| Краткое содержание: | У першому розділі дисертації „Феномен комунікації в сучасній вітчизняній та західноєвропейській науковій думці” міститься три підрозділи. У підрозділі 1.1. „Поняття комунікації в еволюційній проекції” подано історичний екскурс процесу становлення поняття й явища комунікації від античності до епохи Нового часу і наших днів. Розгляд різних типів комунікаційних зв’язків, що переважали в культурі того чи іншого історичного періоду, переконує в тому, що близьке до сучасного раціоналістичне розуміння комунікації, а також перші концепції культурної комунікації та культуронаслідування сформувалися в добу Просвітництва, коли почали складатися основи правової держави, соціальні структури громадянського суспільства. Протягом століть кристалізувалося сучасне розуміння терміну “комунікація”, яке сьогодні в загальнокультурному контексті має певну множину значень: під ним розуміють як шляхи сполучення, мережі підземного господарства й форми зв’язку, так і міжособистісну взаємодію та масові комунікації.
У процесі міжособистісної та масової комунікації, що є предметом дослідження в даній дисертації, відбувається обмін повідомленнями, тобто здійснюється передача інформації від одного учасника комунікаційного акту до іншого. Інформація кодується через використання певної символьної системи, передається, а потім декодується або – ширше – інтерпретується адресатом повідомлення. З усіх видів знакової (символьної) поведінки в людському співтоваристві найважливішими є використання мови (вербальна комунікація) та супроводжуюча його несловесна поведінка (невербальна комунікація). У сукупності вони утворюють знакову комунікацію, або комунікацію у вузькому значенні.
З метою формування категоріального апарату дослідження для подальшого розкриття особливостей комунікаційних процесів у підрозділі 1.1 встановлюються відмінності між термінами “спілкування”, “діалог” і “комунікація”. Виявлено тенденцію не розмежування, а зближення понять “спілкування” й “комунікація” в науковій літературі, хоча їх спільні й відмінні риси все ще розрізняються. Спільними є їх співвіднесення з процесами обміну й передачі інформації та зв’язок із мовою як засобом передачі інформації. Відмінні риси обумовлені висуненням на перший план різних аспектів цих понять у різних науках. За спілкуванням, в основному, закріплюються характеристики міжособистісної взаємодії, а за комунікацією – додаткове значення інформаційного обміну в суспільстві. Поняття “діалог” у повсякденному житті часто використовується як синонім комунікації. У науці розрізняють діалог у широкому значенні як діяльність, що відтворюється згідно з нормами й не вимагає думки, тобто розповсюджений спосіб спілкування, який можна кваліфікувати як «обмін монологами» (М. Бахтін), та діалог у вузькому або точному смислі, що є унікальною й неповторною реалізацією «миследіяльності» (Г. Щедровицький). Перша, за своєю суттю кооперативна форма організації передбачає обмін готовими продуктами інтелектуальної роботи; друга, комунікативна, навпаки, орієнтована на активізацію мислення.
Поняття спілкування, діалогу та комунікації по-різному співвідносяться в концепціях провідних мислителів ХХ сторіччя. У підрозділі 1.1 феномен комунікації розглядається з різних методологічних позицій, зокрема, з точки зору концепцій діалогічної комунікації М. Бахтіна, екзистенційної комунікації К. Ясперса, діалогічного персоналізму М. Бубера, символічного інтеракціонізму Дж. Г. Міда, теорій комунікативної дії та комунікативної раціональності Ю. Габермаса, концепції „миследіяльності” та теорії рефлексії мислення Г. Щедровицького, теорії рефлексії свідомості В. Лефевра та ін. Феномен комунікації розглядається з точки зору двох протилежних підходів: інформаційно-технічного або кодового (К. Шеннон, У. Вівер) та лінгвістичного (Р.Якобсон, тартусько-московська семіотична школа), а також через призму проблеми розуміння (Г. Гадамер).
Поняття комунікації неможливо вважати точно визначеним, тому що воно далеко виходить за межі суто технічних або змістовних характеристик інформаційного обміну в суспільстві. Феномен комунікації проглядається в різноманітних формах вербальної і невербальної взаємодії, проникає в складні процеси самопізнання, самооцінки людської особистості, відтворення нею всіляких, у т.ч. прихованих аспектів буття. Комунікація в сучасному світі перетворюється на глобальну сутність, знак усього людського існування, всього сущого на землі.
Підрозділ ” містить огляд основних сучасних підходів до визначення поняття культури – одного з найширших і найскладніших понять, що використовується в усіх гуманітарних і суспільних науках і не має однозначності ні в науковому, ні в поточному вживанні. Виділяються такі підходи до визначення культури, як антропологічний (Е. Левіна, Н. Суханова, В. Конєв, П. Гуревич, Л. Баткін, Т. Маккенна, Р. Вільямс та ін.), етико-духовний (С. Моем, М. Реріх, А. Швейцер, Г. Волков та ін.), соціальний (А. Ахієзер, В. Семенов, П. Козловскі та ін.), функціональний (Б. Малиновський, У. Гудінаф та ін.), галузевий (М. Арнолд, Т.С. Еліот, Х. Ортега-і-Гассет та ін.), системний (М. Каган), процесуальний (А. Чучин-Русов), семіотичний (Ю. Лотман), інформаційний (Л. Винарик, Я. Берсуцький, А.Щедрін), глобальний (В. Межуєв) тощо. Загальний аналіз визначень культури, взятих з різних джерел, дає уявлення про різноманіття наукових підходів до цього явища. Культуру намагаються визначити на особистісному, поведінковому рівні. Культура цікава як сукупність знакових систем, як перетворююче начало, як форма самодетермінації індивіда. Культура мислиться людьми як спосіб буття та освоєння світу в цілому в його соціальному, біологічному, часовому аспектах. Культура постає універсальним провідником уявлень про світ і місце людини в ньому, вона породжує буття предметів і людей, у тому числі й своє власне буття. Культура вже не уявляється поза межами комунікації, яка сприяє повноцінному функціонуванню культури, формуванню й збагаченню її змісту.
Усвідомлення взаємозалежності культури від комунікації і навпаки, що виявляється в комунікативних рисах культури й культурних ознаках комунікації, дозволило сучасним науковцям внести певні корективи у розуміння обох понять. Комунікація часто тлумачиться в культурологічному аспекті, культура – в комунікаційному. Культура й комунікація перехрещуються в концепціях культурної комунікації, які в ХХ і, особливо, в ХХІ столітті набувають гострої актуальності. У підрозділі 1.2 акцентується увага на концепціях культурної комунікації Т. Адорно, Г. Маркузе, Х. Ортеги-і-Гассета, А. Хаузера, пов’язаних із тріадою понять „масове суспільство” – „масова культура” – „масова комунікація”, що вживаються в негативному значенні як синоніми вульгарної, низькопробної продукції, доступної уніфікованій більшості. Далі в роботі розгортається аналіз концепцій останньої третини ХХ ст.(М. Маклюен, А. Моль, Р. Вільямс, У. Еко, Дж. Лалл та ін.), у яких розвиваються протилежні ідеї щодо визначальної ролі засобів комунікації та їх впливу на зміст і смисл культури й розвиток усього суспільства, усвідомлюється вирішальне значення культури в процесах збереження людської ідентичності, захисту суспільної моралі перед лицем нової інформаційної та електронної ери.
Враховуючи те, що будь-яке сучасне дослідження відкритого багатоаспектного комунікаційного простору культури передбачає залучення семіотичних моделей і підходів, у підрозділі 1.3 „Методологічні аспекти аналізу комунікаційних процесів у культурі” розгортається аналіз підходів до визначення таких понять, як мова, знак, символ, текст, код, повідомлення, контекст, дискурс, інтертекстуальність, інтерпретація тощо.
Зокрема, одним із центральних у дисертації стає поняття мови – системи символів, невіддільної від культури. Мова є основним інструментом і способом засвоєння культури, звуковим та візуальним кодом трансляції досвіду, в якому виражені специфічні риси національної ментальності та історично сформоване ставлення до явищ дійсності. Культура може розглядатися як ієрархія її мов (семіотичних систем) або як ієрархічна система «текстів», створених мовами даної культури. У роботі підкреслюється значний вплив на розвиток мовознавчих досліджень у ХХ сторіччі діяльнісно-енергетичної концепції В. Гумбольдта та знаково-структуралістського методу Ф. Соссюра. Саме ці два підходи розуміння мови – як засобу прилучення до багатств культури, формування «картини світу» (ідіоетнізм та універсалізм В. Гумбольдта) та як посередника між думкою й знаком (теорія мовного знака Ф. Соссюра) – стали визначальними для даної роботи.
Результатом аналізу інших семіотичних понять є вироблення розгалуженого категоріального апарату дисертації, в якому під поняттям знаку розуміються понятійні схеми предмета або явища, які забезпечують єдність внутрішньої та зовнішньої його суті, символу – багатозначна полісемічна кодифікована форма комунікації, а символічними формами вважаються елементи змісту людського спілкування. Під терміном «код», згідно з визначенням У. Еко, у дисертації розуміється модель, що є результатом низки умовних спрощень, які здійснюються для забезпечення можливості передачі тих чи інших повідомлень. Поняття тексту виступає в ролі відносно завершеної письмової конструкції, за якою стоїть загальнозрозуміла (тобто обумовлена в межах даного колективу) система знаків – мова. Контекстом вважається дійсність, загальний соціокультурний фон або філософська ситуація певного періоду й місця, які обумовлюють ту чи іншу організацію тексту. Під поняттям повідомлення мається на увазі скінченна впорядкована множина елементів сприйняття, взятих із певного «набору» (контексту) й об’єднаних у певну структуру; під дискурсом – відносно незамкнута відкрита мовна комунікація, що передбачає нарощення аргументів і пояснень. Поняття інтертексту та інтертекстуальності використовуються в значенні особливих діалогічних відносин текстів, включення одного тексту в інший, а термін «інтерпретація» - як процес тлумачення, пояснення, розкриття смислу повідомлень і текстів.
