НАРОДНОПІСЕННА КУЛЬТУРА УКРАЇНЦІВ КУБАНІ (на матеріалі польових досліджень історичної Чорноморії)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
НАРОДНОПІСЕННА КУЛЬТУРА УКРАЇНЦІВ КУБАНІ (на матеріалі польових досліджень історичної Чорноморії)
Альтернативное Название: Народно КУЛЬТУРА УКРАИНСКИЙ КУБАНИ (На материале полевых исследований исторической Черноморье)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

Комплексно-системне дослідження народнопісенної культури українців Північно-Західного Надкубання, здійснене на базі багаторічного польового вивчення пісенної практики сучасних носіїв “чорноморської” традиції, з одного боку, дозволило утвердити думку щодо започаткування етномузичного кубанознавства як специфічної галузі українського етномузикознавства, котре має свої об’єкт і предмет вивчення, проблеми й цілі, методологію і методику,   досягнення й перспективи, а з другого боку, намітило шляхи для подальшого розвитку цієї галузі в багаторівневих науково-художніх напрямах, аспектах, тематиці. Дані збирацької, письмово-репродукційної, жанрово-класифікаційної та виконавської систематизації пісенного матеріалу, що нагромаджувалися в процесі континуальних етапів роботи, передували головному, науково-дослідному етапові, ставши сировинною базою для етномузикознавчого дослідження пісень (засобами відповідної методики й наукового апарату) і виявлення посутніх характеристик українсько-кубанської піснетворчості як типу художньої діяльності кількох поколінь українців Кубані і поліфункціональної її ролі у справах збереження (охоронна функція), відтворення (репродукційна функція), відновлення (регенераційна функція) та творення (етична й комунікативно-виховна функція) української музичної етнотрадиції в умовах іноетнічної держави і тотальної русифікації.


У Вступі поставлена і сформульована науково-теоретична концепція, пов’язана з найактуальнішою потребою вивчення народнотрадиційної пісенної культури українців Чорноморії – одного з найбільших регіонів Кубанського краю Російської імперії, який формувався упродовж завойовування і колонізації нею Західного Кавказу і заселявся військово-козацькою та сільською людністю переважно з теренів України; розкрито стан наукової проблеми та її значення для сучасного українського етномузикознавства; обгрунтовано актуальність дослідження; сформульовано мету та завдання дисертації; визначені її об’єкт, предмет, зв’язок із науковими програмами і темами наукових досліджень кафедр Харківської державної академії культури, науково-теоретична новизна одержаних результатів, їх практичне значення та апробація; вказані структура і обсяг дисертації, у скількох монографіях, статтях у наукових журналах і збірниках наукових праць, матеріалах та тезах конференцій опубліковано результати дисертаційної роботи.


У Розділі першому “Огляд літератури” передусім постулюється думка щодо необхідності формування наукового погляду на етнопісенну культуру кубанського козацтва через пізнання музичної мови і музичного мислення її носіїв. Саме це дало змогу осмислити фольклор українців степового Надкубання як складову частину культури кубанського козацтва і сформувати неупереджений науковий погляд на кубанського козака як на архетип української історії. Етномузикознавча проблема, що є базовою при дослідженні пісенного матеріалу чорноморсько-кубанського козацтва, не може не пов’язуватися з настановою на залучення, окрім етномузикознавчих, нотографічних та інших музичних джерел, також джерел історичних – російських, українських, кубанських – з метою визначення ретроспективного погляду на життєдіяльність українського субетносу на Кубані та закономірні процеси функціонування його культури, зокрема народнопісенної. У зв’язку з цим для дослідження окресленої теми було залучено літературу, яка і прямо, і опосередковано з нею співвідноситься і яку згруповано навколо трьох блоків: Українознавство, Кубанознавство, Різногалузева друкована інформація.


Блок “Українознавство” охоплює літературу з української історії, етнографії, мистецтвознавства, етномистецтвознавства, музикознавства, етномузикознавства, з національних питань, також нотографічну та довідково-словникову. Дисертанткою опрацьовані фундаментальні, цікаві як джерела фактологічного матеріалу, праці  українських (М. Грушевський, І. Крип’якевич, С. Томашівський, О. Єфименко, О. Оглоблін, Д. Багалій, В. Голубицький, Р. Коваль, Д. Білий), іноземних (Г.Л. де Боплан, П. Меріме), російських (О. Регельман) та кубанських (П. Короленко, Ф. Щербина) істориків; наукові розвідки з історії запорозького козацтва (М. Драгоманов, А. Скальковський, Д. Яворницький, В. Антонович, О. Головко, І. Каманін, І. Кравченко, Ю. Мицик) та історії взаємостосунків України з Росією (В. Артамонов, В. Горобець, О. Дзюба, А. Каппелер); етнографічні дослідження українських класиків (П. Куліш, П. Чубинський, М. Сумцов, В. Гнатюк); монографічні праці та наукові й публіцистичні статті з питань української нації (В. Іванишин, Л. Костенко, Я. Радевич-Винницький, В. Сильченко); літературознавчі та культурологічні розвідки І. Франка, І. Огієнка, Р. Кирчіва, С. Білоконя; мемуарна, епістолярна (О. Кошиць) й документально-оповідальна (І. Шаповал) література та поетичні твори деяких українських класиків; роботи з питань традиційної народної культури українців (І. Рудченко, О. Потебня, Г. Хоткевич, К. Сосенко); етномистецтвознавчі статті сучасних українських вчених (С. Верговський, О. Гринів, М. Красиков, В. Куєвода, Н. Лесюк, М. Селівачов); музикознавчі праці О. Кошиця, Й. Миклашевського, О. Бенч-Шокало, Л. Корній, І. Пясковського, Л. Ященка.  


