ВЕСНЯНА ОБРЯДОВІСТЬ ЗАХІДНОГО ПОДІЛЛЯ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ВЕСНЯНА ОБРЯДОВІСТЬ ЗАХІДНОГО ПОДІЛЛЯ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Альтернативное Название: ВЕСЕННЯЯ обрядность Западного Подолья В КОНТЕКСТ УКРАИНСКОЙ КУЛЬТУРЫ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, зв’язок роботи з науковими планами та програмами, визначено мету й завдання, об’єкт, предмет, методологічну основу роботи, висвітлено її наукову новизну та практичне значення, наведено дані про апробацію результатів дослідження, здійснено огляд літератури з досліджуваної проблеми в межах слов’янського джерелознавства.


Перший розділ «Етнорегіональна та етнокультурологічна характеристика Західного Поділля», що складається із двох підрозділів, присвячено питанням історичного становлення етнографічних кордонів Подільського регіону, зокрема його західної частини, та характеристиці зв’язків річного календарно-обрядового циклу свят з погляду семантики та функції.


Аналіз джерельної бази засвідчив, що назви «Поділля», «Пониззя» мають українське походження. Вони означають територію або місцевість, розміщену по долу (в низу) якого-небудь підвищення. На ці терміни вперше звернув увагу відомий український історик М.Симашкевич, зазначаючи, що «така назва повністю підходить до нашої місцевості, яка в географічному відношенні не є правильно закінченою і самостійною територією, а лише дольною (нижньою) частиною Галицького князівства, яке у давніх літописців відповідно до свого географічного розміщення часто називається «Руссю гірською» або «Гірською країною».


Назва «Поділля» перший раз появилася, ймовірно, в XIV ст. у грамоті князя Олександра Коріатовича (зберігається у Смотрицькому домініканському монастирі) і датується 1375 р. Тут князь називає себе «Господарем землі Подільської»; ця назва закріпилася за цією місцевістю з часів литовських володінь. До цього часу вона мала назву «Пониззя», що синонімічно близька до слова «поділля». Обидві назви є скороченням більш давніх назв цієї місцевості: «Русь нижня» і «Русь дольна».


Термін «Поділля» опісля зустрічається у Литовському літописі та в польських джерелах, зокрема в «Хроніці» М.Стрийковського, в «Польській історії» Я.Длугоша, в «Хроніках» М.Кромера, М.Бєльського, П.Влацса та в Густинському літописі. Своєрідним підсумком у дослідженні цього питання є праця Є.Сіцінського «Нариси з історії Поділля», в якій зазначено, що за часів передтатарського вторгнення Пониззя займало лівий бік Дністра в середній його течії, починаючи від лівого допливу річки Стрипи і закінчуючи допливом річки Мурафи. Далі автор констатує, що східна частина Подільської землі, що простяглася по горішній течії Бугу та по правих і лівих його притоках, називалася Побожжям і тягнулася до Київського князівства. У ХIV ст. Пониззя і Побожжя прибрали спільну назву «Поділля», що рівнозначна назві «Пониззя».


Подільська земля в територіальному відношенні почала привертати увагу істориків та хроністів, починаючи з кінця ХVI ст. Це переважно були польські хроністи, які визначали Подільську землю як дуже велику територію. За словами А.Гвагніна та М.Кромера, подільський край з півдня граничить з Молдавією і Валахією, а на схід простягається аж до Дону і Чорного моря. Найбільш конкретну характеристику території Поділля подано в Литовському літописі. Її західні кордони проходили по річці Стрипі. Польський історик Я.Длугош означує Подільську землю на заході такими прикордонними містами, як Жидачів, Стрий, Шидлів, Стебниця, Друччя, тобто він залучає до Поділля суміжні із ним західні етнографічні райони.


Переважна більшість вищезазначених джерел, що в основному орієнтована на дані Литовського літопису, подає межі Подільської землі на час, коли вона вже була перетворена на воєводства: на північно-західній території було утворене Руське воєводство, а на південно-східній – Подільське. Обидва воєводства протягом трьох з половиною століть (аж до 1796 р.) були розділені річкою Стрипа, а опісля (до 1939р.) – річкою Збруч.


У визначенні етнографічного регіону Західного Поділля, крім адміністративних та географічних факторів, важливим є також етнографічна самоідентифікація населення та спільність його матеріальної і духовної культури.


Останнім часом етнографічна самоідентифікація місцевого населення є доволі нечіткою. Найчастіше місцеві жителі (переважно старшого покоління) ідентифікують себе з подолянами у прикордонних зонах з Волинню, Буковиною, Прикарпаттям. Люди середнього та молодшого поколінь називають себе галичанами, тернополянами або західноукраїнцями. Все це – результат постійних змін кордонів внаслідок політичного або адміністративного перерозподілу, а також відсутність етнонаціональної інформації у радянських шкільних підручниках і посібниках, що стало причиною руйнування етнонімічних засад і появи новаційних уніфікацій.


При аналізі річного календарного циклу свят звернено увагу на те, що йому передує Андріївська обрядовість, яка своєю ритуалістикою ніби ініціює народження життєдайних культів – світла та води. Їх символіка найбільшою мірою втілена в андріївських ритуальних стравах – балабушках, варениках і «калеті» (лунарні та астральні символи), які готувалися на криничній воді.


Андріївська обрядовість багата на ворожильні елементи, призначення яких – дізнатися про майбутнього судженого, його красу, заняття, риси характеру, місце проживання тощо. Вона супроводжується жартами, бешкетами, рядженням, що пробуджує та ініціює еротичні емоції в молоді і криє в собі ідею майбутнього світотворчого та водяного гону.


Найвеличнішим святом у річному календарному циклі є Різдво. Воно побудоване на возвеличенні народження двох животворчих начал – світла та води.


У різдвяній обрядовості домінантним є і культ Роду, що уособлений у житньому, пшеничному чи вівсяному снопі-дідуху. Він символізує культ предків. Його ставили на покуті й «обдаровували» стравами – жертвами родинного оберегу. Останнім часом «дідух» у Західному Поділлі стоїть аж до Йордана.


Найвеличнішою в різдвяній обрядовості Західного Поділля є Свята вечеря. Крім основних культів води та світла, в ній задекларовані ініціальна та вербальна магії, що пов’язані із побажаннями щасливого нового року та приплоду худоби і птиці.


Зимовий календарний цикл свят завершується Йорданом (Водохрещам). Це свято за величністю схоже на Різдво: йому передує Свята вечеря із аналогічними до різдвяних ритуальними стравами, обрядами щедрування дівочими та жіночими гуртами тощо. Найвагомішим у ньому є «мале» та «велике» водосвяття, що відбувається біля церкви, біля річки чи ставка і супроводжується великою процесією людей. Опісля освячену воду набирають у дзбанки, несуть додому і споживають, скроплюючи всіх і все на обійсті. Господарі повертаються із водосвяття із запаленими свічками-«трійцями».


Отже, зимова календарна обрядовість у Західному Поділлі майже у повному обсязі зберегла ритуалістику, пов’язану із пошануванням двох животворчих начал – світла та води, які у весняний період представлені у формі їхнього відродження-оновлення.


Найбільшим післявеликоднім святом у Західному Поділлі (а також і в усьому українському просторі) є свято Трійці (Зелені свята). Ідейно воно повністю підпорядковане Великодню, оскільки розкриває сутність розквітлої природи.


У досліджуваному регіоні Зелені свята, порівняно з іншими великими річними святами, найбільше зазнали християнізації, хоча деякі елементи (власне основні) збереглися з язичницького періоду. Це культ рослинності та магії закликання майбутнього врожаю.


У давній період під час Зелених свят домінували культи світла та води у формі палення вогнів біля водоймищ та водіння навколо них дівочих хороводів. Останнім часом християнська церква повністю підпорядкувала собі обрядовість, пов’язану із святом Трійці: ритуалістика характеризується посвяченням квітів, вінків та полів, хоча дохристиянська традиція замаювання оселі, обійстя гілками дерев збереглася донині.


У Західному Поділлі до початку XX ст. функціонував зеленосвятський обряд «Вільха», який семантично споріднений із східноукраїнською «Тополею» та поліським «Кустом», що є пережитками русальної ритуалістики.


Останнім часом основою зеленосвятської обрядовості є посвячення нив. Цей обряд наповнений християнськими ритуалами: процесійним ходом у поля із церковною атрибутикою – хоругвами, образами святих, патерицями, свічками, дзвіночками та співом церковних пісень (найпоширеніші – «Христос воскрес, радійте люди», «Царю небесний», «Боже могучий», «Всі тя хори, небес двори» та ін.). Зеленосвятська обрядовість є прикладом трансформації язичницької ритуалістики у християнську.


Купальська обрядовість у Західному Поділлі через надмірну її християнізацію належить до реліктових і майже повністю вийшла з ужитку (збереглися лише її фрагменти у пасивній пам’яті місцевих старожилів).


У визначенні етнографічного регіону Західного Поділля ми враховували такі фактори, як гомогенність побутування комплексу традиційної культури, зокрема будівництво житла, його зовнішнє оформлення та внутрішні інтер’єри, одяг та вишивку, особливості деяких звичаїв та обрядів, їх термінологічну специфіку.


На основі зазначених факторів, які є основоположними при визначенні етнографічного регіону, нами змодельовано етнографічну карту Західного Поділля, яка означена наступними кордонами. З півдня від Старої Ушиці по течії Дністра кордон простягається до гирла річки Верещиці і до заходу прямує по її течії аж до Городка. На північ межа прямує до Щекотева, ріки Буг в межах Буська, Олеська, Плісневська аж до верхів’я річки Горині і до сіл Старий Олексинець, Колодно, Шили, Гнилиці і Пальчиці по Збруч. Східна частина терену Західного Поділля повертає вниз по річці Збруч, простягаючись в напрямку сіл Війтівці, Городок, Дунаївці до Старої Ушиці.


Загалом календарна обрядовість річного циклу пов’язана ідеєю величання двох животворчих начал – світла та води: їхнього народження, розквіту, шлюбування.


Другий розділ «Весняна обрядовість Західного Поділля (реконструкція та етнологічний аналіз)», що складається із трьох підрозділів, присвячений виявленню трьох основних складових тривалого в часі весняного календарного циклу – довеликодньої, великодньої та післявеликодньої обрядовості, кожна з яких розкриває ідею зустрічі весни, її вегетації та переходу в літо.


Започатковує весняний період у Західному Поділлі довеликодня обрядовість, що починається святом Стрітення, яке є своєрідним порубіжжям між зимою та весною, коли, за народними уявленнями, зустрічаються Весна і Зима. Народний образ Весни – це гарна молода дівчина з вінком квітів на голові. Її зустрічають дівчата піснями-веснянками, а діти – солодким печивом у формі пташок. Весна, як і всі інші антропоморфізовані явища природи, виступає не лише в образі молодої дівчини – богині кохання, любові та одруження Лади, а й у формі красивого юнака – білоданчика, що з’являється на землю з водяної стихії («дунайчиком»).


У довеликодній обрядовості культи світла і води входять у нову фазу оновлення, вони, без сумніву, ініціюють відродження природи. У Західному Поділлі до останнього часу зберігся звичай на Стрітення святити в церкві свічки та воду, які мають магічну та лікувальну силу.


Стрітенські обрядові дійства, ворожіння, народні прикмети, пов’язані із культами вогню та води, доповнювалися аграрними елементами із виявленням добірного зерна для посіву.


Наступним вагомим передвеликоднім святом є Пущення. Воно, як і Стрітення, належить до перехідного зимово-весняного циклу, збагачене буйними забавами молодих одружених людей, і припадає на останню неділю перед Великим постом. В основі цього свята лежить обряд «Колодка» (місцеві жителі його називають ще «Колодієм»). Цей обряд бере свій початок із далеких передхристиянських часів і пов’язаний із величанням Ероса-Колодія. Його ритуали пов’язані з ініціюванням дітонародження. Існує прислів’я: «На Обретінні птиці обертаються до гнізда, а чоловік до жінки».


У давній період це свято тривало цілий тиждень. Кожен день був позначений окремим обрядодійством. У понеділок «Колодка» народжувалася, у вівторок її хрестили, у середу відбувалися похрестини, у четвер вона помирала, у п’ятницю її ховали, а в суботу – оплакували.


На початку XX ст. колодчаний обряд на терені Західного Поділля зберігався лише фрагментарно і почав активно переростати в забаву з частуванням. Західноподільська «Колодка» завжди завершувалася танцями, на яких грали наймані музики.


Ініціація шлюбних стосунків взагалі дуже виразно проявляється у гаївкових сюжетах.


Найбільшим святом у передвеликодній період є Благовіщення. За народними уявленнями, це свято воскреслої землі, пробудження життєвої сили природи. Цього дня, як вважали у давнину, дух світла благословляє землю і все живе на ній. З цього дня починалися молодіжні хороводи та ігри, в основі яких лежала імітаційна магія. Вони мали на меті пробудити життєву енергію рослин та всього живого.


Найбільш шанованим святом у довеликодній обрядовості Західного Поділля є Лозова неділя (в окремих місцевостях України її ще називають Вербною, Квітною, Шутковою, Баськовою). Верба з давніх-давен була для праукраїнців, а то й для всіх слов’ян священним деревом, що до останнього часу наділяється магічною силою. Її відваром лікують людей та тварин, посвяченими вербовими гілками виганяють перший раз худобу на пасовище, нею зупиняють град, із нею оборювали села під час холери. Верба в українців символізувала прадерево життя. Доказом цього є широка задекларованість верби у народній творчості, зокрема в обрядових піснях.


Завершує довеликодню обрядовість Страсний тиждень, який збагачений очисними елементами. Він розпочинається із Чистого четверга. Останнім часом у Західному Поділлі найпоширенішим обрядодійством у Страсний четвер є відправа в церкві Страстей Христових. Їх слухають із запаленими свічками, які несуть додому і обходять з ними своє обійстя, очищаючи все від нечистої сили.


У Страсну п’ятницю у досліджуваному регіоні не можна виконувати звичайних буденних робіт: жінкам – прясти, шити, а чоловікам – тесати сокирою чи поратися біля землі. У Західному Поділлі цей день має поминальний характер.


У Страсну суботу в досліджуваній місцевості закріпилася традиція готувати крашанки, писанки, великодній кошик для посвячення та палити передвеликодні вогні (у північних районах ця традиція збереглася до сьогодні). Передвеликодні вогні парубки розкладали переважно на підвищеннях у кількох місцях села. В давнину їх палили на майданах перед церквою. Вогонь повинен був горіти аж до всеношної, а потім сам по собі затухати. Більшість дослідників вважає, що передвеликодні вогні мали очисний характер і слугували своєрідною інкарнацією новолітнього весняного сонця, благословляючи нову його фазу.


Останнім часом Великдень у Західному Поділлі зосереджений у церковному всеношному та воскресному обрядодійстві, в якому бере участь вся громада поселення. Це дійство завжди проходить при яскравому освітленні та радісному всезагальному співі, підсилене церковною атрибутикою. Після Божественної літургії відбувається урочисте посвячення кошиків із ритуальними стравами, де основною є паска – обрядовий хліб, що, за давніми віруваннями, пов’язаний із закликанням родючості.


Традиційна великодня обрядовість розпочинається із споживання посвяченої великодньої їжі, яке завжди проходить із дотриманням як дохристиянської, так і християнської ритуалістики. За столом сидять по старшинству і першими споживають свячене яйце та паску, вітаючись «Христос воскрес!». Яйце, за уявленнями наших предків, є емблемою сонця-весни, частиною великої життєдайної сили сонця, зародком усього живого.


Після великоднього розговіння західноподільські жителі поспішали на церковне подвір’я, щоби взяти участь у церковних іграх та забавах. Першими завжди відбувалися дитячі ігри. Серед хлопчиків найпоширенішими були «Цокання галунками», скочування галунок з горбочка, «Хованка галунки», що, без сумніву, мали магічну функцію – пробудження землі від зимової сплячки. Дівчатка в основному грали ігри «Подоляночку», «Перепілоньку», «Зайчика», «Жучка», «Мака», «Котика і Мишки».


Головним заняттям юнаків на Великодні свята було стріляння із моздирів та дзвоніння в дзвони. Ці дії пов’язані з відлякуванням нечистої сили у весняний період та з магією на добрий урожай гречки.


Невід’ємною частиною Великодніх свят у Західному Поділлі є парубочі ігри та забави. Найпоширенішими серед них є «Дзвіниця», «Щупак», «Ремінець», «Грушка», «Пекар», «Віл». Як видно з назв цих ігор, основну роль тут відіграє удар ременем, вербовою гілкою або рукою. Такого роду вдаряння, за уявленнями наших предків, означали приплив космічної енергії, відродження здоров’я. На особливу увагу заслуговує гра «Віл». Вона, без сумніву, із розряду еротичних і провокує залицяння силовими способами парубків до дівчат. Адже в давніх праукраїнських племенах тур (віл) виступав як бог сили та родючості. Останнім часом у Західному Поділлі часто виконується мішана гра «В купки», яка супроводжується постійним вдарянням вербовим прутом або ремінцем по ногах. За уявленнями наших предків, сильні удари по людському тілі ініціювали здоров’я, силу, багатство.


Основна функція парубочих ігор на Великодні свята полягала в ініціюванні швидшого приходу весняної вегетації та в збудженні у дівчат інтимної енергії для майбутнього шлюбування.


Найважливішим компонентом Великодня у Західному Поділлі були дівочі ігри та забави. Вони, як правило, розпочиналися найдавнішими гаївками – «Жучком», «Кострубом», «Жельманом» (хоча в більшості місцевостей кожна співоча традиція мала свої початкові гаївки), і завершувалися переважно мішаними іграми «Маруся і Петрусь», «Морганка», «Сповідь», «Годинник цілувати», «Каву солодити» та еротичними сценами – публічним цілуванням, обніманням тощо.


Другий день Великодніх свят у Західному Поділлі називається Обливаним – від ранкового обливання дівчат холодною криничною водою. У ньому закладена ідея шанування другого животворчого начала – води як святителя оновлювальної природи та оберега від нечистої сили. Традиція обливання водою була поширена на Гуцульщині та Волині.


Світлий вівторок у Західному Поділлі був днем взаємного відвідування родичів, сусідів, приятелів, ходіння на свої поля та качання по них і днем завершення великодніх ігор та забав (у давніший період вони тривали до Провідної неділі, а потім переходили в молодіжну «вулицю»). У Західному Поділлі до останнього часу збереглися спеціальні гаївки: у північних районах – «Горошок» та «Ленко», у центральних – «Писар», «На Великодні свята», «Гаївки, гаївки», а в південних – переважно «Кривий танець», хоча кожна місцевість могла мати й інші.


Великодню обрядовість завершує Провідна неділя – день поминання померлих. За стародавніми віруваннями, душі померлих приходили до своїх родичів у Страсний четвер, а покидали їх на Провідну неділю.


У давніший період (до 40-х років XX ст.) існував звичай споживати свячену їжу на могилах, роздавати її прохачам, залишати на кладовищах галунки та паску. Останнім часом місцеві жителі відправляють панахиди біля могил, а також спілкуються, згадуючи померлих.


Як розповідають старожили, у давнину Провідну неділю завершували жіночі гурти, обходячи цвинтарі із «Кривим танцем».


У Західному Поділлі був звичай на Провідну неділю вперше організовувати молодіжні «танці», при цьому дівчата прикрашали обраним парубкам капелюхи пір’ям, а ті частували дівчат пивом.


Післявеликодня обрядовість представлена тими святами, що пов’язані із пастушою, аграрною та еротичною культурою наших предків.


Пастуша та аграрна культура закладена у святі Юрія – одного з міфологічних весняних персонажів, якому приписують відмикання неба і якого вважають покровителем тварин. За християнським віровченням, святий Юрій уособлює перемогу добра над злом (християнства над язичництвом). В іконописі він відтворений вершником на білому коні зі списом у руках, який вбиває дракона.


День святого Юрія – це свято розквітлої весни, тобто з цього часу весна починає господарювати: з’являються перші сходи ярини, відновлюються озимі посіви, зеленіють сади та гаї.


Із усіх складових Юрієвого свята у Західному Поділлі найбільше зберігся обряд першого вигону худоби на пасовище (основні його компоненти функціонують і донині). Це свято супроводжувалося цілим рядом магічних актів, здійснюваних для того, щоби «очистити» свійських тварин вогнем та водою, забезпечивши їхнє вдале перебування на випасі. Для цього ставили знаки на чолі худобі стрітенською водою, годували її окрайцем освяченої паски, обкурювали стайні вугликами, пов’язували хвости червоною стрічкою, проводжали громади пастухів на пасовище. В давніший період, як згадують старожили, проводи пастухів на пасовища і супроводжувалися церковною процесією на чолі зі священиком, кропленням їх свяченою водою (тут присутнє нашарування християнської звичаєвості на язичницьку).


До початку 40-х років XX ст. у Західному Поділлі зберігався звичай на святого Юрія обходити поля, трапезувати на них, качатися по них (ці обходи, як і проводи пастухів на пасовище, відбувалися зі священиком, церковною атрибутикою та зі свяченням води у джерелах та криницях, які зустрічалися по дорозі). Після трапези на полях люди закопували залишки свяченої їжі в землю, «щоб жито родило». В аграрній магії посвячені страви виконували функцію забезпечення росту злакових культур.


У с.Доброводи Збаразького району Тернопільської області зберігся унікальний юріївський обряд, пов’язаний із ритуальним варінням пшоняної каші. У цій місцевості його ще називали «Родинною кашею». Її готували на галявині, майдані або вигоні всією родиною (від малого до старого). Обрядодійством керувала господиня. Коли каша починала кипіти, всі бралися за руки і водили навколо неї хоровод, співаючи обрядову пісню «Варім кашу, родино». У сюжеті пісні показове переплетення аграрних та родинних мотивів, бажання протягом року бути разом. У цій місцевості на Юрія існував звичай готування ввечері парубоцької пшоняної каші, що завершувався різноманітними іграми та забавами молоді.


У с.Колодіївка Підволочиського району Тернопільської області в надвечір’я святого Юрія в давнину відбувався обряд «Ладовиці», в якому брали участь лише дорослі дівчата у спеціально пошитому для цього одязі – білих сорочках-туніках. Обряд проходив на вигоні або галявині навколо вільхи або берізки.


При цьому співали обрядову пісню, «Горобчику-пташку», яку супроводжували діями. Вибрана дівчина – «горобчик-пташок» – ходила в колі, тримаючи в руці вербову паличку, і підкидала її непомітно комусь із учасників гри. Ця паличка, за свідченням учасників, символізувала фалос і мала еротичний зміст. Саме обрядодійство було присвячене вшануванню Лади – богині весни, кохання, шлюбу та дітонародження.


Від святого Юрія у Західному Поділлі починали служити в церквах кожного вечора молебні до Пресвятої Богородиці (місцеві жителі їх називають маївками). На маївку, як правило, ходила молодь, а опісля збиралася на вулицях співати пісень, тобто з того часу фактично розпочиналася молодіжна «вулиця».


На 25-й день після Великодня західноподільські жителі в давніший період святкували Рахманський Великдень. Цей обряд, без сумніву, пов’язаний із культом предків і є продовженням великодньої обрядовості.


Місцеві жителі вірували, що десь глибоко під землею знаходяться блаженні люди – рахмани. Вони живуть райським життям, не мають літочислення, хоча знають про народження Ісуса Христа та його воскресіння. Великдень вони святкують у той час, коли до них допливуть (три з половиною тижні) шкаралупи з яєць, використаних при приготуванні паски й кинутих у річку в Страсну суботу.


На Рахманський Великдень не можна було працювати (бо хто працюватиме, то з тим може статися нещастя), а лише обливати один одного водою, щоби виявити відьму, та йти до лісу і ламати березові гілки (вони вважалися лікувальними при багатьох хворобах).


Рахманський Великдень, крім культу предків, має прямий стосунок до магії водяної стихії і пов’язаний із викликанням дощу, який саме в той період найбільше потрібний для росту нового врожаю.


Завершується післявеликодня обрядовість святом Христового Вознесіння, яке припадає на 40-й день після Воскресіння. У Західному Поділлі свято Вознесіння – це останній день, коли місцеві жителі співали гаївок. Це свято є своєрідним «містком» для переходу до літньої обрядовості.


Загалом весняний цикл свят Західного Поділля багатий різними магічними діями. Зокрема, довеликодня обрядовість наповнена очисними елементами, які акумульовані у стрітенській воді та свічках, благовіщенських посвячених проскурках, в середохресних хлібцях, посвячених у церкві гілках верби, у вогні, у воді та свічках Чистого четверга і Страсної суботи.  Великодня обрядовість поєднує у собі обряди, побудовані на шануванні оновлених (воскреслих) культів сонця та води (язичницька традиція) та воскресіння Сина Божого – Ісуса Христа (християнська традиція), а також на культі предків. А післявеликодна обрядовість багата обрядами, які розкривають аграрну, пастушу та еротичну ритуалістику, супроводжувану вербальною магією.


Третій розділ «Текст та контекст гаївкового обряду Західного Поділля», що складається із трьох підрозділів, присвячено розглядові жанрової термінології, пов’язаної з назвою весняних пісень, структурних компонентів гаївкового обряду та способам ретрансляції весняної обрядовості та її елементів молодіжним середовищем.


 








Èñòîðèêî-ãåîãðàôè÷åñêèé è ýòíîãðàôè÷åñêèé î÷åðê Ïîäîëèè. Ñî÷èíåíèå Ì.Ñèìàøêåâè÷à. Âûï. 1. Èçäàíèå Ïîäîëüñêèõ åïàðõèàëüíûõ âåäîìîñòåé. – Êàìåíåö-Ïîäîëüñêèé: Òèï. Ä.Êðàéçà, 1875. – Ñ. 2.




Ñâîºð³äíèì çàõ³äíèì ïðîäîâæåííÿì ïîä³ëüñüêîãî åòíîãðàô³÷íîãî àðåàëó º Îï³ëëÿ, ùî ìåæóº ³ç çîíî&tho ; Ïðèêàðïàòòÿ. Íèì âèçíà÷àºòüñÿ òåðèòîð³ÿ ï³âí³÷íî-çàõ³äíî¿ ÷àñòèíè Ïîä³ëüñüêî¿ âèñî÷èíè â ìåæàõ Ëüâ³âñüêî¿, ²âàíî-Ôðàíê³âñüêî¿ ³ öåíòðàëüíîãî çàõ³äíîãî âèñòóïó Òåðíîï³ëüñüêî¿ îáëàñòåé.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины