Академічне народно-інструментальне ансамблеве мистецтво України ХХ ст.: історико-виконавський аспект

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
Академічне народно-інструментальне ансамблеве мистецтво України ХХ ст.: історико-виконавський аспект
Альтернативное Название: Академическое народно-инструментальное ансамблевое искусство Украины ХХ в .: историко-исполнительский аспект
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження, охарактеризовано його методологію, з’ясовуються наукова новизна, практичне значення, особистий внесок автора, апробація дослідження.


 Перший розділ “Народно-інструментальний ансамбль України у науково-теоретичних студіях. Джерелознавчий аспект” має три підрозділи. У першому “Наукові засади дослідження генези народного інструментарію України” розглянуто історію розвитку музикознавчої та історичної думки щодо процесу удосконалення народного інструментарію та його значення у функціонуванні ансамблевого виконавства в Україні.


Аналізуючи процес становлення українського інструментознавства як самостійної науки, можна стверджувати, що дослідження М.Лисенка, П.Демуцького, В.Шухевича, С.Людкевича, К.Квітки, Ф.Колесси, Г.Хоткевича започаткували самостійну галузь науки про національні музичні інструменти (сопілка, трембіта, кобза-бандура, ліра, скрипка, цимбали, басоля, бубон (решето), бугай, дримба, підкова, деркач та ін.) – етноорганологію. Новим етапом її розвитку стає друга половина ХХ – початок ХХІ ст., представлена роботами І.Скляра, А.Гуменюка, М.Прокопенка, П.Іванова, І.Мацієвського, М.Хая, Б.Яремка, Л.Черкаського.


Про удосконалення та конструктивні особливості домри, балалайки, гітари, баяна, акордеона дізнаємося також із досліджень зарубіжних авторів: Я.Штеліна, М.Петухова, О.Фамінцина, М.Привалова, М.Фіндейзена, О.Новосельского, Г.Благодатова, К.Верткова, А.Мірека, А.Пересади, А.Басурманова, М.Яблокова та ін. Теоретичним узагальненням історії виконавства на цих інструментах (окрім акордеона) стала монографія М.Імханицького “Історія виконавства на російських народних інструментах” (2002). Аналіз джерел засвідчує, що вищеназвані інструменти на території України були менш поширеними до ХХ ст., і лише після гастролей Великоруського оркестру В.Андрєєва стають популярними в Україні. Згодом цю традицію закріплюють радянські ідеологічні доктрини. Натомість розвиток суто національного інструментарію і відповідних форм ансамблю всіляко гальмувався.


Новим етапом вивчення українського народного інструментарію стали дисертації, присвячені історії походження окремих народних інструментів, їх удосконалення, академізації (І.Алєксєєва, М.Давидова, В.Шарова, Є.Іванова (баян), А.Омельченка, В.Дутчак (бандура), Є.Бортника (домра), О.Незови-  батька, Т.Барана (цимбали) та ін).


 Аналіз формування наукових засад вивчення генези народного інструментарію українців засвідчив відсутність єдиної узагальнюючої концепції розгляду народних інструментів та їх удосконалених варіантів як передумови активізації народно-ансамблевого виконавства в Україні. Однак це не применшує значення усього доробку в галузі інструментознавства як важливого джерела у дослідженні народних інструментів.


У другому підрозділі “Становлення народно-ансамблевого музикування України як предмет наукового вивчення” на базі досягнень вітчизняної і зарубіжної музикознавчої науки розглянуто процес формування та розвитку традицій ансамблевого музикування в Україні до ХХ ст. Виявлено послідовність етапів професіоналізації ансамблевого музикування від найпростіших ударно-духових ансамблів народних інструментів, “мистецтва скоморохів” до створення поширених по всій Україні “троїстих музик”.


Праці більшості дослідників народного інструментарію кінця ХІХ–ХХ ст. паралельно аналізували і роль народних інструментів в традиційних  фольклорних і професійних ансамблях, зокрема історичні аспекти формування та функціонування ансамблевих колективів, інструментальний склад, репертуар.


Нові аспекти теоретичного осмислення сучасного народно- інструментального ансамблевого виконавства України розглянуті у дисертаціях другої половини ХХ – початку ХХІ ст. Обґрунтування критеріїв та раціональних підходів формування типового складу оркестру українських удосконалених народних інструментів стало головним напрямом дисертації Михайла Лисенка “Шляхи формування і розвитку інструментальних ансамблів і оркестрів народних інструментів на Україні” (1977). Ансамблевій методиці, створенню репертуару, аналізу концертної діяльності ансамблів та педагогічної практики присвячені дисертації В.Дутчак (бандура), Ю.Лошкова (домра, балалайка, баян), А.Черноіваненко, Д.Кужелєва (баян), В.Грищенко (гітара) та ін.


Теоретичні узагальнення проблеми класичного музичного ансамблю та ансамблевої культури, насамперед камерного ансамблю, запропоновані І.Польською. Процес становлення академічного ансамблю народних інструментів залишається актуальною проблемою досліджень у цій галузі на сучасному етапі.


 У третьому підрозділі “Методологія дослідження академічного народно-інструментального ансамблю” визначено основні методологічні орієнтири дисертації, розглянуто методи систематизації, класифікації, комплексного аналізу, що застосовуються в роботі.


Пріоритетними у вирішенні поставлених у дисертації завдань є історична достовірність фактів, їх теоретико-культорологічний аналіз та системність. Комплексне вивчення українського академічного народно-інструментального ансамблевого виконавства” зумовило використання інтегрованого принципу діалектичного поєднання вищеназваних методів з методами музикознавства та інших гуманітарних наук.


У другому розділі “Український народний інструментарій у контексті формування ансамблевого виконавства”, що складається із двох підрозділів, проаналізовано історію походження і побутування народних інструментів на території України та їх широке використання в ансамблевому виконавстві.


У першому підрозділі “Традиції колективного музикування в Україні як підгрунтя народного інструментального ансамблю” досліджено історію поширення музичного інструментарію на теренах України від найдавніших часів до ХХ ст. як самобутнього явища української ансамблевої народно-інструментальної культури.


Різноманітність і рівень досконалості музичного інструментарію зумовили розвиток інструментальної музики, забезпечили умови формування ансамблевого виконавства. Популярність і широке використання ансамблів скоморохів, “троїстих музик”, навчальних інструментальних колективів виявили певну наступність та послідовність розвитку й удосконалення інструментарію, професіоналізації ансамблевого виконавства.


Аналіз історичного розвитку народного інструментарію українців засвідчує, що до ХХ ст. такі інструменти, як бандура, цимбали, сопілка, були діатонічними, отже, використання їх в однорідних ансамблях вимагало уніфікації цих інструментів. Тому ансамблеве музикування минулих століть було представлене в основному неоднорідними ансамблями.


Функціонування народно-інструментальних ансамблевих традицій в  українському побуті до ХХ ст. розглянуто як сукупність складових, що визначають сутність досліджуваного явища, зокрема поширення у побуті українців минулих століть всіх груп музичних інструментів (ударні, духові, струнні), професіоналізація виконавства, використання цих традицій у музичному побуті, розвиток народно-інструментальної музики у всій жанровій різноманітності.


 У другому підрозділі “Удосконалення інструментарію як передумова активізації народно-ансамблевого виконавства України” розглядається вихід народно-інструментального виконавства на рівень письмової традиції. Визначено його динаміку у ХХ ст., уможливлену удосконаленням інструментарію та появою нотних видань.


У річищі суспільно-історичних подій першої половини ХХ ст., поруч з інструментами, що традиційно побутували у народно-інструментальній ансамблевій практиці українців (бандура, кобза, цимбали, сопілка), поширюються також домра, балалайка, гітара, баян, акордеон. Удосконалені варіанти цих інструментів стали основою розвитку професійного академічного ансамблевого музикування. Цей процес, з одного боку, сприяв розширенню інструментарію, що входив до народного ансамблю, збагаченню його новими тембровими поєднаннями, різноманітною специфікою звуковидобування, а з іншого, звужував сферу використання суто українських інструментів і певною мірою нівелював національні ознаки репертуару.


Модифікація народних інструментів українців охоплює значний часовий відтинок. Давні народні інструменти виготовлялись з природних матеріалів, мали нескладну форму, просту будову, діатонічний стрій. Вдосконалення інструментарію відбувалося завдяки розширенню звукоряду, впровадження хроматизації та уніфікації, осучаснення дизайну, використанню сучасних технологій і матеріалів виготовлення – все це сприяло поліпшенню технічних можливостей виконавства.