Другий, третій і четвертий розділи дисертації є суто аналітичними, вироблена в першому розділі науково-методологічна модель екстраполюється в них на три відносно самостійні сфери сучасного культуротворення, а саме: культурної політики, науково-освітньої комунікації та художньої творчості. Основою аналітичної побудови другої глави стало вивчення параметрів контексту, в якому протікає соціокультурна комунікація в сучасній Україні; у третій главі розглядаються принципи навчання коду як згорнутого запису видів соціальної активності; остання, четверта глава розкриває інтертекстуальні комунікаційні аспекти творів сучасних українських композиторів.
Другий розділ дисертації „Сучасні комунікаційні технології в соціокультурному просторі” складається з двох підрозділів. У підрозділі 2.1. „Нова парадигма відносин у соціокультурній системі „влада – громадськість” з’ясовується суть нової філософії політичної комунікації, розглядаються основні аспекти концепцій влади в суспільстві Ю. Габермаса, Н. Лумана, М. Вебера, Н. Вінера та ін. Згідно з найсучаснішими теоріями, основою ефективного діалогу між владою та громадськістю, умовою досягнення порозуміння в суспільстві стає нова модель комунікації, що є принципово двосторонньою, орієнтованою на задоволення реальних потреб громадян та активну участь громадськості в процесі розробки і прийняття державних рішень. Нова парадигма відносин у соціокультурній системі „влада – громадськість” проголошує пріоритет інтересів громадськості, прозорість і відкритість влади, її спрямованість на діалог з різними групами громадськості на всіх етапах прийняття рішень. Обов’язковою умовою ефективної комунікації є наявність зворотного зв’язку, що й дає сучасному суспільству право вважатися демократичним. У підрозділі 2.1 аналізуються різні історичні типи суспільного устрою через призму наявності (відсутності) в них зворотного зв’язку, принципи функціонування зворотного зв’язку в залежності від правового становища особистості і громадянина, рівня розвитку громадянського суспільства та свободи слова і совісті в сучасних країнах із демократичними та антидемократичними державними режимами. Акцентується увага на понятті зв’язків з громадськістю, яке є одним із найважливіших суспільних відкриттів ХХ століття і, за різними визначеннями, вважається інструментом, технологією, функцією менеджменту, мистецтвом і наукою, за допомогою яких здійснюється ефективне управління в суспільстві. У дисертації послідовно розглядається нова типологія комунікаційних відносин у системі “влада – громадськість”, що в якості обов’язкових складових включає інформування, консультування та залучення громадськості до участі в процесі розробки та прийняття державних рішень.
Інформування – це однобічний процес надання інформації громадськості в цілому або зацікавленим групам чи організаціям, що представляють інтереси тих, на кого відповідна політика потенційно впливає. Інформування може здійснюватися як через ЗМІ, так і через не-медійні джерела. Консультування як практика прямого безпосереднього обміну ідеями, думками чи порадами між зацікавленими сторонами є однією з обов’язкових адміністративних процедур у демократичних країнах. Громадські (публічні) консультації в процесі вироблення та реалізації політики, під час прийняття рішень на всіх рівнях влади проводяться для того, щоб отримати уявлення про думку та реакцію суспільства на ті чи інші дії уряду. Залучення громадськості – це активна участь громадян та їх об’єднань (організацій) за власною ініціативою у формуванні публічної політики, а також у її реалізації та оцінці. Саме цей тип комунікаційної взаємодії, що є принципово двостороннім, відкриває шлях реального партнерства. Таким чином, у дисертації підкреслюється, що у типології комунікаційних відносин між владою та громадськістю намітився новий вектор, що зміщує акцент з інформування, яке раніше вважалося найбільш ефективним методом у відносинах з громадськістю, на консультування та залучення громадян до участі. Участь громадськості в процесі розробки та прийняття рішень, можливість впливу на процес вироблення та реалізації політики є одним з наріжних каменів функціонування громадянського суспільства, шляхом до реального партнерства між владою та громадськістю, свідченням настійливого поступу сучасного суспільства до демократії.
Підрозділ 2.2. „Розвиток комунікаційних технологій в Україні: історія та сучасність” розкриває семіотико-комунікаційні аспекти української національної культури в історико-еволюційній проекції. У пункті 2.2.1 „Історичні форми комунікації в українській культурі” здійснюється стислий огляд історичних форм комунікації в українській культурі доінформаційної доби. Доведено, що українській культурі історично притаманні найрізноманітніші форми комунікації, що виявляються в складних символічних системах, якими є:
● мова, а також міжособистісні та суспільні форми комунікації, що ґрунтуються на мовному досвіді, зокрема, усна народна творчість; освіта, виховання, навчання; ранні форми управлінської демократії (віче, козацькі ради); міжкультурна комунікація тощо;
● звичаї, традиції, обряди українського народу, пов’язані з землеробським календарем, культом ушанування предків, побутом тощо;
● мистецтво в розмаїті його форм (декоративно-ужиткове, музичне та ін.);
● церква й релігія як особливий тип комунікаційної взаємодії, що синтезує елементи практично всіх попередніх типів.
Особливий акцент у даному пункті дисертації зроблено на різноманітних кодово-символічних комунікаційних формах відтворення культурного потенціалу, що сформувалися на основі мовного досвіду як засобу трансляції та прилучення нових поколінь до культурного фонду нації. Мовленнєву основу також історичні форми суспільної та міжкультурної комунікації - типи комунікативної взаємодії між владою та народом, спрямовані на пошук шляхів взаємовигідного партнерства та ефективного діалогу. Усвідомлення важливості суспільних форм комунікації прийшло ще в добу язичництва, коли для обговорення та вирішення важливих громадянських справ збиралися “віча” (громадські сходи), тобто наради старших членів родів чи сімей. Розвиток суспільних форм комунікації в Україні зазнав свого злету в козацьку добу, коли для вирішення воєнних походів, укладення союзів, розділення січових земель, ведення судів, виборів гетьмана та іншої старшини відбувалися козацькі ради.
Серед інших мовленнєвих історичних форм комунікації особлива роль належала риториці – вченню про закономірності ораторської мови, теорії аргументації в публічній промові, завдання якої полягало в тому, щоб зробити більш переконливими моральні принципи, на яких ґрунтується суспільне життя, поставити їх вище за егоїстичні та матеріально-практичні міркування. В українській культурі риторичні традиції з’явилися через візантійські впливи: вже в ХІ столітті деякі письменники (митрополит Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Турівський та інші) дбали про красу вислову, використовуючи з цією метою порівняння, поетичні образи та багаті засоби візантійського красномовства. Оскільки головним предметом середньовічної риторики є церковна проповідь, то запровадження цієї науки в українських навчальних закладах у ХVI – XVII століттях (братські школи, колегії, академії) мало на меті підготовку проповідників, котрі могли брати участь у богословській полеміці (зокрема, з єзуїтами).
У християнській релігійній громаді протягом багатьох сторіч також формувалися гомілетичні традиції, тобто принципи комунікації через проповідницьке церковне слово. Проповідь – це продовження справи Ісуса Христа через розповсюдження євангельського вчення про спасіння в живій промові перед народом. Сутність проповіді полягає в сповіщенні про настання Царства Божого та необхідності покаяння як головної умови спасіння людини та входження в це Царство. Гомілетичні традиції привчали проповідників піклуватися не про зовнішній формальний бік складання проповідей, а про той вплив, який матиме проповідь на слухачів. На думку відомих проповідників, якими були Іоанн Златоуст, Блаженний Августин, Григорій Богослов, св. Василь Великий та інші, проповідь повинна переконувати в необхідності здійснення важливої справи, якою є виправлення морального стану людини. Тому надзвичайно важливим є зворотний зв'язок – відгук, який проповідь знаходить у серцях прихожан, змушуючи їх змінюватися, очищатися від гріхів, самовдосконалюватися.
У дисертації доводиться, що різноманіття історичних форм комунікації в українській культурі є прекрасним інтелектуально-емоційним підґрунтям для запровадження в Україні сучасних технологій комунікаційної діяльності: особлива роль у становленні принципів публічної комунікації належала розвиткові риторико-гомілетичних традицій, запровадженню основ теорії аргументації через церковне проповідництво та інші практичні аспекти комунікації, досить детально розроблені в українській релігійно-культурній громаді. Таким чином, в українській культурі основною передумовою для сприйняття в сучасному суспільстві нової, орієнтованої на зворотний зв'язок парадигми комунікаційних відносин стали саме церква й релігія як особливий тип комунікації, що синтезує різні канали передачі інформації і різні комунікаційні форми (від обрядових, освітньо-виховних, мовних, мистецьких до феномена «автокомунікації»).
У пункті 2.2.2 „Теоретичні моделі комунікації в аксіологічних орієнтирах особистості українця” на основі аналізу ментальних структур особистості розкриваються модуси комунікативності, що на глибинному рівні детермінують ціннісну складову соціокультурного буття. Виявлені в українській культурі типові ментальні структури зіставляються з базовими характеристиками сучасного універсуму. Реконструкція переліку найвагоміших тем, що є рушійною силою сучасних комунікаційних процесів, дозволила окреслити основні параметри сучасної моделі (картини) світу, зокрема, її техногенний, активний і мінливий характер, перетворюючу і руйнівну суть. Величезні відтворювальні сили, які людство виробило за час свого існування, та інтенсивний розвиток наукової думки дали поштовх до створення у ХХ сторіччі гігантських засобів руйнування, здатних за кілька хвилин знищити життя на планеті. Необхідність унеможливлення глобальної катастрофи людства й загибелі всієї цивілізації привела до появи нової парадигми філософського розуміння змісту і сенсу людського буття, формування концепції "нового гуманізму", яка спирається на ідею людського розвитку, звільненого від традиційної орієнтації лише на задоволення життєвих потреб. Процес самореалізації особистості людини стає стрижнем концепції "нового гуманізму", а утвердження пріоритетів загальнолюдських інтересів та цінностей - домінуючим у суспільній свідомості. У цьому полягає суть "глобального" гуманізму нового мислення, який визначає радикальну гуманізацію суспільних відносин у світовому співтоваристві на межі ХХ і ХХІ століть.
Нові аксіологічні вектори сучасності екстраполюються в дисертації у конкретне соціокультурне середовище на предмет визначення рівня відповідності основним рисам національної ментальності. На основі аналізу текстів міфології, фольклору, соціальних архетипів та поведінкових установок розкриваються ціннісно-смислові коди української ментальності, виявляється характер комунікаційних зв’язків у соціокультурній системі. Так, головними в структурі української етнічної ментальності визнано антеїстичний (хтонічний), гуманістичний, кордоцентричний, інтровертивний, індивідуалістичний ціннісно-смислові коди. Смисложиттєві настанови й аксіологічні орієнтири, що витворили феномен української ментальності, поєднали як позитивні (працелюбність, гостинність, потяг до освіти, статичність сімейних стосунків, повагу до старших, мужність, здоровий оптимізм тощо), так і негативні риси (взаємне непорозуміння, неузгодженість між словом і ділом, відсутність чіткої визначеності, соціальна відмежованість, мрійливість, імпульсивність тощо), а також вироблені східною й західною історико-культурними традиціями моделі і типи комунікації. Здійснений у даному пункті комунікативний аналіз свідчить, що більшість характеристик сучасного універсуму є протилежними базовим світоглядним настановам, що сформувалися в ментальних структурах свідомості української людини. Так, техногенний характер сучасної цивілізації, заснованої на ідеї підкорення, «закріпачення», руйнування світу природи є антиподом «антеїстичного» коду української ментальності з його емоційним, вдячно-шанобливим ставленням до землі й діалогічним спілкуванням з природним і людським довкіллям. Активність, діяльність, перетворення як домінантні риси людського буття в техногенному соціумі, суперечать інтровертивній натурі українця, схильного до пасивності, замріяно-ліричного споглядання та рефлексії. Новаторство, оригінальність ідей, постійна мінливість техногенного універсуму теж не знаходять відгуку в душі українця, котрий є консервативним і прагне стабільності в усьому. Єдиний виняток становить народжена в надрах здатного до самознищення штучного техногенного середовища концепція «нового гуманізму», яка, проголосивши пріоритет загальнолюдських інтересів і цінностей, дає людству шанс на спасіння. «Новий гуманізм» навіть не потребує окремих декларацій для утвердження в українському суспільстві: те, що для окремих націй чи країн є «новим», в українській культурі присутнє генетично, на рівні гуманістичного коду національної ментальності.
У пункті 2.2.3 „Проблеми розвитку комунікаційних технологій в культурі України на сучасному етапі” окреслено стан, наявні проблеми та основні комунікаційні тенденції у галузі української культури, що намітилися з часу здобуття Україною незалежності. Як засвідчив аналіз нормативно-правових засад регулювання інформаційної діяльності та комунікаційних соціокультурних відносин, в Україні вже почали складатися правовідносини суб’єктів інформаційно-комунікаційної сфери. Загальна кількість законодавчих і підзаконних актів з питань інформаційно-комунікаційної діяльності значно перевищує 100 одиниць, та, незважаючи на наявність такої ґрунтовної законодавчої бази, у перше 10-річчя незалежності (до 2002 року) практична реалізація моделі двосторонньої комунікації в суспільній сфері в контексті державного управління майже не здійснювалася. За цей час з’явилися лише деякі зрушення, пов’язані зі світовими процесами загальнодемократичних перетворень, зокрема, намічено вектор відкритості уряду для громадськості, в органах державної влади централізовано запроваджені спеціальні структури – відділи взаємодії з засобами масової інформації та зв’язків з громадськістю, у Верховній Раді України проведено низку парламентських слухань з питань культури тощо. Почала реалізовуватися й нова типологія комунікаційних відносин у системі “влада – громадськість”.
Зокрема, інформування громадян про основні напрямки культурної політики держави відбувається через відділ взаємодії з ЗМІ та зв’язків з громадськістю, який координує взаємодію з друкованими та електронними ЗМІ, веде роботу з недержавними організаціями та зацікавленими групами громадськості. На місцевому рівні аналогічні функції виконують відповідні підрозділи місцевих органів культури. Інформування відбувається також через загальнодержавні галузеві періодичні видання, Інформаційний центр з питань культури і мистецтва, що діє при Національній парламентській бібліотеці України, та офіційний веб-сайт Міністерства культури і туризму України. Та все ж, незважаючи на певний прогрес у використанні новітніх інформаційних технологій, найбільш популярними формами комунікації в системі "влада – громадськість" залишаються письмовий тип звернення, телефонний запит та особистий прийом громадян, кількість яких з року в рік постійно зростає. Серед проміжних форм комунікації в системі “влада – громадськість” між інформуванням і консультуванням останнім часом особливої актуальності набула ідея прямої комунікації населення з представниками органів виконавчої влади, що здійснюється у формі прямих телефонних ліній, Інтернет-конференцій в інтерактивному режимі тощо і дозволяє з’ясувати позиції щодо найбільш проблемних питань діяльності галузі.
У роботі відзначається підвищення інтересу до проведення громадських консультацій – нового для України виду комунікаційної діяльності, хоча історично Україні були притаманні форми консультування влади з громадою, втрачені пізніше і, особливо, зруйновані радянською ідеологією. Активне запровадження в життєдіяльність суспільства громадських консультацій пов’язане зі зростанням ролі “третього сектора” в Україні - сукупності недержавних неприбуткових структур, що здійснюють посередницькі функції між громадянами та державою або комерційною сферою. Серед організаційних форм громадського консультування виділяються проведення «круглих столів», наукових конференцій та наукових досліджень, пов’язаних як із загальними параметрами культурної політики, так і з виробленням плідної взаємодії з культурно-мистецькими організаціями «третього сектору».
Залучення громадян до участі в розробці та реалізації культурної політики відбувається, в основному, через діяльність експертних рад (комісій). У дисертації розглядаються принципи діяльності деяких експертних рад (комісій), що діють при Міністерстві культури і туризму, зокрема, Експертної комісії з питань розповсюдження і демонстрування фільмів, Художньо-експертної ради з монументальної скульптури, Експертної ради з розгляду заявок учасників конкурсу з визначення вітчизняних гастролерів тощо.
У дисертації підкреслюється, що в Україні почався рух у напрямку нових форм комунікації, адекватних принципам сучасного рівня демократії, які роблять можливим широке залучення громадськості до процесів вироблення й реалізації культурної політики. Досвід передових країн, як і власні історичні традиції, повинні бути детально проаналізовані і вивчені в Україні, де ще нема необхідного рівня залежності влади від населення, а розвиток системи зв’язків з громадськістю знаходиться поки що в зародковому стані. Існуючі принципи і механізми управління галуззю все ще зорієнтовані на традиційну патерналістську модель підтримки культури. Як і в радянські часи, спостерігається сильний перекіс у бік інформування, результати консультацій з громадськістю не завжди враховуються в діяльності органів державної влади, а новостворені громадські ради в своїй більшості ще не перетворилися на реальний механізм діалогу та інструмент впливу на прийняття рішень. Відсутність ефективної комунікаційної взаємодії між державним і недержавним секторами та між різними гілками влади стала причиною нестійкості функціонування влади, непослідовності в проведенні реформ та розбалансованості основних сфер життєдіяльності українського суспільства. У роботі визначено першочергові завдання, які необхідно вирішити для встановлення в державі «нового інформаційного порядку», підвищення довіри громадян до влади, прозорості дій владних структур, належного інформаційного супроводу прийняття рішень у сфері культурної політики.
Третій розділ дисертації „Комунікаційні процеси в науково-освітній сфері: дискурс креативності”, що складається з трьох підрозділів, розгортає дослідження комунікаційних відносин у науково-освітню площину, з’ясовує специфіку таких комунікаційних моделей науки й освіти, як школа та гурток, розкриває зміст численних загальнотеоретичних міркувань Е. Блоха, Т. Куна, П. Фейєрабенда, Г. Доброва, С. Мікулінського та інших західноєвропейських і вітчизняних учених другої половини ХХ ст. про сутність наукового знання, принципи його організації та функціонування, технології виробництва, збереження і трансляції тощо. Підрозділ 3.1 „Мистецька освіта як специфічна соціокультурна система синтезу теоретико-практичних механізмів комунікації” виявляє специфіку мистецької освіти як комунікаційної взаємодії творчих індивідів, груп і спільнот, метою якої є продукування, збереження й трансляція художніх вартостей. У даному підрозділі досліджуються мови передачі інформації та особливості навчання коду у суб’єктів мистецької діяльності, а також принципи організації комунікації в мистецькому освітньому просторі.
Відзначається, що мистецька освіта дійсно є унікальною комунікаційною соціокультурною системою, специфіка якої полягає в тому, що лише їй притаманна функція духовного виховання індивіда через розвиток його художньо-творчих здібностей і творчу практику у професійно спрямованому мистецькому навчальному закладі. Пріоритетними в навчальних закладах мистецького профілю є індивідуальна форма навчання, практична робота студента з провідними митцями, нерозривна єдність комунікативної ланки «студент – педагог (керівник)». У процесі трансляції культурного досвіду, формування світогляду та професійної майстерності майбутнього митця ключову роль відіграють творчі майстерні, виконавські, композиторські, наукові школи, що склалися історично і виправдали себе в системі мистецької освіти. Альтернативним школі з її спрямованістю на монологічний принцип організації спілкування та збереження (консервацію) основної ідеї, концепції чи теорії є тип гуртка – відкритої комунікаційної структури, в основі якої лежать діалог і критика, а також всебічний рух у напрямку нових ідей, безупинної зміни і розвитку певного фрагмента знань. У повсякденній культурно-мистецькій практиці ідеальні комунікативні типи школи і гуртка часто перетинаються, між ними відбувається постійне «дрейфування», сенс якого – в активній взаємодії, взаємозбагаченні, якнайповнішому розкритті закладеного в них творчого потенціалу. Система мистецької освіти, що протягом багатьох десятиліть функціонує в Україні, теж є прикладом позитивної взаємодії комунікативних типів школи і гуртка: вона забезпечує свою цілісність не лише завдяки централізації управління, а й через внутрішньосистемні, творчі, “духовні” зв’язки, через спільну науково-методичну діяльність, керівництво якою здійснюється провідними вищими навчальними закладами. Отже, комунікативна взаємодія здійснюється й на рівні мета-шкіл, тобто різних навчальних закладів, як усередині однієї країни, так і за її межами.
У процесі еволюційного розвитку вітчизняної системи мистецької освіти склалася виразна комунікаційна специфіка мистецьких навчальних закладів, кожний з яких забезпечував оволодіння учнем професійними кодами й подальшу їх трансляцію в освітньо-мистецькій комунікації. У цьому зв’язку в дисертації послідовно розглядаються принципи кодування професійної майстерності у різних мистецьких професіях, зокрема, в театральному, образотворчому видах мистецтва, хореографії, музичному виконавстві. Таким чином, доводиться, що креативність як здатність до творчого переосмислення явищ дійсності, імпровізування, створення нових художніх образів і, як результат – повна самореалізація творчої особистості стає визначальною ознакою мистецької освіти в ХХІ сторіччі.
” містить два пункти: „Формування та регіональні особливості виконавських шкіл” та 3.2.2 „Науково-теоретичні школи. Наукова школа Б. Яворського та її вплив на розвиток сучасного українського музикознавства”. У підрозділі здійснюється розгляд основних етапів становлення творчих і наукових шкіл у музичному мистецтві – одній з найдавніших і найславетніших галузей, що фокусує кращі надбання вітчизняної системи мистецької освіти і користується великим авторитетом у світі. Оскільки на початку ХХ сторіччя в Україні склалися регіональні центри музично-професійної освіти у Львівській, Одеській, Київській консерваторіях (нині – музичні академії) та Харківському інституті мистецтв (нині – університет), де відбувалися формування і розвиток виконавських і музикознавчих шкіл в Україні, у дисертації послідовно простежуються основні етапи становлення фортепіанних, скрипкових і вокальних шкіл у зазначених навчальних закладах, історія яких починалася з утворення класів фортепіано, скрипки та сольного співу.
Відзначається, що становлення виконавських шкіл у Львівській, Одеській, Київській та Харківській консерваторіях відбувалося, в основному, в складний історичний період буремних революційних перетворень і перших радянських часів (20-30-і роки ХХ ст.). Крім об’єктивних історичних обставин (Перша світова війна, Жовтнева соціалістична революція 1917 року, націоналізація навчальних закладів тощо) на формування і розвиток музично-творчих шкіл впливала специфіка культурно-мистецького життя регіонів. Так, музична культура Львова розвивалася на перехресті європейських мистецьких шляхів, збагачуючись творчими віяннями, виконавськими і композиторськими техніками, науковими методиками як із Заходу, так і зі Сходу. Неповторна «львівська музична школа» творилася в суголоссі різних національних культур, у творчій взаємодії і співпраці представників різних народів, які історично населяли край. Одеська музична традиція теж відзначалася інтернаціональним різноманіттям, проте подібно до Київської та Харківської, зазнала сильного впливу Петербурзької та Московської консерваторій. Специфіку харківських творчих шкіл зумовив взаємовплив та поєднання в одному навчальному закладі музичного і театрального видів мистецтва. Потужні творчі школи Київської консерваторії виникли в результаті плідного синтезу академічних і демократичних засад у системі музичної освіти, що за порівняно короткий час вивело Київську консерваторію на провідні позиції, дозволяло їй формувати професійні стандарти в галузі музичного мистецтва, висувати новаторські, але методологічно вивірені ініціативи, які згодом закріплювалися в інших консерваторіях колишнього Радянського Союзу.
Загалом, у перші десятиліття існування консерваторій в Україні підготовка виконавців-піаністів, інструменталістів і співаків відбувалася без диференціації на солістів, ансамблістів, педагогів, оперних та камерних виконавців, учні, як і їх професори, повинні були завжди бути готовими до будь-якого виду творчо-виконавської діяльності, в т.ч. і педагогічної. Вже на етапі становлення кожна мистецька школа висунула яскраву плеяду висококласних виконавців, котрі перейняли у своїх викладачів комунікативні принципи не лише виконавства, а й педагогіки. При всьому різноманітті творчих позицій та індивідуальних методик митців, при всій яскравості регіональної специфіки кожного з музично-освітніх закладів України у розвитку започаткованих ними творчих шкіл не виявилося разючих протиріч, навпаки, всі вони узагальнювали багатовіковий вітчизняний досвід підготовки музикантів і формували єдиний культурно-освітній простір України.
У пункті 3.2.2 узагальнюються принципи формування наукових шкіл у вітчизняній музично-теоретичній і музикознавчій науці та більш детально розкривається діяльність у цьому плані видатного українського і російського музикознавця Б. Яворського, під керівництвом якого в Києві вже на початок 20-х років була сформована одна з кращих на теренах колишнього Радянського Союзу наукових шкіл. Принципи наукової й композиторської школи Б. Яворського ґрунтувалися на абсолютно новому типі комунікативної взаємодії: вони спиралися на розроблену Б. Яворським музично-теоретичну систему, яка включала теорію ладового ритму, концепції музично-історичного процесу, виконавства, реформи системи музичної освіти в Україні та інші наукові розробки. У роботі розглядаються деякі ключові аспекти теоретичної системи Б. Яворського, необхідні для розуміння типу комунікаційної взаємодії в його класі. Доведено, що науково-теоретична система Б. Яворського з її потужним творчим потенціалом виявилася надзвичайно перспективною, продуктивною і життєдайною, ставши придатною як для розвитку в композиторській творчості, так і в подальших науково-теоретичних розробках, хормейстерській, музично-педагогічній, масово-виховній та інших видах музичної практики. В орбіту креативного мислення Б. Яворського було втягнуто величезне коло надзвичайно талановитих музикантів, зокрема, таких, як М. Леонтович, П. Козицький, М. Вериківський, Г. Верьовка, С. Протопопов, А. Буцький, А. Альшванг, В. Цуккерман, І. Рижкін, Л. Мазель, Ю. Холопов та ін. Практично всі учні Б. Яворського не тільки пропагували його ідеї, а й завдяки їм стали видатними музикантами - представниками різних музичних спеціальностей. Багато з них, відштовхуючись від теорії ладового ритму Б. Яворського, створили власні музично-теоретичні або науково-методичні системи. Послідовники вчення Б. Яворського прагнули не тільки до розвитку основних положень його концепції в теоретичних працях, призначених для вузького кола фахівців, а й намагалися охопити за допомогою музичного просвітництва якнайширші верстви населення, створювали брошури, підручники, посібники для студентів, учасників самодіяльних гуртків, аматорів музичного мистецтва.
Тип комунікаційних зв’язків у науковій школі Б. Яворського, що виходив далеко за межі усталеного розуміння школи в науці як консервативного співтовариства з однобічною комунікацією та беззаперечним авторитетом лідера, балансує між школою та гуртком завдяки притаманному йому дискурсу креативності, безперервній діалогічності і відкритості до нових ідей. Величезний евристичний і креативний потенціал теоретичної системи Б. Яворського розвивався протягом усього ХХ сторіччя в музикознавчих працях, присвячених питанням формотворення і ладової будови музики, структури музичної мови, історії теоретичного музикознавства, аналізу музичних творів тощо. А перспективні і далекоглядні ідеї Б. Яворського щодо музичного виховання лягли в основу сучасної парадигми мистецької освіти в Україні.
Підрозділ 3.3 „Композиторська школа НМАУ імені П.І. Чайковського в світлі теорії міжкультурної комунікації” ілюструє специфіку вітчизняної системи мистецької освіти на прикладі однієї з найпотужніших творчих шкіл – композиторської школи Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського від часу її утворення в 1913 році і до наших днів. Становлення Київської консерваторії та її творчих шкіл відбувалося в атмосфері кардинальних зрушень в усіх галузях української культури періоду 10-20-х років ХХ століття, бурхливого періоду революційних перетворень і воєнних лихоліть, який водночас став важливим етапом розвитку національної культури, закладення концептуальних основ естетико-філософської, наукової та художньої думки нової доби. У професійній музичній творчості відчувалося тяжіння до стильового оновлення, почали діяти авангардні музичні угрупування, які мали на меті пропаганду сучасної музики. На загальному тлі експериментів і пошуків нової музичної мови й стилістики новостворена Київська консерваторія залишалася оплотом класичних традицій, чому сприяли міжпоколінно-комунікативні зв’язки між викладачами – видатними діячами української музичної культури – та їх учнями.
У дисертації відзначається особлива роль на початковому етапі становлення Київської консерваторії видатного композитора, педагога і музично-громадського діяча Р. Глієра, котрий виховав таких видатних композиторів ХХ сторіччя, як Б. Александров, О. Мосолов, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Фролов та інші.
У 30-50-х роках ХХ століття були складним і неоднозначним періодом в історії української музичної культури, коли були ліквідовані художньо-мистецькі угрупування, які стояли на шляху розвитку пролетарської культури, утворені творчі спілки і проголошені принципи методу соцреалізму. Значно згасає різноманітність стильових напрямів, крім офіційного реалістичного мистецтва залишаються лише історична тематика і фольклорна лінія композиторської творчості, в яких ще можна було сконцентрувати енергію творчого мислення. У важких умовах ідеологічного пресингу доводилося працювати й багатьом українським композиторам, котрих звинуватили у формалізмі та космополітизмі. Під жорна тоталітарної машини потрапили Б. Лятошинський, Г. Таранов, М. Вериківський, І. Белза, П. Козицький та інші відомі композитори. Разом із тим, період 30-50-х років був і одним з найбільш плідних і продуктивних в історії української музики. У дисертації розглядаються комунікативні принципи та творчо-педагогічні засади діяльності найбільш визначних композиторів цього періоду, професорів Київської консерваторії Л. Ревуцького та Б. Лятошинського.
