СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА КУЛЬТУРА ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО ПЕРІОДУ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ (XIV-XVI СТ.)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!
Сработали прекрасно, нервы железные. На хамство и угрозы отреагировали адекватно и с пониманием. Можете пользоваться услугами сайта.


Название:
СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА КУЛЬТУРА ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО ПЕРІОДУ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ (XIV-XVI СТ.)
Альтернативное Название: СОЦИАЛЬНО-ПРАВОВАЯ КУЛЬТУРА Литовско-Польского ПЕРИОДА В ИСТОРИИ УКРАИНЫ (XIV-XVI вв.)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми, розкрито її зв’язок з науковими програмами і планами, визначено мету та конкретні завдання дослідження, його об’єкт, предмет, розкрито наукову новизну та практичне значення, наведено відомості про апробацію результатів здійсненої роботи.


У першому розділі — “Історіографія, джерела та історико-теоретичні аспекти правової культури” — проаналізовано історіографію теми, охарактеризовано джерела, розкрито теоретико-методологічні засади дослідження.


Дослідження державно-правового життя Великого князівства Литовського набуло інтенсивності і системності з 60-х рр. ХІХ ст. У працях М. Владимирського-Буданова,  М. Ясинського, Ф. Леонтовича, В. Антоновича, М. Довнара-Запольського, М. Любавського та ін. аналізувалося суспільне і державне життя Великого князівства Литовського, його економіка, русько-литовське право, вплив руських звичаїв на формування та розвиток литовської культури. Зокрема, М. Владимирський-Буданов у роботі “Поместья литовско-русского государства” зосередив свою увагу на соціально-економічних та суспільно-політичних взаємовідносинах на теренах України. Питанням правного устрою і суспільних відносин Литовсько-Руської держави, а також джерелам русько-литовського права та соціальним прошаркам територіально-адміністративного складу Литовської держави присвятив свою роботу “Источники литовско-русского права” Ф. Леонтович. Економічне, культурне та національне життя українського народу протягом XIV-XVI ст. дослідив у своїй фундаментальній праці “Історія України-Руси” М. Грушевський.


Загальна  картина  устрою і побуту в українських землях у складі Великого князівства Литовського, князівська влада й органи центральної і краєвої управи, Литовський статут і копні суди досліджуються також в інших працях. Так, історію та зміст Волинського і Київського обласних привілеїв детально проаналізував М. Ясинський у роботі “Уставные земские грамоты Литовско-Русского государства”. Значна увага була приділена В. Антоновичем впливу магдебурзького права в містах Великого князівства  Литовського, у тому числі розташованих на українських землях. Зокрема, у монографії “Исследования о городах Юго-Западного края” він стверджує, що з магдебурзького права в українських землях було взято лише форму, провідною ж нормою життя, як і раніше, залишався місцевий звичай. Окрім вітчизняних авторів питанням правової культури займалися і польські дослідники другої половини ХІХ — поч. ХХ ст., зокрема, А. Яблоновський, П. Дубковський, В. Мацейовський, В. Камінєцький, О. Бальцер, C. Kyтшеба.


Протягом ХІХ — ХХ ст. на основі безпосереднього аналізу значної за обсягом кількості зібраних документів і матеріалів почалось досить інтенсивне вивчення державного, суспільного, економічного та культурного життя Литовсько-Руської держави, але правова культура досліджувалась лише у контексті загального аналізу епохи. Студіювання державності і права в основному носили описовий характер. Робились деякі спроби узагальнити зібрані факти, але тодішній рівень розвитку теоретичної бази суспільствознавчих наук не дав змоги зробити висновки про характер та загальні тенденції розвитку української правової культури XIV — першої пол. XVI ст. Зокрема, питанням правової культури приділив увагу Р. Лащенко в праці “Лекції по історії українського права”. Він спробував дати цілісний огляд історії правової культури, виявив загальні тенденції розвитку руського права литовської доби. Загальну картину розвитку руського права литовської доби також відтворив М. Чубатий. Так, у роботі “Державно-правне становище українських земель Литовської держави під кінець XV ст.” він довів, що правова система українських земель XV — першої пол. XVI ст. розвивалася в напрямку, накресленому традиціями Київської Русі.


У часи незалежності з’явились публікації, присвячені устрою українських магдебургій, їхньому господарчому життю. У роботі Н. Старченко “Шлюбна стратегія вдів і кілька проблем навколо неї” поданий аналіз шлюбно-сімейної правової культури Волині XVI ст. В праці П. Саса “Феодальные города Украины XV-XVI веков” подано всебічну і досить неупереджену картину життя українських магдебургій кінця XIV – першої пол. XVI ст. Одним із перших серед дослідників він проаналізував архівні документи (судові акти Луцького і Володимирського судів) та відзначив подібність міського громадського суду у Володимирі-Волинському з копним судом. Це дало підставу зробити висновок про трансформацію магдебурзького права в українських землях під впливом місцевих правових традицій. В його ж роботі “Політична культура українського суспільства” розглядаються політико-правові умови розвитку культури українського населення.


Важливі матеріали зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України, зокрема, ф. 21 – “Кременецкий гродский суд”; ф. 220 – грамоты и привилеи польских королей городам на “магдебургское право”; ф. 221 – Свидетельство стренядовского войта Пирличенко о получении жалоб крестьян Тритака, Женобенко и др. на шляхтича Троцкого (1568г.); ф. 223 – Указ Сигізмунда-Августа про підтвердження привілею великого князя Олександра від 1497р. польному литовському гетьманові кн. Костянтину Острозькому на маєтки в селах Дерман, Купин, Уїздці, Лідава, Богдашів та ін. Луцького пов. Волинського війтовства (24.09.1544р.); ф. 236 – Любомирские, кн., польский шляхетский род, помещики на Правобережной Украине и Могилевской губ.; ф. 252 – Вороничи, помещики на Правобережной Украине; ф. 256 – Замойские, гр., польские магнаты, землевладельцы на Правобережной Украине та ін.; хроніки, акти Литовської Метрики, законодавчі акти Великого князівства Литовського XV-XVII ст., листи, грамоти великих князів литовських, які містяться в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського.


Результати аналізу історіографії та джерельної бази дозволили дійти висновку, що означена тема не стала предметом спеціального дослідження.


Становлення правової культури, яке почалось ще в давньоруському суспільстві, повязане з таким джерелом права, як релігійно-правові норми. Основними формами їх закріплення були спеціальні акти великокняжої влади, які називались церковні устави. Найбільш відомими були князівські церковні устави князів Володимира і Ярослава Мудрого. Вони були спрямовані на впорядкування взаємовідносин між світською і церковною владою, розмежування правових інтересів цих гілок влади тощо. Зазначені норми церковного права, відображені в князівських церковних уставах (зокрема, про розмежування правових інтересів владних структур), свідчать про високий рівень зрілості правової ідеології як складової правосвідомості, правової культури в законотворчості княжої доби.


Система правової культури в період перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського відображала своєрідне поєднання права Київської Русі, насамперед правових норм “Руської Правди”, Галицько-Волинської держави з литовським та певною мірою польським законодавством. Соціально-правова культура, правова система в українських землях у цей період формувалась і реалізувалась на основі поєднання давньоруського місцевого звичаєвого права з правовими нормами, які були сформовані у нових юридичних актах — судебниках, статутах тощо.


Основним і найважливішим джерелом права у Великому князівстві Литовському було неписане звичаєве право, що утворилося шляхом постійного дотримання протягом віків народних звичаїв та підпорядкування звичаєвим правилам правного життя й побуту. Норми звичаєвого права відрізнялись від норм писаного права-закону тим, що закон після його ухвали й оголошення належними законодатними органами існував і зберігався у формі готових, незмінних, точно сформульованих приписів. В той же час норми неписаного звичаєвого права зберігались в народній памяті у формі певних психологічних переживань, почуття правди й усвідомлення обов’язку чинити так, як указували звичаї. В усній формі звичаєве право мало настільки ж важливе значення, як і писана форма закону. Воно супроводжувалося особливими обрядами, завдання яких полягало в тому, щоб шляхом різноманітних зовнішніх актів зафіксувати в народній пам’яті правну норму. З часом правні обряди шляхом постійного повторення в однаковій зовнішній формі набирали такого ж правного значення, як і звичаєві норми, що їх вони супроводжували і засвідчували, та перетворювались в правні символи; порушення або невиконання звичаєвих обрядів вважалось за порушення норм звичаєвого права.


Істотне значення у формуванні соціально-правової культури Литовського князівства мала розробка правової системи, основне місце в якій посіли збірники законів, зокрема, Судебник Казимира (XV ст.) та три Литовські статути (XVI ст.). Судебник, який поєднував давньоруські норми права та законодавчі норми литовського права, врегульовував усі сфери суспільних відносин.


Литовські статути мали вплив на становлення правової культури Литовсько-Руської держави, його правової системи. Вони ґрунтувались на нормах давньоруського, литовського, польського права, що об’єктивно розширювало правове поле для формування, збагачення правової культури суспільства. Статути включали норми з різних галузей права, не друкувались, а поширювались у рукописних списках. Литовські статути тривалий час були основою розвитку правової культури українських земель, які входили до складу Великого князівства Литовського, пізніше — Речі Посполитої. Вони були основним джерелом права, кодифікаційних актів XVIII – поч. XIX ст.


У сучасному українському суспільстві, яке поступово виходить із кризового стану на шлях стабілізації, особливо значна роль надається правовій культурі у сфері розбудови правової держави. Кожний громадянин України має розуміти спадкоємність нової стратегії нашої держави, усвідомити специфіку нового стану розвитку нашого суспільства, свідомо брати участь у проведенні політичної та правової реформ, які потребують високого рівня правової культури наших громадян. Йдеться про таку правову культуру, яка б відповідала викликам глобалізаційних процесів, європейському вибору нашої країни, власним історичним традиціям, духовності нашого народу.


У другому розділі — “Становище України в литовсько-польський період” — висвітлюється соціально-економічний та культурний розвиток українських земель у складі Великого князівства Литовського.


Розглядаються умови і обставини, за яких українські землі розвивались у складі Великого князівства Литовського. Вони зберігали свої права, автономію. Литовські князі приймали православну віру, місцеву культуру, мову, продовжували заведені порядки місцевого життя. Державний устрій, суспільний лад, правова система українських земель залишились такими, якими були до входження в Литву. У державі переважало руське, тобто українське, право.


В цей період відбувались досить позитивні процеси розвитку української національної культури: удосконалювались знаряддя праці в землеробстві і скотарстві, ремеслах та промислах; розвивалися старі і засновувалися нові міста, що перетворювалися в центри товарного виробництва й торгівлі; проходило становлення основних рис української ділової мови, нею писалися релігійні та літературні твори.


Проаналізовано становлення українського звичаєвого права, починаючи з часів Київської Русі і в період перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського. В його суспільній структурі тривалий час панували засади давнього українського права. Основою його були норми “Руської Правди”, які за своїм змістом були нормами звичаєвого права. Державне право, правові відносини Великого князівства Литовського розвинулися на ґрунті староруського права та його практики. Старе українське право зазнало певних змін, які викликалися новими обставинами життя.


Вивчаючи та досліджуючи історію руського права, Н. Максимейко і М. Ясинський також дійшли висновку, що між “Руською Правдою” та Литовським статутом було багато спільного, особливо в звичаєвоправовому полі нормативних актів, що створило систему формування спадкоємності русько-литовської законодавчої основи суспільно-правового розвитку литовсько-польського періоду історії України.


Видання Литовських статутів певним чином обмежувало сферу застосування староруського права, зате надало повного права реалізації норм звичаєвого права. Зокрема, Перший Литовський статут прямо дозволяв суддям при відсутності “писаної” норми вирішувати справи “на основі старого звичаю”. В галузі права взаємодіяли різні культурні традиції, які збагачували одна одну. Литовські статути були прийняті українським населенням як “національний кодекс” та використовувалися як власне право впродовж багатьох століть.


Литовські статути в історії правової культури України мали велике значення. З одного боку, вони узаконювали важливі соціально-економічні перетворення в Україні в XV-XVI ст., з іншого — створювали основу для удосконалення національної правової системи, що розвивалась ще за часів Київської Русі, пізніше за доби козаччини.


У третьому розділі — “Нормативно-правова база соціокультурних відносин” — охарактеризовано головні етапи розвитку правозвичаєвої культури на основі історичної практики соціокультурних відносин суспільства. Основою правозвичаєвої культури на той час був громадський побут, складовими частинами якого були традиційні громадські структури, норми публічного життя, господарські, родинно-побутові, індивідуальні відносини, які закріпились в нормативно-правових актах XIV-XVI ст.


Починаючи з XV ст., великі князі литовські почали надавати городам привілеї на самоуправу на німецькім праві, яке дістало назву магдебурзьке, внаслідок чого змінився давній характер українських городів: вони перетворилися в “міста”, а населення їх – у “міщан”, що користувалися правом міської самоуправи, мали свій суд, своє право.


Магдебурзьке право декларувало звільнення міщан від юрисдикції феодалів, давало міщанам — власникам нерухомого майна — самоврядування і суверенітет над територією міських земель. За магдебурзьким правом міста звільнялися від влади воєвод і намісників, у них встановлювався свій власний суд, власні принципи самоуправління, а також діяльності ремісничих цехів і купецьких гільдій, що розвивало культуру міст. Отримавши право на володіння землею, яка раніше могла належати лише шляхті, міста брали на себе питання охорони громадського порядку та інші складові міського життя. Магдебурзьке право закріплювало привілеї, які надавали українським міщанам можливість займатися торгівлею і різними ремеслами.


Першими на території України магдебурзьке право отримали міста Володимир-Волинський (близько 1324 р.), Сянок (1339 р.), Львів (1356 р.), Кам’янець-Подільський (1374 р.). В них норми і принципи магдебурзького права трансформувалися під впливом місцевого звичаєвого права і реалій економічного, політичного і правового життя Великого князівства Литовського.


Статути Казимира, якими користувались у Литовсько-Руській державі, сформувались на засадах староруського звичаю, традиції і культури. Вони містили в собі положення, які стосувались державного устрою, судового і приватного права. Статути регламентували різні сторони юридичного життя у тих сферах, де перетинались інтереси держави і приватних осіб.


За Статутами Казимира українським панам було надане право повного суду. Вони нормували військову службу шляхти і встановлювали, що її повинен нести кожен, хто має у своїй власності землю. За нормами Статуту дуже часто застосовувалась конфіскація приватних володінь за судовими рішеннями, як одна із форм отримання прибутків. Іншою формою отримання прибутків від українських земель була передача їх в оренду, а третьою — застава (заклад) у певній сумі. Статути закріплювали також норми врегулювання шлюбно-сімейних відносин, зокрема, індивідуальну власність, заперечували сімейну спільність, сімейну нероздільність майна.


Українські землі, які входили до складу Великого князівства Литовського, зазнали загальноєвропейського впливу. Проте тут народжувалась своя правова культура, заснована на традиціях і звичаях українського суспільства.


Із розвитком писаного права і його подальшою систематизацією виникла необхідність визначити, які норми поведінки людей підлягали регламентації законом, а які регулювались нормами релігії і моралі. Тому було створено певну систему класифікації норм поведінки, що проявлялося вже у Статуті 1529 р., який був затверджений як “Права писані” Великого князівства Литовського і став чинним правом для всієї Литовсько-Руської держави. В ньому переважали норми “старого руського” права. Це був звід законів, який включав в себе систематизоване земське і звичаєве право, ряд кодифікованих норм права.


Перший Литовський статут визначав компетенцію великокнязівської влади, регулював земську оборону, кодифікував особисті і станові права шляхти, містив норми сімейного права і визначав правовий статус жінки в питаннях землеволодіння і спадкування, регулював опікунське право, регламентував судочинство і судовий процес.


Як і раніше, відповідальність за злочини проти моралі регулювалася церковним правом, але такий склад злочину як зґвалтування став регулюватися нормами світського права. Цей артикул Статуту був дуже важливим, оскільки він захищав права жінок усіх станів. У Кодексі закріплювались і норми зобов’язального права. Вони регулювали відносини купівлі-продажу, позики, застави, дарування. Як правило, угоди укладались у присутності свідків, з виконанням деяких символічних дій і обрядів, які сформувалися під впливом звичаєвого права.


Литовським статутом регулювався і розподіл спадкового майна, яким володіла сім’я. За звичаями того часу придане, яке приносила жінка в сім’ю, розглядалося як матеріальна підстава для створення нової сім’ї. Правові норми, які закріплювали у Великому князівстві Литовському власницько-майнові сімейні та суспільні права жінок, мали витоки із давньоруського права.  


У 1566 і 1588 рр. було прийнято Другий і Третій Литовські статути, в яких більш чітко врегульовувалися феодальні відносини, зокрема, формування кріпацького прошарку населення. Кримінальні норми були спрямовані на попередження захоплення рухомої й нерухомої власності. Земельне  право охороняло  монополію земельної власності шляхти. Норми Статуту 1588 року застосовувалися і на тій території України, яка у XVII ст. була приєднана до Московської держави, а також і в тих українських землях, які продовжували залишатись у складі Польщі. Тільки у XVIII ст. дію Статуту 1588 року було скасовано на території Київської, Волинської і Подільської губерній.


 


Державною мовою Великого князівства Литовського на той час стала руська мова, яка діяла як офіційна мова уряду, державних документів, судочинства. В Литовсько-Руській державі не робилися спроби обмежити сферу вживання тогочасної української (руської) мови, а навпаки — були надані можливості для її розвитку. Знання мови місцевого населення стало у литовській адміністрації обов’язковою вимогою до кожного литовця, який посідав певну державну чи адміністративну посаду в українських землях. Потреби державного і суспільного життя вимагали регулювання відносин між великим князем і князями земель, між князями і церквою. Вони закріплювались у листах, грамотах, написаних руською, тобто українською мовою і регулювали державні, політичні і публічні відносини.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины