МЕТОДОЛОГИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ ЭКОЛОГИЧЕСКОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ АРХИТЕКТУРНОЙ СРЕДЫ ГОРОДА

Краткое содержание

У першому розділі «ЕВОЛЮЦІЯ УРБОЕКОЛОГІЧНОГО МИСЛЕННЯ В АРХІТЕКТУРНО-ДИЗАЙНЕРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ» сформульовано катего­рійно-понятійний апарат дослідження. Показано, що тезаурус наукового до­слідження ґрун-тується на таких фундаментальних категоріях як: антропогенні фактори середовища, система, середовище, екологія, урбаністика, людина, по­тенціал, якість, діяльність, ор-ганізація, реабілітація. Розглянуто історичні пе­редумови формування екологічного мислення в архітектурі.

Проблеми забруднення міського середовища виникли на ранніх стадіях роз-витку Стародавніх цивілізацій. Шум, бруд, пилюка - постійні аксесуари всієї «місь-кої» проблематики в західно-європейській літературі. Показано, що будів­ництво очисних споруд, раціональне планування міст, так само як і рятування від міського шуму,- все це проблеми не лише технічні, а, насамперед, і соціаль­но-економічні, в ос-нові яких лежить концепція розвитку людини, усвідомлення зв'язку «середовище життєдіяльності - людські якості».

З кінця XIX ст. тяга мешканців міст до природи стає серйозною соціаль­ною проблемою і предметом соціального та історичного аналізу. Поступово на­укові термі-ни «екологія» і «екологічний» стали в масовій свідомості синоніма­ми природи і без-печних для неї й самої і людини дій. Разом з тим наука виявляла зростаючу технічну та соціальну складність завдання екологізації міс­та - виявилося, що його можливо вирішити тільки при певних соціальних і культурних передумовах.

У роботі розглянуто проблеми «екологічного підходу» у творах Т. Кампа­нелли «Міста Сонця», Г. Торо «Уолдена», Е. Говарда, У. Морріса та ін. Ідеї «міста-саду» на-лежали думки людей на початку століття не менше, ніж ідеї системного підходу до міста або комплексної забудови сьогодні. Концепція «міста-саду» була не лише ре-формістською утопією, але й характерним спосо­бом мислення, який склався протя-гом інтенсивної урбанізації XIX ст.

Розглянуто ідеї урбаністів епохи 20-30 р. ХХ століття. Їх ідеї, за змістом, були антиекологічні й тому, що місто трактувалося як придаток до виробницт­ва, а роз-селення людей, їх побут і культура - як функція виробничих процесів («потокове роз-селення» - досить характерний термін тих років). Уважалося, що людина обов'язково прагне «жити там, де працює» (М. Охитович). Якщо і ква­ліфікувати ці ідеї як еколо-гічні, то це була екологія міста, цілком підпорядко­вана розвитку індустріального ви-робництва. Міське життя усе ще трактувалося як масовий процес, що розчлено-вується згідно потреб виробництва. Ті, хто від­стоював необхідність індивідуального житла, розуміли його не як форму само­організації життєвого процесу сім’ї, а лише як втілення гігієнічної норми.

Розглянуто ідеї «внесено-відокремленого стану», тобто основного прин­ципу формування індивідуальної екоструктури. Головна ідея, якого полягала по з'єднанні людини із природою. З ідеєю створення «зеленого міста» виступа­ли не тільки місто-будівники, але й представники культури (М. Кольцов, О. Толстой), практики, дер-жавні діячі. Була глибоко усвідомлена необхідність за­безпечення доступу всіх трудя-щих до природи, підкреслена духовна роль спіл­кування з нею. У романтизованих схемах соцміст початку 20-х кінця 30-х рр. природа виступала як передумова, засіб, вона мало чим відрізнялася від інших засобів містобудівної діяльності. Абстрактний образ озеленення, який утвер­дився у свідомості урбаністів-професіоналів, приховано живився «покоритель­скою» установкою, висловленою через кілька років у відомому мічурінському гаслі: «…ми не можемо чекати милостині від природи...».

Встановлено, що процес освоєння середовища життєдіяльності, що ото­чує лю-дину, пов'язаний з його перетворенням, вивченням і використанням. Еволюційний ха-рактер змін, що має місце в природних системах, у цей час здійснює сильний вплив на людину, якому характерні різкі зміни, катаклізми, екологічні кризи. Сфера актив-ного життя - біосфера, де розгортаються основні перетворюючі процеси сучасності в навколишньому середовищі, на сьогодні (під впливом антропогенної діяльності) от-римала стійкі характеристики біотех­носфери. Проявом цього варто вважати виник-нення зон з високим рівнем урба­нізації, суцільної забудови, де природні ландшафти перетворені в антропогенні ландшафти, у природно-технічні системи.

  Розглянуто антропо-філософську концепцію ноосферного підходу В. І.  Вер-надського. Реалізація ноосферного підходу в діяльності, спрямований на пе­ретво-рення, відбувається й у наш час. Постає важливим розробка відповідної методології, що має як загальнотеоретичну значущість, так і відчуває важливу роль у конкретних наукових напрямках, у конкретних практичних рішеннях. Показано, що в архітектурі та містобудуванні екологічний напрямок знаходив своє відображення, в основному, в санітарно-гігієнічних вимогах, які ставилися до забудови. Для теорії містобудування актуальним є урбоекологічний напрям. Тому екологічна реабілітація сьогодні вимагає (поряд з врахуванням фізико-географічних, екологічних, економічних, санітарно-гігієнічних, інженерно-гео­логічних вимог) врахування вимог еко-дизайнерського змісту. Розуміння сис­темності, екологічності організації цього «простору» ще не сформувалось.

Показано, що останні два десятиліття XX ст. пройшли під гаслом підви­щеного зацікавлення проблемами екології, проявом якого є суцільна еколо­гізація суспільної свідомості й екологізація окремих, спеціалізованих напрямів у науці, техніці, еко-номіці та архітектурі. Особливо активно ці процеси прояви­лися у др. пол. XIX ст. – поч. XX ст. Широкий фронтальний рух наукової думки змінився стрімкими прори-вами у вузьких напрямках, у рамках наукових дис­циплін, у межах диференціації, що розвивається, і спеціалізації праці. Ця обста­вина спричинила ряд проблем еколо-гічного змісту, пов'язаних з тим, що окремі досягнення у вузьких сферах були прого-лошені як вагомі досягнення над сила­ми природи (без врахування можливих наслід-ків у навколишньому середови­щі). Негативні наслідки відразу себе проявили під час реалізації масштабних проектів перетворення середовища, які передбачали виник-нення природно-тех­нічних систем як, наприклад, штучне регулювання поверхневого стоку рік, створення великих водоймищ при спорудженні гідро-технічних об'єктів та ін.

Показано, що навколишній світ настільки перетворений у результаті ант­ропо-генної діяльності, що сьогодні досить складно провести межу між природ­ними та створеними людиною комплексами. У частині наукових досліджень перетвореному антропогенною діяльністю природному оточенню (Природа-II) надається диференці-йоване тлумачення. Природа-II визначається як перетво­рені людиною екосистеми (се-редовище квазіприродне), які не здатні до само­підтримки. Виділяється Природа-ІІІ - штучно створені системи навколишнього середовища людини – урбокомплекси (се-редовище артеприродне), природне оточення. Природа-I (природні екосистеми) та-кож отримує диференційоване тлумачення, у ній виділяються ділянки природного оточення, природа «дика» (Природа-IV), які не порушені господарською діяльністю людини. Тепер можна констатувати, що перетвореного природного оточення стає все більше. Світ ар­тефактів, який у результаті реформаторської діяльності, став Приро-дою-II, що визначило наукову проблему філософського і практичного співставлення її з «першою природою».

У зв’язку з цим, зацікавленність до питань екології та «суцільної екологізації» суспільної думки, яке виявлене у різних напрямах сучасної науки і практики не є ви-падковим. Не є воно виключенням і для містобудування. Тому д-р арх.-ри І. Фомін з початку XX століття виділяє п'ять етапів форму­вання теорії містобудування у нашій країні, які мали фундаментальне значення для практики забудови міст і районного планування. Для кожного з них харак­терна відповідна парадигма, яка визначає зміст і загальну спрямованість етапу, що дає можливість виявити рівні проявленого зацікав-лення до проблем эколо­гії.

Методологія проектування здавалася на той період інтелектуальною та діяль-ною можливістю, яка здатна на рішучі зрушення у розвитку суспільства і його куль-тури. Саме цей період характерний активним розвитком наукового на­прямку – мето-дології. У цей час проектування різко розширило сферу свого впливу. Проектувалися не окремі предметні об'єкти, а розроблялися проекти со­ціальних і соціально-морфо-логічних систем, впроваджувалися методи програ­мування з використанням ЕОМ. У містобудівному проектуванні акцент був пе­ренесений на програмування майбутніх умов життя, що породило футуроло­гічний бум проектування «міст майбутнього», ви-ник прецедент «тотального проектування». Удосконалення та поглиблення методо-логічних досліджень у сфері проектування ґрунтувалися на двох постулатах. Перший полягав у тому, що проектування є незалежною здатністю мислення й діяльності, яка не посту­пається науці або художній творчості, у своїй перевазі й самостійності, а за со­ціальною значущістю, може бути, і більш ефективною. Другий постулат вису­вав проектування як силу, здатну дати рішення найскладніших проблем XX століття і у першу чергу екологічної. Проектування стало як автономна і над­звичайно ефективна сфера діяльності, яка передбачала вирішення багатьох проблем і відкривала приваб-ливі перспективи, тому що представляла новий тип інтелектуальної діяльності. Пе-ріод підйому й ентузіазму в сфері проектування спадав до середини 70-х років. На зміну йому прийшов період розчарувань у можливостях проектної діяльності до пере-творень.