Творча діяльність найталановитішої генерації учнів Л. Ревуцького і Б. Лятошинського припадає на один із найбільш яскравих періодів у розвитку композиторської школи Київської консерваторії - 60-і роки, час радикального стильового і жанрового оновлення. Значно послаблюються ідеологічні лещата соцреалістичного методу, художня творчість символізує протест проти нівелювання особистості, яке культивувалося тоталітарним режимом. У композиторів з’являється можливість прямої та опосередкованої комунікації з колегами – музикантами з-за кордону та зарубіжною музикою в її різноманітних стильових і технологічних аспектах і, відповідно, опанування нових способів організації музичного матеріалу. Проте, жанрово-стильове оновлення в українській музиці відбувалося не безболісно: саме в цей період помітним стає тургенівський варіант конфлікту поколінь, конфронтація двох основних стильових тенденцій: традиційної класичної, прибічниками якої були композитори старшого покоління, й тієї, що несла на собі помітний відбиток радикальних новацій і цікавила творчу молодь. Цей складний період став новим етапом розвитку стильових напрямків неокласичного і неоромантичного спрямування, підсилення самобутніх національних джерел і появи “нової фольклорної хвилі”. Реалізація грандіозного художнього потенціалу народної творчості та стильових кодів - моделей різної нео-спрямованості по-різному відбувалися в творчості композиторів-“шістдесятників”, багато з яких по закінченні Київської консерваторії залишилися працювати на кафедрі композиції. Це Л. Грабовський, Є. Станкович, І. Карабиць, Ю. Іщенко та ін. У 60-70-х роках відбувається також процес активної комунікативної взаємодії різних композиторських шкіл України. Так, кафедра композиції Київської консерваторії поповнюється представниками Львівської (М. Скорик, Г. Ляшенко) та Харківської (Л. Колодуб) творчих шкіл.
80-90-і роки – складний, але, безперечно, цікавий період у розвитку композиторської школи та міжпоколінно-комунікативних зв’язків Київської консерваторії. Народження ознак нової української культури пов’язують з ідеями домінуючого наприкінці ХХ сторіччя постмодерного світогляду, який допускає співіснування й комунікативне включення в смислове поле твору всіх вироблених у мистецтві стилів, жанрів і форм, стирає грані між просторово-часовими шарами культури. Мистецтво доби постмодернізму зосереджує увагу на концептуальній стороні творчого процесу: композитор кінця ХХ століття, засвоївши мистецькі традиції різних епох, вільно включає їх до художньої цілісності свого твору, відкриває щоразу нові комбінації стильових кодів, моделей і знаків, немов би заглиблюючись у метакомунікаційну ситуацію перегуку епох. Образно-стильова палітра творчих пошуків наймолодшого покоління композиторів надзвичайно широка: від постекспресіоністичної естетики зі схильністю до театралізації та епатажу та різноманітних фолькновацій до захоплень східною філософією, ідеалізовано-романтичними станами та духовно-покаянними ідеями.
Таким чином, 90-літня історія композиторської школи НМАУ ім. П.І. Чайковського творилася непересічними творчими особистостями Р. Глієром, Б. Яворським, Л. Ревуцьким, Б. Лятошинським, М. Скориком, І. Карабицем, Є. Станковичем та багатьма іншими на основі різних типів міжпоколінної комунікації. Можемо виділити, зокрема, тип передачі (трансляції) кращих класичних традицій, поєднаний з високою духовністю особистих стосунків вчителя та учня (Р. Глієр, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський); тип розвитку новаторських принципів власної музично-теоретичної системи (Б. Яворський); типи безпосередньої (представлений у більшість розглянутих у дисертації композиторських класів) та опосередкованої творчої комунікації (останній презентує творчість В. Сильвестрова та його послідовників). В окремі періоди розвитку композиторської школи НМАУ траплялися випадки міжпоколінної конфронтації, причинами якої були незбіг комунікаційних кодів та разюча різниця світоглядно-стильових парадигм старшого і молодшого поколінь, як, зокрема, сталося в 60-і роки ХХ ст. У роботі підкреслюється, що якими б складними не були історико-соціальні умови творчості й педагогічної діяльності композиторів, якими б розмаїтими й полярними не здавалися їх творчі пошуки в різні часи, всіх їх об’єднує живий взаємозв’язок поколінь і динаміка соціокультурного поступу, спрямовані на осягнення й співтворення феномену національної музичної культури, розвиток закладених ще М.В. Лисенком традицій національного музичного стилю.
Четвертий розділ „Творчість у вимірах художньої комунікації: дискурс інтертекстуальності” заглиблює дослідження комунікаційних процесів сучасної української культури в площину естетичної комунікації, яка є найбільш яскравим і повним виявом комунікативної функції культури. У даному розділі подано стислий огляд концепцій художньої комунікації К. Ясперса, Ж.-П. Сартра, Е. Кассірера, А. Уайтхеда, А. Річардса, Дж.Г. Міда, М. Маклюена, А. Моля, С. Лангер, Н. Гудмана, Г.Р. ЯусаРР, а також вітчизняних науковців М. Бахтіна, Ю. Лотмана, М. Кагана, Л. Савранського, В. Семенова, Г. Грабовича, Т. Гундорової, В. Чернікової та ін. Підкреслюється, що в західній та вітчизняній культурології панує розмаїття ідей і концепцій художньої комунікації. Наукова думка у ХХ сторіччі значно еволюціонує від вивчення природи художньої творчості й теоретичного обґрунтування її символічної функції до осмислення герменевтичних та естетико-рецептивних аспектів. Дослідники переключають увагу з вивчення процесів і явищ, пов’язаних із продукуванням творів мистецтва, а також іманентних якостей цих творів на реципієнта – читача, слухача, глядача. Історико-концептуальний аналіз теорій художньої комунікації дозволяє виявити особливості акту художньої комунікації.
У підрозділі 4.1 „Музична творчість у системі художньої комунікації” зосереджено увагу на значенні музичного мистецтва в системі художньої комунікації, загальних комунікативних особливостях музичного мистецтва та комунікативних функціях музичної мови й утворюваних нею тексту, змісту, форми та інших елементів музичної тканини. Підкреслюються специфічні ознаки акту музичної комунікації, що полягають, зокрема, в наявності у системі “композитор - слухач” такої важливої ланки, як виконавець, котрий виступає в ролі співавтора твору, а також додаткових ланок, які з’явилися у структурі музично-комунікаційного процесу у процесі її еволюції й якими є видавець, продюсер, редактор, критик і т.д.
Сучасна герменевтико-рецептивна спрямованість музичної комунікації виводить на перший план дослідження закономірностей музичного сприйняття. У дисертації розглядаються основні положення досліджень з цього питання відомих українських музикознавців О. Костюка та О. Самойленко. Спрямованість музики на систему художнього спілкування, її центральний елемент — художнє сприйняття — узагальнюється поняттям комунікативної функції, до вивчення якого кожна історична епоха вносить свою частку. У підрозділі 4.1 представлений цілий спектр уявлень щодо розуміння комунікативних функцій мистецтва та його місця в системі художньої комунікації від філософів-мислителів Цицерона, Аристотеля, Гегеля, Монтеск’є і Спенсера до Шумана, Чайковського, Римського-Корсакова, Глінки, Метнера, Сєрова, який доповнюється аналізом музично-теоретичних концепцій Б. Асаф’єва, Л. Мазеля, В. Цуккермана, X. Лейхтентрітта, С. Григор’єва, С. Скребкова, Є. Назайкинського, В. Медушевського. Зокрема, у роботі В. Медушевського "Про закономірності і засоби художньої дії музики" був уперше даний детальний аналіз особливостей сприйняття музичних творів залежно від структурних, драматургічних, композиційних і стилістичних параметрів музичного цілого. За теорією В. Медушевського, механізми сприйняття музичного твору, а саме — механізми розпізнавання і розуміння можуть працювати в двох режимах — відносно спокійному, упевненому і підвищено активному, творчому, заснованому на здогадці і більш інтенсивній роботі мислення. Націленість музичних засобів на ці два способи роботи сприйняття дослідник називає відповідно прояснюючою (або кларитивною) та евристичною функціями й дає детальний аналіз музично-стилістичних засобів, у яких і виявляються зазначені функції.
Основні положення теорії комунікативної функції В. Медушевського, яка найбільш повно й об’єктивно розкриває процеси музичної комунікації і не втратила своєї наукової вагомості у наш час, актуалізуються при аналізі сучасної композиторської творчості у підрозділі 4.2 „Особливості комунікативного синтаксису творів сучасних українських композиторів”. Підрозділ складається з трьох пунктів: 4.2.1 „Стабільність комунікативного синтаксису камерних творів Л. Колодуба”, 4.2.2 „Комунікативна багатозначність деяких інструментальних опусів М. Скорика” та 4.2.3 „Кларитивна та евристична функції музики (на прикладі творів І. Карабиця, Є. Станковича, В. Сильвестрова, О. Скрипника)”.
У пункті 4.2.1 з’ясовується ступінь залежності стильової своєрідності музики Л. Колодуба від набору використаних комунікативних прийомів, значень і структур. Стабільність як специфічна риса комунікативного синтаксису творів Л. Колодуба виявляється при аналізі двох інструментальних композицій, що належать до різних періодів творчості цього композитора – Концерту для валторни з оркестром (1971) та Концерту для кларнета іn В та камерного оркестру (1995). Порівняння комунікативної лексики зазначених інструментальних концертів Л. Колодуба, які розділяє часова відстань у понад два десятиріччя, окреслює наступні спільні риси: принцип концертування («змагання» солюючого інструмента й оркестру), що вирішений в обох творах не в плані конфліктного протиставлення, а в плані взаємодії, взаємодоповнення, синтезу елементів та комунікативно-образних сфер; інтонаційний тезаурус кожного твору має слов’янське коріння; опора на жанровий тип тематизму (світлі весняні ритуальні язичницькі жанри щедрівки, веснянки, трембітні награвання – в Концерті для валторни, трагічні жанри пасакалії, траурного маршу – в Кларнетовому концерті), що сприяє ефективності музичної комунікації; багатство оркестрових ефектів, експерименти з гармонією й тембром, темброва драматургія як свідчення щедрої колористичної палітри й майстерності композитора; загальний оптимістичний тонус музики (навіть у розкритті есхатологічної проблеми в концерті для кларнета) як вияв позитивного погляду на світ у добу всеосяжної трагічності буття.
На відміну від Л. Колодуба з його тяжінням до визначеності, стабільності комунікативного синтаксису, творчість М. Скорика демонструє протилежні якості, пов’язані з багатозначністю музично-комунікативних систем творів та широким включенням дискурсів інтертекстуальності. Аналітичним матеріалом пункту 4.2.2 послужили інструментальні опуси композитора, що також належать до різних періодів його творчості – фортепіанне тріо «Речитативи і рондо» (1968), «Диптих» для струнного квартету (1993), а також деякі інструментальні партити 60-90-х років. Аналіз особливостей комунікативної лексики деяких камерних творів М. Скорика різних років розкрив образно-семантичне багатство, інформаційну насиченість і комунікативну багатозначність оригінальних авторських концепцій. Наявні в творах полісемантичні зв’язки і філософські підтексти розмивають шлях до однозначної інтерпретації інформації, закладеної в творах, залишаючи в духовно-комунікативному просторі щось нерозкрите, нерозгадане, невичерпане. Багатозначними є практично всі рівні музично-комунікативних систем розглянутих творів – інтонаційний, метроритмічний, ладогармонічний, тембральний, жанрово-семантичний, структурний; багатовекторними є інтертекстуально-стильові зв’язки і паралелі, що простягаються від доби Середньовіччя, музики Баха, Моцарта, Чайковського, Шопена до Прокоф’єва, Шостаковича, Стравінського, Лятошинського, Бартока, Гершвіна та інших композиторів. Багатозначним і багатоплановим став і стиль самого М. Скорика, котрий від мислення контрастними яскравими епізодами, світлої поетичності, оптимізму і блискучої концертності прийшов до психологічного заглиблення, якісних перетворень тематизму і драматичного типу світовідчуття.
Пункт 4.2.3 спрямований на виявлення кларитивної та евристичної функцій музики та їх співвідношень на основі аналізу творів сучасних українських композиторів 80-90-х років ХХ ст. Матеріалом аналітичної частини стали наступні твори: камерна симфонія Є. Станковича «Пам’яті поета» на вірші О.С. Пушкіна (1987), творі І. Карабиця "Music from Waterside" для п’яти виконавців (1994), "Скерцо" для камерного оркестру О. Скрипника (1993), твір В. Сильвестрова "Вісник" для струнного оркестру і фортепіано (1996) та "Концерт-триптих" для струнного оркестру І. Карабиця (1996). Аналіз цих камерних творів показав, що кларитивна функція музики може виявлятися як у драматичних творах (Є. Станкович), так і в пантеїстично-споглядальних ("Music from Waterside" І. Карабиця). Так само й евристична функція яскраво реалізується і в гротесково-саркастичних, дієвих творах (О. Скрипник), і в медитативних композиціях (В. Сильвестров). Існують також драматургічно складні твори, в яких засоби кларитивної та евристичної функцій музики органічно поєднуються («Концерт-триптих» І. Карабиця). Це, очевидно, означає, що тип композиційної драматургії творів не завжди пов'язаний з тією чи іншою комунікативною функцією. Кларитивна функція більше виявляється на стилістично-стильовому рівні, оскільки буває часто пов’язана з засобами звуконаслідування, формотворення, інтертекстуально-стильовими алюзіями тощо. Евристична функція реалізується на ідейно-концептуальному рівні, саме вона є проявом принципового новаторства твору, відкриттям нових конструктивних та образно-змістовних горизонтів музики, саме вона пробуджує свідомість слухача, включаючи його в процес музичної комунікації.
Останній підрозділ четвертого розділу 4.3 „Музичний театр у контексті сучасного українського культуротворення” переключає напрям дослідження у сферу музичного театру, в якій художня комунікація як втілення комунікативної функції культури реалізується з найбільшою повнотою та яскравістю. Предметом аналітичного розгляду стали два музично-сценічних твори, що отримали найбільший резонанс у музичному співтоваристві на початку ХХІ сторіччя: опера М. Скорика „Мойсей” (2001) та опера-ораторія-балет І. Карабиця „Київські фрески” (1984, повна сценічна версія – 2005 рік).
Опера М. Скорика „Мойсей” розглядається з семіотичних позицій. Знакова конструкція опери будується на каркасі лейтмотивно-ремінісцентної системи – шести основних лейтмотивів і лейттем, які утворюють широке коло музичних символів і метафор. Це лейтмотиви рабства і свободи, страху й пророцтва Мойсея, лейттема Ізраїлю та лейтмотив злих духів пустелі. З’ясовано, що у процесі музичного розгортання найбільшого розвитку зазнають лейтмотиви рабства і страху, модифікуються їхні елементи, трапляються й різноманітні поєднання. Лейтмотив рабства взагалі виявляє домінуючу роль у творі, оскільки поєднуючись і вивищуючись не лише над лейтмотивом страху, а навіть і над темою свободи (зокрема, в епілозі), символізує діалектичну єдність та боротьбу протилежностей: понять свободи й рабської залежності. Крім розгорнутої системи лейтмотивів і ремінісценцій у творі є також оперні знаки, пов’язані з певними інтонаційно-жанровими музичними моделями. Це інтонаційні моделі, стилістично наближені до східного та українського мелосу; романтична стильова модель, представлена жанрами любовного дуету-згоди та баркароли; танцювально-маршеве начало, використане для характеристики негативних персонажів. Сфера зла в трактуванні М. Скорика виявляє здатність до перевтілення: вона легко перебирає на себе знаки баркарольності, секстовості та інших мелодичних і оркестрових прийомів ліричної сфери, що свідчить про багатоликість та підступність образів зла. Символічне поле опери збагачують інтертекстуально-стильові знаки М. Римського-Корсакова, Д. Шостаковича, А. Шнітке, М. Лисенка та ін. Система лейтмотивів і ремінісценцій, інтонаційно-жанрових і стильових інтертекстуальних знаків у своїй сукупності та процесуальному становленні утворюють декілька композиційно-драматургічних комунікативних ліній твору, зокрема, такі, як відносини Мойсея з народом, з химерами пустелі та Богом Єговою.
Підкреслюється, що поява опери М. Скорика „Мойсей” у повній сценічній версії стала не просто важливою подією культурно-мистецького життя, а знаковим явищем, справжнім проривом українського музичного театру в ХХІ століття, особливо в контексті сучасного українського культуротворення. Ставши хронологічно першою оперою нового тисячоліття й отримавши благословення Папи Римського, „Мойсей” символічно відкрив нову еру розвитку українського музичного мистецтва. Вибір теми, складна символіка й суперечності взаємовідносин героїв, пошук єдиного, самобутнього й неповторного шляху до істини, відкритість глобальних філософських роздумів у простір майбутнього, - за всім цим стоїть нездоланне прагнення композитора наблизити події біблійної притчі до сучасності, розпочати новий відлік часу нової духовності третього тисячоліття.
«Київські фрески» І. Карабиця – це також нетрадиційний погляд на події історії зі збереженням хронологічної послідовності історичних часів від язичництва (ІІ і ІІІ фрески), княжої доби (ІV фреска) через трагічні моменти української історії (V, VІ фрески) до революційних подій ХХ сторіччя (VІІ, VІІІ фрески), Великої Вітчизняної війни (Х, ХІ фрески) і наших днів (І та ХІІ фрески). Науковий аналіз «Київських фресок» І. Карабиця здійснюється з точки зору нового соціокультурного контексту ХХІ сторіччя та виявлення нових кодів в іншій інтертекстуально-часовій перспективі. Використано компаративний та семіологічний методи наукового дослідження, що дають можливість порівняти дві інтерпретації твору та дві епохи його побутування, виявити різні шляхи оновлення кодів та ідеологій, а також безперервність процесу їх утворення. Здійснено спробу реконструкції соціокультурного контексту часу написання твору, «риторичного та ідеологічного універсуму», «комунікативної ситуації» початку 80-х років ХХ ст., які характеризуються як період «застою», бюрократичного функціонерства і конформізму. У дисертації акцентується увага на тому, що твір І. Карабиця «Київські фрески» народився в атмосфері ідеологічної задухи, цензури, придушення національних і народних традицій і, як наслідок, неповаги громадян до влади. Одночасно з твором з’явилися і його перші науково-критичні інтерпретації, однак, у дисертації підкреслюється, що змістовне багатство і глибина твору не могли бути повністю розкритими на початку 80-х. Практично нерозшифрованими (з ідеологічних причин) виявилися образно-смислові коди другої фрески, пов’язаної з тематикою давньослов’янських релігійних вірувань та культом ушанування померлих предків; комунікаційні моделі п’ятої фрески, написаної за мотивами поеми Т. Шевченка «Кавказ»; засоби «подвійного кодування», використані в сьомій і восьмій фресках, де за офіційним кодом революційного ентузіазму мас прихований його трагічний підтекст; оригінальність художнього втілення подій Великої Вітчизняної війни (дев’ята і десята фрески) з уникненням традиційних для радянського мистецтва штампів – батальних сцен тощо. У дисертації підкреслюється наскрізна, об’єднуюча роль партії читця, за якою проглядається постать автора й яка є важливим інтертекстуальним елементом твору, що дозволяє поєднувати тексти різних часів і епох. Образно-смислові коди твору, що утворюються з різних джерел інформації (історії, міфології, християнства, літописних джерел, модерної літератури і поезії, подій сучасності, авторської уяви та ін.), стають підґрунтям для формування системи основних авторських кодів (музична і літературна мови) та додаткових субкодів (театральна та хореографічна мови, мови образотворчого мистецтва, кінематографу, радіопостановки тощо). Взаємодіючи з кодами і субкодами виконавців, авторські коди сприймаються та декодуються за допомогою системи кодів і субкодів адресата, і, таким чином, здійснюється взаємовплив і взаємообмін між ідеологічними системами автора та адресата. У роботі пропонується схема розшифровки кодових структур опери-ораторії-балету І.Карабиця „Київські фрески”, наведена в додатку.
Відкриття нових шарів образно-смислових кодів «Київських фресок», «реставрація» твору стали можливими в новому соціокультурному контексті ХХІ сторіччя, в незалежній Україні, де розпочалися процеси демократичних суспільних перетворень. Зазначається, що образний зміст і комунікативний потенціал твору І. Карабиця є настільки значним, глибоким і полісемантичним, що кожне нове його виконання відкриватиме все нові грані духовного світу митця та його епохи.
У Висновках підбиваються підсумки дослідження, які полягають у наступному. Загальносвітові тенденції трансформації людської спільноти в «інформаційне», а в недалекій перспективі – і в «постінформаційне» суспільство є реаліями ХХІ століття. Пріоритетні чинники нової «інформаційної» парадигми суспільного розвитку – вичерпаність рекреаційних можливостей глобальної соціоприродної системи «Людина – Природа» та якісний стрибок в інформаційній індустрії – розкрили перед людською цивілізацією проблемне поле пошуку засад формування нової моделі духовно-культурного життя та нового типу особистості, здатної жити й творити в оновленому соціумі. Глибоке проникнення інформаційно-комунікаційних технологій в життя і повсякденний побут людей, спричинені ними серйозні світоглядні і ментальні зміни є ознаками народження нової якості людської історії, зміщення акцентів у суспільній системі «економіка – політика – культура» саме на культуру як базовий аспект матеріальної і духовної життєдіяльності. Отже, намічений вектор «інформаційного» («постінформаційного») суспільного розвитку буде неодмінно супроводжуватись рухом у напрямку культурологічного, гуманістичного, духовного суспільства.
Глобальні зміни суспільної свідомості і способів буття людини в над комунікативному світі вивели на авансцену гуманітарних досліджень два знакові для нинішньої епохи феномени – культури і комунікації, що є взаємопов’язаними, взаємозалежними та взаємодоповнюючими. У нових умовах значно активізується комунікативна функція культури, а комунікація стимулює культурні інновації в інформаційному суспільстві, сприяє повноцінному функціонуванню сучасної культури, формуванню і збагаченню її змісту. Необхідність наукового осмислення феноменів культури і комунікації саме в такому взаємопов’язаному аспекті спонукала нас розгорнути системне, комплексне дослідження виявів та взаємозв’язків культури й комунікації на різних рівнях сучасного соціокультурного простору України.
Вже на стадії формування категоріального апарату дослідження з’ясувалося, що протягом ХХ сторіччя відбулася трансформація самого поняття комунікації, відхід від суто технічних параметрів і характеристик у бік культурологічного розуміння: розроблений у 40-х роках інформаційно-технічний підхід до комунікації, що дозволяв розраховувати максимальну пропускну здатність каналу зв’язку, змінився лінгвістичним у 70-і, головний предмет якого складала мова як засіб комунікації. Нині триває процес подальшої «гуманізації» комунікації, прагнення підкорити її цілям і завданням різних видів творчості, знайти через комунікативні засоби самореалізації та самовираження прийнятний вихід із тупика науково-технічного прогресу. Поняття культури також зазнало суттєвих деструкцій: внаслідок потужного наступу інформаційно-комунікаційних технологій культура вже не уявляється поза межами комунікації, комунікативний аспект, присутній майже в кожній дефініції, дозволяє ширше й повніше поглянути на механізми культури, відчути залежність її глобальних змін від способів фіксації та передачі інформації. Культура дозволяє не тільки пасивно споживати різноманітні символічні форми, а й продукувати нові, конструювати власну «суперкультуру» на основі фрагментів реальності та індивідуального досвіду; культура постає як канал глобально-епохальної комунікації, через який здійснюється діалогічний контакт минулого з майбутнім. Поняття й явища культури та комунікації перехрещуються в численних концепціях культурної (соціокультурної) комунікації, поява яких протягом ХХ сторіччя віддзеркалювала напрямок розвитку наукової думки від усвідомлення феноменів «масовості» - масового суспільства, масової культури, мистецтва, комунікації тощо – до переосмислення проблем організації культурної комунікації, викликаних наступом «цивілізації дозвілля», «індустрії розваг», комерціалізації мистецтва, а також процесами урбанізації, глобалізації, хаотизації культури в умовах світових суспільних трансформаційних рухів.
Аналіз комунікаційних аспектів сучасних культуротворчих процесів в Україні, здійснений у даній роботі на основі технологічного та семіотичного підходів, розкрив реальну картину стану комунікаційних зв’язків у соціокультурній системі «Людина – Суспільство». Комунікаційні відносини виявилися найбільш деформованими в тому сегменті соціокультурного простору, що регулюється дією механізмів владно-політичної комунікації. Це пов’язано з об’єктивно-історичними причинами, коли протягом багатьох десятиліть українська суспільність, ізольована від світових соціокультурних процесів, займала провінційне політичне місце в надцентралізованій системі СРСР, яку характеризував ієрархічний тип комунікації з гіпертрофованим прямим зв’язком, що відбивав залежність народу від влади, пасивною роллю споживача інформації та комунікативною дією наказового типу. Передові технології обміну інформацією, консультування, залучення громадськості до процесів вироблення політики і прийняття рішень як складові нової демократичної принципово двосторонньої моделі відносин у системі «Влада – Громадськість» були недоступними для впровадження в Україні протягом радянського періоду, що відкинуло нашу державу на узбіччя світових комунікаційних процесів, спричинило значне відставання в суспільному розвиткові від передових європейських країн.
Зі здобуттям Україною незалежності і початком демократичних перетворень намітилися певні зрушення і в сфері владно-управлінської комунікації: систему адміністративно-командної ієрархічної комунікації поступово змінює комунікація демократична, паритетна, орієнтована на задоволення реальних потреб громадян та активну участь громадськості в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Дослідження історичних форм комунікації в українській культурі та деяких сучасних аспектів культурної політики, співставлення ментальних структур особистості українця з домінантними характеристиками сучасного універсуму переконливо свідчать про те, що деформація комунікаційних зв’язків у сфері суспільних відносин може бути досить швидко подолана, оскільки для цього є всі необхідні (у т.ч. історичні) передумови, а найрізноманітніші форми і технології комунікації не є чужорідними для української культури. У складних символічних системах, якими є мова й освіта, традиції, звичаї і обряди, мистецтво й релігія, політична влада та міжкультурна взаємодія, а також у вироблених ними звукових, візуальних та інших кодах відбувалася трансляція української культури в суспільстві, формувалися її унікальні, специфічні риси. Особлива роль у становленні принципів публічної комунікації належала розвиткові риторико-гомілетичних традицій, запровадженню основ теорії аргументації через церковне проповідництво та інші практичні аспекти комунікації, досить детально розроблені в українській релігійно-культурній громаді. Таким чином, в українській культурі основною передумовою для сприйняття в сучасному суспільстві нової, орієнтованої на зворотний зв'язок парадигми комунікаційних відносин стали саме церква й релігія як особливий тип комунікації, що синтезує різні канали передачі інформації і різні комунікаційні форми (від обрядових, освітньо-виховних, мовних, мистецьких до феномена «автокомунікації»). Духовний, гуманістичний код в українській соціокультурній традиції є переважаючим серед аксіологічних орієнтирів української ментальності і відповідає концепції «нового гуманізму», що наприкінці ХХ сторіччя проголосила пріоритет загальнолюдських інтересів та цінностей.
Отже, освоєння сучасних комунікаційних технологій в українському варіанті відбувається за наявності міцного інтелектуально-історичного і духовного підґрунтя, детальній розробленості методів обґрунтування ідей, аргументації і переконання та питань ефективності зворотного зв’язку, що можуть активніше використовуватися сучасними ЗМІ, владними структурами та іншими інститутами сучасного суспільства. У цьому контексті можемо заперечити ідею про те, що релігійна складова нашого життя становить серйозну загрозу для прагматичного іміджу української влади. На нашу думку, християнська релігійна традиція може стати прикладом успішності використання технологій зв’язків з громадськістю, а напрацьований нею досвід у поєднанні з найсучаснішими комунікаційними системами і засобами зв’язку може забезпечити ефективний діалог між різними соціальними групами, сприяти формуванню в Україні демократичного правового громадянського суспільства.
Розгортання дослідження комунікаційних відносин у науково-освітню площину виявило їх значну консервативність, що в контексті соціальної нестабільності ХХ сторіччя може сприйматися як позитивний чинник – гарант збереження унікальної вітчизняної системи підготовки мистецьких і мистецтвознавчих кадрів. Система освіти і науки, яку Україна одержала у спадок від СРСР, відзначалася, як і все суспільство, високим рівнем централізації і позаосвітніх, адміністративно-політичних впливів. Але в даному випадку це сприяло створенню досить ефективної і високопрофесійної системи підготовки кадрів, що складала конкуренцію на світовому ринку праці і за головними показниками була типовою для розвинутих індустріальних суспільств. Особливо це стосувалося сфери мистецької (зокрема, музичної) освіти.
Значні успіхи вітчизняної системи підготовки мистецьких і мистецтвознавчих кадрів, її беззаперечний авторитет у світі підтверджуються позитивним досвідом взаємодії комунікативних типів школи і гуртка: формування майбутніх митців відбувається, як правило, в комунікаційній атмосфері творчих майстерень, виконавських, композиторських, наукових шкіл, що склалися історично і виправдали себе, але не виключає спілкування з представниками інших творчих і наукових шкіл, сенс якого – в активному взаємозбагаченні, якнайповнішому розкритті закладеного в них творчого потенціалу. Історія вітчизняних музично-творчих і наукових шкіл творилася видатними митцями на основі різних типів міжпоколінної комунікації, серед яких – трансляція мистецького досвіду у поєднанні з високою духовністю особистих стосунків учителя та учня (Р.Глієр, Л.Ревуцький, Б.Лятошинський та ін.), розвиток новаторських принципів власної музично-теоретичної системи (Б.Яворський), тип безпосередньої творчої комунікації (представлений у переважній більшості виконавських, композиторських і музично-теоретичних шкіл) та опосередкованої через непряму взаємодію в творчості (В.Сильвестров).