Сучасний стан академічного народного інструментарію забезпечила діяльність багатьох творчих особистостей, які значно покращили його акустичні властивості, форму, хроматизували звукоряд. Серед найвидатніших вітчизняних майстрів – Г.Хоткевич, Л.Гайдамака, О.Корнієвський (бандура харківського типу), В.Тузиченко, І.Скляр, В.Герасименко, Р.Гриньків (бандура київського зразка), В.Ємець, С.Ластович-Чулівський, брати Петро та Олександр Гончаренки (бандура харківського типу майстрів української діаспори); В.Зуляк, О.Незовибатько, В.Руденко, Г.Агратіна, Т.Баран, (цимбали); Є.Бобровников, І.Скляр, Д.Демінчук (сопілка); К.Міщенко, В.Комаренко (баян); Я.Пухальський (гітара); С.Снігирьов, А.Горгуль, І.Круговий (балалайка), М.Прокопенко (кобза).


Процес удосконалення, хроматизації, стабілізації та уніфікації конструкцій народних інструментів, а також їх серійне виробництво на фабриках Києва, Житомира, Харкова, Мельниці-Подільського, Львова, Чернігова, Кремінного, Одеси дали поштовх до організації численних ансамблів, академізації народно-інструментального ансамблевого виконавства.


Третій розділ “Академічний народно-інструментальний ансамбль України у ХХ столітті” присвячений теоретико-культурологічному аналізу академічного народно-інструментального ансамблю минулого століття.


У першому підрозділі Академізація ансамблевого виконавства в народно-інструментальному музичному мистецтві України” визначені засади академізації як важливого процесу еволюції народно-інструментального ансамблевого виконавства в Україні у ХХ столітті.


Засновником професійної школи народно-інструментального мистецтва став Г.Хоткевич (відкриття кафедри народних інструментів і класу бандури у 1926 р. при Харківському музично-драматичному інституті). Подальший академічний напрямок виконавства на народних інструментах в Україні та заснування кафедр народних інструментів були підтримані М.Гелісом (Київ, 1938), В.Базилевич (Одеса, 1949), Л.Горенком (Харків, 1951), М.Оберюхтіним (Львів, 1961), Є.Борисенком (Донецьк, 1965).


Підтвердженням належного рівня професіоналізму української академічної народно-інструментальної ансамблевої школи стала діяльність та численні перемоги на всесоюзних, республіканських, міжнародних конкурсах відомих колективів. Серед них – квартет баяністів Київської філармонії у складі учнів М.Геліса – М.Різоля, І.Журомського та сестер Марії і Раїси Білецьких, “Уральське тріо” баяністів І.Шепельського, А.Хижняка, М.Худякова, тріо бандуристок у складі Н.Павленко, В.Третякової, Т.Поліщук, тріо баяністів – В.Воєводіна, М.Коцюби, В.Панькова, інструментальний ансамбль “Рідні наспіви”, дует баяністів – В.Дорохіна і М. Шумського, квартет баяністів Національної філармонії під керуванням народного артиста С. Грінченка та ін.


Еволюція академічного народно-інструментального виконавства сприяла появі камерного ансамблю за участю народних інструментів у поєднанні з класичними: дует баяна та скрипки “Каданс” (Іван та Олена Єргієви, Одеса), дует баяна та органа (А.Дубій та І.Харечко, Київ), дует баяна та бандури (Юрій та Людмила Федорови, Київ), дует акордеона та віолончелі (Є.Черказова та Г.Нужа, Київ), дует бандури і флейти (О.Герасименко та К.Немеш, Львів) та ін.


Створення оригінального репертуару та здійснення професійних перекладів кращих зразків світової музичної культури стали важливими чинниками академізації народно-інструментального ансамблевого виконавства. Водночас активно видаються численні монографії, підручники, посібники, збірники педагогічного репертуару з методичними рекомендаціями, проводяться конференції, відкривається аспірантура, що підготувало благодатний ґрунт для розвитку наукової діяльності в галузі академічного народно-інструментального мистецтва України (зокрема, перша кандидатська дисертація “Методика викладання гри на баяні” І.Алєксєєва (1954), перша докторська дисертація “Теоретичні основи формування виконавської майстерності баяніста” М.Давидова (1991)).


У другому підрозділі Класифікація видів сучасного ансамблю народних інструментів” здійснено систематизацію і виявлено найхарактерніші тенденції функціонування різноманітних форм народно-інструментального ансамблевого виконавства.


Першими однорідними ансамблями стали дуети, тріо бандуристів та лір- ників, що виступили на ХII Археологічному з’їзді в Харкові (1902) та концерті в Полтаві (1902), організовані Г.Хоткевичем. У 20-30-х рр. ХХ ст. спостерігаємо масове поширення та створення великої кількості ансамблів бандуристів чоловічого складу. У 1949 р. з ініціативи В.Кабачка було створене перше професійне жіноче тріо бандуристок (Т.Поліщук, В.Третякова, Н.Павленко). Подібні жіночі тріо бандуристок, як аматорські, так і професійні, упродовж другої половини ХХ ст. створювались майже у всіх регіонах України. В дисертації аналізується сучасний стан ансамблю бандуристів на прикладі найбільш відомих колективів, таких як тріо “Українка” (Київ), “Росава” (Житомир), “Вербена” (Черкаси), “Мальви” (Одеса), квартетів “Купава” (Харків), “Львів’янка”, дуету “Бандурна розмова” (Львів) та ін.


Якщо в першій половині ХХ ст. виступи першого камерного домрово-балалаєчного ансамблю ім. В.Андрєєва (створеного за ініціативою Б.Семенова у 1920 р.) активізували в Україні інтерес до цього виду виконавства переважно на побутовому рівні, то вже у 60-х рр. домрово-балалаєчне ансамблеве мистецтво набирає професійно-академічного статусу. У роботі розглянуто діяльність таких унікальних колективів, як унісони домристів (керівники Н.Комарова, Л.Матвійчук, Київ), балалаєчників (кер. Ю.Алексик, Київ), октети балалаєчників (кер. В.Ілляшевич, Київ) та ін.


Становлення українських темброво-однорідних ансамблів баяністів, акордеоністів пов’язане з Українським камерним ансамблем баяністів  (Дніпропетровськ, кер. А.Штогаренко, 1926), Квартетом баяністів Національ- ної філармонії (кер. М.Різоль, 1939). Аналогічними сучасними ансамблями є квартет баяністів Національної філармонії (кер. С.Грінченко), дует баяна та акордеона І.Завадського та Є.Черказової, ансамбль “Гранд-акордеон” (Київ), дует сестер-баяністок Ірини та Марії Серотюк (кер. В.Мурза) та ін.


Досліджено місце та роль у виконавській та педагогічній практиці ансамблів (як однорідних, так і неоднорідних) з гітарою, цимбалами, сопілкою. Утвердженню гітари як академічного інструмента (сольного й ансамблевого) в 60-х-80-х рр. минулого століття сприяла діяльність таких виконавців-віртуозів, як Я.Пухальський, В.Петренко, М.Михайленко, продовжена представниками молодшої генерації – В.Доценком, О.Хорошавіною та В.Шаруєвим, який організував квартет гітаристів Національної філармонії (Київ, 1992).


У 1948 р. за ініціативою В.Зуляка у Мельниці-Подільську було організо- вано перший великий ансамбль цимбалістів (20 осіб). На сучасному етапі у неоднорідних ансамблях спостерігаємо нове трактування інструмента в ролі клавіцимбал”.


Представляє інтерес також однорідний ансамбль оркестрових сопілок. Вперше спробу об’єднати ці інструменти в єдину сім’ю здійснили наприкінці 20-х рр. ХХ ст. Л.Гайдамака та В.Зуляк. Розглянуто внесок у справу організації ансамблів сопілкарів Н.Матвєєва, В.Зуляка, Є.Бобровникова, на сучасному етапі – М.Корчинського (квінтет “Дудаліс”, Львів).


Поруч із однорідними, аналізується функціонування у другій половині ХХ століття темброво-неоднорідних камерних ансамблів, що об’єднують бандури, кобзи, цимбали, домри, балалайки, баяни, акордеони, сопілки, гобої, флейти, кларнети, різноманітні ударні інструменти. Відзначено творчість колективів, що сьогодні продовжують ці традиції, – унікальні ансамблі Національної філармонії України, зокрема “Рідні наспіви” (кер. Н.Проценко), квартет “Джерело” (кер. Є.Черказова), “Дивограй” (кер. В.Чорнокондратенко). Оригінальністю та своєрідністю виконавських стилів відзначаються ансамблі зазначеного виду: “Коробейники” (Харків), квінтет “Мелодія” (Донецьк), “Високий замок” (Львів) та ін. У творчому доробку цих колективів – обробки народних пісенних і танцювальних мелодій, твори української класичної та сучасної музики (перекладення, оригінальні твори), робота із солістами (акомпанементи).