Показано, що 70 - 80-ті роки ХХ ст. відрізнялися широкою екологізацією місто-будівних знань. Цей період збігається з масовим проявом у навколишньо­му середо-вищі проблемних екологічних ситуацій, кризових явищ, техногенних катастроф. Міжнародні програми з покращення навколишнього середовища, спеціальні наукові та проектні роботи (ТерКСОП та ін.) визначали шляхи ста­білізації і оздоровлення середовища. Цей етап відзначений поглибленням мето­дів аналізу проблем, пов'язаних з якістю середовища життєдіяльності, виника­ють методи, орієнтовані на врахування «людського фактора» при аналізі при­чин кризових екологічних ситуацій. У теоре-тичному плані були фундаменталь­ні роботи з біосфери, базові уявлення про законо-мірності діяльності з метою перетворення навколишнього середовища, які базуються на пріоритеті техно­генного підходу.

 Звідси постає необхідність розгляду проблеми розвитку продуктивних сил з екологічних позицій. Цей період характеризується виникненням нового напряму в теорії містобудування - урбоекології. У цей час проводилися дослід­ження предметно-просторового оточення, встановлення візуальних якостей містобудівних об'єктів та антропогенних ландшафтів на різних рівнях з метою усунення візуальних забруднень навколишнього середовища. Однак реалізація розроблених проектів екологічного змісту, ускладнювалася відсутністю адек­ватних організаційних, нормативно-право-вих, економічних і соціокультурних умов, що зумовлювала в частині випадків не-гативні результати. Період 90-х рр. ХХ ст. характеризується загостреною увагою до необхідності гуманізації про­цесу перетворення середовища життєдіяльності, пріо-ритету культурологіч­них досліджень у теоретичних роботах. Незадоволеність сьогод-нішнім станом навколишнього середовища та практичні результати реалізацій еколо-гічних проектів попереднього періоду визначили необхідність перегляду деяких мето­дологічних основ.

Висвітлена еволюція поняття «реабілітація» в архітектурних досліджен­нях. Подано характеристику сучасного стану досліджень проблем реабілітації архітектур-ного середовища, пошук шляхів та методів їхнього вирішення. Пока­зано, що місто-будівна наука запропонувала в ХХ ст. цілий комплекс концепцій, теорій та ідей з пи-тань просторової організації суспільства. Особливе зацікав­лення становлять ті теорії та концепції, які виникли й розвинулися у подібних для сучасної України соціально-економічних і політичних умовах, у країнах і регіонах з адекватним рівнем розвитку урбанізації, а також подібними геогра­фічними умовами. З певною частиною умовно-сті можна виділити наукові ідеї й розробки просторової організації Франції та Німеч-чини післявоєнного періоду, Чехії, Словаччини й Польщі останніх десятиліть, Росії, а також просторової ор­ганізації окремих регіонів України.

       Показано, що характерною рисою містобудівної науки сьогодні є «розми­ван-ня» проблематики, підміна важливих досліджень різними напрямами, які сформу-валися під впливом, в основному, кон’юктурних і політичних факторів. Відповідно, відбувається зсув завдань досліджень, у результаті чого більша ча­стина робіт кон-центрується на локальних проблемах, а стратегічні досліджен­ня, які можуть забез-печити стабілізацію й підвищення ефективності суспільно-економічних процесів, залишаються поза увагою урбаністів. Дослідження, які пов'язані з регіональною про-блематикою та Харківським регіоном, зокрема, на­багато розширилися протягом останніх років, коли інтенсивно розвинулася на­ука про регіональні системи, їхнє роз-селення, урбанізацію, ландшафт та еколо­гію. Завдяки архітекторам, соціологам, економ-географам, економістам сфор­мувався широкий погляд на суть соціально-еко-номічних і екологічних процесів на регіональному рівні. Особливе методологічне зна-чення мають дослідження урбаністів Ю. Білоконя, М. Бевза, М. Дьоміна, В. Вадімова, М. Габреля, Г. Лав­рика, А. Осітнянка, Б. Павлишина, В.Тимохіна, Г. Фільварова, І.Фоміна та ін.

       У методологічному плані існуючі дослідження не охоплюють весь комп­лекс завдань, які необхідно вирішити для формування ефективної регіональної політики. Одним з таких недоліків є недосконала методика аналізу просторової організації регі-ону на мікрорівні, перевага соціальних методів дослідження над комплексними. Досліджуються в основному питання територіальної структури народного господар-ства (Т. Панченко, А. Рудницький, І. Русанова та ін). Немає ні єдиного узагальню-ючого видання, присвяченого цій темі, відсутнє і цілісне дослідження специфіки просторового розвитку Харківського регіону, його сучасного урбоекологічного ста-ну, функціонування основних підсистем. Від­сутня науково-пояснювальна теорія, яка б дозволила об'єднати окремі дані ба­гатьох наукових напрямків, дала системне бачен-ня суті просторових процесів у регіоні. Урбо-екологічна наука перебуває зараз у по-шуку власної парадигми фор­мування архітектурного середовища міста. Відбувається відсторонення від нор­мативного процесу містобудування до теоретичного на основі використання су­часних екологічних теорій і синенергетики, досягнень соціологічної, економіч­ної та ін. наук. Проблема теоретичного синтезу в містобудуванні пов'язана зі складністю самого предмету, що включає ряд дисциплін, які відрізняються як струк-турою, так і методами дослідження.

      Показано, що в містобудівній діяльності головним для розвитку терито­рії є під-хід, що зводиться до такого освоєння і експлуатації природно-ресурсно­го потенціалу, що визначалася техніко-економічним обґрунтуванням (ТЕО) і економічною ефектив-ністю. Сьогодні в основу розвитку регіону покладений новий підхід, який спрямова-ний на усунення факторів, які викликають погір­шення природного оточення. На цьому будується концепція регульованого ви­користання природно-ресурсного потен-ціалу і теорія стабільного розвитку сус­пільства на основі примату природи та орга-нізації життєдіяльності. Опираю­чись на відомі теорії просторової організації суспіль-ства, а також, з огляду на сучасний соціально-економічний стан у країні та регіоні, у роботі використо­вується як базовий урбоекологічний підхід багаторівневого розвитку систем у динамічних умовах. Методологічною основою виступають знання про роз-виток систем і їх поведінка в перехідних (екстремальних) станах. У роботі розгляда­ється поняття біфуракційний розвиток (для кризових станів). Його сутність по­лягає у тому, що система, при переході через граничну величину, змінює ліній­ний хід роз-витку і переходить у стані, який важко передбачити і спрогнозувати. Теорія криз у суспільстві доводить необхідність дослідження «випадкових явищ», у яких немає періодичності і чіткої закономірності, а, відповідно, вони повинні враховуватися ін-шим способом. Екстремальні положення стану систем мають зони як максимальних, так і мінімальних значень. Виникає можливість застосувати до реабілітаційних про-цесів критерії прогресу й регресу. Кризова ситуація характеризується дією законів, принципово не схожих на ті, які діють у стані рівноваги системи.

        Сформульовано механізми обґрунтування принципів екологічної реабілі­тації ар-хітектурного середовища міста. Дослідження з оптимізації архітектур­ного середо-вища базуються на принципах системного підходу. У процесі роз­робки теоретичної моделі екологічної реабілітації були використані принципи: системності, функціо-нальності, цілісності, зовнішнього доповнення, ієрархіч­ності. Об'єкт дослідження роз-глядається як урбоекологічний системний комп­лекс, у межах якого реалізуються сис-теми різного рівня.

    У роботі висвітлені проблеми екокультури - як вектора проектної куль­тури. Ро-зуміння тенденцій розвитку архітектури і проектної культури в цілому залежить від усвідомлення двох найважливіших факторів. З одного боку, - це бурхливий розвиток науково-технічного прогресу, з іншого, - викликані ним соціальні та екологічні змі-ни. Наука і техніка стали джерелами багатьох гло­бальних проблем XX століття. Техноцентричні орієнтації пронизують сьогодні не тільки технічні і природні, але й гуманітарні науки. Це відобразилось і на тенденціях формоутворення. Тема культу-родоцільності проектування пред­ставлена в критико-аналітичних дослідженнях А.  Іконнікова і В.  Сидоренка. Останній впровадив у теорію проектної діяльності такі поняття як «тематичне проектування», «проектодоцільність культурних значень», «екологічна есте­тика»*.