Формування творчих шкіл і пошук індивідуальних стилів у виконавстві супроводжувалися потужним розвитком музикознавчої і музично-теоретичної думки, появою новаторських для того часу наукових концепцій виконавства, що належали як теоретикам-музикознавцям (Б.Яворський, В.Малишевський, С.Орфєєв та ін.), так і самим практикуючим музикантам-виконавцям (Г.Нейгауз, Л.Гінзбург, М.Микиша та ін.). Цьому сприяла інтегрована в єдиному процесі навчання підготовка теоретиків-музикознавців і студентів виконавських спеціальностей, що давало позитивні результати через постійну комунікативну взаємодію, взаємовплив, синтез теорії і практики. Теоретичне осмислення проблем виконавства самими виконавцями значно розширяло їх комунікативний потенціал і світогляд, спонукало до просвітницької, пропагандистської і наукової діяльності; молоді науковці (теоретики і музикознавці) мали змогу глибше осягати специфіку виконавства, перевіряти на практиці свої науково-теоретичні ідеї та гіпотези. Аналогічні процеси відбувалися і в сферах театральної, художньої та інших видах мистецької освіти, оскільки в усіх навчальних закладах України представники мистецьких професій навчалися разом з мистецтвознавцями.
Таким чином, в Україні об’єктивно утворилася власна унікальна комунікаційна система мистецької освіти, що синтезувала музично-теоретичну і власне творчу підготовку і була спрямована не лише на розвиток здібностей в окремому виді мистецтва, а й на виховання висококваліфікованої, ерудованої й багатогранної творчої особистості, здатної поєднати в собі таланти митця, науковця і громадського діяча.
Ця система залишається конкурентноздатною і в нових соціокультурних умовах науково-освітньої діяльності ХХІ століття з її орієнтацією на креативну парадигму, яка найбільше відповідає динамізму й мінливості сучасного суспільства та є здатною сформувати людину нової культури і нового типу мислення, спроможну органічно сприймати інноваційні зміни соціуму і успішно жити й творити в ньому.
Найбільш прогресивний вид комунікаційних відносин продемонструвала сфера художньої (музичної) творчості. Соціокультурна комунікація в її художніх видах є чутливим барометром змін універсуму і способів буття сучасної людини. Проголошена техногенною цивілізацією парадигма активності особистості, діяльнісного суб’єкта як основна умова подальшого позитивно-прогресивного розвитку суспільства провокує нас засобами художньої комунікації бути активними, мислити, розуміти, розгадувати семантичні загадки, знаходити сенс буття, в тому числі – шляхом осягнення суб’єктивного світу іншого. Художньо-естетичний простір сучасності як ніколи раніше орієнтований на досягнення певного ефекту впливу, що тягне за собою збільшення питомої ваги новаторства та експерименту у художньому процесі, пошук нетрадиційних комунікативних засобів, значне урізноманітнення самої художньої комунікації за рахунок активізації дискурсів інтерактивності та інтертекстуальності.
Завдяки вдосконаленню технічних аспектів передачі та обробки інформації комунікація митця та його реципієнта стає у ХХІ сторіччі значно інтенсивнішою, ширшою, різноманітнішою, ніж 100 років тому. Споживач продукту художньої творчості перетворюється на активного учасника культурного-комунікативного простору, «включається» в інтерактивні дискурси, відчуває себе вже не об’єктом, а суб’єктом соціокультурних відносин, котрий має право активного вибору та участі. У свою чергу, митець не може не реагувати на нові технічні можливості самовираження, контакту з аудиторією, й тому відчуває на своїй творчості вплив матеріально-технічного чинника. Та все ж, незважаючи на грандіозний поступ електронної ери, митець залишається генератором і провідником ідей, які хвилюють сучасне йому суспільство, філософом-мислителем, чиї аналітичні оцінки, узагальнення, евристичні прогнози здатні рухати музично-історичний процес, впливати на суспільну свідомість.
Отже, духовні аспекти художньої комунікації залишаються актуальними у сьогоденні: митець як представник найбільш прогресивної, творчої та авангардно налаштованої верстви суспільства «пробуджує» свідомість реципієнта, стимулюючи його участь у соціальних трансформаціях, естетичному облаштуванні як реального, так і віртуального соціуму. З цієї точки зору художня творчість не втратила своєї виховної, катарсичної, спонукаючої до дії функції.
Аналіз сучасної композиторської творчості України, здійснений у даному дослідженні під кутом зору теорії комунікативної функції музичного твору В. Медушевського, дає підстави зробити висновок про змістовне багатство комунікативного синтаксису розглянутих інструментальних творів, який може бути як стабільним (Л. Колодуб), так і мінливим, семантично багатозначним (М. Скорик), з перевагою кларитивних (Є. Станкович) чи евристичних засобів (О. Скрипник, В. Сильвестров) або ж органічним поєднанням кларитивної та евристичної функцій музики в одному творі (І. Карабиць). Музична творчість зламу епох об’єднує автора і слухача в єдиному комунікативному просторі, окресленому закодовуванням і розкодовуванням певних значень, що, з погляду рецептивної естетики, активізує процеси сприйняття, стимулює сугестивні форми впливу, співтворчість слухача, формує нову соціокультурну свідомість.
Обраний у роботі технологічно-семіотичний підхід крім його відомої універсальності при аналізі текстів культури, поміченої ще Ю. Лотманом, У. Еко та іншими семіологами, розкриває нову якість: здатність до систематизації через узагальнення в дискурсі. Саме дискурс як безпосередній обмін посланнями прояснює особливості конкретної історико-культурної ситуації з визначеними обставинами часу й місця, фіксацією найдрібніших деталей тощо. Незавершене, відкрите для численних і різноманітних інтерпретацій смислове поле дискурсу орієнтоване на творення «проекції буття-в-світі» (Гайдеггер). Категорія дискурсу як ознака чогось тимчасового, ситуативного, що розуміється виключно в теперішньому контексті, ідеально підходить для описання сучасних процесів і явищ, формування яких не закінчилося і ще перебуває в активній стадії. Аналіз конкретних текстів культури допомагає окреслити межі кількох «крупномасштабних» дискурсів, регламентованих розгортанням комунікаційної діяльності в сучасній Україні.
Так, у другому розділі, присвяченому комунікаційним аспектам сучасної культурної політики України, йдеться про дискурс інтерактивності. Він розкривається в новій парадигмі відносин у соціокультурній системі «влада – громадськість», ядром якої є вектор інтерактивності, взаємодії, партнерських відносин, що віддзеркалюється в принципово двосторонній моделі комунікації, орієнтованій на задоволення реальних потреб громадян та активну участь громадськості в усіх сферах життєдіяльності суспільства.
Дискурс креативності стає дороговказом у ІІІ розділі роботи, в якому досліджуються комунікаційні процеси у сфері мистецької освіти і науки. Здавалося б, що може бути більш природним для навчальних закладів мистецького профілю, ніж орієнтація на парадигму креативності, творчості? Однак, у нових економічних і політичних умовах переходу до ринкових відносин, інтеграції України у світові науково-освітні структури збереження дискурсу креативності набуває особливої гостроти. Акцент на дискурсі креативності, з одного боку, найбільше відповідає динамізму й мінливості сучасного «постінформаційного» суспільства з його установкою на виховання людини нової культури й нового гнучкого типу мислення, а з іншого – є запорукою збереження високого рівня підготовки кадрів у мистецьких навчальних закладах у плюралістичному освітньому просторі сучасності, де почали лунати ідеї єдиної гуманітарної і технічної, загальної середньої і вищої освіти, де підготовку кадрів почали вести непрофільні навчальні заклади, що породило численні проблеми, зниження якості надання освітніх послуг у цій сфері тощо.
Дискурс інтертекстуальності актуалізується в останньому, четвертому розділі монографії, присвяченому дослідженню комунікаційних аспектів сучасної української композиторської творчості. Тенденція широкого розгортання інтертекстуальних аспектів, виявлена в більшості розглянутих творів М. Скорика, Є. Станковича, І. Карабиця, В. Сильвестрова та інших композиторів, відноситься до технологічних засобів активізації психічних механізмів сприйняття і декодування естетичних повідомлень. Різноманітні стильові ремарки, алюзії та ремінісценції, постмодерністська гра стилів, інтертекстуальні нашарування і переключення в межах одного твору, - все це, з одного боку, спрямоване на полегшення сприйняття і часто викликає емоційне піднесення від радості впізнавання знайомого в новому. А з іншого боку, силове поле інтертекстуальності значно ускладнює семантично-образний світ творів, примушує слухача зробити певне інтелектуальне зусилля, щоб із розрізнених стильових знаків композиторів і цілих епох відновити концепційну логіку автора, розшифрувати коди його ментально-світоглядних наративів. Таким чином, інтертекстуальність стає не просто технологічною інновацією, викликом сучасного автора його адресатові; вона перетворюється на концептуальний стрижень художньої комунікації, глобальну знаково-семантичну сутність, у символічному полі якої відбуваються складні комунікаційні процеси сучасного культуротворення.
Дискурсивні практики інтерактивності, креативності та інтертекстуальності, представлені в даній роботі, одночасно постають і як пріоритетні контексти сучасного українського культуротворення. Глибоке проникнення інформаційно-комунікаційних технологій в життя і повсякденний побут людей, спричинені ними серйозні світоглядні і ментальні зміни є ознаками народження нової якості людської історії, зміщення акцентів у суспільній системі «економіка – політика – культура» саме на культуру як базовий аспект матеріальної і духовної життєдіяльності. Творча спрямованість визначає унікальність, миттєвість, змістовну наповненість кожного акту комунікації, як художньої, так і будь-якої іншої, оскільки в ХХІ столітті найгостріше постають не питання повторюваності звичних технологічних операцій чи сумісності кодів, а зміст інформації, що передається, духовна спрямованість творчо-конструктивного процесу комунікації. Дискретність технологічних і творчих аспектів комунікації в сучасному соціумі і виявлені у даній роботі тенденції «гуманізації» комунікації, прагнення підкорити її цілям і завданням різних видів творчості дозволяють гіпотетично передбачити, що намічений вектор «інформаційного» («постінформаційного») суспільного розвитку буде неодмінно супроводжуватись рухом у напрямку культурологічного, гуманістичного, високодуховного суспільства.
|