Значний корпус робіт з українського етномузикознавства представлений іменами К. Квітки, Ф. Колесси, Г. Хоткевича, В. Гошовського, О. Дея, О. Правдюка, С. Грици, А. Іваницького, Є. Єфремова, І. Клименко, О. Мурзиної, М. Шубравської, І. Юдкіна-Ріпуна, Б. Луканюка, І. Мацієвського, М. Мишанича, Л. Новикової, В. Осадчої, О. Смоляка, О. Тюрикової, Б. Яремка.


Фольклорні збірники, переважна більшість яких є нотографічною, складають, разом зі збірниками вокально-хорових творів, тематичну групу джерел, позначену назвою “Українська нотографія”. Рубрикація підрозділів цієї групи базується на систематизації збірників ХІХ ст., збірників моножанрових (пісні воєнні, ліричні, зимово-новорічного календаря, рекрутські й солдатські, наймитські та заробітчанські, чумацькі, літературно-мистецького походження, весільні, дитячі, про кохання, родинного життя, баладного циклу), збірників пісень, записаних з голосу (зокрема Лесі Українки, Д. Яворницького) або конкретними діячами, також регіональних, хрестоматійних, “шевченківських” та української діаспори, пісенників тощо.


Нотографія, що охоплює вокально-хорову та музично-навчальну літературу, представлена творами М. Лисенка, М. Леонтовича, О. Кошиця, піснями та романсами на слова українських поетів. Зі словниково-довідкової літератури авторка послуговується словниками Б. Грінченка, П. Деркача, етимологічними, російсько-українськими, українсько-російськими та іншомовних слів, також томами серії “Історія міст і сіл України”, працею О. Компана з історії українських міст  другої половини ХVІІ ст.


Блок джерелознавчої літератури з “Кубанознавства” включає видання з історії краю та козачого війська, географії й топонімії, етнографії і регіонознавства, релігії, художньої культури, освіти й просвітництва, художньої літератури та музичної фольклористики. Вивчення різноманітних джерел з історії кубанських земель, Чорноморського та Кубанського козачих військ (ЧКВ і ККВ) уможливило не тільки ретроспективно охопити багатовікову етнічну історію Правобережної Кубані, на фактологічних даних прослідкувати динаміку двохсотлітнього періоду життєдіяльності українського субетносу, а й пізнати кубанську історіографію в її становленні та часовому русі. Згідно зі списком “кубанознавчого” блоку, література з історіографії, авторство конкретних праць якої належить переважно кубанським, а також російським та українським історикам і публіцистам, поділяється на монографічну, підручникову, науково-публіцистичну, мемуарну, науково-популярну та словниково-довідкову. У ній висвітлюються етнічна історія території, історія ЧКВ-ККВ, питання військового землекористування, Кавказька війна, катаклізми ХХ ст. Авторами історичних монографій є кубанські й російські історики ХІХ–першої пол. ХХ ст. Чисельне місце серед кубанських істориків посідають козаки українського походження, а саме: хронологічно перший історик ЧКВ О.М. Туренко (бл. 1792-18??), співавтор (разом з Я.Г. Кухаренком) “Исторических записок о войске Черноморском”; високоосвічений історик і етнограф І.Д. Попка (1819-1893), автор праці “Черноморские казаки в их гражданском и военном быту” (СПб, 1858); “історик від природи”, етнограф, джерелознавець і архіваріус П.П. Короленко (1834-1913), серед праць якого класичною є монографія з історії української колонізації Кубані “Черноморцы” (СПб, 1874); вчений енциклопедичного рівня Ф.А. Щербина (1849-1936) – історик, етнограф, соціолог, економіст, фундатор російської бюджетної статистики, письменник, політичний діяч, ректор і професор українського університету в Празі, організатор Української господарської академії в Подебрадах (Чехословаччина), автор фундаментальної двотомної праці “История кубанского казачьего войска” (Екатеринодар, 1910, 1913); Є.Д. Феліцин (1848-1903) – історик, етнограф, археолог, збирач і дослідник предметів старовини, засновник Кубанських статистичного комітету і етнографічного й природо-історичного музею, створювач першої в Росії археологічної мапи пам’яток старовини Кубанської області, просвітитель, громадський діяч, редактор науково-краєзнавчого видання “Кубанский сборник”, в якому, окрім природознавчих матеріалів, публікувалися тексти народних пісень, що сприяло зародженню кубанської музичної фольклористики.