Екологія культури - визначення, що отримало в 90-х роках XX століття теоре-тичне осмислення завдяки роботам акад. Д. Лихачова. Від рівня моральної культури залежить екологічний стан нашої планети. З розвитком процесу еко­логізації способу життя і культури складається концепція цілісного середовищ­ного мистецтва, що охоплює продукти дизайну, види візуальних комунікацій, архітектури та традиційних прикладних і образотворчих мистецтв. Показано вплив проблем екології на розвиток концепцій архітектури й дизайну. Встанов­лено, що технократичне мислення усе біль-ше стає основним інструментом су­часної науки. Його основна небезпека полягає в забутті того, що «людина є міра всіх речей» (Протагор). Існує небезпека того, що «друга природа», яка форму­ється в процесі бурхливого розвитку науково-технічного прогресу, сьогодні мо­же виявитися єдиною, про що реально свідчить процес фізич-ного витиснення самої природи.

 _______________________

*Поняття проектної культури має два основних напрямки. По-перше, воно виражає передумову того, що в кожному об'єкті вже закладена частка культури, тобто не тільки знання продукту з технічної сторони, а й колективні фантазії, цінності та загальнолюдські норми, які виражені цим об'єктом і запропоновані до використання. По-друге, показує переконаність у тому, що необхідно ще вчитися правильно, використовувати виготовлені речі та предмети. Проектна культура збагачується розумінням того, що середовище є не тільки речовинною, просторовою умовою життя людей, але й умовою реалізації досить глибоких вимірів людської природи.

Розглянуто екодизайнерський рух як реакцію на стихію технологічної ре­во-люції наприкінці 70-х рр. «Екологічний підхід» в архітектурно-дизайнерській діяль-ності, що виявився одним з напрямів всесвітнього екологічного руху, у завдання яко-го входять, насамперед, охорона й відновлення навколишнього природного середо-вища. Экологізація архітектурного середовища супроводжу­ється усвідомленням мо-рально-етичної відповідальності архітектора-дизайнера перед суспільством і пошука-ми ефективних засобів для вирішення екологічних проблем. Проектоздатність куль-турно-екологічної проблематики дизайну та ар­хітектури полягає у тому, що в будь-яких обставинах технологічного, інформа­ційного або економічного розвитку, при будь-яких «підступних» умовах важ­ливо шукати і знаходити такий поворот подій, таку стратегію проектного осво­єння «запропонованих обставин», які б слугували по-силенню, а не послаблен­ню культурної своєрідності предметного середовища, спосо-бу життя. Жодна з можливих тенденцій розвитку не повинна свідомо усуватися з поля зору архі­тектора-дизайнера. Ціннісні інтонації суспільної свідомості, які про-звучали в архітектурних і дизайнерських концепціях 70-х років, сьогодні називаються «культурно-екологічними».

У другому розділі «ФАКТОРНА ХАРАКТЕРИСТИКА МІСЬКОГО СЕ­РЕДОВИЩА ЯК ОБ'ЄКТУ ДОСЛІДЖЕННЯ І РЕАБІЛІТАЦІЇ» розглянуто про­блему еколого-містобудівної стійкості та змінність міського середовища. Показано динаміку росту міського населення. За прогнозами до 2025 р. жителями міст будуть 8 з кожних 10 мешканців. Встановлено стійку тенденцію до переміщення людей у великі міста з населенням більше 1 млн. чол., а ці міста здійснюють найбільш ін­тенсивний тиск на природу. Показано, що до 2025 р. у таких містах буде проживати 55-65% населення нашої планети. Проблему стійкості природно-антропогенних сис­тем вирішують у двох площинах. Одна з них - створення сприятливого соціального мікроклімату в са-мому місті. Ця проблема має кілька аспектів. Перший – забезпечити різноманітність можливостей у виборі робочих місць, які відповідають потребам та вибору людей. Другий - задовольнити зростаючі потреби в житлі та стратегічно орієнтувати бу-дівництво на особливості етнічних вимог людей різних національ­ностей. Третій – гарантувати широкий набір високоякісних послуг, включаючи ме­дичне обслугову-вання та освіту. Четвертий - розширити спектр установ дозвілля і відпочинку. П'ятий - забезпечити зручні транспортні зв'язки в межах міста і агло­мерацій. Другий пласт проблем стійкості пов'язаний з містобудівною екологією. До них відноситься взаємо-дія населених пунктів з навколишнім природним середови­щем. У сферу розгляду залучаються все більші території, здатні підтримати екологіч­ний баланс. Залежно від їх величини, ці проблеми вивчаються на різних рівнях: пов­ної, умовної і відносної рівноваги. Його критерієм є екологічна ємність терито­рії, тобто здатність поглинати зовнішні речовини та енергію без істотної зміни параметрів навколишнього сере-довища. Одним з факторів, на яких базується градації антропо-природних систем, прийнята щільність населення.

Показано, що повна екологічна рівновага стосовно до Східних областей Украї-ни забезпечується на територіях із щільністю населення не більше 60 чол./км². Вва-жається, що в системі розселення з такою щільністю забезпечується до­сить збалан-соване співвідношення між природою, урбанізованим середовищем і техні­кою. Од-нак, впливають й інші фактори, наприклад, клімат, гідрологічна й біо­сферна ситуації. Так, при зазначеній вище щільності, ліси повинні займати не менше 30% площі. Умовна екологічна рівновага створюється, коли природні ресурси природно відтво-рюються, але не повною мірою. Це характерно для урбанізованих територій із щіль-ністю населення не вище 100 чол./км² і лісистістю 20-30%. Відносної екологічної рів-новаги в середній смузі країни можна досягти в тих випадках, коли урбанізо­вана тери-торія виявляється навантаженою в межах допустимих впливів, але повне відтворення компонентів природного середовища не забезпечується. Тоді геохімічна і біохімічна рівновага частково порушується, оскільки ландшафти не здатні повністю нейтралі-зувати забруднення середовища. Однак, вона не дегра­дує. Зберігається стійка взаємо-дія елементів екосистеми. Однозначної відповіді на проблему демографічної ємності розглянутих територій поки немає. Місто­будівники всього світу намагаються її роз-в’язати. Наприклад, німецькі плану­вальники вважають: щільність населення може бути доведена до 100-150 чол./км², а японські прийшли до висновку, що це не межа і її можна збільшити на 30-40% і довести до 140-210 чол./км². У Росії в ЦНДІ місто-будування для промислових районів цей норматив пропонується в межах 290-340 чол./км², а в їхньому ядрі – центральному місті - 2500 чол./км². У гігієністів же існує думка, що щільність населення в урбанізованих агломераціях не повинна перевищу-ва­ти 300 чол./км².

Встановлено, що екологічна рівновага може бути досягнута тільки на ве­ликих територіях, оскільки щільно забудоване місто не спроможе забезпечити відтворення основних природних ресурсів. Природно-охоронні заповідники і лісові масиви, ґрун-тово- і водоохоронні зони створюють не тільки для збере­ження коштовних ландшаф-тів, рідкісних видів флори й фауни. Вони отримують нову функцію - противагу нега-тивному впливу індустріалізації. Звідси, в баланс входять прилеглі території. Тери-торії, що охороняються включають у природні системи регіону. Недоторкані ланд-шафти повинні зрівноважити урбанізовані території.

Показано, що екологічний каркас країни або регіону розглядають як при­родну складову просторової організації розселення. Побудова такого каркасу базується на концепції, суть якої полягає у штучній поляризації біосфери й техносфери на великих територіях. За поляризованими планувальними утворен­нями закріплюють певні гос-подарські й екологічні функції. Це дозволяє форму­вати техногенне й демографічне навантаження на середовище життєдіяльності. Існують розрахунки потреб людей в території. Аналіз показує, що дані ООН є усередненими в порівнянні з показниками, обчисленими Ю. Одумом і К. Док­сиадісом.

Встановлено, що зони екологічної рівноваги виділяють у комплексі біо­еконо-мічної територіальної системи (БТС). Тут зберігають ландшафти, необ­хідні для від-творення природних ресурсів. Проводять заходи щодо захисту навколишнього сере-довища, збереження водного балансу, чистоти рік та ін. відкритих водойм. Розміри зон екологічної рівноваги визначають розрахунком. При цьому вирішують завдання стійкості природно-антропогенної системи за критерієм її функціонального розвитку. Буферні зони несуть функції компен­сації екологічної неповноцінності регіональних систем розселення в найбільш заселених районах країни. Вони також забезпечують екологічну рівновагу в перспективі при подальшому господарському розвитку регіонів. Буферні зони погоджують із зовнішніми межами БТС, а ширину призна-чають у межах 100-150 км, які прагнуть установити господарсько-економічний ре-жим за аналогі­єю із зонами екологічної рівноваги. Завданням компенсаційних зон є компен­сація природних ресурсів у масштабі країни, вилучених системами розсе-лення Для цієї мети використовують найменш освоєні території, як правило, такі, що володіють значним екологічним потенціалом.

         Показано, що природний каркас міст планувально будують, враховуючи його ве-личину, профіль містоутворюючої бази і характерні риси біосфери. Під­ходи до побу-дови такого каркасу досить індивідуальні. Однак, певні рекомен­дації містобудівників та екологів варто враховувати обов'язково. По-перше, поєднують великі зелені маси-ви міста з елементами екологічного каркасу навколишньої території. Ці елементи розцінюють як логічне продовження при­родного каркасу міста. По-друге, взаємо-зв’язують елементи міського каркасу в єдину систему. Зелені насадження включають у «сітку» екологічних зв'язків, на перетинні яких намагаються формувати зелені масиви. По-третє, забезпечують проникання відносно автономних частин каркасу в усі планувальні структури міста – житлові райони і мікрорайони, промислові та кому-нально-складські зо­ни. Ці частини каркасу формують одночасно з розвитком архі-тектурно-пла­нувальної структури міста, будівництвом нових міських масивів. З викладеного вище випливає, що створення міст, які стійко розвиваються, населених пунктів та їх агломерацій, ґрунтується на розробці екологічних каркасів. Їх можливо застосовувати для планувальних утворень різної величини. Системи більш низького рівня не можуть бути створені без врахування еколого-планувальних рішень вищого рівня.

Розглянуто поняття «міського середовища проживання» (МСП). У концеп­ції стійкого розвитку міст, проголошеній ООН, поняття МСП не обмежується еколо-гічними аспектами взаємодії людини й природи. Місто розглядають як ці­лісний антропо-природний комплекс, де суспільством повинні бути забезпечені і збережені для нащадків оптимальні умови існування. Визначено вузлові про­блеми стійкого роз-витку міст. Одна з них - це довготермінове планування еко­номічної і виробничо-гос-подарської діяльності. Існує потреба в розвитку місто­утворюючої бази зі створенням різноманітних місць праці. При визначенні складу виробництв варто враховувати сформовані в населення стереотипи. За­діяти у виробництві та господарстві людські ресурси відповідно до їх демогра­фо-трудових особливостей і кваліфікації.

        Інша проблема формування містобудівної бази пов'язана з екологічною безпекою середовища проживання. Необхідне впровадження в усі виробництва ресурсо-збері-гаючих, мало- і безвідхідних технологій. Потрібно вдосконалювати й будувати спору-ди очищення і утилізації твердих і рідких відходів. Існує ще одна проблема - це раціональний розвиток інженерних інфраструктур життє­забезпечення міста. Мета їх розвитку полягає у задоволенні потреб населення в такими ресурсами, як чиста вода, електрика й ін. енергія, системи слабких стру­мів і т.д. До систем інженерної інфра-структури відноситься й транспортна. Необхідно постійне покращення транспортного обслуговування мешканців шляхом реконструкції існуючої вулично-дорожньої ме-режі, удосконалення ор­ганізації міського руху й зв'язків із зовнішнім транспортом. Соціальну політику рекомендують орієнтувати на збільшення палітри культурно-побутових послуг.

          Встановлено, що в містах існує досить гостра проблема збереження ланд­шафтів. З метою запобігання їхньої деградації потрібно ощадливо використо­вувати земельні ресурси. Оптимально поєднувати освоєння нових територій з ущільненням існуючої забудови. Враховувати, що розширення міст, крім інших наслідків, спричиняє ви-никнення проблеми транспортних перевезень на великі відстані. Стійке й екологічно оптимальне міське середовище життєдіяльності може бути створене тільки при раціональному поєднанні господарської діяль­ності із природоохоронними заходами. Тому за рекомендаціями ООН стратегію й тактику змісту та розвитку міст необхідно будувати на принципах системного підходу до об'ємно-планувальної організації територій. Така організація є пред­метом містобудівного планування. Отже, відповідно до концепції ООН містобу­дування невіддільно пов’язане із середовищем життєдіяль-ності, екологічно до­сить чистим і обов'язково стійким у часі.

У роботі показано, що екологічна інфраструктура (ЕІ) – основа реабілі­тації міського середовища. ЕІ - найширший і найдинамічніший комплекс взаємо­діючих між собою природних, природно-антропогенних і штучних об'єктів та сис­тем, пред-метів і явищ, які забезпечують умови збереження середовища життя люди­ни. Вста-новлено, що ЕІ є першорядним і визначальним фактором, який підтримує і зберігає середовище життєдіяльності людини. На другому місці перебуває «друга природа», квазіприродне середовище (від лат. «квазі» - нібито) - перетворені люди­ною еко-системи, які не здатні до самопідтримки протягом тривалого часу. На третьо­му місці - близька людині в сучасних поселеннях «третя природа», артеприродне середовище (від лат. «арте» - штучно) - штучні об'єкти, які оточують людину в місті, з елементами другої та першої природи (сюди належить і традиційна інфраструктура, яка складає підоснову виробництва, а також соціальне середовище). У системі еко­логічної інфра-структури всі штучні елементи повинні бути екологізовані.

Встановлено, що саме людина, її екологічна свідомість, відношення до при-роди і природних ресурсів, екологічна філософія та етика, у першу чергу, визнача­ють соціальне і соціально-економічне середовище. На першому місці стоїть мислен­ня, на другому - дії, обумовлені цим мисленням, і які створюють середовище жит­тєдіяль-ності. Якщо людина має екологічне мислення, вона буде ставитися до природи й взаємодіяти з нею відповідно до однієї із прийнятих нею екологічних етик, і в резуль-таті природа буде зберігатися, залишатися без тиску з боку люд­ської діяльності.

Неоднозначність розвитку міст спостерігається в Україні, особливо у цент­рах найбільших промислових регіонів. Наприклад, у Харкові викликають захоп­лення природні території, які охороняються, а також численні пам'ятки архітек­тури, і в той же час, якість середовища життя помешканців невисока. Його реаль­ним індикатором є стан компонентів ландшафту. Всі ґрунти Харкова сильно за­бруднені (центр), серед-ньо (більшість) або слабо (невеликі ділянки периферії), та­кий же стан і ґрунтових вод. Вся рослинність, так чи інакше, вражена, сніговий по­крив забруднений середньо або сильно, таке ж і шумове забруднення. На карті еко­логічного стану території немає жодного квадратного метра з екологічно сприят­ливим середовищем: основна частина Харкова - це надзвичайно несприятливі, не­сприятливі і помірно несприятливі тери-торії (не більше 95 %), і лише два невели­ких острівці - умовно сприятливі. У цент-ральній частині міста може з'явитися но­вий вид озеленення - контейнерне озеленен-ня, яке замінило звичайне озеленення у зв’язку з втратою дерев спричиненою забрудненням ґрунту. Візуальне середови­ще міста, особливо в «спальних» районах, у цілому негативне, переважає прямо­кутний висотний силует із плоскими великими поверхнями й однотипним повто­рюваним малюнком на фасадах, несприятливим монотонним для очей.

Встановлено, що збереження та забезпечення екологічно обґрунтованої якості середовища життєдіяльності служить ЕІ на всіх рівнях - від цілої країни до міст й окремих будинків та інженерних споруд. Тому тільки вона може бути базисом при­родоохоронного впорядкування територій. ЕІ в масштабі країни - це взаємодіючі між собою освоєні і природні території, співвідношення між якими повинно бути екологічно обґрунтованим з метою підтримки гомеостазу й екологічної рівноваги; необхідна сукупність природоохоронних територій, екологічний каркас території країни й екологічних коридорів, великі технологічні системи традиційної інфра-структури, непоновлювані й поновлювані природні ресурси, система моніторингу. У масштабі міста - це екологічна виробнича і соціальна інфраструктура, екологічний каркас міста й зелені коридори, ґрунтоворослинний покрив, екологічні та «розумні» будинки, система фітомеліорації і пермакультури, екологічно реставровані ланд­шафти та екологічно реконструйовані будівлі, сприятливе сенсорне міське середо­вище, сприятливі умови проживання. До ЕІ відносяться еколого-економічний моні­торинг, геоінформаційні системи, оцінка стану середовища життєдіяльності, індика­тори підтримуючого розвитку, екологічна експертиза проектів і контроль будівель­ного комплексу. Винятково важливе питання об’єму екологічної інфраструктури: він пов'язаний з поняттям інфраструктури як підоснови, системи обслуговування для розташованої вище структури. Інфраструктура - це підоснова виробництва, внаслі­док чого до неї входить тільки той комплекс господарських і культурних об'єктів, що обслуговує виробництво, а також формує соціальне середовище жит-тєдіяльності. Тому в її склад обґрунтовано не включається широкий комплекс роз-ташованих вище в ієрархії, власне, виробничих об'єктів, які обслуговуються інфра-структурою. У ши­рокий комплекс ЕІ повинні входити всі об'єкти, що зберігають і формують середо­вище життєдіяльності людини.