На зламі останніх століть спостерігаємо появу неоднорідних ансамблів народних інструментів, що об’єднують різні не лише за тембром, але й за специфікою звуковидобування інструменти: баян і бандура; акордеон і гітара; баян і домра; віолончель, акордеон, дві домри, кобза; дві скрипки, бандура, віолончель; бандура і гітара; струнний квартет, орган і бандура; бандура, струнні й ударні інструменти та ін. Народний інструментарій також увійшов до різних складів джазових та естрадних ансамблів.


Дослідження функціонування народно-інструментальних ансамблів України упродовж ХХ ст. в академічному музичному мистецтві дозволив класифікувати різноманітні форми спільного інструментального виконавства, визначити такі основні його різновиди:


1. За інструментарієм: однорідні та неоднорідні, підвиди якого визначає поєднання темброво-споріднених народних інструментів (бандура і гітара); темброво-споріднених народних і класичних інструментів (баян і флейта); темброво-відмінних народних інструментів (баян і бандура); темброво-відмінних народних і класичних інструментів (акордеон і віолончель).


2. За характером побутування: автентичні (в народному середовищі з використанням традиційної музики); аматорські колективи як перехідний вид, що став сполучною ланкою між автентичним та професійно-академічним народно-інструментальним ансамблевим мистецтвом; професійно-академічні.


3. За репертуаром: академічні народно-інструментальні ансамблі  (камерно-інструментальні ансамблі, камерні вокально-інструментальні ансамблі); джазові та естрадні ансамблі з використанням народного інструментарію.


  Четвертий розділ “Репертуарні напрями творчості для академічного народно-інструментального ансамблю” висвітлює питання формування репертуару як одного з важливих чинників функціонування ансамблю народних інструментів в академічному музичному мистецтві.


У першому підрозділі – “Аранжування та оригінальна література як складові формування репертуару академічного народно-інструментального ансамблю” – розглянуто еволюцію репертуарних жанрів академічного народно-інструментального ансамблевого виконавства зазначеного періоду.


Упродовж ХХ ст. репертуар академічних народно-інструментальних ан- самблів представляв як фольклорну (обробки, фантазії, парафрази, варіації, концертні п’єси на народні теми), так і камерно-академічну творчість (оригінальні композиції, перекладення української та світової класики, естрадних, джазових та авангардних композиторських творів).


У 20-30-і рр. ХХ ст. в процесі формування ансамблевих форм виконавства на народних інструментах репертуар складався переважно із народних пісенних і танцювальних композицій (обробок, варіацій), авторами яких були керівники новостворених ансамблів.


У період 30-50-х рр., поруч із пріоритетним у становленні та формуванні зразків педагогічного репертуару фольклорним напрямом, відзначаємо появу перших перекладів для ансамблів народних інструментів класичних мініатюр фортепіанної, симфонічної та вокальної музики (Л.Гайдамака, Г.Хоткевич, В.Кабачок (бандура), М.Геліс (гітара), М.Різоль (баян), В.Зуляк, Є.Бобровников (сопілка), М.Геліс, Г.Казаков (домра), Є.Блінов (балалайка), О. Незовибатько (цимбали)).


 


Серед характерних особливостей наступного періоду (60-80-і рр.) зазначимо ускладнення педагогічного репертуару, появу концертних творів, перекладення різноманітних за стилем, жанром, технічними ознаками органних, скрипкових, симфонічних та вокальних творів. Спостерігаються неофольклорні тенденції у написанні обробок, варіаційё парафразів, фантазій (С.Баштан, О.Герасименко (бандура), О.Незовибатько, Д.Пшеничний, В.Гуцал (цимбали), М.Білоконєв, В.Іванов, В.Івко, Б.Міхеєв (домра), Я.Пухальський, М.Михайленко (гітара), Є.Бобровников, М.Корчинський (сопілка), М.Різоль, І.Яшкевич, В.Підгорний (баян), Ю.Алексик, В.Іванов (балалайка)). Важливою характеристикою оригінальних творів зазначеного періоду є їх жанрова різноманітність: сюїта, соната, інструментальний концерт, триптих, концертна п’єса, партита та ін. Саме твори великої форми виявляють рівень професій- ності українського народно-інструментального ансамблевого виконавства. 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины