок-групи), також естрадні  і джазові оркестри.

Науково-технічні відкриття в галузі акустики та електроніки багато в чому сформували особливості естрадного мистецтва. Велику роль в музичному мистецтві естради відіграють електроінструменти. Поява електрогітари, синтезаторів сформувало нову звукову палітру, новий тембр звучання естрадних творів. Це сприяло пошуку особливих колористичних барв і специфічних ефектів, які можна отримати за допомогою електронних музичних інструментів і звукопідсилювального приладдя. Одним з таких ефектів є змішування тембрів акустичних та електронних музичних інструментів, або змінення їх тембру за допомогою мікрофонів.

На естраді існує великий діапазон втілення вокальних
можливостей – від нашіптування до крику. Це стало можливим завдяки використанню мікрофонів  і стимулювало пошук специфічних звучань, принципово нових прийомів виконання (фальцет,  драйв, спів на горлі, відкритим звуком, тощо.). Мікрофонний спів дав можливість яскравіше виявити зміст слів, частіше використовувати звучання piano і pianissimo, не зловживаючи силою вокального звуку. Одним з перших застосував мікрофонний стиль ветеран естради Френк Сінатра, представник вокального стилю крунінг – мя’кої, сентиментальної манери. Рок-музиканти, навпаки, виконують свої партії напружено, на межі вокальних можливостей.

Естрадному вокальному твору притаманна  провідна роль ритму і гучності. Гучність – один з найважливіших елементів музичної мови естради. Величезний рівень гучності може бути здійснений тільки при сприянні сучасної звукопідсилювальної техніки. Сьогодні відпрацьовуються прийоми володіння технікою гучності, створення звукового балансу ансамблю, використання різних звукових ефектів. У ВНЗ відкриваються кафедри звукорежисури, що є важливим кроком до професіоналізації музичного мистецтва естради.

Ритм на естраді має важливу роль, тому створює неабиякий вплив на слухацьку аудиторію. Для сучасної естрадної музики типовою ознакою є формування і розробка модних ритмічних моделей, переритмізація фольклорних та класичних мелодій. В деяких сучасних естрадних творах ударні інструменти виконують сольні партії.

Глибокі зрушення, що відбулися на естраді під впливом творчих новаторських пошуків, викликали появу великої кількості різноманітних художніх прийомів. Естрадний вокальний номер відчуває великий вплив театральності, бо сучасною тенденцією є установка на візуалізацію, на створення шоу. Естрадній музиці властиве прагнення до помітності, незвичайності, оригінальності: будь-якому номеру доводиться відстоювати своє право на особливе ставлення з боку глядачів.

Таким чином, специфіка естрадного вокального мистецтва вимагає від сучасного виконавця володіння багатим арсеналом професійних засобів: оволодіння професійними навичками: опанування голосом, пластикою, акторською майстерністю, навичками імпровізації, академічними та фольклорними вокально-технічними прийомами.

У підрозділі 1.3. «Діяльність естрадних вокальних ансамблів і рок-груп  1950-х  –  1990-х років»  вивчається  ґенеза естрадного вокально-ансамблевого виконавства. Розглядається напрямок
ритм-енд-блюз, який виник після закінчення другої світової війни в США, і пов’язаний з ім’ям Мадді Уотерза. Оптимальний склад інструментів (електрогітара, контрабас  чи  бас-гітара,  ударні,  саксофон  і  фортепіано), невелика  кількість  виконавців, потужне  звучання,  сприяли  витісненню зі  сцени  великих  джазових  оркестрів.  На  початку  1950-х  років  ритм-енд-блюз  виділився  в  музичний  напрямок  модної  і  комерційної музики. Ансамбль, створений  Мадді Уотерзом, став зразком для виконавців  ритм-енд-блюзу,  а  в  подальшому  і  для  рок-груп.

З першої половини 50-х років до 1960 року рок-музика виконувала певні соціальні функції: 1) комунікативна – спілкування молоді, їх постійні зустрічі на концертах зірок рок музики; 2) функція групової належності – рок-музика служила посередником, встановлюючи зв’язки з яким, встановлювався зв'язок  і єдність з іншими групами; 3) функція закріплення певних норм поведінки – створення моделей зачісок, одягу, манери поведінки.