Окрім історичних робіт кубанських класиків, було опрацьовано монографії,  підручники  та  навчальні  посібники, збірники наукових  праць, окремі статті з історії Кубані і ККВ, авторами яких є сучасні кубанські історики В. Соловйов, Б. Трьохбратов, В. Ратушняк, О. Маслов, І. Куценко, О. Матвеєв.


У монографіях російських істориків ХІХ ст. – шеститомній “История войны и владычества русских на Кавказе” М. Дубровіна (СПб, 1871-1888), двотомній “25 лет на Кавказе” А. Зіссермана (СПб, 1879), п’ятитомній “Кавказская война в отдельных очерках, эпизодах, легендах и биографиях” В. Потто (Тифлис, 1885-1891) – подається “панорамний” огляд подій Кавказької війни, висвітлюється історія гірських закубанських племен, зокрема історико-етнографічний опис побуту й матеріально-духовної культури черкесів-адигейців. Найоб’єктивнішим, на думку дисертантки, дослідженням історії Кавказької війни є закінчена у 1934 р. монографія М. Покровського “Кавказские войны и имамат Шамиля” (М., 2000), у якій автор головною причиною, що штовхнула горців на безперервну боротьбу за незалежність, називає жорстоку політику царату, зумовлену завданням захоплення кавказьких земель для розподілу її між російськими поміщиками і утворення торговельних шляхів на Закавказзя. Певну цінність мають історичні нариси А. Лавинцова, А. Лаврова, Д. Пахомова (СПб, 1904), оповідання М. Острогорського (СПб, 1880) і Н. Вишневецького (Екатеринодар, 1911), спогади А. Руновського (СПб, 1860), Ф. Торнау (1864) та М. Солодуна (Ставрополь, 1914), публічні лекції В. Романовського (СПб, 1860). Їх автори – учасники воєнних дій, розвідники російської армії, працівники кавказької адміністрації – розповідають про події Кавказької війни, здійснюють огляд військової присутності Росії на східних і західних землях гірських народів, роблять хронологічну систематизацію головних етапів війни.


Проблемам історії та історіографії Кубані й Північного Кавказу, минулого і сучасного козацтва присвячена низка збірників наукових праць, а також збірникових, журнальних та газетних статей, опублікованих у 90-х рр. ХХ ст. в Краснодарі. Із українських видань з кубанознавства, на які робляться посилання, – монографія В. Голубицького (К., 1956), нариси Д. Білого (К., 1994), Р. Коваля (К., 2002). Література з кубанського регіонознавства включає роботи одного з фундаторів наукової регіонознавчої бібліографії на Кубані Б. Городецького  (бл. 1876-1941) і  публікації  90-х рр. ХХ ст. Група джерел з кубанської етнографії охоплює друковані у 90-х рр. ХІХ ст. етнографічні нариси П. Кирилова і М. Дикарєва, сучасні наукові збірники і статті з традиційної культури російського, зокрема кубанського, козацтва.


Дискусійними є наукові статті сучасного кубанського вченого М.І. Бондаря. Надавши кубанському козацтву статус субетносу російського етносу, він зробив модель традиційної кубанської козацької культури з уніфікованим українським чинником і дійшов висновку, який не відповідає результатам етномузикознавчих досліджень народних пісень українців Кубані: “... традиційна культура кубанського козацтва... займає проміжне положення між російською (в її південно-російському варіанті) і українською “.


Джерелами пізнання питань, пов’язаних з побутом, культурою, історією й менталітетом кавказьких народностей, є довідкові й монографічні праці та художні твори адигейських вчених, письменників і просвітителів. Відомості про кубанську географію, топонімію і поселення, історію православної церкви,  релігійні традиції, освіту й просвітництво кубанського козацтва містяться в окремих нарисах, статтях, монографіях, матеріалах. Найважливіші події, що відбувались упродовж двох століть в столичному козацькому курені (станиці, місті) Катеринодарі (Краснодарі), хронологічно описано у масштабному виданні “Екатеринодар-Краснодар. 1793-1993: Два века города в датах, событиях, воспоминаниях” (Краснодар, 1993). Кубанські літературознавчі дослідження свідчать про “український” напрям, передусім представлений розвідками В.К. Чумаченка, в яких розробляються теми літературних традицій кубанського козацтва, їхніх призабутих представників, “долі” української мови на Кубані.     


Мистецьке життя Кубані висвітлюється в публікаціях, присвячених музичній і театральній творчості, загальним питанням кубанської художньої культури. Про зародження кубанського етномузикознавства свідчить надрукована в 1902 р. стаття П. Махровського (1860-19??), організатора музичного життя в краї. На жаль, недостатність музичної освіти не дала йому змоги укласти підручника з теорії народної музики. Тим часом створення такого підручника було, на його думку, конче потрібне з огляду на те, що “населена малоросами” Кубанська область становить “великий інтерес для музиканта через збереження в ній старовинних пісень”. До вивчення їх, як він цілком слушно вважав, неможливо застосовувати загальновизнані закони західноєвропейської музики. Проте за сто проминулих відтоді років ідея П. Махровського так і залишилася нездійсненою, і в наш час кубанське музикознавство не займається науково-теоретичним дослідженням українсько-кубанських пісень, а публікації про них, зазвичай, мають характер  публіцистичний, декларативний або мемуарний.


