УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ТКАНИНА ХІХ-ХХ СТ.: ТИПОЛОГІЯ, ЛОКАЛІЗАЦІЯ, ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ. ІНТЕР’ЄРНІ ТКАНИНИ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЕЙ УКРАЇНИ) : УКРАИНСКАЯ НАРОДНАЯ ТКАНЬ XIX-XX вв .: Типология, локализация, художественные особенности. Интерьерные ткани (ПО МАТЕРИАЛАМ ЗАПАДНЫХ ОБЛАСТЕЙ УКРАИНЫ)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, його часові і територіальні межі. Звертається увага на методи дослідження, висвітлюються наукова новизна, теоретичне і практичне значення роботи, подається інформація про апробацію дослідження.

Розділ І. Українська народна тканина в дослідженнях учених. Проведено аналіз літератури, писемних джерел, пам’яток образотворчого мистецтва, які стосуються теми. Основними джерелами знань про найдавніші періоди існування ткацтва на досліджуваній території України є археологічні матеріали таких вітчизняних та зарубіжних учених, як В.Хвойка, Я.Пастернак, Т.Пассек, М.Новицька, О.Ратич, А.Наглік, К.Камінська, М.Левінсон-Нечаєва, В.Левашова, А.Поппе, Л.Нідерле, В.Ауліх, О.Черниш, І.Шовкопляс, І.Післарій, В.Сєдов, С.Семенова, Б.Мозолевський, Л.Вакуленко, Л.Крушельницька, Л.Залізняк, О.Остап’юк. Вони дають підставу стверджувати, що ткацтво на українських землях було поширене вже в період трипільської культури.

Дослідженню ткацтва Київської Русі (в контексті широкого кола інших проблем) приділяли увагу Б.Рибаков, Б.Колчин, М.Сергєєва, О.Брайчевська та ін. У писемних джерелах ХІІІ-XIV ст. зафіксовано назви тканин, техніки ткання. Архівні матеріали XVI-XVII ст. містять відомості про типи тогочасних виробів. А дані XVI – серед. ХІХ ст., зібрані у міських книгах і книгах Ради міста Львова, а також акти маєтностей та інвентарі старост оповідають про стан ткацького виробництва, техніки ткання й особливості виробів феодального періоду.

Матеріали про цехове ткацтво, техніки, асортимент, частково мистецькі якості виробів знаходимо в таких джерелах:“Akta Grodzkie  i Ziemskie” та “Pomniki dziejowe Lwowa”. Відомості про тканини на терені України почерпнуто із записів іноземних учених та мандрівників: Гільбера Ланноа, Гійома де Боплана, Павла Алеппського, Й.Кокса. Зважаючи на них, можна стверджувати, що ткацтво посідало одне з найважливіших місць  в економіці українців XV-XVIII ст. Мемуарно-публіцистична література,  яка певним чином торкається ткацтва XVIII – поч. ХІХ ст.,– нечисленна  і науково нерівноцінна.

Основи спеціалізованого вивчення народного ткацтва й одягу західного реґіону України заклали І.Вагилевич, Я.Головацький та П.Чубинський. Зокрема, у працях Я.Головацького на основі порівняльного аналізу вперше зроблено спробу розкрити прадавню спорідненість народних тканин та вбрання українців. Вирізняються глибиною і комплексним підходом до вивчення ткацтва наукові розвідки О.Кольберга. Окремі відомості про назви компонентів покутського одягу, включно з локальними особливостями, містять публікації Ю.Шнайдера, Ф.Мрочка, а буковинських гуцулів – Р.Кайндля. Питання розвитку і з’ясування причин занепаду ткацького промислу наприкінці ХІХ ст. розкривають статті І.Герасимовича та В.Залозецького.

Новий, якісно вищий методологічний підхід до вивчення української культури в перші десятиліття ХХ ст. пов’язаний з діяльністю провідних учених НТШ – І.Франка та В.Гнатюка. Вивченню ткацтва приділяли увагу й В.Шухевич, М.Зубрицький, Ф.Вовк, В.Кобільник.

Певний інтерес, з огляду на тему дослідження, становлять рисунки й акварелі народного вбрання XVII – поч. ХІХ ст. художників Ю.Глоговського та К. Кєлісінського. Ці матеріали доповнюються дослідженнями Я.Головацького.

У монографії К.Мошинського “Kultura ludova Słowian” (1929) уперше порівнюються технології ткацтва українців та інших слов’янських народів. Різноаспектні відомості про ткацтво на досліджуваних теренах є у працях Р.Рейнфуса, Я.Фальковського, Я.Оринжини, Т.Маньковського.

Від перших десятиліть ХХ ст. триває нагромадження і наукове осмислення фактичного матеріалу про ткацтво: лемківське – в роботах Ю.Тарновича, подільське – в публікаціях А.Прусевича, Л.Трофимова, В.Свідзінського, А.Зарембського.

Неабияку роль у популяризації народного ткацтва мали промислові та сільськогосподарські виставки у Перемишлі, Кракові, Відні, Коломиї, Львові, Тернополі, Косові, а також публікації І.Гургули, І.Добрянської  в періодиці “Нова хата”, “Жіноча доля”, “Наше слово”, “Наша Батьківщина”.

Додатковим джерелом вивчення традиційних тканин є етнографічні малюнки О.Кульчицької, вміщені в альбомах “Тканини та вишивки”  і “Вбрання”. Питань ткацтва торкалися в своїх статтях А.Бодник, М.Сахро, О.Соломченко.

Важливе значення для вивчення ткацтва мають порівняльні дослідження культури слов’янських народів, проведені Л.Нідерле, Д.Зеленіним, Л.Дінценсом, Н.Лебедєвою та Г.Масловою. У розробці проблематики ткацтва західних областей України важливими є результати порівняльного аналізу традиційних тканин та одягу білорусів Л.Молчанової, А.Курилович, М.Романюка, Є.Сахути, В.Фадзєєвої, В.Лабачевської; молдован — В.Зеленчука, О.Постолакі. Помітний внесок у вивчення народних тканин  у контексті дослідження традиційного вбрання та висвітлення етнокультурних процесів в Україні зробили Я.Прилипко, В.Наулко, В.Миронов, К.Стамеров, Н.Калашникова.

Деяких аспектів народного ткацтва частково торкалися у своїх працях І.Крип’якевич, Я.Кісь, Я.Ісаєвич, Ю.Гошко, В.Грабовецький, О.Трубачов, В.Фалінська, Й.Дзендзелівський, М.Онишкевич, З.Ганудель, Я.Закревська, В.Борисенко, Р.Кирчів, А.Будзан, М.Станкевич, М.Моздир, М.Селівачов та ін.

Значними напрацюваннями у дослідженні нашої теми є монографії та статті К.Матейко, А.Жука, Р.Захарчук-Чугай, Г.Стельмащук, Я.Кожолянко та Г.Кожолянка, М.Костишиної, О.Боряк та ін. Важливе значення мають також праці таких авторів, як О.Воропай, Б.Бутник-Сіверський, І.Красовський та М.Мушинка, Т.Ніколаєва, Т.Кара-Васильєва, Т.Бушина, О.Нестер, О.Полянська, О.Олійник, О.Босий, Л.Пономар, Т.Лупій, І.Кодлубай та О.Нога, О.Косміна.

Найвагомішим доробком у науковій розробці теми відзначилася С.Сидорович у наукових статтях та монографії “Художня тканина західних областей УРСР” (1979), яка охоплює період від перших згадок про ткацтво і до 1950-х рр. Уперше на високому фаховому рівні здійснено історичний огляд розвитку промислу, висвітлено технологію виготовлення тканин  і закладено основи систематизації та мистецтвознавчого аналізу одягових  й інтер’єрних виробів. Методологічні засади вивчення художніх особливостей традиційних тканин, розроблені С.Сидорович, покладено  в основу нашого дослідження.