Рок-н-ролл був одним з самих перших напрямків рок-музики, що сприяв появі вокально-інструментальних ансамблів (ВІА), які народжувалися у 1960-ті роки. Історію розвитку ВІА розпочинає британська група «Бітлз», яка започаткувала напрямок «біт». Типовим складом біт-груп 50-х – 60-х років стали три електрогітари (ритм, соло, бас) і ударні інструменти, пізніше – синтезатор. Учасниками біт-груп були підлітки і юнаки від 14-15 до 20-22 років.  Біт – напрямок в музиці, що поєднав американський рок-н-ролл і британський скіффл (побутове музикування на основі англійських народних традицій). «Бітлз» відкрили на естраді новий напрямок, який сприяв розвитку багатьох рокових тенденцій і естрадного вокально-ансамблевого мистецтва.

Першими вітчизняними ВІА стали «Співаючі гітари», «Орера», «Блакитні гітари», «Пісняри», та ін. Нова музична культура несподіваним чином синтезувала в собі чужорідну музичну стихію і місцевий колорит: біг-біт, як відомо, у певний момент зіграв роль каталізатора, який посилив та прискорив процес використання справжніх національних традицій. Не випадково найкращими вітчизняними ансамблями виявилися не ті, які квапливо копіювали популярні західні зразки, а ті, хто прислухався до власної музичної мови, - «Пісняри», «Орера», «Ялла». Вони по-новому представили звучання національних інструментів - домри, балалайки, жалійки, свистульки, тощо. Таким чином, відбулося збагачення тембрової палітри естрадного ансамблю: синтез елементів естрадної, академічної і народної музики.

Рок-музика стала закономірним етапом розвитку загальнонаціональної культури США і мала  вплив на вітчизняне естрадне вокально-ансамблеве виконавство. Рок став одним з перших напрямків, місцем і умовами існування якого стали безособові мас-медіа - радіомовлення, телебачення й насамперед - запис на грамофонних платівках. Досить помітний вплив на формування рок-музики зробила комерційна легка музика, яка збирала  численну аудиторію. До того ж система функціонування шоу-бізнесу була здебільшого орієнтована на популяризацію. В СРСР у 80-ті роки виникають рок-групи «Агата Крісті», «Арія», «Чорний кофе», та ін.

Яскравим прикладом синтезу різних видів мистецтв на естраді стала рок-опера, яка  виникла на межі 60-70-х років. Рок-опери  пишуть як рок-групи, так  і професійні композитори. Першою рок-оперою можна вважати «Волосся» (композитор Голт Макдермот). В 1969 році виходить подвійний альбом із записом рок-опери «Томмі», створеної Пітером Тауншендом, керівником групи «The Who», силами якої  був здійснений запис. Рок-опера зазвичай включає вокальні арії, ансамблі, хори, інструментальну увертюру, сценічну дію, тощо.

На естраді 1960-х – 70-х років виникли деякі нові якісні зміни. Зокрема, це поява таких  жанрів як рок-опера, мюзикл. Естрадні номери стали об’єднуватись у великі  шоу-програми.  З'явилася нова якість слухацького сприйняття, а саме, його синкретичність (аудиовізуальність), тобто настанова на шоу, що пов’язано з еволюцією сучасного естрадного концерту у бік театральності.

Поява ВІА привнесла нові способи художнього виразу на естраду – нові темброві фарби, використання електромузичних інструментів з їхньою специфікою, застосування різних електронних систем, дивне звучання голосів у граничній напрузі. Підйом і розквіт ВІА збігся з періодом інтенсивних науково-технічних відкриттів - радіотехніки, електроніки, звукозапису. Учасників вокально-інструментальних ансамблів можна назвати музикантами-виконавцями нового типу, вони одночасно є і співаками, і музикантами, і акторами, і авторами. Нові вітчизняні ВІА сполучили в собі риси біг-біту і збагатили їх  національними елементами, у їх програмах існує тенденція до синтезу з театром, хореографією. З колишньої постійної публіки естради виділився новий молодіжний глядач, зросли регулюючі функції засобів масової комунікації.

Розділ 2 «Шляхи розвитку естрадного вокально-ансамблевого виконавства» складається з трьох підрозділів, які охоплюють проблеми  розвитку ансамблевого естрадного виконавства. Зазначаються позитивні зміни, завдяки яким естрадне ансамблеве мистецтво набуває професійних ознак.

Підрозділ 2.1. «Фольклорні традиції в творчості естрадних ансамблів» висвітлює важливе значення фольклору для розвитку естрадного мистецтва. Поєднання фольклорного матеріалу з естрадною музикою має активний, перетворюючий характер.

Діяльність ВІА в СРСР набула свого розквіту у 1980-ті роки. В Україні професійних вокально-інструментальних ансамблів на той час було втричі більше ніж філармоній. Серед них – «Червона Рута» (Крим), «Світязь» (Волинь), «Водограй» (Дніпропетровськ), «Смерічка» (Чернівці), «Ватра» (Львів), «Музики» (Закарпаття). Ці колективи використовували крім традиційних електрогітар і електронних клавішних інструментів, достатньо розвинену групу духових інструментів (труба, саксофон, кларнет, флейта). Це дозволяло їм виконувати твори в різних стилях. Поряд з композиторськими творами звучали обробки народних пісень. Тріо Мареничів застосовували фольклорні інструменти – сопілку, клавішну губну гармоніку.

Найпоширенішим способом взаємодії естрадної сучасної музики з фольклором є  пряме використання музичного фольклору в практиці естрадних ансамблів. Запозичуються народні мелодії та  манера співу, в інструментарій ансамблів включаються народні інструменти. На професіоналізацію вокально-ансамблевого виконавства вплинуло урізноманітнення і ускладнення естрадного ансамблевого репертуару. Виконання різних за стилем творів – фольклорних, джазових, естрадних, вимагає особливих вмінь, насамперед розуміння специфіки кожного з напрямків і оволодіння відповідними технічними засобами виконання. Якісний зріст сучасного естрадного виконавства, його ускладнення і збагачення технічними та виразовими засобами нового ансамблевого репертуару – процеси, які йдуть паралельно. 

Значна роль у становленні  музичної культури в 70-80-ті роки належить ВІА «Пісняри», який продемонстрував плідність переінтонування елементів рок-музики на основі білоруського фольклору. Добре знаючи автентичний фольклор, збираючи матеріал в експедиціях по рідній глибинці, «Пісняри» упевнено дотримувалися діючого, перетворюючого підходу до народної музичної творчості. Новаторський пошук  «Піснярів»  яскраво відбиває специфіку естрадно-пісенного мистецтва. Він має типовий біг-бітовий склад – три гітари, саксофон, труба, ударні інструменти і орган, які поєднуються з цимбалами, скрипкою, лірою, сопілкою. Основою концертних програм гурту є білоруські народні пісні, аранжовані естрадними засобами. В. Мулявіна можна назвати співавтором творів ансамблю. В його аранжуваннях злились інтонації народної пісні з сучасними гармоніями та ритмами.

 Вокальна манера «Піснярів» – це синтез різних вокальних напрямків, причому в різних піснях цей синтез був гнучким, переміщуючись то в сторону академічного звучання, то джазового, то народного. З точки зору вокальної техніки, «Пісняри» співали правильно: на опорі, з природним вібрато, з формантним резонуванням. Все це вигідно відрізняло гурт від естрадних груп, які співали непоставленими голосами. Основним прийомом аранжування вокальних партій було використання високих чоловічих голосів в тісному положенні.

В.Мулявін  аранжував вокальні партії, керуючись характером і тембром голосів учасників ансамблю, який створює неповторний звуковий колорит, де кожний з вокалістів одночасно знайомий і неповторний. Це особова відмінна якість виконавської майстерності «Піснярів» – прекрасні  солісти-вокалісти і неперевершені ансамблісти, голоси яких об’єднувались  в гармонійний акорд. Сольні партії розподілялись таким чином: ліричні партії виконував Л.Борткевич, комічні і фольклорні А.Кашепаров, драматичні пісні і балади В.Мулявін.

У своїй творчості «Пісняри» дійшли до народження своєрідного театру. Це надало їм можливості звернутися до великих форм естрадного вокального мистецтва – фольк-опери. Відбулася постанова опери-притчі «Пісня про долю». Використання народних мелодій становиться найважливішим засобом адаптації нових звучань і одночасно одним із засобів забезпечення масовості, популярності –  народна або класична мелодія, виконана на електрогітарі чи синтезаторі, автоматично сприймається як естрадна. Знайома, або заснована на знайомих інтонаціях мелодія, виконана живим людським голосом, як би врівноважує, полегшує сприйняття нової музики. Таким чином, можна стверджувати, що  фольклор став основою пошуку нових можливостей для зростання естрадного ансамблю, шляхом асиміляції нових явищ.

У підрозділі 2.2. «Вокально-технічні принципи естрадного ансамблевого виконавства» визначаються завдання естрадного вокально-ансамблевого виховання, одне з яких – гармонійне сполучення естетичного і технічного удосконалення. Спираючись на теоретичні і методичні надбання в сфері ансамблевого виконавства, та на особистий досвід роботи з естрадними ансамблями, розглядається специфіка естрадного ансамблевого співу. Визначаються відмінності  естрадного ансамблевого співу в порівнянні з камерним вокальним ансамблем і хором. Естрадному вокальному ансамблю притаманна специфічна риса – колективна звучність (термін В.Живова), яка характеризується новим тембром, новою щільністю і насиченістю звучання, новим об’ємом, новими динамічними та кольоровими можливостями.

В дослідженні зроблено акцент на характері виконавських одиниць і на узгодженості внутриансамблевої виконавської взаємодії. Спираючись на визначення поняття «ансамбль»  І.Польської, в дисертації визначається поняття «естрадного вокального ансамблю» як  унікального художнього організму, який представляє особливу сферу функціонування музичного мистецтва естради і відрізняється якістю спільності, узгодженості, гармонії цілого і часткового, складання часток цього цілого і виникнення на його рівні нової якості, котра характеризується використанням голосів співаків, електроінструментів і звукопідсилювальної апаратури. Кожен естрадний ансамбль відрізняється особистим стилем виконання, який залежить від змісту музичного твору, складу учасників, використанням інструментів, тощо.

 З появою музичного естрадного мистецтва об’єм ансамблю значно розширився. Збагатився структурно-жанровий аспект категорії музичного ансамблю завдяки появі нових напрямків і течій в сучасному естрадному виконавстві, а саме: диско, прогресив, фанк, соул, А&В та ін. Кардинально змінився і збагатився темброво-акустичний спектр звучання ансамблю. Це здійснилось завдяки появленню електроінструментів, а на теперішній час комп’ютерних  звуків та специфічного звучання голосу на естраді. На естраді з’явились різні види ансамблів – рок-, поп-, джаз-, фольк-ансамблі, тощо.

Роль кожного учасника в ансамблі більш помітна, ніж у великих виконавських колективах. Виконання різних за стилем партій,  висувають перед естрадним співаком особливі вимоги. Необхідним стає більш гострий інтонаційний слух, розуміння ускладненої гармонії, гарна музична пам'ять, відмінне почуття ритму, високорозвинені навички ансамблевого співу. Специфіка естрадних ансамблів знайшла відображення в принципах їх комплектування, більш високих критеріях відбору співаків, підвищеній увазі до їх музично-слухових, вокальних та акторських даних.

Поряд зі змістовною стороною й у безпосередньому зв'язку з нею, висуваються завдання вдосконалювання вокальної техніки, іде пошук нових виразних засобів. Потребою сучасного ансамблевого виконавства стає розширення стилістико-змістовного діапазону, збагачення репертуару і підвищення якості виконання. Все це визначає найважливішу мету, що стоїть перед естрадними ансамблями: оволодіння прийомами сучасної вокальної техніки, підвищення  її  рівня, що дозволить виконувати твори будь-якого ступеня труднощів, а в остаточному підсумку - усунення технічних перешкод при складанні репертуару.

 Таким чином, якісний зріст сучасного естрадного виконавства та його удосконалення, технічне й виразне збагачення нової ансамблевої літератури - процеси тісно взаємозалежні, вони свідчать про активну професіоналізацію естрадного  мистецтва.  

