Художні вироби зі шкіри на Гуцульщині ХІХ-ХХ ст. (витоки, типологія, художні особливості, збереження традиції) : Художественные изделия из кожи на Гуцульщине XIX-ХХ вв. (Истоки, типология, художественные особенности, сохранение традиции)

Краткое содержание

У ВСТУПІ обґрунтована актуальність теми дисертації, її практичне значення, сформульовані мета і завдання, визначено об’єкт, предмет, наукову новизну, територіальні  та хронологічні межі досліджуваного матеріалу, подаються відомості про апробацію дослідження  тощо.

 У першому розділі “Історіографія, методика та джерела дослідження” здійснено огляд літератури за темою дослідження, вказано на методологічні засади наукової роботи, обґрунтовано використання  різних методів залежно від поставлених завдань, названо перелік і охарактеризовано джерела дослідження.

Важливі матеріали, що стосуються досліджуваної теми, містяться в етнографічних дослідженнях, мистецтвознавчих працях та історичних документах, посібниках з технології. Гуцульські вироби зі шкіри як складові традиційного строю, описано у працях етнографів Б.Гакета (1781), Я.Головацького (1878), С.Витвицького, С.Вінценза, Ф.Вовка, І.Сеньківа, у монографіях дослідників традиційного одягу українців : К.Матейко (1976,1977), Т.Ніколаєвої (1996), Г. Стельмащук (1989,1993,1994,2000), М.Білан(2000), М.Костишиної (1996), Я.Кожолянко (1994). Гуцульські кушнірські вироби стали предметом досліджень В.Гнатюка (1899), І.Карпинець (1979,2003). Особливості шкіряного виробництва на Гуцульщині описано у дослідженнях В.Шухевича (1901), Д.Гобермана (1966, 1985), О.Соломченка (1959,1979), І.Турнау (1975). Монографія Г. Горинь “Шкіряні промисли західних областей України (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)" (1986) найповніше висвітлює явище народного шкіряного виробництва.

 Для порівняння художніх особливостей гуцульських шкіряних виробів із прилеглими до Гуцульщини регіонами використано дослідження словацьких, румунських, угорських, німецьких авторів, а саме: Jarmila Paličkova Patkova (1981), Pavol Michalioles (1980), Clousot Henri (1980), Podaru Orfansa (1984), Josef Grabowski (1978).

 У розглянутих працях частково досліджуються художні вироби зі шкіри на Гуцульщині.

Предмет дослідження та окреслені мета і завдання, пов’язані з темою “Художні вироби зі шкіри на Гуцульщині”, потребують використання загальних та специфічних  методів дослідження, зокрема, мистецтвознавчого аналізу.

 На емпіричному рівні наукового дослідження застосовувалися такі методи, як спостереження об’єктів дослідження, форм та умов їх створення; порівняння художнього процесу  у різних хронологічних вимірах та відносно інших, частіше сусідніх, етнографічних районів. Під час порівняння залучались тільки ті об’єкти та явища, між якими можлива деяка об’єктивна спільність, а саме: характеристика матеріалу, функціональність, крій, особливості декорування.

Для виявлення витоків традиції, історично-поступального процесу народної культури у другому розділі застосовано історичний метод, що дає змогу дослідити виникнення, формування та розвиток народного шкіряного промислу.

У дослідженні проведено структурно-типологічний аналіз художніх виробів зі шкіри за наступними ознаками: функціональним призначенням, матеріалами виготовлення, формами, способами декорування, семантикою орнаментів. Така структурна схема всебічно демонструє художні вироби зі шкіри як явище національної культури, уможливлює охоплення всіх аспектів виробництва, а, основне — художніх особливостей гуцульських шкіряних виробів.

 Порівняльний метод наукової роботи виявляє взаємовпливи та відмінності художнього явища, особливості загальномистецьких процесів на національному ґрунті.

 У розділах 4,5 було використано метод мистецтвознавчого аналізу, який дозволив охарактеризувати матеріал, форму, декор, виражальні засоби створення виробів, орнамент, його композиційні схеми.

Методологічною основою дослідження стали праці В.Щербаківського, Ф.Вовка, О.Найдена, М.Білан, Г.Стельмащук, М.Селівачова, М.Станкевича, Т.Кари-Васильєвої, Р.Захарчук-Чугай, Я.Паличкової-Паткової, І.Турнау, Е.Андрівечової.

 Основною групою джерел дослідження є оригінальні зразки шкіряних виробів, що зберігаються у експозиціях та фондах Львівського музею етнографії та художнього промислу, Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, Косівського музею народного мистецтва Гуцульщини, музею Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва ЛНАМ, у приватних збірках М.Струтинського, І.Гречка, М.Корнелюка. Цінні дані для досліджуваної теми мають неопубліковані замальовки кептарів З.Сагайдачної та фоторепродукції М.Сеньковського, П.Арсенича, ряду монографій та публікацій, приватні фототеки, описи в художній літературі, фольклорні записи.

 Для написання історичної частини дослідження автор використала матеріали міських архівів м. Косова та смт. Кути, обласним архівом у м. Івано-Франківську.

 Найважливішим джерелом для дослідження стали матеріали польових досліджень, проведених автором протягом 1993-2004 рр. Особливо цінною є інформація від самобутніх майстрів, що проживають на Гуцульщині і зберігають давні традиції ремесла. Спілкування з народними майстрами, спостереження за працею у їхніх робітнях стали важливим аргументом для обраного методу дослідження, у якому основним чинником є залежність художніх особливостей народних виробів зі шкіри не тільки від технології виготовлення й способів декорування, але й від духовної потреби та стійкої традиції.

 У другому розділі “Особливості народного шкіряного виробництва ХІХ –ХХ ст.” розглядаються витоки традиції, які сягають часів, коли людина усвідомила особливу роль тварини як джерела тепла, достатку, адже зі шкіри створювала первісні форми вбрання, про що свідчать археологічні матеріали. Шкура тварин використовувалась у ритуалах жертвоприношень, була предметом поклоніння та ознакою винятковості жерця чи вождя роду та племені. Вивернутий догори вовною кожух в українській обрядовості символізував силу, плодючість та багатство, зокрема на Гуцульщині використовувався у весільному обряді, на хрестинах та постриженах, під час колядувань. Саме хутряні та шкіряні вироби стали незмінними атрибутами багатства та достатку гуцула. Кептар, черес, тобівка є традиційними не тільки за своїми художніми ознаками, але й за змістом та символікою.

 Історичний огляд розвитку шкіряного ремесла в Україні дає можливість стверджувати, що на Гуцульщині збереглась давня технологія виробництва, залишились незмінними принципи декорування, побутують окремі давні форми та назви виробів зі шкіри.

Про традиції художніх виробів зі шкіри в Україні можемо скласти уяву, розглянувши археологічні матеріали трипільської антропоморфної пластики Східних Карпат, мистецькі пам’ятки скіфо-сарматської культури, знаряддя праці, іконопис, книжкову мініатюру періоду Київської Русі.

 В розділі розглянуто ряд об’єктивних факторів, що впливають на мистецькі якості гуцульських виробів зі шкіри. Серед багатьох чинників особливо вагомою є духовна культура гуцулів, адже на Гуцульщині традиційні мистецькі вироби  не тільки є сувенірами, вони виконують побутові та обрядові функції, є обов’язковим атрибутом строю, інтер’єру. Художні особливості шкіряних виробів пов’язані з кліматичними умовами гірського середовища, з характером  господарювання, з якістю сировини. Такий чинник, як етнопсихологічні риси гуцулів, зумовлює мистецькі ознаки виробів зі шкіри – форму, колорит, динаміку та ритми орнаментів, насиченість декору.

 Характеристика виробів зі шкіри єврейських та вірменських майстрів, які проживали на Гуцульщині, дає можливість зробити висновок про те, що гуцули частково перейняли в них технологію вичинки сап’яну та смушку, можливо, запозичили такий спосіб декорування, як тиснення матрицею. Сап’янове виробництво вважалося монополією вірмен, які мали поселення в смт. Кутах. Найвищого розвитку воно досягло вже в третій чверті ХІХ ст. На початку ХХ ст. відбулось поступове розмежування ремесла в селі і в місті.

 У підрозділі “Домашнє ремесло і промисел” наведено відомості про розвиток ремісництва і промислів, про особливості шкіряного виробництва, яке на Гуцульщині аж до кінця ХХ ст. мало паралельно різні форми: виготовлення шкіряних виробів для власних потреб, виконання індивідуальних замовлень, виробництво для продажу на ярмарках.  Народне шкіряне виробництво має поділ між галузями цього ремесла, залежно від функціонального призначення шкіряних речей. Кушніри, або як на Гуцульщині кажуть, “кужухарі”, виробляють кептарі, кожухи, байбараки; шевці – постоли і чоботи, а мосяжники, що в основному займалися металом, виготовляли тобівки.

Важливо, що традиційні форми шкіряного виробництва та навчання в робітнях народних майстрів здатні забезпечити збереження ремесла та створення автентичних зразків гуцульського мистецтва.

 У третьому розділі “Типологія традиційних художніх виробів зі шкіри” на основі структурно-типологічного аналізу здійснено типологічний поділ на групи та підгрупи (вказано в дужках) : верхній та плечовий одяг (кожухи кептарі); головні убори (джумирі, рогачі, клепані, дуплажки, гугли); взуття (постоли, черевики, чоботи); пояси (черес, букурія, ремені, перехресниці); доповнення до одягу (тобівки, дзьобанки, мушенки, гаманці); кінська упряж (сідло, вуздечка, папруга, повода). Типологія гуцульських художніх виробів зі шкіри побудована за принципом їх функціонального призначення, що тісно пов’язана з художніми якостями — характером  матеріалу, формами, конструкціями, оздобленням, орнаментикою. Типологія виробів зі шкіри вказує на продуманість та доречність ужиткових речей без зайвої затрати матеріалів та сил.

 Традиційна типологія шкіряних речей змінюється відповідно до потреб та особливостей моди. В другій половині ХХ ст. на Гуцульщині значно розширився асортимент галантерейних виробів, декоративно-ужиткових творів, популярними стали декоративні вироби для інтер’єру, прикраси, оправи. На жаль, традиційний гуцульський хутряний одяг повністю виходить з ужитку, тому кушнірство на Гуцульщині зникає. Галузі народного шкіряного виробництва – шевство, чинбарство теж занепали, зокрема ніхто з майстрів не виготовляє традиційних чобіт та черевиків. Однак, треба відзначити, що у м. Косові відроджується лимарство, зокрема сідельництво.

У четвертому розділі “Художні особливості гуцульських виробів зі шкіри”,  у  підрозділі "Технологія та способи оздоблення"  зроблено огляд розвитку обробки та оздоблення шкіри, описуються технології та способи декорування. Одночасно розглядаються (у зв'язку з технологією) способи творення форми, об’єму, ефектів фактури і кольору. Різноманітні техніки і способи оздоблення поєднуються між собою і завжди відповідають призначенню речі, якості матеріалу. Очевидно, що традиційні способи оздоблення шкіри металевими пластинами, окрім естетичної,  виконували захисну функцію. У другій половині ХІХ — першій половині ХХ ст. на Гуцульщині традиційними були такі способи оздоблення шкіряних виробів: тиснення штампами, тиснення дерев’яними та металевими матрицями, плетінка, аплікація, гаптування, оздоблення металом. Наприкінці ХХ ст. косівські майстри почали застосовувати запозичені та нові способи оздоблення шкіри: ажурне вирізування, ручне рельєфне тиснення, випалювання. Новітні способи декорування – різьба, плетінки, золочення, інтарсія не сприяють виявленню естетичних якостей шкіри – пластичності, фактурності. Сучасні майстри значно удосконалили способи оздоблення шкіряних виробів, однак такі види обробки шкіри, як жирування, воскування, тонування природними барвниками, рідко використовують у своїй практиці. Очевидно, що втрата технології вичинки рослинними дубильними речовинами сиром’ятої шкіри і хутра позбавить майстрів можливості створювати копії старих зразків та робити реконструкції традиційного взуття, поясів, кушнірських виробів.

 У підрозділі "Орнаментальні мотиви та особливості їх застосування" розглянуто основні орнаментальні мотиви, зроблено структурно-типологічний аналіз орнаменту залежно від його походження та функціонального призначення. Особливості застосування орнаментальних мотивів визначають основні їх типи. Володіючи інформацією з технології, виділено три структуроутворюючі види орнаменту: а) зумовлений технологією виготовлення предметів, б) внесений з міркувань естетичних, доданий художній елемент, покликаний надати мистецької цінності ужитковій речі, в) породжений суміщенням двох перших мотивацій.

До першого типу належать ті орнаменти, які підпорядковуються конструкції, формі. Це декоративні шви, краї і кріплення конструктивних форм, що окреслюють межі форм, виділяють ці межі і забезпечують подальше перетворення простору на формально-мистецький, та одночасно і результат необхідного виробничого процесу (прорізи, стіби, кріплення, зроблені в певній послідовності, розмірах, кількості) перетворюються на видиму окрасу — орнаментальний мотив.     До другого типу орнаментальних мотивів слід зарахувати окремі незалежні (або мало залежні) від конструкції форми елементи чи мотиви орнаменту, які виконують інформативну та художню функції, часто стають центром загальної декоративної композиції і художнім акцентом в оздобленні шкіряного виробу. 

Третій тип орнаментальних мотивів — це поєднання перших двох у процесі довготривалої практики. Всі зразки орнаментів не пов’язані формально з конструкцією та формами виробів зі шкіри, а тільки походять від них, як розвиток декорованих швів, обрамлень, викінчень. Інколи важко визначити тип орнаментального мотиву, і тільки відомості з технології дають можливість вказати на їхнє походження та функціональне призначення. Очевидно, що в таку типологічну схему можемо укласти орнаменти традиційних художніх виробів зі шкіри, адже таким закономірностям розміщення декору передувала логіка народного досвіду, раціональність, відчуття краси і гармонії, а, основне, бажання ретельно наслідувати традиції своїх предків.

На основі детального аналізу орнаментальних мотивів та особливостей їх застосування можемо стверджувати, що оздоблення гуцульських виробів зі шкіри відбувалось за чіткою традиційною системою, пов’язаною з інформативною, обереговою та прикрашальною функціями. Орнаментальні мотиви гуцульських виробів зі шкіри творять художній образ; вступаючи в синтез з формою, орнамент диктує певні способи її сприйняття, спрямовує рух погляду, співвідносить цілісність з його частинами, ділить на частини і надає ужитковій формі художньої виразності та мистецької цінності.

У третьому підрозділі “Локальні відмінності художнього оздоблення шкіряних виробів” виявляються основні спільні регіональні особливості та місцеві відмінності художнього оздоблення виробів зі шкіри, описуються характерні ознаки шкіряних виробів визначних осередків ремесла. Локальні відмінності гуцульських виробів зі шкіри засвідчують водночас розмаїття художнього оздоблення та єдність основних якісних  ознак – конструкції, форми та зон розміщення орнаментальних мотивів.

До найдавніших типів належать кептарі із сіл Кути, Пістинь, Космач, Шешори, Яворів, Річка, Соколівка Косівського району; Жаб’є (Верховина), Красноїлля, Голови – Верховинського району, с. Ворохта, Микуличин, Делятин – Надвірнянського району Івано-Франківської області. На східній Гуцульщині відзначались кептарі сіл Білоберезка і Розтоки (Чернівецька область). На Закарпатській Гуцульщині відомі типи кептарів із сіл Ясиня, Кваси, Рахів і Богдан. В кожному осередку склалася своя система декорування кептарів. Відрізняються вони кроєм, довжиною, насиченістю орнаменту і колоритом.

Порівняльний аналіз художніх виробів зі шкіри на Гуцульщині й в сусідніх етномистецьких районах дає можливість виявити найхарактерніші художні особливості гуцульських шкіряних виробів.

На художню виразність творів народних майстрів, окрім матеріалу, великий вплив мав мистецький хист їх авторів. Гуцульські кептарі, тобівки та череси відзначаються яскравістю,  декоративністю, емоційною наповненістю, властивою творам  народного мистецтва, що підносить їх над рівнем ремісницьких виробів і надає право називатись мистецькими витворами.

В п’ятому розділі “Збереження і розвиток художньої обробки шкіри у творчості сучасних митців” характеризуються особливості сучасного художнього процесу в цій галузі, вказано тенденції розвитку, попит сучасного мистецького ринку на гуцульські художні шкіряні вироби, перспективи домашніх промислів та актуальність відродження шкіряного виробництва на Гуцульщині. Основна частина розділу містить мистецтвознавчий аналіз творів сучасних майстрів Косівської школи художніх виробів зі шкіри. Розглядаються проблеми художньої освіти, окреслюються плани інтеграції традицій народного шкіряного виробництва в сучасний художній процес.

Продовження традиції шкіряного виробництва на Гуцульщині відбувається у двох формах. Першою формою, що зберігає ремесло, є праця народних майстрів, які дотримуються всіх складових виготовлення виробів зі шкіри: форми виробництва, технології обробки сировини, матеріалів, способів оздоблення, композиції та мотивів орнаменту.  До другої форми продовження традицій народних виробів зі шкіри належить творчість професійних художників, які в тій чи іншій мірі використовують технології та способи оздоблення, орнаменти, колорит, форми та конструкції народних художніх виробів. Такі майстри-художники не тільки створили професійну косівську школу художніх виробів зі шкіри, але й мають власну манеру виконання  та авторське право.

Важливою умовою інтеграції традицій у професійну творчість є повага художника до народних звичаїв та законів формотворення, дотримання споконвічної логіки та доцільності ремесла, розуміння семантики орнаментів та відповідності їх композиційного розташування. Професійні художники сьогодні прагнуть удосконалювати способи оздоблення шкіри, експериментують з новітніми матеріалами, формами та конструкціями. Проте занепокоєння викликає загроза втрати давньої традиційної технології вичинки хутра та шкіри, якими ще володіють старі сільські майстри. Гуцули майже не виготовляють сиром’ятої шкіри рослинного дублення. Лише кілька майстрів с. Космача роблять постоли з власноруч вичиненої шкіри та виправляють хутро для кептарів. Відзначаючи складність та тривалість традиційного процесу, мусимо визнати, що автентичних зразків гуцульського народного ремесла можемо досягти тільки шляхом їх реконструкції з дотриманням традиційної технології.