 Отже, аналіз історіографії питання свідчить про багатолітнє науково-практичне зацікавлення ткацтвом спеціалістів різних галузей науки. Належно оцінюючи їх внесок у вивчення традиційного ткацтва, стверджуємо: більшість матеріалів стосується в основному технологічних аспектів виготовлення та застосування окремих типів тканин у побуті. Декотрі автори лише частково торкалися художніх особливостей тканин, переважно одягових. Помітною є нерівномірність досліджень ткацтва різних історико-етнографічних районів.

Розділ 2. Ткацтво в Україні. Він складається з чотирьох параграфів. Послідовно висвітлено різні етапи розвитку ткацького виробництва  в Україні від початків зародження й до рубежу ХХ-ХХІ ст., здійснено пошук його генетичних коренів.

2.1. Найдавніші відомості про ткацтво на українських землях засвідчують археологічні пам’ятки трипільської культури – наявність пряселець для веретен та деталей ткацького верстата. Про тканини трипільців опосередковано можна судити з їх відбитків на керамічному посуді. Мікроаналіз цих відбитків, здійснений М.Новицькою, показав, що вони виготовлені з лляної та конопляної пряж полотняним і репсовим переплетенням. Глиняні статуетки жіночих фігур з умовно позначеними деякими частинами вбрання чи й комплексу одягу певною мірою допомогли авторові з’ясувати особливості смугастого або клітчастого декору елементів тогочасного вбрання.

Аналіз результатів дослідження прядильних і ткацьких знарядь та артефактів, здійснених вітчизняними й зарубіжними археологами, наводить на думку про освоєння в добу енеоліту основних видів ткацької сировини, володіння декількома способами скручування волокон, знання основних текстильних технік – плетіння, в’язання, ткання та наявність вертикального ткацького верстата. Ткацький верстат учені-археологи вважають одним із найбільших здобутків доби енеоліту. З його допомогою можна було виготовляти ткані вироби різними техніками, формувати варіанти структури, фактури й рисунка переплетень.

2.2. Ткацтво в Україні княжої доби. З часів Київської Русі (ІХ-ХІІІ ст.) збереглося багато археологічних матеріалів, пов’язаних з домашнім ткацьким виробництвом.

Автор поділяє думку О.Боряк та О.Герасимовича, що графеми на пряслах княжої доби є, очевидно, знаками-символами, пов’язаними з ритуальними діями. Інші прясла, з написами (іменні), свідчать про колективний характер прядіння, дарчі – що вони могли бути пов’язані з обрядами (весільними), молитовні – ймовірно, виконували сакральні функції.

Наявність на теренах України численних пряселець і деталей ткацького верстата та їхнє місцезнаходження у розкопках жител, при захороненнях жінок є підставою для опосередкованих висновків: прядіння  і ткацтво було загальнопоширеним заняттям, пов’язаним із домашнім господарством, належало до обов’язків жінок і підлітків. Уже тоді були відомі техніки ткацтва, які давали змогу виготовляти тканини для одягу, облаштування й оздоблення житла та господарських потреб. У княжу добу сформувалися численні типи тканих виробів, які в дещо зміненому вигляді побутували і в наступні історичні періоди.

Зразків тканин і одягу з тих віддалених часів збереглося обмаль, а за вцілілими поодинокими рештками важко судити про типи і назви давніх виробів, тим паче – про їхні мистецькі якості. Тому до аналізу залучено писемні джерела. В них натрапляємо на деякі давньоруські назви тканин для одягу й інтер’єру житла (“коць”, “портище”, “вретище”, “власяниця”, “сермяга”, “убрус”, “повой”, “плат”) та окремі відомості про їхнє призначення, які, проте, не розкривають декоративних особливостей виробів.

Мініатюри, фрески й мозаїки доби Київської Русі послужили авторові додатковим опосередкованим джерелом реконструкції ймовірних прототипів тканин. Графічні й живописні зображення процесу прядіння і ткання засвідчують, що ці заняття були загальнопоширеними не лише в середовищі селян і міщан, а й у колі знатних руських жінок. Наведено приклади зображення Богородиці, яка пряде (Софійський собор та Михайлівський Золотоверхий монастир). Головні убори “убруси”– в Ізборнику Святослава, в мініатюрах Трірського псалтиря, Радзивіллівському літописі, на фресках Софійського собору, Кирилівської церкви та мініатюрах XIII-XIV ст.  У рукописах, мініатюрах збереглися зображення інтер’єрних тканин, аналіз яких і порівняння з писемними згадками та артефактами пізніших часів дали змогу авторові, з певною мірою вірогідності, уточнити й конкретизувати особливості декору тогочасних тканин різних типів. Отже, в княжу добу вже склалися основні риси мистецьких тканин: ймовірно тоді були не лише різнобарвні, однотонні, смугасті чи картаті, а й складні за композиційними схемами вироби. Художні особливості давньоруських тканин еволюціонували на основі праслов’янських традицій.

2.3. Народне і професійне ткацтво XIV – першої пол. ХІХ ст. характеризує розмежування ремесла на сільське й міське; об’єднанням професійних ткачів у цехи (XIV-XVI ст.) та мануфактури (друга пол. XVII – перша пол. ХІХ ст.). У ранньму середньовіччі із сільського натурального виробництва ткацтво виділилося в окреме заняття.

Активізуються явища соціально-економічного характеру, створюються ринки і пожвавлюються товарно-грошові відносини. Виникає поділ на сільських, міських, двірських та монастирських ремісників-ткачів. З архівних матеріалів відомо: до XVI ст. ткачі становили найчисельнішу групу ремісників. Поглиблення спеціалізації ткацького виробництва призвело до розмежування його на сільське і міське, до вдосконалення технік ткання.  У XIV ст. з’являється горизонтальний ткацький верстат, запроваджується самопрялка. Сільські ткачі виготовляють переважно лляні та конопляні,  а міські – вовняні вироби. За архівними матеріалами, упродовж віків на українських землях, зокрема західних, найпоширенішим домашнім промислом було виробництво полотен, сукон, скатертин, рушників, постільних  та одягових тканин.

Оскільки артефактів домотканих виробів XIV – першої пол. ХІХ ст. майже не збереглося, певне уявлення про їх декоративні особливості можна скласти на основі тогочасних мозаїк, ікон, гравюр. Аналіз зображуваних художніх тканин на пам’ятках XV-XVII ст. дав змогу виявити деяку їх спорідненість та значну подібність з однотипними виробами ХІХ – поч. ХХ ст. На українських іконах зафіксовано тканини поперечносмугастої композиції, геометричні мотиви, аналоги яких знаходимо серед традиційних виробів.

Розглянуто специфіку функціонування ремесел – сільського, міського, двірського та монастирського ткацького виробництва. За умов феодалізму воно розвивалося паралельно з домашнім ткацтвом. Провідними галузями двірського ткацтва було виготовлення полотен і сукон, монастирського – взористих полотняних виробів: обрусів, завіс, покривал, хусток. Маючи значну кількість місцевої сировини, дармової робочої сили та вигідні умови збуту, власники двірських підприємств не дбали про модернізацію технологічних процесів і вдосконалення технік ткання.

Від другої пол. XVIII ст. полотна виготовляли переважно селяни-кріпаки, а збутом займалися крупні землевласники. Є дані про полотна, які розрізняли за видом сировини, іноді трапляються уточнення щодо технік ткання, рідше – якісних характеристик; скупіші відомості в історичних джерелах про поштучно ткані одягові й інтер’єрні вироби.