В естрадному вокальному ансамблі відбувається синтез пісні, танцю, акторської гри, інструментального музикування,  пантоміми,  декламації, руху, жестів, які безпосередньо випливають із настрою, ритму, внутрішньої емоції пісні і природно передаються у виконанні. Склад виконавців може бути різним: вокальна, інструментальна, іноді хореографічна група. Кожен естрадний ансамбль має свої особливості, що створюють його характерний звуковий колорит. Насамперед, це своєрідний стиль виконання, що включає співочу манеру, специфічні прийоми виразності. Саме тому естрадному мистецтву притаманні різні  інтерпретаційні можливості, які залежать від складу ансамблю і способу художнього мислення, що відбувається у творчому пошуку власної стильової моделі.

Виконання сучасної естрадної вокальної музики має ряд особливостей, що відрізняє її від академічного мистецтва: по-перше, естрадні твори часто стикаються з джазовою музикою, що обумовлює присутність імпровізаційності та допускає цілий ряд відхилень в області ритму (відчуття свінгу); по-друге, велике значення мають специфічні способи звукоутворення – техніка роботи з мікрофоном передбачає акустичні особливості; по-третє, використання гри на електроінструментах (акустичних інструментах) одночасно з голосом вимагає сполучення навичок соліста і концертмейстера. Таким чином, відчуття ансамблю як єдиного організму – є одним  з головних завдань ансамблевого виконавця.

У підрозділі 2.3. «Основи професіоналізації естрадного ансамблевого співу» визначається технологія навчання естрадному ансамблевому  співу. В  роботі дослідник спирається на провідні теоретичні  концепції  сучасної  музичної  науки, ураховуючи специфічні риси естрадного вокального виконавства  і  класичні  основи  вокальної методики,  які  в  тісному  взаємозв'язку дають  якісний  результат.

В практиці  естрадного вокального виконавства  велике місце займає  процес звукоутворення. Звук – це  не  тільки  акустичний  результат  фонації,  але  й  відображення  уявлення  співака  про  художній образ  і  музичну  драматургію  твору.  У   проблемі  формування  ансамблю  виділені  два  моменти  –  співочий  голос  (в  умовах  ансамблю) і тембральна драматургія всього ансамблю.

У зв'язку зі специфікою співочого голосу відзначається його двоїста природа: звук –  як фізичне явище, і звук –  як відчуття. Перше – об’єктивне, має ряд закономірностей, які визначають неповторну регістрово-акустичну  якість, що  впливає  на  ансамблеву  звучність.  Друге – суб’єктивне,  формує  художньо-оціночні критерії слухачів та особистісну технологію  співака в умовах групового виконання. Тут велику роль відіграє рефлекторна інерція співака та ступінь впливу загального звукового  фону на фізичну систему фонації індивіда. Учасник естрадного ансамблю постає перед двояким завданням: 1) оволодіння колективним співом (феномен акустичного злиття звуку); 2) максимальна індивідуалізація своєї партії, що характеризується збереженням індивідуальних якостей.

Тембральна драматургія ансамблю вимагає узгодження всіх елементів ансамблевої звучності. Поряд з тембровою і динамічною злитістю,  єдиною  манерою  звукоутворення та вокальних прийомів дуже важливе значення має єдність темпу, ритму, також єдина артикуляція і єдине творче співчуття. Координатором  цих дій є слух. Саме йому належить  провідна  роль  в умовах функціонування ансамблю. У учасників ансамблю в повній мірі повинен розвиватися інтонаційний, інтервальний,  акордовий,  ладовий, ритмічний, поліфонічний слух.

Створення естрадної вокальної методики містить у собі такі технічні  проблеми: опанування співочими навичками, особливою манерою  звукоутворення  з  однаково  інтенсивним  грудним  і  головним резонуванням,  специфічними  прийомами  естрадного  співу, такими як  субтон, фальцет, драйв, скет та ін. Наводиться комплекс власних вокальних  вправ  для  розвитку  естрадної  ансамблевої  техніки.  Вокальні вправи   систематизовано  від простіших  до  найскладніших  і  окремо  для розвитку різноманітних прийомів.

В теперішній час проблема професійного навчання естрадному ансамблевому співу стає дедалі актуальнішою. Вона розглядається в контексті збереження й розвитку співочих традицій та у безпосередньому зв'язку із практикою естрадного співу. Виникнення класів естрадного вокалу в музичних школах і школах естетичного виховання, у ВНЗ поява  кафедр музичного мистецтва естради свідчать про впровадження естрадної музики в професійне виховання і професійну виконавську практику.