ФОРМУВАННЯ АРХІТЕКТУРИ УНІВЕРСИТЕТСЬКИХ ЦЕНТРІВ XIX — ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТТЯ (На прикладі України) : ФОРМИРОВАНИЕ АРХИТЕКТУРЫ университетских центров XIX - ПЕРВОЙ ТРЕТИ ХХ ВЕКА (На примере Украины)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначається об’єкт,

предмет дослідження, мета і завдання дисертації, визначаються основні методи до-

слідження та хронологічні і територіальні межі, охарактеризовані наукова новизна

та практичне значення дисертації.

У першому розділі «ФОРМУВАННЯ УНІВЕРСИТЕТСЬКИХ ЦЕНТРІВ

У КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ НАУКИ ТА ВИЩОЇ ОСВІТИ (ІСТОРІОГРАФІЧ_

НИЙ АСПЕКТ)» проведено дослідження розвитку європейської науки та вищої

освіти у працях з історії науки та педагогіки, що дозволило визначити університет

5

як специфічний тип у системі вузів, який відрізняється уніфікованою діяльністю

у всіх галузях науки незалежно від їх практичного застосування з яскраво вираже-

ною космополітичною тенденцією; студійовано праці з архітектури вищих навчаль-

них закладів, що дозволило визначити місце предмету дослідження; розглянуто ар-

хітектуру університетського центру у просторових концепціях розвитку світової ар-

хітектури, що дозволило з’ясувати вплив зміни наукового світогляду на генезис ар-

хітектурного простору університетського центру.

Аналіз літературних джерел стосовно розвитку європейської науки та вищої

освіти (Ф. Розенберг, К. А. Свасьян, Л. Ольшки, Н. Д. Полонська-Василенко, Хв. Ти-

тов, П. Ю. Уваров, О. М. Джуринський, Г. І. Щетиніна, Р. І. Хижняк, С. Сірополко,

С. П. Руда, С. В. Рождественський, Д. І. Латишина, О. М. Дзюба та ін.), дозволив,

по-перше, визначити етапи розвитку фундаментальної науки та вищої освіти за умо-

вною класифікацією виникнення / диференціація / інтеграція, що відбувалися із зна-

чними територіальними переміщеннями в залежності від місця розташування куль-

турного центру загальносвітового значення: Афіни — Гондішапур — Багдад — Ко-

рдова — Європа; по-друге, з’ясувати, що розвиток установ вищої освіти носить за-

гальний, інтернаціональний характер з урахуванням місцевих особливостей; по-

третє, прослідкувати, що організація і розвиток університету як державної установи

знаходиться в прямій залежності від розвитку науки і взаємодії наукової діяльності

з релігійною і світською владою, що віддзеркалюється в напрямі розвитку його архі-

тектури як системи.

Європейські школи раннього середньовіччя, studia particularia, були духовни-

ми установами, пов’язаними з інтересами місцевого приходу, монастиря або міста.

Загальний інтерес до науки і зростаючий попит на знання, викликаний необхідністю

примирити знання з вірою, що почали виявлятися завдяки хрестовим походам,

впливу клюнійського руху, розвитку міст, боротьбі папства з імперією, приводить

до появи нового типу шкіл — studia generalia, які, на відміну від studia particularia,

мали інтернаціональний характер і приймали бажаючих усіх віків, звань і націй.

Члени studia generalia утворили корпорацію universitas studentium, яка, заручившись

підтримкою і заступництвом місцевої й універсальної влади, одержувала особливу

юрисдикцію, особливі органи самоврядування, що закріплювалися особливими при-

вілеями, як місцевими (звільнення від податків, підсудності місцевій владі, військо-

вої служби тощо), так і універсальними (у тому числі отримання наукових ступенів).

За певний час розвитку взаємин між членами studia generalia і визнанням цих відно-

син офіційною владою, назва корпорації студентів і професорів — universitas —

стало власним ім’ям і позначенням університету як навчального закладу.

Від початку свого утворення у XII ст. і до XV ст. університет є загальноєвропей-

ським носієм науки й освіти з загальною, характерною для середньовічного суспіль-

ства, формою цеху для представників педагогічного й учнівського ремесла. Наукові

ступені, що присуджувалися в університеті, мали загальноєвропейське визнання.

З XV ст. організація університетів у Європі розвивається за напрямами, харак-

терними для розвитку кожної держави, що відтворюється рівнем автономії універ-

ситету, складом факультетів, методами викладання, студентським побутом.

З другої половини XVIII ст. відбувається реорганізація університету у зв’язку

із запровадженням вільного наукового дослідження і системного викладання наук.

6

До початку XIX ст. система освіти являє собою структуру спадкоємних навчальних

установ, в якій гімназія, ліцей як середні навчальні заклади давали базові, необхідні

знання, а університет як вищий навчальний заклад мав на меті вільне викладання

і розвиток усіх галузей науки, використовуючи метод наукового дослідження як ос-

новний принцип своєї роботи.

Таким чином, аналіз генезису системи вищої освіти на європейських теренах

протягом IV ст. до Р. Х. — XX ст. дозволив встановити наступну схему розвитку

університету: studia generalis — universitas (організований на зразок Болонського)

— університет (реорганізований на зразок Галльського) — університетський

центр (диференційований).

Проведений аналіз праць, присвячених архітектурі вищих навчальних закладів

в сучасному архітектурознавстві, дозволив визначити місце предмету дослідження

як процесуальне і матеріальне відображення взаємозв’язку явища / функції / форми,

що потребує історико-культурного аналізу, аналізу архітектурно-розпланувального

рішення та функціональної структури. Зокрема питання про закономірності розвит-

ку цих установ та історію професійної освіти в Україні (Н. М. Кондель-Пермінова,

І. А. Архаров, Л. М. Ковальський, С. В. Сьомка та ін.). Дослідження в напряму оп-

тимізації функціонально-розпланувальної моделі вузів і вироблення нормативних

правил проектування будинків і споруд вузів продовжили П. А. Солобай, Г. Л. Ко-

вальська, Аль-Маран Хайсан (на прикладі Сирії) та Р. В. Колозалі (на прикладі Кіп-

ру) та ін. Містобудівним аспектам розвитку університетів присвячено роботи Н. М.

Мгалоблишвілі, Б. М. Капустіна та ін. Питаннями об’ємно-просторового рішення

композиції архітектурного середовища університетських центрів присвячені праці

Н. О. Душкіної, Н. П. Титової, О. С. Стасюк та ін. І. В. Родниковою було студійова-

но ботанічний сад як окремий об’єкт, що входить до складу університетського

центру. Стилістичні риси архітектури окремих будинків, у тому числі університет-

ських центрів певних регіонів України, вивчали Б. С. Черкес, Е. Гофер (Галичина),

О. Ю. Лейбфрейд, О. О. Тіц, П. Ю. Шпара (Слобожанщина), В. І. Тимофієнко (Пів-

день України) та ін.

Аналіз робіт стосовно архітектури університетських центрів України і Європи

загалом дозволив виявити, що генезис об’ємно-просторової композиції університет-

ських центрів залежить від міри диференційованості функціонального зонування

архітектурного простору як усередині тієї або іншої мікросистеми, так і між мікро-

системою університетського центру і макросистемою міста, по-друге, встановити,

що розвиток вищої освіти і науки не лише віддзеркалюється у методах і принципах

розвитку архітектури університетського центру, але і задає вектор цьому розвитку,

по-третє, — що архітектура університету в генетично спільному розвитку функції

і форми як процес перетворення і становлення університетського середовища в

Україні та Центральній Європі, комплексно не досліджувалася.

У результаті проведеного аналізу першоджерел з загальної теорії архітектури

(З. Гідіон, О. І. Некрасов, О. Г. Габричевський, А. П. Мардер, А. Б. Бєломєсяцев

та ін.) визначено місце архітектури університетського центру у просторових конце-

пціях розвитку світової архітектури. Якщо розглядати архітектуру як форму суспі-

льного буття, що виявляється в процесі взаємодії людини із середовищем, то архіте-

ктура визначається як єдиний процес у взаємодії архітектурної діяльності й матеріа-

7

льного середовища. Результатом функціонування архітектури як форми суспільного

буття є архітектурна форма як явище матеріального світу у будівельній і художній

якості, що визначає архітектурний організм як характеристику усіх ідеальних якос-

тей самостійного архітектурного твору в його взаєминах з контекстом (за О. Г. Габ-

ричевським; рис. 1). З цієї точки зору архітектуру університетського центру слід

трактувати як процес створення певної архітектурної форми з тенденцією до пере-

творення на цілісну систему, що має особливу естетичну якість (репрезентативність)

і виконує специфічну (багатопрофільну) функцію, яка також знаходиться в процесі

становлення.

В результаті аналізу фахової наукової літератури та власних спостережень ви-

значено засади формування архітектурного простору університетських центрів у за-

лежності від впливу наукового світогляду: відкрита структура зі слабкими внутрі-

шніми зв’язками / гнучка структура внутрішнього простору / стійка структура

внутрішнього простору з міцними зовнішніми зв’язками, що свідчить про трансфор-

мацію архітектурної форми університетських центрів у цілісну систему. Виявлено

історико-культурні закономірності формотворення університетських центрів: функ-

ціональна структура потребує змін в архітектурно-розпланувальних рішеннях, що

призводить до створення нових типів архітектурних одиниць та їх просторової орга-

нізації; художня якість архітектурної форми університетського центру є результатом

зовнішнього впливу світогляду і відтворюється в композиційних принципах та сти-

лістичних особливостях його архітектурної форми (рис. 2).

У другому розділі «ФОРМУВАННЯ СТРУКТУРИ УНІВЕРСИТЕТСЬКИХ

ЦЕНТРІВ (НА ПРИКЛАДІ УКРАЇНИ)» розглянуто місце університетських цент-

рів України у процесі загальноєвропейського розвитку системи вищої освіти, що до-

зволило визначити етапи розвитку їх структури як установи, які у більшості випад-

ків хронологічно не співпадають з загальноєвропейськими, виявлено основні засоби

розвитку структури університетських центрів; виявлено зовнішні та внутрішні зв’яз-

ки функціональної структури університетських центрів України в аспекті розвитку

наукового знання, що в подальшому дозволило ідентифікувати архітектурну форму

університетських центрів за функціонально-типологічним принципом формування.

Аналіз генезису системи вищої освіти на українських теренах протягом XVI ст. —

першої третини XX ст. у контексті загальноєвропейського процесу дозволив констату-

вати, що університетські центри України були започатковані на зразок Галльського

університетського центру, на етапі реорганізації. Це пов’язано з розвитком зовнішніх

зв’язків цих установ як державних закладів. Спираючись на визначення університету

(до першої третини ХХ ст.) як вищого навчального закладу, мета якого — вільне ви-

кладання і розвиток усіх галузей науки незалежно від їхнього практичного застосуван-

ня, — університетські центри України класифіковано у такий спосіб (рис. 3):

I. Прообраз університету (кінець XVI ст.)

1. Острозька академія (заснована 1576 р.);

2. Києво-Могилянська академія (заснована 1632 р., за типом колегіуму);

II. Сформовані університетські центри (до кінця XIX ст.)

3. Львівський університет (заснований 1661 р. як академія з правами універси-

тету, з 1786 р. відкритий як університет);

4. Імператорський Харківський університет (відкритий 1804 р.);

8

5. Імператорський університет св. Володимира у Києві (відкритий 1834 р.);

6. Імператорський Новоросійський університет в Одесі (відкритий 1865 р.);

7. Чернівецький університет (заснований 1874 р.);

III. Диференційований університетський центр (з початку XX ст.)

8. Таврійський університет у Сімферополі (відкритий у Ялті 1918 р.);

9. Катеринославський (Дніпропетровський) університет (відкритий 1918 р.).

10. Боспорський університет у Керчі (існував у 1918–1920 рр.)1.

Проведений аналіз зовнішнього впливу державної політики на внутрішній

устрій університетського центру дозволив констатувати, що перевага сильних зов-

нішніх зв’язків зменшує життєздатність структури університетського центру і по-

слаблює його внутрішні зв’язки, які можуть нормально функціонувати за наявності

достатньої вільної дії. Внутрішні зв’язки, що визначені взаємодією наукової й освіт-

ньої діяльності університету, існують поза залежністю від дії зовнішніх чинників,

втім вони мають вплив на зовнішні зв’язки у процесі реформування університетсь-

кої освіти (рис. 4).

Виявлено дві взаємодоповнюючі частини структури: функціональна структура,

яка віддзеркалює наукову і освітню діяльність, що відноситься до сфери внутрішніх

зв’язків університетського центру, і організаційна структура, яка віддзеркалює фо-

рму управління університетського центру як державної установи, що відноситься

до сфери його зовнішніх зв’язків.

Були виявлені основні засоби, за допомогою яких відбувався розвиток структу-

ри університетських центрів як установи на європейському просторі (науковий базис,

тип і мова викладання), що дозволило встановити, що саме наукова, а не освітня ді-

яльність є основним стимулом для розвитку матеріальної бази університетських

центрів протягом усіх періодів їх існування. На українських теренах до початку XIX

ст. превалює традиційний, з часів Київської Русі, гуманітарний напрям в універси-

тетській науці. Із середини XIX ст. у розвитку науки переважає фундаментальний

напрям, особливо природничий, який приводить до розвитку внутрішніх зв’язків

функціональної структури університетських центрів і розповсюдження просторових

та об’ємних архітектурних одиниць у структурі міста. Розвиток фундаментальних

наук в університетських центрах, розташованих на теренах України, що належали

Російській імперії, обґрунтований розвитком промисловості і характеризує ці уста-

нови як науково-освітні центри; на західноукраїнських землях превалює традицій-

ний гуманітарний (історико-філологічний) напрям, що характеризує їх як культур-

но-освітні центри.

Таким чином, можна стверджувати, що внутрішні зв’язки у структурі універси-

тетських центрів України, які пов’язані з розвитком наукового знання, дозволяють

ідентифікувати архітектурну форму університетських центрів за функціонально-ти-

пологічним принципом формування. Зовнішні зв’язки, які пов’язані з формою

управління університетського центру як державної установи, дозволяють піднятись

університетським центрам до рівня науково-освітніх і культурно-освітніх центрів

загальнодержавного значення.

1 Нетривалий час існування Боспорського університету не дає можливості включити його до за-

гального переліку існуючих університетських центрів.

9

У третьому розділі «ПРОСТОРОВО_ЧАСОВІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ

АРХІТЕКТУРИ УНІВЕРСИТЕТСЬКИХ ЦЕНТРІВ УКРАЇНИ» розглянуто орга-

нізацію архітектури університетських центрів в суспільно-культурному значенні мі-

ста, що дозволило визначити статус міста як домінуючий чинник їх розвитку та ви-

явити етапи формування їх архітектури у контексті становлення містобудівної стру-

ктури; виявлено просторово-часові особливості формування архітектури універси-

тетських центрів України у розпланувальній структурі міста, що дає можливість ви-

значити принципи організації їх архітектурної форми.

Визначення етапів розвитку функціональної структури університетських цент-

рів України, а також зовнішніх і внутрішніх зв’язків їх структури в аспекті розвитку

наукового знання дозволило встановити етапи формування їх архітектури як систе-

ми у містобудівному аспекті за класифікацією: становлення системи — формуван-

ня системи — розвинута система.

Встановлено, що статус міста є домінуючим чинником протягом усіх етапів

розвитку архітектури університетського центру — формування його архітектури

відбувається в залежності від розвитку суспільно-культурного значення міста.

Становлення власне української вищої школи пов’язане із суспільним розви-

тком українських земель і утворенням міст — культурних центрів. Західноукра-

їнські землі, що послідовно входили до складу деяких європейських держав, набули

права організовувати на своїй території університети у повній відповідності з євро-

пейськими тільки з другої половини XVII ст. Таким чином, становлення універси-

тетських центрів України відбувалося на основі братських шкіл вищого типу, що

виникали в таких історичних, культурних територіальних центрах як Київ, Острог,

Львів, Чернігів, Харків, Переяслав. Подальший розвиток шкіл вищого типу

(до XVIII ст.) зумовив започаткування академій як прообразу університету в Остро-

зі, Києві та Львові, що відповідає першому етапу формування архітектури універси-

тетського центру — становлення системи; Харків залишається центральним містом

територіальної одиниці, але, поступаючись Києву, не отримує належного розвитку,

тому і не має достатніх зовнішніх зв’язків, необхідних для функціонування вищого

навчального закладу. Архітектура цього типу вищих закладів формується за анало-

гією із загальноєвропейськими тенденціями на основі вже існуючої розвинутої фун-

кціональної структури наука / освіта, що має стійкі внутрішні зв’язки, підтримувані

зовнішніми зв’язками структури установи.

Прослідковано, що у контексті соціальних, політичних і культурних передумов

періоду ХІХ — початку ХХ ст. відбувався активний розвиток університету як нау-

ково-освітнього і культурно-просвітницького центру, що відповідає етапу диферен-

ціації структури університетського центру. Матеріальне виявлення цього процесу

здобуло нові, відповідні до цієї стадії розвитку форми: структура університетського

центру, що розвивається диференційовано, логічно віддзеркалюється у його розпла-

нувальному рішенні як комплексу спеціальних будівель, додатково вводиться нова

характеристика об’єкта як елемента структури міста, який стимулює подальший

розвиток його центральної частини. На другому етапі — формування системи архі-

тектури (з початку ХІХ ст.), Київ як центральне місто українських земель, одержав

спеціально запроектований для нього ансамбль будинків університету, який став

основою нового культурно-освітнього центру міста. В інших історичних територіа-

10

льних центрах України розвиток архітектури університетських центрів відбувався

у залежності від розвитку їх функціональної структури (збільшення кафедр і розви-

тку наукових пошуків), внутрішні зв’язки якої вибудовуються (крім Катеринослав-

ського) за аналогією із загальноприйнятими в Австро-Угорській та Російській імпе-

ріях зразками, відбувається виникнення нових архітектурних форм. На нових тери-

торіально-адміністративних одиницях (Одеса, Катеринослав як новоутворені;

Харків, Чернівці, як такі, що інтенсивно розвиваються) архітектура університетсь-

ких центрів як державних установ формується у розвинену систему зі стабільними

зовнішніми зв’язками, що віддзеркалюється у принципах розташування архітек-

турних одиниць університетських центрів в розпланувальному рішенні міста.

З’ясовано, що наступний етап — розвинута система (початок ХХ ст.) — харак-

теризується реформуванням університетів у наукові центри у Тавриді (Ялта / Сім-

ферополь; Керч) та Катеринославі (Дніпропетровську). Формування архітектури

університетських центрів на цьому етапі базується на вже існуючій науковій діяль-

ності усередині функціональної структури, що дає поштовх і забезпечує розвиток

міцних зовнішніх зв’язків як організаційній структурі установи, так і її функціона-

льній структурі, а матеріально втілюється у нові просторові й об’ємні архітектурні

одиниці, більша частина яких є пристосованими існуючими спорудами репрезента-

тивного характеру, що загалом утворює новий напрямок розвитку міста.

Проведений аналіз просторово-часових засад формування архітектури універ-

ситетських центрів України дозволив пересвідчитися, по-перше, що незалежно від

часу створення матеріальна форма університетського центру як архітектурна систе-

ма у містобудівному аспекті проходить наступні етапи розвитку (рис. 5):

− архітектура університетського центру тяжіє до культурного центру як цент-

ру регіону і не є цілісною системою (етап становлення системи);

− архітектура університетського центру тяжіє до міського центру, стає елеме-

нтом міської структури і набуває рис архітектурної системи (етап формування

системи);

− архітектура університетського центру стає важливим елементом міської

структури як мікросистема з ознаками автономної містобудівної дислокації (етап

розвинутої система).

По-друге, — що розвиток сукупності архітектурних одиниць університетських

центрів залежить від рівня функціональної диференційованості усередині мікросис-

теми і зв’язку з макросистемою міста (рис. 6); по-третє, що розбудова університет-

ських центрів ХІХ — першої третини ХХ ст. супроводжувалася пристосуванням

споруд іншого призначення з найхарактернішими для міста стильовими ознаками

і утворювало новий напрямок розвитку міста.

У четвертому розділі «АРХІТЕКТУРНО_РОЗПЛАНУВАЛЬНІ РІШЕННЯ

УНІВЕРСИТЕТСЬКИХ ЦЕНТРІВ УКРАЇНИ» розглянуто принципи об’ємно-про-

сторової композиції університетських центрів України у міській структурі ХІХ —

першої третини ХХ століття; встановлено стильові особливості архітектурної форми

університетських центрів України; виявлено тенденції розвитку архітектури універ-

ситетських центрів України на сучасному етапі, що загалом дозволило встановити

закономірність розвитку архітектури університетських центрів на прикладі України.