Значно менше архівних матеріалів про домашнє виробництво вовняних тканин. Виготовлення сукна засвідчила насамперед наявність ступ,  а ліжників – валил. У XV ст. вони були майже при кожному млині  в Карпатах і на Прикарпатті. На Бойківщині в період феодалізму сукнарство відігравало провідну роль у господарській діяльності місцевих мешканців. У гірській частині Бойківщини та Гуцульщини виробляли в основному грубі сукна, які продавали або обмінювали на інші вироби.

У XIV ст. концентрація виробничих сил у містах та містечках, конкурентна боротьба спричинилися до об’єднання професійних майстрів-ткачів у цехи. Найдавніші на західноукраїнських землях ткацькі цехи засновано  у Самборі (1376) та Львові (1445). У XVI-XVII ст. подібні ремісничі об’єднання існували на Волині, Лемківщині, Гуцульщині й Покутті. Цехи об’єднували майстрів однієї або суміжних професій. Вони спеціалізувалися на виготовленні певних типів виробів. Цехові майстри використовували  у своїй творчості здобутки традиційного ткацтва місцевих осередків  і досягнення західноєвропейського досвіду.

Проаналізовано специфіку праці цехових і позацехових майстрів, які жили в передмістях і селах. Найпоширенішими на досліджуваних теренах були об’єднання ткачів полотна і ткачів вовняних тканин. Декотрі з них виготовляли і скатертини, рушники, перемітки, пояси.

Мануфактурне виробництво – це організаційно і якісно вищий рівень розвитку ткацтва. Відзначено, що такі підприємства організовувалися переважно в маєтках великих землевласників, де на базі колишніх двірських майстерень зосереджувалося найбільше ремісників-ткачів і запасів місцевої ткацької сировини. Використовувались і привізні бавовняна, вовняна, шовкова, бурунчукова пряжі та металеві нитки. З кін. XVII ст. мануфактури перейшли на найману, в тому числі низькооплачувану надомну, форму праці, найтиповішу для гірських і передгірських карпатських сіл. Висока майстерність сільських пряль і ткачів та потреба додаткових заробітків для малоземельних і зубожілих селян зумовили розвиток дрібних майстерень, підпорядкованих мануфактурам.

З другої пол. XVIII ст. настали сприятливіші умови для розвитку мануфактур. Вони вивільнялися від феодальної залежності, переходили до форм капіталістичного виробництва, хоча ще діяли й такі, що співіснували паралельно з ремеслами і домашніми промислами. Провідними галузями текстильної промисловості залишалися полотняна і сукнарська, а також килимарство, виготовлення шовкових, золотолитих, вибійчаних тканин. Тоді сукноробні мануфактури діяли в містах Жовква, Сокаль, Корець,  с. Дубенки, смт Заложці, де виробляли різні ґатунки сукон, що вивозилися  і в інші країни. Полотняні мануфактури були в м. Заліщики, селах Золотий Потік, Махнівці. З-поміж різноманітних ґатунків полотен виділяли серпанкове, муслінове та узорноткане “дима”, поштучні вироби – рушники, обруси, столова білизна, що продавалися на місцевих ринках.

Чітка організація процесів виробництва на текстильних мануфактурах, спеціалізація, уніфікація трудових процесів зумовили перехід до машинного виробництва, а отже,– виготовлення дешевих тканин для місцевого споживача, запровадження нових технік ткання. Однак збільшення випуску продукції призводило до зниження її художньої якості, а вузька спеціалізація негативно впливала на реалізацію творчих здібностей ткачів. Лише деякі мануфактури виготовляли унікальні килимові, шовкові та золотолиті вироби високого мистецького рівня.

2.4. Народне ткацтво і художньо-промислове виробництво другої пол. ХІХ – поч. ХХІ ст. З’ясовано, що в цей період масове промислове виробництво тканин призвело до згортання виготовлення домотканих виробів. Водночас низька купівельна спроможність населення стимулювала активізацію кустарних ткацьких промислів і, як наслідок, збільшення числа ремісників. Повернення до цієї форми виробництва викликано й соціальними змінами, пов’язаними з реформою 1848 р. З другої пол. ХІХ ст. на місцевих ринках торгували вже не лише полотнами й сукнами, а й домотканими виробами, основним споживачем яких були селяни. Таким чином,  з розвитком капіталізму домашні промисли стали одним із засобів існування значної частини селян.

На архівному матеріалі наведено дані про інтенсивність розвитку домашнього ткацького ремесла і промислу. Характерно, що в місцевостях, розташованих поблизу торговельних шляхів і промислових центрів, селянський ткацький промисел швидко набував рис капіталістичного виробництва. Натомість у гірських селах Гуцульщини, Бойківщини, Лемківщини та на Поліссі й Волині майже до 30-х рр. ХХ ст. затрималися архаїчні форми господарського устрою.

Соціально-економічні зміни, пов’язані зі скасуванням панщини, появою широкої мережі ярмарків тощо, сприяли активнішому взаємообміну досягненнями в цій галузі, творчому зростанню майстрів. Проте ці загалом позитивні зміни наприкінці ХІХ ст. призвели до розмивання традицій, стирання мистецької своєрідності тканин різних осередків (передусім  в орнаментиці), формування нових локальних і реґіональних рис. Певним чином на це вплинуло і застосування фабричної пряжі та барвників, які змінили фізичні властивості й художньо-естетичні якості тканин. Однак при переході на нові фабричні матеріали традиційні співвідношення кольорів  і принципи декоративного вирішення тканин в окремих осередках були сталими.

Акцентовано на тому, що специфіка виробництва товару на ринок спричинювала певний відхід від традиційних локальних особливостей, дотримання лише найхарактерніших принципів декорування тканин.  У творчості ремісників, як і в ткацтві цехових та мануфактурних підприємств, простежуються згубні риси уніфікації.

Для виробів ткачів-надомників характерне стійке дотримання традицій. Проте інновації вносили свіжий струмінь у їхню творчість, а найбільш обдаровані з них згодом і самі започатковували нові традиції. Відзначено, що відчутні зміни у формуванні таких тенденцій припадають на кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Тиск на домашні ремесла і промисли з боку промислових підприємств у цей час посилюється. Активізується діяльність скупників, посередників-комерсантів, які спеціалізуються на постачанні ткачам сировини в обмін на ткані вироби. Усе це негативно позначилося на мистецькій цінності виробів: складні техніки ткання замінювалися простішими, створювалися спрощені композиції, що в кінцевому підсумку призвело до звуження, а невдовзі – і занепаду промислу. Реакцією на цей динамічний  і незворотний процес вилучення традиційних домотканих виробів зі щоденного вжитку було прагнення діячів української культури, інтелігенції, широкої громадськості вивчати та популяризувати твори української старовини. На рубежі ХІХ-ХХ ст. у Галичині важливу роль зіграли ентузіасти-колекціонери, які формували збірки, що згодом лягли в основу кількох державних музеїв. Цьому сприяли й промислові, сільськогосподарські та етнографічні виставки, видання каталогів, альбомів і книг, які висвітлювали надбання національного мистецтва.

Наприкінці ХІХ ст. організовуються ткацькі товариства, а при них – школи та курси. Висвітлено діяльність найпомітніших з них. Усі ці заходи сприяли розвиткові промислу: з’явилися верстати поліпшених конструкцій, впроваджувалися нові технології. У 1930-1940-х рр. активізувалося надомне виготовлення килимів, кращі зразки найталановитіших майстрів та окремих майстерень експонувалися на виставках і були відзначені нагородами.