У роботі дана урбоекологічна характеристика найзначнішого міста (на прик­ладі Харкова). Показано, що місто являє собою складне середовище життєді­яль-ності, де людина взаємодіє не тільки із природою. У силу необхідності жи-телі штучно формують це середовище, пристосовуючи до його своїх пот­реб. Виникає дві субсистеми: природна й антропогенна. Природна субсистема ділиться на літо-систему, гідросистему, аеросистему (атмосферу) і біосис­тему. Антропогенну суб-систему стратифікують на наступні підсистеми: ви­робничу, містобудівну та інфра-структурну. Природно, що таке поняття, як, наприклад, містобудівна підсистема, поєднує у собі структури більш низького рангу, а вони - наступні ступені ранжу-вання. Територіальне утворення – місто – екологічно можна охарактеризувати, пред-ставивши у вигляді багатоступін­частого «дерева властивостей». Якщо послідовно, від рівня до рівня, розподі­ляти ці властивості на окремі фактори і показники, то в результаті відкри­вається можливість досліджувати їх не тільки якісно, але й кількісно. Остання оцінка є найбільш об'єктивною, оскільки при чисельному вира-женні обмежень виключається суб'єктивність. Місто є урбанізованим ареалом про-живання. Сту-пінь екологічності цього ареалу залежить від того, які субсистеми домі­нують: природні або антропогенні. У місті з екстенсивною малоповерховою забудовою переважають природні ландшафти: природний рельєф місцевості, від-криті водойми й потоки, парки, лісопарки та інші зелені насадження. При­рода вхо-дить до складу міських територій. Досягається просторова єдність забудови, зелених масивів і водних поверхонь. У результаті забезпечуються екологічні потреби людей. Такі міста розглядають як екополіси – природно-антропогенні системи. Встанов-лено, що оптимальна щільність населення на їх територіях не повинна перевищу-вати 100 чол./га. У цьому випадку можна збе­регти озеленені простори, які за пло-щею відповідають територіям, які зайняті асфальтовими покриттями, будинками й різними міськими спорудами. Однак, такі поселення неекономічні, оскільки ви-магають протяжних транспортних і ресурсозабезпечуючих комунікацій. Крім того, екстенсивна забудова активно поглинає один з основних природних ресурсів – тери-торію суходолами, а на густо заселених континентах вільної землі стає усе менше.

        Показано, що місто - це динамічно функціонуюча система. Вона має такі розви-нені підсистеми, як містоутворююча база, житлово-комунальне господар­ство, систе-ма соціально-побутового обслуговування, до якої належать освіта, медицина та по-слуги, установи дозвілля і відпочинку, транспортна інфраструк­тура. У міру соціаль-но-демографічних змін міські структури перетворюються, підсистеми модернізують-ся. Інтенсифікується експлуатація цих підсистем.

         Місто – аккмулююча система. Баланс шкідливих речовин у його межах, як пра-вило, позитивний і веде до нагромадження попередніх відходів і перетво­рень. Від-значається ріст культурного шару. У деяких містах його товщина до­сягає 10 м. Пору-шується природний рельєф місцевості, з'являються височини, зсуви й провалля. При-родні поверхневі водні потоки замулюються й міняють напрямок. Часто їх пере-творюють у підземні, які протікають в колекторах. Припиняється природне само-очищення води і тому вміст шкідливих домішок зростає, міняється склад води. Ви-никають й інші негативні наслідки урбаніза­ції, з якими природа не спроможна впоратися, оскільки втрачається здатність до самовідновлення.

        Місто - надзвичайно залежна экосистема. Якщо всі экосистемы відкриті, то міс-та понадвідкриті. Вони повністю залежать від оточення, у цьому й прояв­ляється «еко-логічний паразитизм» урбанізованих утворень. Місто не може за­безпечити ресурсами своє населення. Воно дихає чужим повітрям і п'є чужу воду. Одночасно із цим викидає в біосферу велику кількість продуктів своєї життєдіяльності.

Місто - неврівноважена екосистема. На його території порушений при­родний екологічний баланс. Розвиток і функціонування міських структур ви­значається, як правило, не законами природи, а потребами людей. Такі структу­ри є результатом руйнівної і творчої діяльності багатьох поколінь. Природа реагує на перетворення неоднозначно. Обмежений містобудівний тиск на при­родне середовище забезпечує екологічна рівновага. На місцевості зберігається репродуктивність, тобто здатність відтворювати елементи середовища, які спо­живаються. Однак, якщо інтенсивність тиску перевищує екологічну ємність те­риторії, то репродуктивність порушується, ви-никає ймовірність екологічного ризику деградації природного середовища. Місто споживає потоки речовини й енергії в значно більшій кількості, ніж виробляє. Екологічна рівновага поясню­ється штучним залученням ззовні величезної кількості потоків речовин й енер­гії, тому екологічна рівновага екологічних систем міста вкрай хитка.

        Місто - конгломерат штучних екологічних мікросистем: будинків і споруд жит-лової, промислової й комунально-складської забудови. Ці архітектурні та інженерні об'єкти є замкнутими середовищами постійного або тимчасового проживання жи-телів. Гігієнічність внутрішніх просторів будинків багато в чо­му залежить від чисто-ти повітря в приміщеннях та повітрообміну, тобто виве­дення назовні шкідливих речовин. Істотно впливає й тепловологісний режим: відносна вологість повітря, його температура в приміщенні й на поверхні ого­роджуючих конструкцій. Особливе значення має теплообмін із зовнішнім се­редовищем. З погляду гігієни він необхідний у певних межах. Однак, втрати тепла ведуть до невиправданої витрати енергетичних природних ресурсів, тому ефективне утримання будинків має ґрунтуватися на енергозберігаючих техно­логіях і конструктивних рішеннях огорожуючих конструк-цій. У сучасних бу­динках часто застосовують конструкції, опорядження, меблі та ін-ше устатку­вання з токсичних матеріалів. Вони негативно впливають на людей.

У роботі проведена пофакторна оцінка стану навколишнього середови­ща. Встановлено, що серед складного комплексу компонентів навколишнього середови-ща міста можна виділити дві групи – природні (геологічна будова, ре­льєф, клімат, вода, ґрунт, рослинність, тваринний ) і штучно створені людиною компоненти (шум, вібрація, електромагнітні випромінювання та ін.). Показано розходження понять «фактор» і «компонент», яка полягає в тому, що характе­ристика фактора обумовлена специфікою його впливу на середовище (рушійна сила якого-небудь процесу), а ха-рактеристика компонента – ознаками зміни се­редовища. Окремі фактори відіграють різну роль у формуванні навколишнього міського середовища, а причинно-наслідкові зв'язки, що визначають їх динамі­ку, різні за ступенем складності. Тому при аналізі й оцінці стану навколиш­нього міського середовища відбір факторів ведеться вибірково з урахуванням їх значущості залежно від поставленої мети, а також виходячи з на-явності ін­формації на даний момент.

          Уточнено поняття «екологічна ємність території» – як максимально можлива в конкретних умовах даного району біологічна продуктивність всіх його біогеоценозів, агро-, урбоценозів з врахуванням оптимального для даного району складу представ-ників рослинного й тваринного світу. З показником єм­ності території пов'язана роз-робка цілої системи обмежень (гранично допусти­мих показників) за екологічним навантаженням на природні комплекси і їх стійкості до антропогенних впливів (демо-графічний і господарський розвиток, забруднення окремими галузями народного господарства, характер функціо­нального використання території та ін.).

         Встановлено, що в наш час труднощі розробки в цьому напрямку пов'яза­ні, де-якою мірою, з відсутністю єдиної, науково обґрунтованої методики вияв­лення кри-тичних станів екологічних систем, оцінки комплексного впливу на них, методів еко-логічного прогнозування. Істотний недолік у цій області – від­сутність достатньої й достовірної інформації про стан та зміни природних комплексів у конкретних умовах. Розробка еколого-економічних показників по­в'язана з необхідністю взаємозалежного розгляду екологічних та економічних процесів і явищ при аналізі та оцінці стану навколишнього міського середови­ща. Основне завдання еколого-економічної регла-ментації – досягнення опти­мального стану навколишнього міського середовища з найменшими витратами.

У роботі виконано просторовий аналіз екологічних ситуацій. Установле­но, що екологічні ситуації існують у межах географічної оболонки, яка характе­ризується географічним простором: конкретна форма і розміри, місце розташу­вання, відстань між предметами, межі, що відокремлюють різні системи, розпо­діл речовини та енер-гії. Всі ці властивості залежать від структури і зовнішніх зв'язків предметів, швидкості їх руху, характеру взаємодії із зовнішніми систе­мами. Простір кожної системи принципово незамкнутий, безупинно переходить у простір іншої системи. Метою просторового аналізу екологічної ситуації є вивчення просторової та тимчасової диференціації екологічної ситуації, причин такої диференціації, а також особливостей і закономірностей формування поєднання елементів і компонентів ситуації. Вста-новлено загальну логічну по­слідовність найважливіших операцій просторового ана-лізу екологічних ситу­ацій:

    - формування цілей і завдань, робочих гіпотез та принципів, визначальних методів та організаційних досліджень;

    -інвентаризація і класифікація екологічних проблем та ситуацій;  

    -оцінка екологічних проблем і ситуацій за заздалегідь визначеними критерія­ми згідно заданих цілей і норм;

    -виявлення екологічних проблем та їх локалізація, визначення ареалів еко­логічних ситуацій, встановлення меж, вибір масштабів картографування, скла­дання карт, районування територій;

    -характеристика просторової диференціації ситуацій;

    -прогнозування та ризик виникнення подібних екологічних ситуацій.

        Розроблено класифікацію та оцінку екологічних проблем і ситуацій. За­лежно від мети класифікації визначається спосіб класифікації та класифікаційні ознаки. Метою класифікації в даному випадку є створення передумов для ви­бору адекватних методів просторового аналізу екологічних ситуацій. Повної кваліфікації екологічної ситуації, яка забезпечує вибір методу досліджень, на цей час запропонувати не можна у зв’язку з складністю та недостатнім вивчен­ням об'єкту дослідження. Як класифікаційні озна-ки виділимо наступні: причина виникнення, складність, основний змінюючийся ком-понент природи, час ви­никнення, час прояву, швидкість розвитку, місце виникнення, масштабність, зо­нальність, форми прояву, тип району прояву, наслідки, гострота, можливість рі­шення, пріоритетність рішення, спосіб рішення.

Сформульовано принципи, яких дотримувалися при класифікації об'єкту про-сторового аналізу: системний – розгляд об'єкту як системи взаємозалежних харак-теристик; генетичний – аналіз вихідного стану явища й виведення з нього наступних станів; антропоекологічний – врахування умов проживання й стану здоров'я насе-лення, збереження генофонду; інформаційний – фіксація стійких ознак, що спира-ються на емпіричну базу; конструктивний – вибір шляхів гар­монізації взаємовідносин природи й суспільства та підходів до рішення еколо­гічних проблем.

        Розглянуто перелік позицій, виділених за перерахованими вище ознаками. Еко-логічні проблеми з порушенням окремих компонентів ландшафту або їх комплексу, можна умовно об'єднати в групи: 1) атмосферні; 2) водні; 3) геоло­го-геоморфологічні; 4) ґрунтові; 5) біотичні; 6) комплексні та ін. Виділено три основні групи проблем і ситуацій за екологічними наслідками природи: антро­поекологічні, за зміною умов життя і здоров'я населення; природно-ресурсні, пов'язані з виснаженням і втратою природних ресурсів, погіршення господар­ської діяльності на території; ландшафтно-генетичні, які обумовлені порушен­ням цілісності ландшафтів, втратою генофонду, ушкодженням унікальних при­родних об'єктів і т.д.

У третьому розділі «МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ЗАВ­ДАНЬ ЕКОЛОГІЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ АРХІТЕКТУРНОГО СЕРЕДОВИЩА МІС-ТА» розглянуто основні поняття й передумови формування наукової теорії. Показано, що в сучасних умовах з'явилися найгостріша життєва необхідність у науково-тео-ретичному обґрунтуванні конкретних форм реабілітації архітектур­ного середовища і, відповідно, прагнення до формування комплексної системи знань про відносини людства з природою Землі і, насамперед, з її біосферою. Розглянуто поняття об'єкту архітектурної діяльності як екологічної системи «людина-середовище».

З розгляду процесу формування нових галузей знань, а також категорій «об'єкт» і «предмет» випливає, що об'єктом науки про взаємозв'язок і взаємо­вплив населення і навколишнього природного та штучного середовища є демо­екосистема (за Г. Лавриком), а предметом – реакція населення на зміну умов природного середо-вища; реакція населення на характер організації штучного середовища; взаємовплив штучного і природного середовища життедіяльності населення; методи дослідження демоекосистеми (методологічний аспект). Із цього аналізу стає видиме змішування (О) і (П) дослідження на «стиках» архі­тектури, психології, фізіології, демографії, соціології, экономгеографії, медици­ни та ін. наук. Виділення в архітектурі «урбо-екології» як специфічної науки значно підвищить економічний ефект за рахунок більш раціонального викорис­тання людських та матеріальних ресурсів. Разом з тим, поки що нескоординова­но «суміжні» науки про населення штучне і природне сере-довище його життє­діяльності. Розглянуто структурні моделі динамічних станів знань.

Показано структуру, принципи і фактори, які визначають зміст, функціо­нуван-ня та розвиток реабілітаційного середовища як системи. За Г. Лавриком, процес побу-дови (синтезу) системного об'єкту завжди представляється як одне з найбільш склад-них завдань; за допомогою детального аналізу архітектурне се­редовище можна «роз-щепити» на прості складові частини. Однак це ще не оз­начає, що на основі добутих аналізом знань можна створити необхідне житлове середовище, конкретний об'єкт, у найбільш доцільному, з погляду якості, виді. Крім знання елементів і структури систе-ми архітектурного середовища, необ­хідно знати ще одну важливу рису поведінки цієї системи – це ті принципи, за­лежно від яких, об'єднання, здавалося б, різнорідних еле-ментів отримує зовсім нову якість – цілісність, властиву всім соціальнім та біологіч-ним системам.

Людське суспільство є в демоекосистемі ланкою – «задатчиком», ланкою – «мотиватором» поведінки системи в цілому, тому розповсюджені техніко-економічні критерії якості в нашій екосистемі є важливими, але не визначаль­ними. Виходячи з вищезазначених передумов, проф. Г. Лавриком і було сфор­мульовано ряд основних принципів, найважливішими з яких є принципи ком­пактності визначальних ознак, інваріантності структури й ін. У складних системах типу архітектурно-екологічних, у силу поєднання їх з ін. системами кібернетичного типу, діють практично всі загально-системні принципи – зво­ротнього зв'язку, цілісності, ієрархічності структури, інва-ріантності та ін. Цим принципам присвячена чисельна література як вітчизняних, так і закордонних авторів. Однак ряд принципів в архітектурній екології отримує специ-фічну форму вираження й потребує особливого розгляду. Виходячи з об'єктивно обу­мовленої неможливості врахування всієї інформації на вході складних сис-тем, можна сформулювати наступний загальний принцип: при управлінні в склад­них екологічних системах необхідно оперувати лише визначальними повідом­леннями всього інфор-маційного входу. Причому чим складніший об'єкт, чим вищий його ієрархічний рі-вень, тим більше узагальненою повинна бути вихідна інформація.

Сформульовано теоретичну модель структурних і функціональних взає­мозв'яз-ків у процесі формування реабілітаційного середовища. Структура пред­мету еколо-гічного проектування задається тут у матричній формі, утвореної двома основами. Горизонтальною основою матриці наукового предмету є структура вже визначених вище основних і похідних категорій теорії екологіч­ного проектування. Ці категорії, розглянуті незалежно одна від одної як деякі предмети мислення, виступають як не-залежні й протипоставлені один одному. Однак, у випадку їх використання для виз-начення змісту наукового предмету між ними встановлюються зв'язки та відносини, що відповідають логіці цього визначення, і при цьому самі категорії особливим обра-зом організуються. Обра­ний методологічний принцип визначення змісту наукового предмету зумовлює вибір і послідовність розгляду категорій і задає строго певну схе-му руху між ка­тегоріями, яка трактується, як логічно необхідна.

  Показано, що розгляд горизонтальної і вертикальної основ матричної струк-тури наукового предмету дозволяє далі визначати зміст наукового пред­мету екологіч-ного проектування в точках змістовного перетину цих основ. Таке визначення перед-бачається провести за допомогою наступних процедур: вибо­ру методу логічного по-шуку змісту наукового предмету; послідовного ранжу­вання складових епістемоло-гічних одиниць у процесі визначення їх змісту; кон­струювання змісту таких одиниць зі змісту заданої категоріальної структури на­укового предмету; взаємної кореляції змісту цих одиниць із урахуванням їх зв'язків і відносин у цілісній структурі; інтег-рації отриманого змісту складових одиниць у єдину змістовну структуру наукового предмету.       

Зміст наукового предмету визначається тут у відповідності зі стратегією й по-чинається зі змістовного осмислення вихідного складового елементу його структури, позначеного як «факти». За допомогою методу систематизації весь вихідний емпірич-ний матеріал, пов'язаний з дійсністю екологічного проекту­вання, формується відпо-відно до певної категоріальної структури. Осмислюючи і порівнюючи різні емпірич-ні дані з точки зору цієї структури, можна систематизувати їх в окремі і взаємопов'я-зані категоріальними зв'язками фак­торні групи, які дозволяють диференційовано використати їх у побудові змісту інших елементів наукового предмету. Обов'язкове звернення до фактів під час формування змісту структури наукового предмету вима-гає наступного визна­чення змісту його семіотичного елементу, як «засобу виражен-ня», під яким тут розуміється еко-проектна мова, утворена в процесі формування теорії екологіч­ного проектування архітектурного середовища й одночасно викорис-тана для його побудови. Цю формалізовану мову формує створена в ньому семіотич-на система мовних одиниць, у якій можна виділити семантичну, синтаксичну і праг-матичну підсистеми. Семантична підсистема забезпечує формування зміс­ту мовних одиниць відповідно до предметів, які вони позначають. В основу цієї підсистеми мо-же бути покладена вихідна сукупність основних і похідних ка­тегорій, що визначають систему понять, які утворюються безпосередньо в про­цесі формування наукового предмету.

  Інший, більш своєрідний характер має використання мовних одиниць при по-будові синтаксичної підсистеми проектної мови екології. Якщо сукупність відібраних символів і правила утворення залишаються в синтаксичній підсис­темі тими ж, що й у семантичній, то правила відповідності й правила істинності поступаються місцем правилам перетворення. При побудові синтаксичної під­системи звичайно відволі-каються від того, що ставиться у відповідність мовним символам, тому правила від-повідності тут не відіграють першочергового зна­чення. У синтаксичній підсистемі відбуваються перетворення з мовними одини­цями, як з певними зображеннями, пев-ними конфігураціями. «Істинність» тієї або іншої формули синтаксичної системи виз-начається вже не за допомогою підстановки значень істинності висловлень замість змінних й наступного засто­сування правил істинності, а за допомогою правил пере-творення.

  Поряд із семантичною та синтаксичною підсистемами повинна також форму-ватися прагматична підсистема мови, яка дозволяє задавати інтерпрета­цію мовних одиниць залежно від соціально-психологічних особливостей суб'єк­та, який їх сприй-маює. Тут маються на увазі залежності, що враховують певне очікування суб'єкта під час його реакції на мовний знак. Відношення знаку до змісту цього очікування - є ак-туальние врахування поведінки суб'єкта у зв'язку з реакцією на знак, а те, що врахо-вано, є розумовим образом сприйнятого знаку (десигнатою). Необхідно також указати на прагматичні правила, установлені в інтерпретаторах стани, при яких знаконосії стають для них певними мовними знаками.

  Методи наукового дослідження являють собою систему регулятивних прин-ципів пізнавальної діяльності, від яких залежить вірогідність наукових ре­зультатів. Метод, що забезпечує цю вірогідність, повинен відображати об'єк­тивні закони нав-колишнього світу, особливості предмету дослідження, закони його розвитку і його сутність, відображену в науковій свідомості. У реальному процесі наукового пізнан-ня постійно переборюється грань між його засобами й результатами, між методом і теорією; будь-яка система об'єктивного знання може стати методом. У зв'язку з цим виникає необхідність у взаємодоповненні окремих методів, що обумовлюється також і тим, що кожен метод має певні межі своїх пізнавальних можливостей.

  Показано змістовну структуру теоретичних знань, які повинні форму­ватись в науковому предметі. Відповідно до онтологічно виділених тут трьох предметів науко-вого дослідження ця структура повинна містити в собі наступні групи знань: спеціа-лізація екологічного проектування; суспільний інститут еко­логічного проектування; методологія, методи й методики екологічного проекту­вання. Змістовна структура нау-кового предмету екологічного проектування, що має проектно-методологічне зна-чення для його подальшого формування, може бути в загальному вигляді представ-лена в матричній формі. Ця матриця дозво­лить узагальнити в єдину теорію всі науко-ві дослідження в цій сфері, у яких би організаційних формах вони не здійснювалися, і створити наукову теорію урбоекології. Разом з тим, побудована методологічна матри-ця враховує необ­хідний процес подальшого розвитку теорії діяльності, теорії проек-тування й системного підходу, з якими невіддільно зв'язана розробка теорії урбоеко-логіч­ного проектування. Цільова орієнтація методологічної діяльності на побудову контурно описаної вище науки про екологічне проектування перетворює цю ді­яль-ність у складно-структуровану й інтегральну, що включає в себе декілька необхідних та логічно взаємозв'язаних процесів діяльності.

Позначено форми та засоби міждисциплінарної взаємодії в урбоекологіч­них дослідженнях. Розглянуто інтеграцію екологічного знання в теорії урбані­зації. Вста-новлено, що сучасний період розвитку урбоекології характеризується поглибленням екологічних знань у містобудуванні з урахуванням нових соці­ально-економічних умов, вимог стійкого розвитку населених місць і їх систем, тенденцією виділення структури містобудівної екології, посилення провідної та інтегральної ролі соціально-екологічного підходу в області формування місько­го середовища.

Кризові явища в економіці та зниження рівня життя населення визна­чили нові орієнтири проектної практики. На початку 1990-х рр. ХХ ст. у ряді країн стали ак-тивно розвиватися самостійні містобудівні утворення або комп­лекси в структурі міст і традиційних населених місць, основними частинами яких є науково-промислові зони, де здійснюється співробітництво й обмін ін­формацією між підприємствами та нау-ковими організаціями з метою впровад­ження нововведень. Проекти технополісів і технопарків мали на меті стимулю­вати економічний ріст регіонів і окремих населених місць, забезпечити еко­номічне благополуччя людей. Наявність економічного пріори-тету технопарків і технополісів, а екологічного - екополісів приводить до думки про необхідність і можливість об'єднання принципів їх формування в рамках концепції екотехно­полісу. Ця концепція фіксує перехід від ідей і моделей «екополісу» і «техно-полису» до ідей і моделей «стійкого міста» і «ноосферного міста». Технополіси при цьому показують найважливіші умови та механізми реалізації екологічної політики в місто­будуванні, особливо в період комплексної кризи територій. Економічний ріст на-се­лених місць і їх систем за допомогою створення науковомістких, економічно ефек-тив­них й екологічно чистих комплексів сприяє підвищенню рівня життя й культури лю­дей, покращенню якості середовища.У зв'язку з вирішенням завдань сталого роз-витку населених місць важливе ме­тодологічне значення для містобудівної екології останнім часом здобуває викорис­тання в рамках системно-екологічного підходу (який «пронизує» інші підходи) ідеї самоорганізації (синенергетики) складних систем.

У четвертому розділі «ЕКОЛОГІЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ АРХІТЕКТУР­НОГО СЕРЕДОВИЩА: СИНТЕЗ ЗНАННЯ ТА ПРОГРАМА ДІЙ»  розглянуто екосистемну стратегію перетворення архітектурного середовища міста. Показа­но, що залучення екології та дизайну як засобу гуманізації архітектурного прос­тору є одним з основних завдань дослідження. У своїй основі перераховані ви­ще дисципліни розглядають, на-самперед, людську складову в архітектурному просторі. У наш час одним лише жит-лом не обмежується потреба людини в комфортному середовищі життєдіяльності. Потреби людини змінюються відпо­відно до зміни соціокультурного й економічного статусу суспільства.

            Системний підхід до вирішення питань благоустрою, колористичного рі­шення, масштабності, безбар’єрності споруд, людини і малих архітектурних форм, а також врахування санітарно-гігієнічних, екологічних та ін. проблем – багато в чому спри-яють формуванню комфортного середовища життєдіяльності людини. Засобами еко,- і ергодизайну можливо формувати певний організую­чий початок в архітектурне се-редовище, частково забезпечувати і покращувати такі показники як легкість пере-сування і безпека, доступність для інвалідів, ре­гулювання комунікаційного режиму, вживати заходи з покращення аерації та інсоляції, акустичні міри (усунення шуму), вирішувати санітарно-гігієнічні проблеми (прибирання приміщень, прилеглих тери-торій), робити пом'якшувати кліматичні умови, що у свою чергу, у великій мірі виз-начає життєздатність осе­редків. Розглянуто основні принципи, прийоми, етапи реа-білітації архітектур­ного середовища міста. Основними принципами екологічної реа-білітації архі­тектурного середовища міста є: принцип системності й структурної ієрархії; принцип цілісності, автономності й просторового взаємозв'язку; принцип пріо­ритету природоохоронних заходів; принцип комфортності; принцип контакт­нос-ті; принцип пріоритету природних засобів регулювання мікроклімату; прин­цип стій-кості в архітектурі міста; принцип прийнятності; принцип оптималь­ної функціональ-ної структуризації; принцип комплексної гармонізації архітек­турного і природного середовища.

Висвітлено роль екодизайну в організації комфортного середовища міста. По-казано, що різні форми т. зв. «програм участі», або партисипаційних програм (від раr-ticipation - участь) поширюються. У рамках програм розробки і прийнят­тя проектних рішень здійснюються при діяльній участі всіх зацікавлених сторін. Такі програми спрямовані на залучення громадян у процес проектування. Пар­тисипаційні програми сприяють активізації свідомості споживача архітектури з метою перетворення його в активного суб'єкта суспільного розвитку.

Показано організаційний механізм виконання концепции екологічної реа­біліта-ції в рамках системи «концепція – проект – реалізація». Протягом усього часу харак-тер архітектурного середовища міста відображає етнографічні, демо­графічні, еко-логічні та ін. умови місцевості, соціальний і економічний рівень розвитку продуктив-них сил, виражає естетичні принципи суспільства. Ці вимо­ги відображують рівень комфортності архітектурного середовища міста. Здавна архітектурне середовище призначалося для захисту від впливу зовнішнього се­редовища, було місцем відпо-чинку і корисної діяльності людини, головним чи­ном побутової. Саме з позицій забез-печення цих умов життя населення розгля­дають ступінь комфортності середовища і сьогодні. Однак рівень вимог ком­фортності змінився, зі збільшенням технічних мож-ливостей суспільства розши­рені рамки поняття «комфортність».

У рамках екологічної реабілітації розглянуто поняття соціально-психоло­гічного стану комфортності. У це поняття входять спокій, упевненість, стабіль­ність психоло-гічного стану людини. Характеристики середовища впливають на ці показники. При цьому істотні наступні фактори: розміри й форма простору, ступінь його закритості (відкритості), поєднання в просторі різних функціо­нальних процесів, наявність соці-ального консенсусу в суспільстві та ін. Показа­но, що екологічна якість архітектурного середовища, що формується повинна визначатися комплексом вимог, що характе-ризують умови комфортного існу­вання в ньому людини. Цей комплекс вимог (функ-ціональних, технічних, еко­логічних, архітектурно-художніх та ін.) містять значно більший діапазон показ­ників, ніж ті, які сформульовані в нормативних документах.

  Метою оцінки екологічних показників якості є визначення відповідності цих показників архітектурного середовища екологічним вимогам і встановлен­ня рівня її екологічності. Оцінка проводиться за допомогою порівняння значень екологічних показників якості об'єкту оцінки з їх базовими показниками. Еко­логічні вимоги виз-начаються властивостями людини й характеристиками сере­довища використання й пред'являються до об'єкту оцінки з метою оптимізації взаємодії людини з даним ар-хітектурним середовищем. У загальному вигляді структура оцінки екологічних показ-ників якості складається із двох частин: аналітичної та оцінювальної. На цьому фоні в ході самого процесу екологічної реабілітації можна виділити три основні стадії, на кожній з яких застосову­ються особливі методи оцінки якості проектів. Перша стадія охоплює етап складання й узгодження технічного завдання та етап передпроектних дослід­жень, в яких виробляється, виявляється і деталізується комплекс вимог, умов, обмежень та ін. регламентуючих показників проекту, іншими словами плану­ються й визначаються основні якості та властивості майбутнього проекту. Дру­га стадія охоп-лює, власне, всі етапи синтезуючих процедур - від перших ідей та есків до складання завершеного проекту. На другій стадії роботи над проек­том сполучаються самооцінка і контрольна (експертна) оцінка, причому питома вага останньої, незначна на ранніх етапах проектування, істотно зростає до за­вершення. Третя стадія включає етапи роз-гляду, узгодження й затвердження готового проекту, представленого в цілому, врозд-ріб або в декількох варіантах. На даній стадії проводиться контрольна оцінка готових результатів роботи або окремих завершених частин, яка здійснюється переважно особами, що не є ав­торами даного проекту, - експертами.

  Головним орієнтиром якості в оцінювальних процедурах повинні бути чітко обґрунтовані екологічні критерії. Екологічні критерії ранжуються, вихо­дячи з рівня їх подання в архітектурному об'єкті. Можуть існувати, наприклад, цілісні екологічні критерії - критерій функціонального комфорту середовища, а також окремі його ха-рактеристики - комунікативність, інформативність, гігіє­нічність та ін. Нарешті, крите-ріями можуть бути, власне, характеристики мож­ливостей людини - витривалість, доступність, досяжність, функціональна зруч­ність пози й положення людини, яка працює й т.д.

          Сформульовано концепцію екологічної реабілітації міського середовища. По-казано, що концепція екологічної реабілітації міської забудови є частиною загально-міської концепції розвитку. Концепція розвитку міста передбачає ство­рення моделі урбаністичного розвитку міста, тобто моделі, що передбачає фор­мування муніци-пального механізму, який працює над конкретними проблемами у певний часовий період. Загальна схема регулювання урбоекологічних проце­сів має на першому етапі - «ідею» розвитку міста (містоекологічні документи, що включають розробку стадії: концепції, генерального плану, зонінгу і т.д., зрозуміло, на основі наукових дослід-жень і даних містобудівного кадастру). На другому етапі – «економіку» тобто розра-хунки, які обґрунтовують архітектур­ну ідею або рішення (можливо і виключають) коригують або доповнюють її, з урахуванням наступної експлуатації реалізованих систем, інвестиційні проекти, бізнес-плани. На третьому етапі, – «реалізація» ідей або рішень. Сюди вхо­дить цілий комплекс дій юридичного і правового характеру, земле-впорядку­вання та облік міських ресурсів, далі - перетворення і формування інженер-ної інфраструктури (що відстає в розвитку на десять років) і т.д. Кожен елемент мо­де-лі управління сучасним містом має свій перелік функцій об'єктивно впровад­жених у свою підсистему. Наприклад, проектний процес або процес розробки «ідеї» скла-дається із трьох стадій. Концепція - перша стадія безперервного сис­темного урбоеко-логічного проектування, яка визначає основні орієнтири місь­кої політики з головних питань розвитку м. Харкова і його приміських терито­рий, включаючи: чисельність міського населення; рівень життєзабезпечення населення; обсяг і структура житлово-го будівництва; планувальна структура магістральної вулично-дорожньої мережі; рі-вень автомобілізації; рівень забез­печення об'єктами соціальної та інженерно-транс-портної інфраструктури; екологічна безпека населення; перспектива зміни меж міста.

Концепція розробляється на основі виявлених проблем життєдіяльності міста і після завердження сесією міської Ради стає завданням на розробку гене­рального пла-ну міста. Генеральний план – друга стадія безперервного автомати­зованого урбо-еко-логічного проектування, результатом якої є проектні пропо­зиції з вирішення основ-них положень та орієнтирів міської політики з головних питань життєдіяльності м. Харкова і його приміських теріторій, як на першу чергу, так і на перспективу. Зонінг – третя стадія безперервного урбо-екологіч­ного проектування, яка містить розробку рі-шення з функціонального і об'ємно-просторового зонування території міста і на їх ос-нові розробляється система ре­гулятивів та обов'язкових заходів.

  Показано, що провідною ідеєю екологічної реабілітації, її концепція по­лягає в створенні цілісної саморегулюючої системи життєзабезпечення міста на основі акти-візації соціально-економічного потенціалу жителів, гу­манізації архітектурного сере-довища. Модель реабілітації може бути пред­ставлена у вигляді динамічного ряду: «Ч1-С1» - «Ч2-С2». Людина, потрапляючи в сформоване або нав'язане їй середовище, намагається пристосуватися до неї або оптимізувати її, тобто людина пред'являє біль-ше високі вимоги до рівня комфорту середовища життєдіяльності людини. З появою нових, більше висо­ких вимог до якості архітектурного середовища, процес перетво-рення повторю­ється.

          Сформульовано загальні принципи гуманізації архітектурного середо­вища. По-казано, що залучення екології як засобу гуманізації архітектурного середовища є од-ним з основних завдань дослідження. У своїй основі екологія розглядає людську скла-дову в архітектурному просторі. Особливо критична ситуація складається в нових міських районах, мало пристосованих для повно­цінного життя. Тут проблема еколо-гічної реабілітації архітектурного середови­ща постає в першу чергу. Дано визначення екологічної реабілітації. Екологічна реабілітація архітектурного середовища являє собою системний процес до­повнення її відсутніх функцій, гуманізації архітектурного середовища для створення комфортних умов здійснення процесів життєдіяльності людини (людей).

           Розроблено методологію екологічної реабілітації архітектурного середо­вища міста. Показано, що місто - не тільки соціальна, але й технічна система, «конструк-ція». Воно не тільки росте й розвивається, але й проектується, буду­ється, реконст-руюється. Міста, як підкреслювалося, суть складні, «полісистемні» комплекси, тому проблема їхнього створення вимагає міждисциплінарного під­ходу. Це особливо істотно в умовах розвитку ринкових відносин, де містобу­дування є найважливішим засобом реалізації програм економічного й соціального розвитку. Вихідна методо-логічна передумова полягає в тім, що містобудівне проектування «еко-системного міста» необхідно розглядати в широкому науко­вому й соціальному контексті: проек-тування є лише один з етапів руху від фун­даментальних досліджень до процесу фор-мування міського організму і його внут­рішнього середовища. Таких великих етапів п'ять: I - фундаментальні досліджен­ня; II –прикладні дослідження й розробки; III - власне проектування; IV - процес будівництва; V - формування, творення міського організму. Звичайно, змальова­на сукупність етапів руху інтеграційного процесу є всього лише схемою. Але вона наочно представляє те «проблемне поле», у рамках якого повинен розвертатися теоретичний аналіз, якщо ми прагнемо до найбільш пов-ної й ефективної інтеграції знань і практичних дій при формуванні «еко-систем­ного міста».

        Показано, що у сучасній культурі містобудівний проект є однією з форм на-ших уявлень про майбутнє життя, і, що надзвичайно важливо, загально­доступною формою, що створює потенційно самі широкі можливості комуніка­ції між ученими й різними соціальними групами населення. Отже, архітектор - важливий посередник між наукою й соціальним життям міста, між наукою й суспільною свідомістю. Тому концепція «екосистемного міста» повинна мати також зоровий образ. Таким чином, архітектурний проект є одночасно мета, засіб і результат, форма технічної й худож-ньої творчості, продукт синтезу знань і культурне явище. Способи зв'язку цих сторін проектування підлягають подальшому аналізу.

      У роботі розглянуті законодавчі основи містоекологічної діяльності дер­жави. Показано, що законодавчою основою містоекологічної діяльності є Кон­ституція України й Кодекси України, укази президента України, постанови ка­бінету Міністрів України, рішення місцевих рад народних депутатів, а також інформативно-норматив-ні акти (Державні будівельні норми України й рекомен­дації). У цей час існує понад десяток найменувань усіляких законів і норматив­но-методичних актів по містобуду-ванню. Разом з тим, не вдосконалення окре­мих законів, не синхронність прийняття будівельного, земельного й іншого законів, не урегульованість багатьох подібних пи-тань знижують ефективність містобудівної діяльності. У цих умовах роль аналітичної й творчої сторін діяль­ності фахівців різко повинна зрости. Для цього фахівці повинні володіти сучас­ними методами й засобами обґрунтування градоекологічних рішень, формулю­вати й уміло ставити завдання, які дозволили б досягти поставленої мети най­ефективнішим способом. Таким чином, представляється, що в основі ефектив­ної екологічної реабілітації архітектурного середовища повинна бути зроблена й науково обґрунтована система містоекологічного проектування й організацій­но-діяльносних заходів на місцевих, міських і республіканському рівнях.