11

Розвиток мікроструктури розглянутих університетських центрів України у мі-

ській структурі на початку ХХ ст. привів до архітектурно-планувальних рішень, які

не тільки відповідають характерним рисам композиційної системи міст, але і стиму-

люють тенденції їх територіального розвитку. В процесі аналізу об’ємно-просто-

рової композиції університетських центрів у міській структурі ХІХ — першій тре-

тині ХХ ст. були виявлені наступні принципи: функціонально-типологічний прин-

цип, який привів до виникнення нової архітектурної форми (рис. 7) та композиційної

організації в структурі міста: дифузний (Львів, Одеса), осьовий (Чернівці, Харків),

компактний (Київ, Катеринослав, Сімферополь).

Архітектурно-розпланувальне рішення Львівського і Новоросійського універ-

ситетських центрів засновано на розміщенні великих просторових утворень на різ-

них територіях компактного міського організму. У випадку Одеси це викликано на-

явністю потужної природної домінанти (море), у Львові — вже сформованою щіль-

ною міською забудовою. Архітектурно-розпланувальне рішення Чернівецького

і Харківського університетських центрів засновано на розташуванні великих прос-

торових утворень по осі міської магістралі. Сформована за досить довгий період мі-

ська структура Харкова дала можливість використовувати як композиційну вісь

центральну міську магістраль, у Чернівцях міська структура почала активно розви-

ватися лише з другої половини ХІХ ст., тому композиційна вісь розташувалася не на

центральній міській магістралі, а поряд з нею. Дещо схожа ситуація спостерігається

й у випадку Одеси: обидва просторові міські утворення університетського центру

розташовані уздовж берегової лінії моря. Київський, Таврійський і Катеринославсь-

кий університетські центри набули явно вираженої компактної композиції архітек-

турно-розпланувального рішення в центральному просторі міської структури,

що пов’язано із загальними тенденціями розвитку містобудування.

Досліджено, що стилістичний розвиток архітектурної форми університетських

центрів України відбувається у двох магістральних напрямах. У першому випадку

спостерігається тенденція до заняття вже існуючих найбільш виразних репрезента-

тивних будинків у місті, які являють собою містобудівну домінанту (Галицький

Сейм у Львові, Резиденція Митрополита у Чернівцях). У другому випадку існує тен-

денція заняття репрезентативних будинків на початковому етапі, з подальшою по-

будовою класицистичного ансамблю, як містобудівної домінанти (найбільш харак-

терний випадок — Київський університетський центр; Харківський, Одеський, Тав-

рійський, Дніпропетровський університетські центри мають цю тенденцію із част-

ковим втіленням). У міру необхідності будівництво нових корпусів супроводжува-

лося використанням і реконструкцією відповідних до процесу будівель, що були

у наявності, а їх стильові характеристики задовольняли естетичним ідеалам сприй-

няття міського середовища.

Незмінною при цьому залишається така естетична якість архітектури універси-

тетських центрів, як репрезентативність. Саме ця характеристика, що заснована на

загальному естетичному ідеалі, впливає на вибір стилістики архітектурної форми

університетського центру, що залежить від духу епохи і розвитку національної

культури у період ХІХ — першої третини ХХ ст.: від стриманого класицизму

до неоренесансу на західноукраїнських землях, побудовою класицистичних ансамб-

лів на східних та центральних землях.

12

Таким чином, було розглянуто архітектуру університетського центру у декіль-

кох аспектах: як розвинену мікросистему, що впливає на подальший розвиток

як центральної частини, так і макросистеми міста загалом, як локальну об’ємно-про-

сторову систему архітектурних одиниць у контексті загального розвитку архітек-

тури, як специфічний архітектурний об’єкт, що має характерну естетичну якість,

що відображується у стилістичних рисах.

Цей час стає перехідним етапом у розвитку університету як установи. Напрям

глобалізації, що розпочався у ХХ ст., змінюється національною спрямованістю

у ХХІ ст. Основне призначення університету як учбово-освітньої установи з вільним

науковим пошуком було втрачено у 1930-ті рр. Його було замінено цілеспрямованою

міжнародною тенденцією організації педагогічних установ, які займалися лише про-

дукуванням фахівців. За сучасних умов на основі реформування функціональної сис-

теми університетської освіти, що передбачає задоволення комплексу функцій універ-

ситету (навчальна, виховна, наукова, відновлювальна, взаємодія із суспільством),

спостерігається стійка взаємопроникна тенденція до утворення оптимальної архітек-

турної системи, що формується на основі компактної системи (містобудівний аспект)

та відкритої системи (об’ємно-просторовий аспект). Для сучасної організації універ-

ситетських центрів на теренах України пропонується такий алгоритм заходів при по-

дальшому проектуванні: розглядати університетський центр як мікросистему, що

впливає на розвиток центральної і загальноміський частини; як об’ємно-просторову

систему архітектурних одиниць у контексті загального розвитку архітектури; як спе-

цифічний архітектурний об’єкт, що має естетичну якість, відображену у стилістиці.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

1. Визначені головні чинники, що вплинули на формотворення університетсь-

ких центрів: соціально-історичні (розвиток держави), культурно-історичні (еволю-

ція світогляду і естетичного ідеалу), містобудівні (розвиток міст). Викликані ними

історико-культурні закономірності відбуваються на психологічному, процесуально-

му і матеріальному рівнях взаємостосунків: архітектурна форма споруд університет-

ських центрів здобуває типологічну організацію від науково-освітнього процесу

і художню якість — від процесу управління.

2. Виокремлено специфічний тип у системі вузів, до якого належить універси-

тетський центр, що є установою з особливою мікроструктурою. У контексті процесу

загальноєвропейського розвитку характерною особливістю університетських цент-

рів України є їх входження у загальноєвропейський процес на етапі реорганізації

(на зразок Галльського): прообраз університету — сформований університет —

диференційований університетський центр.

3. Розвиток архітектури університетських центрів відбувається у взаємодопов-

нюючих напрямах: територіальний зріст, виникнення нових архітектурних одиниць

та якісні зміни складових елементів архітектури, що пов’язано з дією внутрішніх

зв’язків (розвиток подвійної функції наука / освіта) та зовнішніх зв’язків (державне

значення функції наука / освіта ) його структури.

4. Визначено трансформацію університетського центру у систему архітектур-

них одиниць, які мають внутрішні зв’язки і визначаються функціонально-типоло-

13

гічним принципом організації, і зовнішні зв’язки з міським утворенням, що дозволяє

цій системі не тільки органічно зростати разом з макросистемою міста, але й впли-

вати на розвиток міського утворення.

5. Закономірність розвитку архітектури університетського центру полягає у дії

зовнішніх і внутрішніх зв’язків структури на архітектурну форму: зовнішні вплива-

ють на естетичну якість і характеризують розвиток університетського центру як

державної установи, внутрішні зв’язки впливають на формування системи архітек-

турних одиниць і характеризують розвиток функціональної діяльності наука / освіта.

6. Незалежно від часу створення університетський центр проходить усі стадії

розвитку системи, що втілюється в архітектурній формі: власної архітектурної фо-

рми немає — будинки, придатні для здійснення функції — самостійний об’єкт як

система просторових та об’ємних архітектурних одиниць.

7. Встановлено, що на кожній стадії розвитку системи домінують наступні ас-

пекти: на етапі становлення університетського центру — містобудівний           _________аспект;

на етапі формування системи архітектурних одиниць університетського центру —

розпланувальний аспект; на етапі розвинутої системи архітектурних одиниць уні-

верситетського центру — стилістичний аспект.

8. З’ясовано основні принципи архітектурно-розпланувальної організації уні-

верситетських центрів України — дифузний, осьовий, компактний, — їх відповід-

ність розпланувальній структурі міста та вплив на подальший розвиток міського

утворення.

9. Якісні зміни архітектурної форми споруд університетських центрів залежать

від їх ролі у процесі розвитку суспільного буття і характеризуються репрезентатив-

ністю.

10. Шляхами створення оптимальної архітектурної системи університетських

центрів, на основі яких запропонована програма послідовних заходів щодо подаль-

шої їх реорганізації на теренах України, слід вважати:

− визначення основного принципу архітектурно-розпланувальної організації

університетських центрів у структурі міста;

− визначення оптимальних місць дислокації нових об’єктів з урахуванням фун-

кціональних і містобудівних умов;

− з’ясування можливості використання інших міських споруд для адаптації;

− визначення типу нових архітектурних одиниць з урахуванням відповідних

функціональних вимог;

− визначення стану збереженості архітектурних одиниць та їх придатності для

модернізації;

− вдосконалення архітектурно-розпланувального рішення та пластичної вираз-

ності архітектурних одиниць з урахуванням такої якості як репрезентативність.

14