Інформаційно-історичні відомості містять роботи кубанських дослідників хорової культури. Найбільш ранньою (Екатеринодар, 1911) серед них слід вважати працю архіваріуса ККВ І. Кияшка (1864-1925), присвячену історії військових співочого й музикантського хорів за 100 років функціонування. Історія кубанського симфонічного оркестру розкривається в сучасній публікації О. Слєпова. Питання щодо збору й публікації памяток кубанської художньої творчості ставилися, починаючи від 1914 р., на сторінках Бюлетеня “Известия ОЛИКО” (“Общество любителей изучения Кубанской области”, 1896-1932 рр.).


Кубансько-українська рубрика включає статті культурологічні, українознавчі, а також присвячені українським і кубанським діячам. Українознавча тематика представлена: упорядкованим В. Оліфіренком (Донецьк) і В. Чумаченком (Краснодар) навчальним посібником-хрестоматією з української літератури для 5-7 класів кубанських шкіл “Козак Мамай” і рецензією на нього; статтями В.К. Чумаченка про кубанську школу україністики і “тернисті шляхи” українців Кубані; статею голови ТУКК (Товариства української культури Кубані) М. Тернавського про етнічне самовизначення кубанських козаків через фольклорні твори із закладеними в них архетипами, “з яких складається, згідно з Юнгом, колективне підсвідоме – одне із головних складових етнічного “я” людини”. “Чи легко бути українознавцем в Росії?” – інтерв’ю з В. Чумаченком, в якому він розповідає про місцеву політику, що ігнорує українське питання.


У великій рубриці кубанознавчого циклу певне місце займають публікації тих діячів, які стояли біля джерел кубанської музичної фольклористики. Найбільший внесок у її становлення зробили Я.Д. Бігдай (1855-1909), Г.М. Концевич (1863-1937), В.Г. Захарченко (1938 р.н.) та О.А. Кошиць (1875-1944). Опубліковані Якимом Дмитровичем Бігдаєм у 1896-1898 рр. в Москві 14 випусків зібраних на Кубані народних пісень, незважаючи на недоліки, залишаються на сьогодні цінним джерелознавчим документом епохи і мистецькою пам’яткою кубанського музичного фольклору. Через 100 років В. Захарченко, упорядкувавши за жанрами пісні усіх бігдаївських випусків і текстологічно зредагувавши згідно з сучасною кубанською методикою транскрибування фольклорнопісенних творів, опублікував їх у двох томах (Краснодар, 1992; 1995). У фольклоризованих В. Захарченком бігдаївських піснях відсутні фортепіанний супровід і елементи хорового аранжування, пісенний матеріал викладено у монодичній або двоголосій фактурі. Цінність першого тому полягає в тому, що він містить 262 пісні українських (чорноморських) козаків.


У 1904-1913 рр. Григорій Митрофанович Концевич опублікував у Москві в семи окремих випусках під назвою “Из репертуара Кубанского войскового певческого хора” 200 аранжованих ним різножанрових українських пісень, які стали базовими для функціонування багатьох професійних і аматорських колективів Кубанської області. У 2001 р. В. Захарченко підготував до друку і видав в одному збірнику пісні цих семи випусків (доповнивши їх 76 піснями двох випусків 1911 р.). Українські пісні (256 із 276) у цьому виданні представлені майже усіма жанрами, з них 200 аранжовані в три- і чотириголосій акордово-гармонічній, з елементами поліфонії, фактурі. Для більшості триголосих пісень характерний кантовий стиль, для чотириголосих – синтеза закономірностей західноєвропейської і народної гармонії. 56 пісень останнього випуску, не надрукованого за життя фольклориста, – це  зразки, які Г. Концевич записав між 15 січня і 15 лютого 1911 р. в 13 поселеннях Чорноморії. Кожна з цих пісень паспортизована, тобто зазначено назву поселення, день запису, прізвище, ім’я й по батькові інформанта, його вік, соціальний статус або фах (“козак”, “урядник”, “ветеринар”, “фельдшер”, “козак підготовчого розряду” тощо).


Український хормейстер і композитор Олександр Антонович Кошиць уписав вагому сторінку в історію кубанської фольклористики, протягом 1903-1905 рр. за дорученням кубанського уряду зібравши в чорноморських станицях і транскрибувавши 500 українських пісень. Факт зникнення підготовлених до друку десяти його рукописних збірників із цими піснями до наших днів залишається нерозкритою таємницею. Знайдені дисертанткою в архіві харківського фольклориста О.І. Стеблянка (Харківське відділення Спілки композиторів України) автографи шести з утрачених пісень О. Кошиця (№ 44, 46-50) послужили матеріалом для етномузикознавчого аналізу. На базі цього аналізу, підкріпленого письмовими висловами О. Кошиця щодо запису фольклорних зразків, дисертанткою була зроблена спроба реконструювати методику транскрибування митцем українсько-кубанських пісень й зробити деякі висновки стосовно його діяльності на початку ХХ ст. як “інтуїтивного” етномузиколога, який шукав мелодичний архетип пісні, намагався від функціонального сприймання фольклорного явища перейти до структурного осмислення з використанням прийомів моделювання, абстрагування та типологізації.


Віктор Гаврилович Захарченко, ставши послідовником утверджених на Кубані традицій Я. Бігдая і Г. Концевича, систематично поповнює нотографічний фонд кубанської музичної фольклористики. З трьох його авторських видань (Краснодар, 1987; 1993; 1997) збірник 1997 р. повністю присвячений українським (чорноморських козаків) пісням. Музично-етнографічні транскрипції В. Захарченка мають певні недоліки, зумовлені орієнтацією на ортодоксальну методику письмової фіксації фольклорних зразків усного функціонування, наближеної до партитурно-хорового викладу, а також на запис українських віршових текстів засобами російської орфографії. Окрему невелику групу публікацій з кубанського кобзарознавства становлять статті про кобзарів (бандуристів) і кобзарство (бандурництво) Кубані С. Фарфоровського, О. Нирка, Н. Супрун-Яремко, В. Чумаченка, Ю. Булавіна, М. Чабана, І. Піддубної, Р. Коваля, а також спогади (1943 р.) кубанського бандуриста Антона Чорного (1891-1972) і фрагменти з книжки Василя Ємця (1890-1982) “У золоті 50-річчя на службі України. Про козаків-бандуристів”.


Третій бібліографічний блок охоплює літературу з різногалузевих знань і конкретизується джерелами з етнічної і військової історії Росії, загальнотеоретичних і методологічних питань етнографії, фольклору, мистецтва, музикознавства, етномузикознавства, словниково-довідковою літературою тощо.


Список іноземної літератури складається з робіт польських етнографів, французьких, англійських та німецьких дослідників традиційної музики.


У розділі другому “Загальна методика і основні методи дослідження” визначається наукова стратегія дисертаційного дослідження. Обгрунтовується використання комплексно-системного підходу до вивчення народнопісенної культури українців історичної Чорноморії в контексті етнічної історії кубанських земель та історико-соціальних процесів, пов’язаних з життєдіяльністю на цих землях українського субетносу. Провідним у стратегії дослідження хронологічних фактів історії є ретроспективна методика їх пізнання як динамічних ланок нескінченного ланцюга “справ людських”, що пройшов крізь століття землями Північно-Західного Надкубання. Ця методика включає: підходи генетичний (відбір джерел та їх тезисна інтерпретація), реконструкційний (схематичне відтворення минулого), структурно-аналітичний (пошук причин виникнення того чи іншого історичного факту), узагальнено-синтезуючий (створення цілісної “картини” панування народів-завойовників, які у послідовному часовому русі змінювали один одного на означених землях аж до початку воєнно-козачої колонізації), а також аналітичні методи – структурно-лексичний і структурно-семантичний (дослідження української топонімії і антропонімії), компаративний, критичний та структурно-типологічний (історія заселення Чорноморії українцями; історичний хронограф їхньої “кубанської” життєдіяльності, пов’язаний з участю у війні та колонізації краю, деструктивними процесами генетичних мутацій, політикою російського уряду щодо скорення гірських народів; критика тлумачення словосполучень “кубанський козак” і “український субетнос на Кубані”; поліфункціональна роль народнопісенної культури українців Кубані).


Комплексно-системне вивчення народнопісенного “чорноморського” матеріалу складалося з чотирьох континуальних етапів щодо його нагромадження й “обробки”: збирання – транскрибування – класифікація – дослідження. Магістральною метою організації десяти літньо-зимових фольклорних експедицій, що проводилися разом з Б.І. Яремком, було виявлення пісенної традиції української діаспори на Кубані через проведення в кожному поселенні, який обстежувався, типових збирацьких сеансів. Методологічним  принципом,  що  на  емпіричному рівні сприймався внутрішньо зумовленим, слід вважати принцип “занурення в традицію”, котра викликала зацікавленість не лише наукову, а й власну “генно-кровну”, викликану бажанням пізнати українську етнокультуру своєї “малої Батьківщини”. Підготовчий етап включав набір таких методичних прийомів, як розробка маршруту, укладання або корекція питальників, ознайомлення з локальним середовищем, де планувалося проведення експедиції, по письмових джерелах. Експедиційно-польова робота здійснювалась в реальних умовах станичного (переважно), міського, сільського, селищного та хутірського середовищ і згідно з методологічно-методичними вимогами українського етномузикознавства, які охоплюють документування даних, що стосуються середовища, виконавців-співців, аудіо-магнітофонного запису їхнього пісенного матеріалу. На третьому етапі проводилась “кабінетна робота” з оформлення та упорядкування здобутих в експедиціях матеріалів.


Транскрибування пісенних творів здійснювалося слідом за кожною проведеною експедицією і тому носило характер систематичного накопичення письмово зафіксованих зразків. При цьому дисертантка користувалась основними нормативними правилами методики транскрибування віршових і музичних текстів, виробленими представниками української, зокрема львівської (М. Мишанич, Б. Луканюк), школи етномузикознавства. В утвореній з транскрибованих пісень класифікаційній системі кожний з трьох пісенних родів представлений кількома класами (жанрово-тематичними пісенними групами): епічний – історичними і становими піснями (134 зразки); обрядовий – піснями зимово-новорічного календаря та традиційного чорноморського весілля (388 зразків); ліричний – піснями козацькими ліричними, про кохання, родинного життя, ліро-епічними баладними, жартівливими, фольклоризованими літературно-мистецького походження, аграрно-трудовими (421 зразок). У даній класифікаційній системі пісні кожного роду групуються за функціональними (звязок з певними подіями, діями й святами) та тематичними (зміст поетичних текстів) ознаками. Методом подальшої класифікаційної диференціації, в якій посилюється роль функціонального критерію у підході до кожної жанрово-тематичної групи, здіснювався розподіл станових пісень на чумацькі, наймитські, сирітсько-наймитські, бурлацькі, рекрутські та солдатські; пісень зимово-новорічного календаря – на колядки і щедрівки; аграрно-трудових пісень – на умовно “орні”, “посівні”, “сапні”, “жнивні” та “косовицькі”; жартівливих – на пісні любовно-ліричні, родинно-побутові, п’яницькі, алегоричні, сценічно-інтермедійні, також танцювальні куплети-приспівки; зразків літературно-мистецького походження – на пісні-романси, пісню-реквієм, пісні романсового стилю. Методом класифікаційної диференціації зразків з огляду на їх сюжетно-тематичну специфіку історичні пісні розподілено на твори з українською і кубанською історичною тематикою; весільні – на пісні і мелодії передвесільного, весільного та післявесільного етапів; козацько-ліричні, про кохання, родинного життя, пісні баладного стилю – на твори, в яких оспівуються теми щасливого або нещасливого кохання, вірності, зради, розлуки, удівства, причарування, незвичних родинно-побутових ситуацій, козацької і жіночої недолі, самогубства й криміналу, життєво-філософських роздумів тощо. Складною диференціацією вирізняються весільні пісні, пов’язані з регламентацією чорноморського весільного обряду на 29 ритуальних дій, які було визначено усталеною методикою розгляду сюжетно-тематичного змісту поетичних текстів усіх 268 пісень і мелодій. Так, вузловими творами передвесільного циклу є ті, що співали під час сватання, вінкоплетення, запросин, випікання короваю, на могилі батьків. Зразки весільного етапу приурочені до оспівування ритуальних дій, пов’язаних з дівич-вечором, вбиранням молодої, поверненням молодих після вінчання, перепалками за весільним столом, приїздом “поїзда” молодого, викупом молодої, розподілом короваю, останньою вечерею, виряджанням молодої до молодого. Використання методу системно-класифікаційного розподілу пісень дало можливість констатувати, що в пісенних творах усіх родів ліричне переважає над епічним, а для більшості пісень кожного класу показовими є функціональна й подекуди тематична єдність і міжжанрові взаємовпливи. Усе це дозволяє назвати піснетворчість українців Північно-Західного Надкубання музично-художнім явищем дифузного типу.


Системно-структурний розгляд пісень кожного жанру здійснювався типологічним методом за усіма етномузикознавчими позиціями. Для дослідження пісні, записаної в кількох локальних версіях, використовувався компаративний метод. Для цього за основу аналізу визначалася пісенна парадигма як сукупність згрупованих навколо моделі-інваріанту пісенних варіантів, що ідентифікувалися (на рівні виявлення стабільних і мобільних ритмомелодичних, ладоструктурних, формотворчих та фактурних елементів) і класифікувалися за принципом визначення близької, віддаленої або трансформованої спорідненості. Таким самим методом розглядалися віршові тексти для виявлення в них варіантів парадигми на рівні морфологічного, синонімічного та синтаксичного варіювання кінцевих морфем, слів, словесних блоків, нарощування віршової форми через вживання строфічної анафори, ампліфікованих доповнень, міжстрофної та внутрістрофної конкатенації.


Розділ третій “Український субетнос на території Чорноморії” складається з п’яти підрозділів.


У підрозділі 3.1. “Етнічна історія Правобережної Кубані” на базі фактів,    почерпнутих з історичних, етнографічних, мистецтвознавчих і археологічних письмових джерел, відтворюється змістовний хронограф етнічної історії надкубанської території, аборигенне населення якої почало формуватися в першому тисячолітті до н.е. Багатовікова історія земель степового Надкубання, які з появою на них українських козаків стали зватися Чорноморією, пов’язана з перебуванням й нападами чисельних племен-кочевників і завойовників (Х ст. до н.е.–V ст. н.е., ХIII ст.), періодами сарматизації (ІV ст. до н.е.–середина IV ст. н.е.), еллінізації (VI ст. до н.е.–IV ст. н.е.), Хозарського каганату (VIII ст. н.е.–965 р.), Тмутороканського (у складі Київської Русі) князівства (965-1127 рр.), генуезьких колоній-поселень (ХІІІ–кінець ХV ст.) та турецької колонізації (1479-1774 рр.). Історія колонізації Кубані українським козацтвом починається з 1792 р., коли  Росія прийняла під свй протекторат народи Північного Кавказу (після переможної війни з Туреччиною) і підтвердила попередню, 1774 р., угоду щодо приєднання Криму, Кабарди, правого берега Кубані й Таманського півострова.


У підрозділі 3.2. “Історія заселення Чорноморії українцями” йдеться про початок нового історичного періоду в житті “вірних” запорожців, зібраних ініціатором відновлення українського козацтва Г. Потьомкіним-Таврійським через 12 років після остаточного зруйнування Росією Запорозького коша. З отриманням військовим суддею А. Головатим “височайшої” грамоти, яка майже без змін складалася з підготовленого ним тексту, у 1792-1793 рр. був здійснений перший етап масового переселення (до 25 тисяч осіб) на Тамань українських козаків, що стало початком практичного здійснення урядового плану військово-козачої колонізації Правобережної Кубані і виникнення нового, в межах Російської імперії, мілітаризованого утворення – Чорноморського козачого війська. Чорноморці, ставши учасниками безперервних війн “во славу непереможної сили російської зброї”, повинні були, крім організації на кубанських військових землях господарсько-економічних форм життєдіяльності й будівництва курінних поселень, виконувати такі державні функції: охороняти російські південні  кордони у безпосередньому сусідстві із закубанськими землями гірських кавказьких народностей, колонізовувати ці землі, брати участь у наступальних воєнних діях і каральних експедиціях упродовж усього періоду Кавказької війни, а також у всіх російських війнах поза територією ЧКВ, зводити воєнні укріплення і прикордонні лінії. Одначе самі козаки, як уважає сучасний кубанський дослідник о. Сергій (Овчинников), переселяючись на Кубань, готували себе до втілення ідеї християнського месіанства, що передбачала мирне порозуміння з кавказькими горцями й створення на обітованій землі справедливої і вільної держави.


Побудовані впродовж перших років 38 поселень отримали назви куренів  Запорозької Січі. ЧКВ, утворене за зразком Запорозького коша, мало у своєму складі до 17 тисяч козаків-воїнів, володіло такими атрибутами державності, як власні полки і піші команди, веслова флотилія і артилерія, архів, духівництво, адміністрація (військовий уряд) та її представники. Переселенці перших років були професійними козаками-воїнами, тоді як переважна більшість наступних поколінь українських мігрантів не мала козачого статусу, але ставала сировиною, до якої російський уряд застосовував примусові міри, формуючи із селян і вільних козаків козаче військо як частину російської армії, про що свідчать документи царського уряду. Першими “порушниками” основних начал козачого самоврядування, які знищили демократичну ідею запорозької вольниці і сприяли насаджуванню станових привілеїв й утворенню органів правління на базі всеросійських законів, були представники першого чорноморського уряду А. Головатий, З. Чепига і Т. Котляревський, автори  регламентованого документа “Порядок спільної користі” (1794 р.).


Наступ на запорозькі традиції почався у 1840-х рр. утвердженням російського адміністративного чиновницького апарату, перетворенням куреня на станицю, включенням кубанських земель до Таврійської губернії, примусовим переселенням частини чорноморських сімей у відвойоване у черкеських племен Закубання. У 1860 р. чорноморців поєднали з лінійними донськими козаками, утворивши Кубанське козаче військо, яке проіснувало до 1920 р.


У підрозділі 3.3. “Участь українців у Кавказькій війні і колонізації краю” на базі джерел російських (В. Романовський, А. Лавинцов, М. Дубровін, М. Покровський) і кубанських (Ф. Щербина, Є. Феліцин, Й. Бентковський, Б. Трьохбратов, О. Матвеєв) істориків ХІХ-ХХ століть зроблена спроба з’ясувати початок російсько-черкеської (Кавказької) війни, у визначенні якої є різночитання; висвітлено причини і цілі війни; описана етнічна мапа Закубання; дана характеристика гірських народів (черкесів-адигейців), їхнього суспільного ладу, усної творчості, синкретичної релігії; розглянуто етапи бойових дій за участю чорноморців – до 1829 р. оборонних і карально-репресивних, у 1830-1864 рр. наступальних, скерованих на боротьбу з національно-визвольним рухом черкесів проти дій на їхній території російського воєнно-адміністративного апарату; зроблено підсумки війни, пов’язані з включенням закубанських земель до Росії, колонізацією їх озброєним козачим населенням, самодепартацією скореного народу; наведена альтернативна інформація щодо характеру і наслідків війни адигейського просвітителя ХХ ст. Сефер-Бея Сіюхова (нарис “Черкесы-адыги”, 1922 р.).


Підрозділ 3.4. “Національна константа українсько-кубанського козацтва” складається з трьох пунктів.


У пункті 3.4.1., що має назву “Історичний  хронограф життєдіяльності українців на Кубані”, визначаються характерні ознаки українського етносу як суперстратної групи населення, його роль в процесі відтворення в умовах природно-географічної ніші Чорноморії українських етногенетичної та соціальної ніш; дається хронограф життєдіяльності українського козацтва на кубанській землі у вигляді датованого переліку російсько-урядових обмежувальних і репресивних заходів щодо козачого самоврядування (від 1797 до 1992 рр.).


Пункт 3.4.2. “Проблема нації в її визначенні щодо українського козака” містить стислу періодизацію життєдіяльності чорноморсько-кубанського козацтва, в якій періоди мілітарний (1792-1864 рр.), мирний (1864-1905 рр.), лихолітній (1905-1920 рр.), радянський (1920-1991 рр.) та відроджувальний (від 1992 р.) пов’язуються з соціально-історичними процесами, що відбувалися за участю козака як представника української нації та її історії та водночас творця нової, кубанської історії; поставлена і частково вирішена проблема нації, по-перше, шляхом дослідної процедури створення історичного “образу” запорожця як творця українського типу козака з чітко визначеною ідеологією і світоглядною системою, по-друге, через заглиблення в негативні процеси, пов’язані з руйнуванням соціального статусу запорожця після знищення його останнього коша і суттєвих втрат якісних ознак генотипу в умовах російсько-кубанського мілітарного буття; обгрунтовано висновок щодо традиційної етнічної культури українських переселенців як національної константи, що під час мілітарного періоду кубансько-козачої історії виявилася найсильнішим механізмом пристосування до адаптаційно-впливових факторів, збереження генетичної пам’яті та національної свідомості. Посилення, внаслідок демографічної політики російського уряду, дії вторинного вектору сприяло формуванню локальної свідомості та регіональної системи нормативів.


У пункті 3.4.3. “Сучасні проблеми українського субетносу на Кубані” виявлено ознаки національної константи сучасних мешканців історичної Чорноморії через пояснення причин кризи самоідентифікації; наведено критику дослідної процедури моделювання традиційної культури кубанського козацтва і визначення термінологічної ідеологеми “субетнос  російського етносу” щодо українців Кубані, здійсненої сучасним кубанським істориком М.І. Бондарем; зроблено огляд науково-просвітницької діяльності прогресивного лідера кубанської україністики В.К. Чумаченка; висвітлено наукове тлумачення словосполучення “український субетнос на Кубані”, який не міг розчинитися в потоці етногенетичних процесів завдяки функціонуванню таких етнічних показників, як мова і народна пісня; наголошено думку щодо пріоритету на сучасному етапі роботи етномузикознавця над дослідженням українсько-кубанських народних пісень і створенням єдиного каталогізованого їх фонду.


У підрозділі 3.5. “Українська топонімія і антропонімія історичної Чорноморії” визначено найбільш сталі ознаки національної константи у збережених українських топонімах старокозацьких чорноморських поселень (через рубрикацію джерел утворення іхніх назв у вигляді відповідних семантичних розрядів) і антропонімів, носіями яких є виконавці записаних пісень (через перегляд 663-х прізвищ, з котрих 452 – українського походження, і аналіз  цих останніх за семантичними ознаками та зведенням їх у групи антропонімного і біогеоценозного значення).


Розділ четвертий “Пісенний епос українців Правобережної Кубані” складається з трьох підрозділів.


У підрозділі 4.1. “Історичні пісні” постулюється думка про те, що в історичних піснях українців Кубані закарбувалася трагічна історія запорозько-чорноморсько-кубанського козацтва, збережена генетичною пам’яттю багатьох поколінь неписаними документами проминулих подій. Українська епіко-історична піснетворчість (34 зразки) у вигляді кубанських варіантів пісень, створених в Україні, за тематикою рубрикується у п’яти групах. До першої групи належать сім варіантів “репресованої” української пісні-гімну “Ще не вмерла Україна”, які, певною мірою спираючись на інваріантну модель музично-поетичного першоджерела, відрізняються один від одного активністю оспіваної в них героїки. У тематиці чотирьох пісень другої групи – “Ой ти, Мороз, Морозеньку”, “Байда”, “Ой що ж воно та й за чорний ворон”, “Ой сів пугач на могилі” – оспівується старокозацька історія та її незабутні конкретні або безіменні герої. До третьої групи пісень, присвячених темі боротьби уряду проти козацтва, належить семиваріантна пісня “А вже літ більш двісті”. Військово-похідна тематика оспівується двома творами четвертої групи: старокозацькою триваріантною піснею “Ой, мати, гук” і одноваріантним зразком української пісні про збори і від’їзд у похід козака “Розвивайся ти, сухий дубе”. “Ой на горі сніжок трусе” – двоваріантна пісня, в якій йдеться про традиційні стосунки між козаком і вірним йому конем.


 








Бондарь Н.И. Модель традиционной культуры кубанского казачества // Традиционная культура кубанского казачества: Избранные работы. – Краснодар: КГНТУ “ККХ”, 1999. – С. 42.




Тернавський М. Фольклор як один з головних чинників етнічного самовизначення кубанських козаків // Вісник ТУКК. – Краснодар, 2002. – № 4 (29). – С. 6.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины